Мертон - Семиярусна гора

Мертон Томас - Семиярусна гора
Христос зсилає на тебе Святого Духа у полум'ї червня, а тоді враз ти озираєшся і бачиш, що стоїш на току і лущиш кукурудзу, а холодний вітер останніх днів жовтня віє з безлистих лісів і пробирає тебе до кісток. А потім, не встигнеш і оком змигнути, як надходить Різдво і ось вже Христос рождається.
 
Під час останньої з трьох великих мес, що відправлялася як велика урочиста понтифікальна меса після понтифікальної терції, я належав до молодших помічників настоятеля. Ми вбрались у захристії і чекали в пресбітерії. Під розкотисті звуки органу з'явився Преподобний отець, і в супроводі монахів процесією пройшов через кружґанок, клякнувши на мить перед Найсвятішим Сакраментом у каплиці Матері Божої Переможної. Відтак розпочинається терція. Після неї настає урочиста зміна шат - я подаю Превелебному отцю патерицю з відповідними поклонами.
 
Отець, який відправляє месу, підходить до вівтаря, а хор розпочинає потужний інтроіт, і в поезії його слів міститься все значення Різдва Христового. Дитя, народжене на землі, у покорі, в яслах, народжується того дня на небесах у славі, величі і маєстаті, а день, коли Він народжується, є вічністю. Народжений перед усіма віками, всемогутній і премудрий, зачатий перед сонцем дня, Він є початком і кінцем, від вічности і навіки, народжений з Отця, безкінечного Бога, і сам є таким самим Богом.
 

Мертон Томас - Семиярусна гора

пер. з англ. М. Білонога
Львів : Свічадо, 2017. 528 с.
ISBN 978-966-938-020-3
 

Мертон Томас - Семиярусна гора - Зміст

ЧАСТИНА ПЕРША
  • 1. Дім полоненого
  • 2. Мадонна музеїв
  • 3. Зішестя в Ад
  • 4. Діти на Ринковій площі
ЧАСТИНА ДРУГА
  • 1. Дорогою ціною
  • 2. Води протиріччя
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
  • 1. Магнетична північ
  • 2. Справжня північ
  • 3. Вулкан, що спить
  • 4. Солодкий присмак свободи
ЕПІЛОГ
  • Meditatio Pauperis in Solitudine

Мертон Томас - Семиярусна гора - Вступ до Українського видання

 
...єдиний спосіб жити по-справжньому - це жити у світі, насиченому присутністю і дійсністю Бога
 
Мені пощастило протягом життєвої мандрівки мати у духовному житті близько 50 осіб - старійшин, які мене воцерковлювали і провадили, навчали і розраджували. Насправді було, мабуть, більше, адже кожна зустріч унікальна для нашого духовного досвіду, але ті 50 залишили в моєму житті слід, відчутний досі. Звідки знаю це число? Кілька років тому я попросив талановиту львівську художницю Іванку Онуфрик намалювати їхні портрети як нагадування і свідчення для себе та інших. До речі, заохочую читачів до такої духовної вправи: подумайте, кому ви завдячуєте своїм духовним розвитком. Це дозволить наповнити серце вдячністю і натхненням. У кожного, мабуть, «старійшин» немало.
 
Серед моєї плеяди наставників о. Томас Мертон і брати Шептицькі - єдині, кого я не знав особисто. Оцим хотів би засвідчити, наскільки великий вплив книги Мертона мали на мене. Дозвольте розповісти, як відбулося перше знайомство з Мертоном. У Сиракузькому університеті, де я навчався відразу після школи, було активне університетське католицьке капеланство і щоденна Меса, яку я намагався регулярно відвідувати. Присутніх зазвичай було кілька десятків, тому ми швидко познайомилися. Серед них був молодий працівник факультету хімії - не викладач, а простий працівник, лаборант, здається. Такий неформал, як би тепер сказали, з косою по пояс. І саме він запропонував мені читати книги Мертона. Прочитав їх, мабуть, з десяток і почав з книги, яку Ви тримаєте у своїх руках. Автобіографія трапіста о. Томаса (Луї) Мертона «Семиярусна гора» тоді була знана як бестселер, уже друге покоління шукачів зачитувалося нею.
 
Мертон володів влучним письмовим стилем і поетикою, вмів чітко характеризувати та коментувати сучасне йому життя. У нього були добре розвинуті аналітичні здібності, й водночас він був щирим та відвертим. Усе це читач побачить і засмакує у книжці, де побутовий щоденний досвід та пригоди переплітаються з не менш захопливим духовним пошуком. Не все, що він писав, друкували. Не все, що було в першому рукописі, з'явилося в друкованій книжці. 
 
Популярність цієї автобіографії, написаної ще в доволі молодому віці, незадовго після початку монашого життя і священства (1941 - Мертон став трапістом, 1948 - книга вийшла друком), крім незаперечного таланту автора щиро говорити про складні особисті речі, пояснюється певним загальносуспільним оптимізмом і потужним розвитком Католицької Церкви в США в 50-тих роках. Католики, які вже складали поважний відсоток, у ті роки почали потужно виходити зі свого маргіналізованого та вторинного становища в американському суспільстві. На це були різні причини: їх стало багато, вони створили ефективну мережу освітніх закладів - від садочків до університетів (у США зараз понад 200 католицьких вищих навчальних закладів, багато з них розвинулися саме в ті часи). Аж до тої міри, що в США, де були сильні антикатолицькі традиції, які зберігаються і досі, в 1960 році був вперше обраний президентом католик Джон Кеннеді. Раніше це було б немислимим. 
 
Цей процес соціалізації Католицької Церкви в США часом відбувався з серйозними компромісами, і сьогодні можна бачити, що іноді тотожність католиків затрачувалася. Однак «Семиярусна гора» з'явилася саме тоді, коли американці залишили в минулому Другу світову війну, почався розвиток індустрії, налагоджувався економічний добробут і відбувався демографічний бум. Католики по-новому змогли пишатися своєю спадщиною. Автобіографія Мертона представляла глибоку захопливу історію молодої людини, яка вибирає католицизм у найбільш радикальній формі і може про цей вибір сильно, переконливо, не без парадоксів, але щиро і захопливо, писати. Таким чином «Семиярусна гора» лягла на певну матрицю, яка з'явилася в цей час, і яку могли розуміти не лише католики. І саме в цей час книга стала бестселером - талант та історія автора наклалася на відкритість до такої історії американських читачів, вони могли його зрозуміти та певною мірою співпереживати його досвід. Моє ж читання Мертона у 70-их роках лягло на трохи іншу матрицю. Її також варто пояснити, щоб зрозуміти, чому було цікаво читати Мертона мені тоді, і чому варто вам сьогодні. 
 
Я рано відчув покликання до священства і дитиною мав нагоду зустрітися з патріархом Йосифом, а тому мріяв поїхати до Риму до Колегії Святої Софії при Українському католицькому університеті. З різних причин я не поїхав відразу після закінчення школи і вирішив все-таки здобути світську освіту. Це був час, коли в Католицькій Церкві, зокрема і в Греко - Католицькій, було багато заворушень. Травми Другої світової війни та повоєнного часу, культурні революції 60-тих років, Другий ватиканський собор, матеріальний добробут західного світу призвели до доволі епохальних потрясінь. Ставлення до авторитету, статевості, родини, релігії ставилися під сумнів. Відбувалася детрадиціоналізація культури та дефенестрація на різних рівнях. І в цьому контексті в Церкві було багато розгублення і розбиття. Сотні священиків покидали священство, деякі відходили за віком, а нові не з'являлися, багато монастирів, зокрема жіночих, порожніли, зменшувалася і кількість вірних.
 
У цей час було немало цікавих інституцій, експериментів, які породжували ейфорію, але також немало того, що сьогодні виглядає смішним чи сумним. Наприклад, багато речей в церковній архітектурі, літургічній практиці 60-тих та 70-тих років були епатажними та провокативними, і сьогодні втомлюють і не промовляють. Акцент на постійній спонтанності, заперечення структур і єрархій, з одного боку, відкривало нові можливості та перспективи, а з іншого, породжувало певну хаотичність, а іноді навіть нищило те, що витворювалося століттями. Вистачить подивитися на стан сучасної сім'ї, нездатність багатьох залишатися вірними в подружжі і непрості стосунки між поколіннями - вони завжди мали свої виклики, але зараз в них немає загальноприйнятого порядку, на який можна опертися. З огляду на ці всі обставини мої духовні пошуки були доволі самотніми. І внутрішнє покликання до глибшого духовного життя, яке майже не мало жодної підтримки зовні, бентежило багатьох у моєму оточенні. Моє бажання вступити в семінарію і стати священиком викликало в кращому випадку нерозуміння, а часто насмішки. В середовищі моїх батьків на мене дивилися стурбовано, мовляв, шкода хлопця, він непогано вчиться, до людей подібний, міг би стати лікарем, мати солідну роботу, грати в теніс у білих шортах в якомусь престижному клубі. Вести нормальне життя, бути успішним.
 
Навіть старші віддані священики не завжди могли порадити і знайти підхід, щоб промовити до молодих людей у такому культурному контексті. У цей час до семінарій взагалі вступало дуже мало людей; з мого, наприклад, (1960-го) року я, мабуть, єдиний з українців греко-католиків, що народилися в США, де було чотири єпархії, став священиком. І тут - Мертон. Мертон був модерний, але вибрав традицію, радикальний пошук життя з Богом у монашестві. Його орден - трапісти - у час його вступу ще зберігав строгу практику мовчання. Тобто не лише чистота, послух і убогість, але ще додатковий обіт постійної мовчанки. Монахи між собою розмовляли мовою жестів і лише на богослуженнях, у спільній молитві і читанні священних текстів чи духовних книг при трапезі користувалися усною мовою і співом. Очевидно, сповідь чи духовні бесіди відбувалися як ми звикли їх уявляти, але поза тим монахи не розмовляли. Пропоную читачам маленький експеримент, щоб краще відчути контекст книги. Спробуйте помовчати день. Тоді зможете уявити наскільки це радикально - відмовитися від слів, можливо до кінця життя. Особливо тоді, коли слово було твоїм інструментом.
 
Як зрозуміє читач цієї книжки, Мертон мав широку культуру, він був інтелектуально дуже обдарований, завдяки своїй особистій історії, крім англійської, досконало знав французьку і латину, а ці три мови для західної цивілізації обіймали основний 2000-літній культурний канон. Мертон був літературознавцем і літературним критиком. Саме через літературу він і почав свій великий пошук і перші кроки навернення робив як естет - йому просто подобався католицизм: церкви, ікони, піснеспіви, дух і відчуття. Як він напише: «Усе наше спасіння починається на рівні звичних, природних і простих речей». Мертон мав легке перо, він багато писав і до хрещення та монашества, хоча варто сказати, що за іронією справжня слава в письменстві знайшла його, коли він від неї відмовився, ставши монахом. Його монаша аскеза і пустельництво допомагало бачити суєту і поміркованість, глибокі богословські культурологічні і літературні знання дозволяли зауважувати контрасти, відносні цінності та дивитися на людський досвід у світлі минулого та дуже динамічного і різноманітного сучасного. Хоча наприкінці книги Мертон і карається своїм даром і бажанням писати: «...за мною волочилась ця тінь, цей двійник, цей письменник, який пішов слідом за мною в монастир. І далі продовжує йти за мною. Часом він сидить тягарем на моїх плечах, як морська потвора з міту. Я не можу його позбутися. Він і далі продовжує носити ім'я Томаса Мертона...»
 
Ми сьогодні цінуємо, принаймні на словах, нонконформізм. І що може бути найбільшим нонконформізмом, ніж таке монашество? Монаший подвиг і відмежування від різних природних аспектів людського життя дає нагоду звільнитися від загальних трендів чи моди. В успіху книги важливу роль відіграла щирість автора, хоча, кажуть, що деякі пасажі були цензуровані настоятелями (наприклад, в тексті є багато огиди до своїх гріхів і самобичування, але практично немає жодних фактів, що б показували, за що саме Мертон карає себе та кається), зрозуміло, що автор писав дуже відверто. І писав дуже добре. На сторінках однаково живо постають пейзажі французького півдня, лабіринти вулиць Нью- Йорка, британська провінція та “Рим мучеників", радість днів надії та сум часів відчаю. Читач мандрує з Мертоном як по Європі та США, так і по мереживу хитросплетінь його долі. І не нудьгує, бо у словах автора знаходить щось, що промовляє і зачіпає особисто. Українському читачеві допоможе плинний, глибокий і чуттєвий переклад. 
 
«Семиярусну гору» - важко назвати всеохопною біографією, адже Мертон її написав в молодому віці, і це радше початок його шляху. Книга написана з богословської ретроспективи - він пройшов свою дорогу навернення і забажав підбити певні підсумки. Ця книга про молодість, дружбу, духовні пошуки, виклики, випробування, страждання духовні і тілесні, про страх і гумор, про унікальну роль людей, що трапляються нам у житті, про великий світ: як зовнішній - вражає географія, що супроводжує малого Томаса від народження, -так і внутрішній - в якому вміщається вся велич і ницість. Годі прогнозувати, як сприйме сучасний український читач цю автобіографію, але вона та інші книги Мертона, в які я вчитувався, справили на мене великий вплив, і Мертон сьогодні вважається одним з найвпливовіших духовних авторів XX століття. Я не сумніваюся, що знайдеться багато тих, яких ця книжка буде духовно стимулювати. Певний парадокс у житті Мертона годі замовчувати. Його бурхлива юність, яка у «Семиярусній горі» описана досить обтічно, позначена доволі драматичними моментами. Є дані, що безбатченком він залишив позашлюбну дитину, доля якої невідома. Протягом свого монашества він переживав різні виклики щодо своїх обітів.
 
Навіть там, де Мертон не писав про це відкрито, у його текстах, поезії, листах і коментарях проглядаються соціальні питання. Пізніше він був активним противником війни у В'єтнамі. Будучи в Церкві перед, під час й у перші роки після Другого ва- тиканського собору, він умів сміливо ставити питання та бачити творчу перспективу. Мертон був речником традиції і автентичним прикладом тих, які не завжди могли до традиції дорости, чиї дії ставили її під сумнів. Іншими словами, він був талановитим грішником, який активно боровся за своє спасіння, і прагнув усім своїм буттям поділитися власним духовним пошуком. Його слова про молитву можуть допомогти молитися навіть тим, хто вірить, що молитися не вміє - «зрештою, Богові байдуже, чи наші молитви корисливі, - Йому важливо, щоб вони були». Бог Мертона розуміючий Батько і Друг, не караючий Суддя, Той, Хто бачить глибоко всередині, перед Ним немає сенсу вигадувати собі кращу сторону. Перед Ним треба просто бути.
 
Сьогодні ніхто не пропонує канонізацію Мертона, але ніхто не заперечить, що в його житті, в монашому подвизі, в духовних текстах та соціальній критиці є правдиві речі, духовна автентика. І, можливо, тому він буде цікавим сучасним людям, особливо молодим, що також перебувають на дорозі духовного пошуку, проходять паломництво через різні рівні своєї гори. Адже сьогодні ми радше хочемо читати про тих, хто не віддалений від нас своєю винятковою святістю. Постмодерн цурається єрархії, хоче стягати святих з п'єдесталу. Є святі, що промовляють до нас своєю моральною та духовною возвишеністю. Є інші шукачі, які нас надихають і піднімають на дусі своєю приземленістю і водночас прагненням святості. Життя Мертона обіймає досвід мандрівників-інтелектуалів, поган і сибаритів, агностиків і тих, які за віру готові віддати все. Він пасіонарний, і хоча іноді помилковий, але ніколи не поверховий.
 
Мертон закінчує свій пронизливий твір про духовні пошуки збиранням воєдино досвідів і місць, почуттів і думок, надій і відчаю, сили і безсилля: «Ти відчуєш смак справжньої самотности Моїх мук і Моєїубо- гости, і Я запроваджу тебе на вершини Моєїрадости; ти помреш у Мені і віднайдеш усі речі в глибині Мого милосердя, яке створило тебе для цього і привело з Прад на Бермуди, до Сент-Антонена, до Оукама, до Лондона, до Кембриджа, до Рима, до Нью-Йорка, до Колумбії, до парафії Тіла Христового, до коледжу св. Бонавенту- ри і до цистерціянської обителі убогих монахів, які трудяться в Гетсиманії: щоб ти міг стати братом Бога і навчився пізнавати Христа - Христа обпалених людей».
 
Ця книга для нас - обпалених.
 
Борис Ґудзяк, єпископ УГКЦ у Франції, країнах Бенілюксу та Швейцарії
 

Категории: 

Ваша оценка: от 1 до 10: 

Ваша оценка: Нет Average: 10 (5 votes)
Аватар пользователя Андрон