Снайдер - Червоний Князь

Тимоті Снайдер - Червоний  Князь
Жодна  європейська  династія  не  правила  так  довго,  як  Габсбурги;  жоден  Габсбург  не  правив  так  довго,  як  цісар  Франц-Йосиф.  На  другий  день  грудня  1908  року найкращі  люди  його імперії  зібралися  у  Придворній  опері  у  Відні,  щоб  відсвяткувати шістдесятирічний  ювілей  його  правління.  Шляхта  і  князі,  офіцери  та  урядовці прийшли  привітати  чоловіка,  який  милістю  Божою  над  ними  правив.  Місце  зустрічі,  дім  музики,  було  також храмом  вічности.
 
Як  і  інші  величні  споруди,  збудовані  у  Відні  за правління  Франца-Йосифа,  Придворну  оперу  зведено  в  історичному  стилі,  з  натяком  на  Ренесанс.  Однак виходила  вона  на  найпрекрасніший  із  модерних  проспектів  Європи.  Придворна  опера була  окрасою  Віденського  Рингу,  колоподібного  проспекту,  закладеного  за правління  Франца-Йосифа  для  того,  щоб  окреслити  границі  центру  міста.  Тоді,  як  і  нині,  найубогіші  й  найбагатші могли  сісти  в  трамвай  і  безкінечно  їздити навколо  Рингу,  тримаючи  в  долоні  квиток  у  вічність.
 

Тимоті Снайдер - Червоний  Князь:  монографія

Київ:  Грані-Т,  2011.  - 296  с.
ISBN  978-966-465-352-4
 

Тимоті Снайдер - Червоний  Князь:  монографія - Зміст

Пролог
  • ЗОЛОТЕ Цісарів  сон
  • СИНЄ Дитинство  біля  моря
  • ЗЕЛЕНЕ Орієнтальна  Європа
  • ЧЕРВОНЕ Князь  при  зброї
  • СІРЕ Володарі  тіней
  • БІЛЕ Агент  імперіалізму
  • БУЗКОВЕ Життєрадісний  Париж
  • КОРИЧНЕВЕ Аристократичний  фашизм
  • ЧОРНЕ Проти  Гітлера  та  Сталіна
  • ПОМАРАНЧЕВЕ Європейські  революції
Епілог
Слово  подяки
Родинні  дерева
Біографічні  шкіци
Хронологія  історії  Габсбургів
Заввага  щодо  термінів  та  мов
Примітки
 

Тимоті Снайдер - Червоний  Князь:  монографія - Пролог

 
Колись  жила  собі  в  замку  прекрасна  юна  принцеса  на  ім’я  Марія-Кристина,  і  мала  вона  звичку  читати  книжки  з  кінця  до  початку. Тоді  прийшли  нацисти,  а  за ними  -  сталіністи.  Ця  книжка  розповідає  історію  її  родини,  а  тому  починається  з  кінця. За  годину  до  півночі  18  серпня  1948  року  в  совєтській  в’язниці в  Києві лежало  мертве  тіло  українського  полковника.  Цей  полковник  колись  був  шпигуном  у  Відні  й  працював  спершу  проти Гітлера  впродовж  Другої  світової  війни,  а згодом  -  на  початках  війни  Холодної  -  проти  Сталіна.  Йому  вдалося  втекти  від  Гестапо, але  не  вдалося  втекти  від  совєтської  контррозвідки.  Одного  дня український  полковник  сказав  своїм  друзям,  що  йде  обідати  до ресторану,  й  у  Відні  його  більше  не  бачили.  Його  викрали  солдати Червоної  армії,  літаком привезли  до  Совєтського  Союзу,  а  тоді  нестямно  допитували.  Він  помер  у  в’язничній  лікарні  і  був  похований у  непідписаній  могилі.
 
В  українського  полковника  був  старший  брат.  Він  теж  був  полковником  і  також  чинив  опір  нацистам.  Через  свою  відвагу  він  провів  війну  в  німецьких  тюрмах  і таборах.  Після  гестапівських  катів його  тіло  залишилося  напівпаралізованим,  одне  з  очей  втратило здатність  бачити.  Повертаючись  додому  після  Другої  світової війни,  він  спробував  повернути  собі  родинний  маєток.  Власність  його родини  перебувала  в  Польщі,  а  сам  старший  брат  був  поляком. Захоплений  нацистами  у 1939  році  маєток  у  1945  році  знову  конфіскували  комуністи.  Знаючи,  що  родина  польського  полковника  мала німецьке  походження, нацисти  на  допитах  хотіли, щоб  він  визнав, що  з  расового  погляду  є  німцем.  Зробити  це  він  відмовився.  Тепер той  самий  аргумент  лунав  від  нового комуністичного  режиму.  За своєю  расою він  німець,  а  отже,  не  має  прав  на  землю  в  Польщі. Відібране  нацистами  комуністи  повертати  не  збиралися.
 
Тим  часом  діти  польського  полковника  зіткнулися  з  проблемами  адаптування  до  нового  комуністичного  ладу.  У  поданні  на  вступ до  медичного  інституту  його донька  мусила  вказати  соціальний клас  своєї  родини.  Серед  передбачених  у  документі  варіантів були:  робітничий  клас,  селянство,  інтелігенція  -  стандартні категорії  марксистської  бюрократії.  Після  тривалого  зволікання  юна  панна  написала  «Габсбург».  Вона  не  збрехала.  Абітурієнтка  медичної школи  була  молодою принцесою  Марією-Кристиною  Габсбург. Її  батько,  польський  полковник,  та  її  дядько,  український  полковник,  були  габсбурзькими  принцами,  нащадками  імператорів, членами  найвеличнішої  родини  Європи.
 
Народившись  наприкінці  дев’ятнадцятого  століття,  її  батько Альбрехт  та  дядько  Вільгельм  досягли  повноліття  у  світі  імперій.  На той  час  їхня  родина  все  ще правила  Габсбурзькою  монархією  -  найвеличнішим  та  найстарішим  володінням  Європи.  Розлегла  від  гір України  на  півночі  до  теплих  вод  Адріатичного  моря  на півдні,  Габсбурзька  монархія  включала  дюжину  європейських  народів  і  мала  за собою  шість  століть  неперервної  влади.  Українського  полковника  та польського, Вільгельма  й  Альбрехта,  виховано  в  дусі  захисту  і  збільшення  родинної  імперії  у  вік  націоналізму.  їм  судилося  стати  польським  та  українським  князями,  що зберігатимуть  вірність  ширшій монархії  і  коритимуться  габсбурзькому  імператорові. Такий  королівський  націоналізм  був  винаходом  їхнього  батька  Штефана.  Саме він  відмовився  від  традиційного  для  імперської родини  космополітизму  й  позиціонувався  поляком  у  надії  стати  регентом  або  князем  Польщі.
 
Альбрехт,  його  найстарший  син,  був його  вірним  спадкоємцем;  Вільгельм,  наймолодший,  був  бунтівником,  хлопцем,  що  обрав  інший  народ.  Проте  обоє  синів прийняли батьків  засадничий  засновок.  На  думку  батька,  націоналізм  був неминучим,  але  занепад  імперій  таким  не  був.  Створення  держави  для  кожної  нації  не визволить  національні  меншини.  Натомість, передбачав  він,  Європа  перетвориться  на  неоковирне  скупчення слабких  держав,  чиє  виживання  залежатиме  від держав  сильніших.  Штефан  вважав,  що  європейцям  буде  краще,  якщо  вони  зможуть  узгодити  свої  національні  прагнення  із  вищою  лояльністю  до імперії  - зокрема  до  Габсбурзької  монархії.  У  недосконалій  Європі  Габсбурзька  монархія  була  кращим  театром  для  національних драм,  аніж  будь-яка  з  альтернатив  до неї.  Нехай  національна  політика  триває  далі,  гадав  Штефан,  у  затишних  межах  толерантної імперії,  що  мала  б  вільну  пресу  і  парламент. Відтак  Перша  світова війна  стала  трагедією  як  для  Штефанової  гілки  родини  Габсбургів,  так  і  для  самої  династії.  Впродовж  війни вороги  Габсбургів  -  росіяни,  британці,  французи  та американці  -  використали  національні  сентименти  супроти  цісарської  родини.  На кінець  війни  Габсбурзька  монархія  була  розчленована  і  випатрана,  а в  Європі правила  диктував  націоналізм.
 
Трагедія  поразки  1918  року була  найбільш  відчутною  для  Вільгельма,  наймолодшого  сина,  українця.  Перед  Першою  світовою  війною  українські  землі  поділено між Габсбурзькою  та  Російською  імперіями.  Так  постало  національне  питання,  яке  обмислював  Вільгельм.  Чи  можна  об’єднати  Україну  і  приєднати  її  до Габсбурзької  монархії?  Чи  міг  би  він  правити  Україною для  Габсбургів  так  само,  як  його  батько  хотів  правити  Польщею? Певний  час  це  здавалося  можливим. Вільгельм  став  українським  Габсбургом.  Він  вивчив  українську мову,  під  час  Першої  світової  війни  командував  українськими  загонами  і  тісно  поєднав  своє  життя  з обраним  народом.  Його  шанс  на славу  прийшов,  коли  1917  року  Большевицька  революція  знищила Російську  імперію,  таким  чином  уможлививши  завоювання України. У  1918  році  Габсбурзький  цісар  відправив  Вільгельма  в  українські степи,  де  той  намагався  розбудити  національну  свідомість  селянства  і  допомагав бідним  зберегти  відібрану  в  багатих  землю.  Він став  легендою  у  цілій  країні  -  Габсбург,  що  говорив  українською, ерцгерцог,  що  любив  простий  народ,  Червоний Князь. Вільгельмові  фон  Габсбургу,  Червоному  Князеві,  доводилося одягати  уніформу  австрійського  офіцера,  придворні  регалії  габсбурзького  ерцгерцога,  простий костюм  паризького  вигнанця,  комір  Ордену  Золотого  Руна,  а  також  -  час  від  часу  -  сукню.
 
Він  умів орудувати  шаблею,  пістолетом,  стерном  і  палицею  для  гольфу; з  необхідности  він  знався  з  жінками,  а  задля  задоволення  -  з  чоловіками.  Він  говорив італійською  -  мовою  його  матері-ерцгерцогині, німецькою  -  батька-ерцгерцога,  англійською  -  його  британських друзів  королівської  крови,  польською  -  мовою  країни, якою  хотів правити  його  батько,  та  українською  -  мовою  краю,  яким  хотів  правити  сам.  Він  не  був  безневинним,  але  безневинні  не  можуть  засновувати  націй. Кожна  національна  революція,  як  і  кожен  спалах любовного  шалу,  чимось  зобов’язані  своїм  попередникам.  Кожен батько-засновник  знав  шалені  часи.  У питаннях політичної  лояльности  й  сексуальної  поведінки  Вільгельм  виявляв  справжню  безсоромність.  Йому  не  спадало  на  думку,  що  об’єкти  його  відданости або пожадання може  визначати  за  нього  хтось  інший.  Однак  сама ця  безоглядність  ховає  в  собі  певний  етичний  засновок.  Вона  відмовляє  державі  -  хай  лише ароматом парфумів  у  готельній  кімнаті в  Парижі  або  ж  змазаним  чорнилом  у  фальшивому  австрійському паспорті  -  у  праві  визначати  особу. Під  цим  істотним оглядом Вільгельмове  ставлення  до  ідентичности  не  надто  відрізнялося  від  ставлення  його  брата  Альбрехта.  Альбрехт  був  сім’янином,  відданим  сином  Польщі  й слухняним  сином  батька.  У  вік  тоталітаризму  обоє  братів,  не  маючи  ані найменшого  уявлення  про  дії  одне  одного,  повелися  значною  мірою  однаково.  Обоє знали,  що  національність  можна  міняти,  але відмовилися  міняти  її  під  тиском  погроз.  На  допитах  перед  гестапівцями  Альбрехт  заперечував  свою  німецькість.
 
Хоча  його  родина  багато  століть  правила  німецькими  землями,  він  відкинув  нацистську  ідею  раси,  за  якою  його  національну  належність  мало  б визначати  його походження.  Альбрехт  обрав  Польщу.  Вільгельм  на свій  величезний  ризик  провадив  шпигунську  діяльність  проти  Совєтського  Союзу  -  в  надії,  що  західні  держави захистять  Україну. Впродовж  місяців  на  допитах  він  у  спілкуванні  із  совєтською  таємною  поліцією  послуговувався  українською  мовою.  Жоден  із  братів не  вцілів  у сутичці  з  тоталітарними  режимами,  як  не  вціліла  в  цій сутичці  і  Європа,  яку  ці  брати  представляли.  Як  нацисти,  так  і  совєти  трактували  націю  як  категорію,  що виражає  незмінні  факти щодо  минулого,  а  не  як  акт  здійснення  людської  волі  в  сьогоденні. Оскільки  вони  правили  таким  великим  обширом  Європи  з  такою жорстокістю,  ця  ідея  раси  ще  й  донині  залишається  з  нами  -  як примарна  рука  історії,  що  не  відбулася.
 
Наші  Габсбурги  мали  про  історію  жвавіші  уявлення.  Династії  можуть  існувати  вічно,  і  важко  знайти  ту  династію,  яка  не  вважала  б себе  гідною  вічности.  Сталін правив  чверть  століття;  Гітлер  лише одну  восьму.  Габсбурги  правили  упродовж  сотень  років.  Штефан  та його  сини  Альбрехт  і  Вільгельм,  діти  дев’ятнадцятого століття,  не мали  жодних  підстав  вважати,  що  століття  двадцяте  стане  для  їхньої  родини  останнім.  Що  таке,  зрештою,  націоналізм,  для  родини цісарів  Священної Римської  імперії,  які  пережили  знищення  Священної  Римської  імперії;  для  родини  католицьких  правителів,  що пережили  Реформацію;  для  родини  династійних консерваторів,  що пережили  Французьку  революцію  та  Наполеонівські  війни?
 
У  роки, що  передували  Першій  світовій  війні,  Габсбурги  адаптувалися  до сучасних  ідей,  але  адаптувалися  радше  як  мореплавець,  що  підлаштовує  вітрила  під несподіваний  напрямок  вітру.  Подорож  тривала за  дещо  зміненим  курсом.  Коли  Штефан  і  його  сини  думали  про  націю,  їх  не  переслідувало  ані  враження історичної  неминучости,  ані передчуття,  що  нації  мусять  прийти  й  перемогти,  а  імперії  -  здригнутися  і  впасти.  Вони  вважали,  що  вільна  Польща  і  вільна  Україна цілком  узгоджуються  з  розширенням  габсбурзького  правління  в Європі.  їхнє  відчуття  часу  було  усвідомленням  безмежних  можливостей,  свідомістю  життя,  що складалося  з  моментів,  сповнених  зародкових  променів  слави.  Це  було  щось  подібне  на  краплину  роси  в очікуванні  вранішнього  сонця,  яке  вивільняє  цілий спектр  кольорів. Чи  суттєво,  що  краплина  роси  зрештою  опиняється  на  чорній підошві  солдатського  чобота?  Наші  Габсбурґи  програли  свої  війни  і  не спромоглися звільнити  свої  нації  за  свого  життя;  як  і  обрані  ними  нації, їх  перемогли  нацисти  і  сталіністи.  Однак  і  ці  тоталітарні  режими,  що  судили  й  засуджували,  також минули.  Жахіття  нацистського  та  комуністичного  правління  унеможливлюють  трактування  європейської  історії у  двадцятому  столітті  як  поступу  до  більшого  добра.  З цієї  ж  причини падіння  Габсбургів  у  1918  році  годі  оцінити  як  початок  нової  ери  свободи.  Як,  отже,  маємо  говорити  про  сучасну  історію  Європи?  Можливо, щось підказати  нам  зможуть  ці  Габсбурги  із  їхнім  неквапним  відчуттям  вічности,  їхнім  сповненим  надії  та  вдячности  спогляданням  кольору  миттєвости.  Зрештою,  кожна мить  минулого  повниться  тим,  що  не сталося  і,  мабуть,  ніколи  не  станеться  -  як-то  Українська  монархія  чи габсбурзька  реставрація.
 
Але  містить  вона  і  те,  що  здавалося  неможливим,  а  виявилося  реальним  -  як  об’єднана  українська  держава  або вільна  Польща  у  чимраз  більш  об’єднаній Європі.  І  якщо  кожна  мить минулого  справді  така,  то  така  й  кожна  мить  сьогодення. Нині,  після  довгого  екзилю,  Марія-Кристина  знову  живе  у  замку  своєї  юности в  Польщі.  Польська  справа  її  батька  перемогла. Здійснилася  навіть  химерна  мрія  її  дядька  про  незалежну  Україну. Польща  приєдналася  до  Європейського  Союзу. Українські  демократи,  які  вимагали  вільних  виборів  у  власній  країні,  несли  європейський  прапор.  Ідея  її  діда,  за  якою  патріотизм  можна  узгодити  з вищою лояльністю  до  Європи,  видається  на  диво  передбачливою. У  році  2008-му  Марія-Кристина  сидить  у  дідовому  замку  й розповідає  історії  з  кінця  до  початку.  Історії свого  дядька,  Червоного  Князя,  вона  не  знає,  або  ж  не  хоче  розповідати.  Закінчується  ця  історія  смертю  у  Києві  1948  року.  Починається  вона  раніше, до народження  Марії-Кристини,  з  бунту  її  дядька  Вільгельма  проти польських  планів  її  діда,  з  Вільгельмового  вибору  України  замість Польщі.  Або  ж  іще  давніше,  з довгого  правління  цісаря  Франца-Йосифа  фон  Габсбурга  над  багатонаціональною  імперією,  що  дозволяла  як  полякам,  так  і  українцям  уявляти  національне визволення  у майбутньому.  Франц-Йосиф  був  на  троні,  коли  1860  року  народився Штефан,  і  все  ще  був  на  троні,  коли  1895  року  народився  Вільгельм. Він правив,  коли  Штефан  вирішив  зробити  свою  родину  поляками, і  все  ще  правив,  коли  Вільгельм  обрав  Україну.  Отож  наша  історія може  брати  свій  початок  сто років  тому,  у  1908  році,  коли  Вільгельм почав  мріяти  про  власне  національне  королівство,  а  Франц-Йосиф святкував  шістдесяту  річницю  свого  імперського правління.
 
 

Категории: 

Ваша оценка: от 1 до 10: 

Ваша оценка: Нет Average: 10 (4 votes)
Аватар пользователя Андрон