Снайдер - Перетворення націй - Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Тімоті Снайдер - Перетворення націй - Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999
У цій книжці піде мова про трансформацію національних ідей, причини етнічних чисток та підстави для національного примирення. У ній також ітиметься про боротьбу за простір та спірні території, які в різні часи називались по-різному різними людьми, а тому й про несхожість історії та пам’яті, що стає очевидним, коли звертати увагу на власні назви. Для цього наведений нижче географічний покажчик містить топоніми вісьмома мовами, які використовувались під час написання цієї книги1.
Кількох зауваг потребують і назви країн. У цій праці все, що стосується середньовічної Київської Русі, позначається як “києво-руське”. Культура східних слов’ян ранньомодерної польсько-литовської Речі Посполитої називається “руською”. Прикметник “російський” використовується для Російської імперії, Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки і Російської Федерації. Термін “український” позначає географічне поняття в Середньовіччі та ранньомодерному часі, але політичне - в сучасному контексті. “Литовський” і “польський” стосуються відповідних політичних утворень і культур у відповідні часи. Історичні землі “Галичини” та “Волині” так і називатимуться протягом усього тексту.
 
Ця книжка ґрунтується на архівних матеріалах, збірках документів, парламентських стенограмах, міністерських меморандумах, газетах (місцевих, загальнодержавних і національних меншин різних країн і періодів), щоденниках, спогадах і листуванні, наукових публікаціях та інших друкованих і рукописних джерелах, а також на інтерв’ю з державними службовцями, депутатами парламентів, міністрами та головами держав. Назви архівів подано абревіатурами, збірок документів - їхніми короткими назвами: пояснення знаходяться в кінці книжки. Назви статей і книжок спочатку цитуються повністю, а потім подається лише прізвище автора та скорочена назва; решта джерел вказуються повністю.
***
Коли з’являються нації? Що стає причиною етнічних чисток? Як держави можуть примиритися?
 
Ця книга про народження модерних націй. Вона починається зі створення в XVI ст. найбільшої держави ранньомодерної Європи, Речі Посполитої, націю якої складала її шляхта: католицька, православна й протестантська. Об’єднані спільними політичними та громадянськими правами шляхтичі польського, литовського та східнослов’янського походження визначали себе, латиною чи польською мовою, як належних до “польської нації”. Для них було цілком зрозумілим і природним, що мови держави, приватних розмов, літератури та літургії є мовами різними. Після поділів Речі Посполитої у XVIII ст. імперіями-суперниками деякі патріоти почали асоціювати націю з народом, а національність - з народною мовою. Наприкінці ХХ ст., яким і закінчується ця книга, землі колишньої Речі Посполитої поділили між собою держави, названі за націями: Польща, Україна, Литва та Білорусь. Відповідно до найпоширенішого на цей момент уявлення про національність державні кордони мали охоплювати мовні спільноти, а мови повсякдення, політики та релігії мали бути одною і тою самою. Яким чином з одної ранньомодерної національної ідеї постали чотири модерні?
 
Наш шлях крізь ці зміни вестиме від уявлень про націю в ранньомодерній Речі Посполитій (1569-1795) та імперіях XIX ст., які її розділили (1795-1918), до національних ідей у незалежних державах і радянських республіках, що витіснили останніх (1918-1939). Ми побачимо, що ранньомодерна ідея польської нації пережила поділи й процвітала в імперські часи, а її дезінтеграція почалась лише наприкінці ХІХ ст. Проте навіть тоді модерні національні погляди виникли зі змагання з їх ранньомодерними попередниками на тлі дещо віддаленої імперської влади. Ця прихована боротьба традиційного патріотизму й етнічного націоналізму тривала навіть у нових державах, створених після Першої світової війни. І хоча державотворення після 1918 р. нав’язувало необхідність вибору, обмежуючи альтернативи, нова ідея модерної етнічної нації все ще не була панівною. Лише організоване насильство Другої світової війни остаточно зламало історичну оболонку, в межах якої могли співіснувати ранньомодерні ідеї про націю. Депортації, геноцид та етнічні чистки знищили історичні землі й спустошили багатокультурні міста, звільнивши шлях модерному націоналізмові; масові вбивства та переміщення еліт викорінили традиції. Розвиваючи цю тезу, наша праця фокусує увагу на воєнному досвіді поляків та українців і шукає причини їхніх взаємних етнічних чисток. Після чотирьох років радянської та нацистської окупації українці й поляки впродовж наступних чотирьох років продовжували проводити взаємні етнічні чистки, що забрали понад 100 тис. життів і стали причиною переселення 1,4 млн осіб. Як дійшло до такого? Чи етнічні чистки справді викликані націоналізмом, чи, навпаки, саме вони ведуть до подальшої націоналізації населення?
 

Тімоті Снайдер - Перетворення націй - Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Пер. з англ. - К.: ДУХ I ЛІТЕРА, 2012. - 464 с.
ISBN: 978-966-378-245-4
ISBN: 978-0-300-10586-5
 

Тімоті Снайдер - Перетворення націй - Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Зміст

ВЛАСНІ НАЗВИ ТА ДЖЕРЕЛА
ГЕОГРАФІЧНИЙ ПОКАЖЧИК
КАРТИ
Вступ
Частина 1 ЗМАГАННЯ ЗА литовсько-білоруську БАТЬКІВЩИНУ
  • 1. Велике князівство Литовське (1569-1863)
  • 2. Батьківщино моя, Литво! (1863-1914)
  • 3. Перша світова війна та Віленське питання (1914-1939)
  • 4. Друга світова війна та Вільнюське питання (1939-1945) 
  • 5. Епілог: радянський литовський Вільнюс (1945-1991)
Частина 2 Війни ЗА УКРАЇНСЬКЕ прикордоння
  • 6. Ранньомодерна Україна (1569-1914)
  • 7. Галичина і Волинь на узбіччі (1914-1939)
  • 8. Етнічні чистки в Західній Україні (1939-1945)
  • 9. Етнічні чистки в Південно-Східній Польщі (1945-1947)
  • Епілог: комунізм та знищення пам’ятей (1947-1981)
Частина 3 ПЕРЕТВОРЕННЯ польської БАТЬКІВЩИНИ
  • 11. Патріотична опозиція та державні інтереси (1945-1989)
  • 12. Національна держава (1989-1991)
  • 13. Європейські стандарти та польські інтереси (1992-1993)
  • 14. Envoi: повернення до Європи 
Архіви
ЗБІРКИ ДОКУМЕНТІВ
Подяки
Примітки
ПОКАЖЧИК
Власні назви та джерела
 

Тімоті Снайдер - Перетворення націй - Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - ЛИТВА ЕТНІЧНА ЧИ ІСТОРИЧНА?

 
Наслідки 1863 р. створили певний соціальний простір для литовського національного руху, натомість закрили обмежений простір, доступний раніше білорусам. Діячі, які пропагували етнічне розуміння Литви, базоване на литовському народі та його розмовній мові, мали деякі переваги в Російській імперії після 1863 р.; ті, хто пропагував елітарне розуміння Литви, базоване на традиціях Речі Посполитої й поєднане з розвитком білоруських діалектів, опинились у помітному програші. Тоді як внаслідок 1863 р. з’явилось нове покоління модерних литовських діячів, білоруські патріоти опинились між привабливою польською культурою та зміцнілою російською владою. Згадаймо хоча б Костянтина Калиновського, польськомовного литовського шляхтича, який у 1863 р. гуртував навколо себе селян, звертаючись до них з памфлетами білоруською мовою. Його заклики до простолюду мали велике майбутнє в добу масової політики після 1863 р., але білоруська мова, як медіум для цих закликів, такого майбутнього не мала. Після повстання 1863 р. білоруси не могли друкуватися білоруською в Російській імперії, і до 1905 р. білоруське національне відродження могло відбуватись лише в далеких Кракові, Познані та Відні37. Франтішек Багуше- вич (1840-1900), ще один син дрібного шляхтича з-під Вільна, у 1890-х рр. видавав свої білоруські поеми в Кракові білоруською мовою, але згідно з польською орфографією. Польський алфавіт і далі широко використовувався для білоруських публікацій, навіть коли (після 1905 р.) вони були дозволені в Російській імперії. Перший важливий білоруський часопис, “Наша нива”, виходив у двох варіантах: латиницею і кирилицею. І хоча сьогодні Багушевич вважається батьком білоруської літератури, його поезія мала обмежений вплив у Російській імперії. 1908 року її заборонили: не через білоруську мову, а через ностальгію за традиціями, що передували російській владі38.
 
Може здатися, що литовські діячі мали схожі проблеми. Від 1860-х рр. литовські видання, нелегальні в Росії, видавались у Німеччині, а литовський національний рух очолювали люди з таких далеких країв, як Болгарія та США. Тоді чому після 1863 р. литовський національний рух розвинувся, а білоруський - ні? Перевагою литовців виявилось те, що на перший погляд мало стати перешкодою. Візьмімо, наприклад, намагання розірвати зі своїм минулим. Хоча литовська національна ідея вимагала надзвичайної історичної уяви, було набагато легше написати томи історії, ніж підважити традицію, змінивши поведінку еліт. Традиція стосується того, що відбувається сьогодні, тоді як історія оповідає про те, що, начебто, було колись. Традиція стає історією значною мірою залежно від соціального походження національних діячів. І тут литовці також мали неочікувану перевагу над білорусами. Діячам низького соціального походження, чиї родини ніколи не відігравали жодної ролі в ранньомодерній політиці, було легше трактувати минуле як суто історію. Литовські діячі, навіть освічені в Росії селянські сини, з радістю оминали цілі століття й говорили про відродження давньої Литви. Білоруські ж діячі, польськомовні шляхтичі-католики, вгрузли в успадкованій правді про автентичну традицію, яку вони вивчили від своїх дідів-прадідів. Ідея створення етнічної Білорусі, базована на простолюді та його мові, давалася їм значно важче, ніж ідея етнічної Литви литовцям. Тоді як литовські діячі намагалися показати свій розрив із Польщею, винаходячи нову орфографію, білоруси намагались дистанціюватися від Росії, користуючись польським шрифтом і правописом.
 
Це знову нагадує нам, що білоруська - це слов’янська мова, схожа як на польську, так і на російську, тоді як литовська - мова балтійська і дуже відмінна від них обох. Російську заборону литовських публікацій латиницею відчули деякі литовськомовні селяни, а тому вона була корисна для литовських діячів. Якщо держава позбавляє суспільство чогось йому дорогого, то певні організації можуть отримати підтримку, здійснюючи бажання мас. Але й тут білоруські національні діячі опинились у гіршому становищі. В Російській імперії ніхто не вчився читати білоруською ані в церкві, ані в школі. Письменні білоруси могли читати лише польською чи російською. Таким чином, заборона на публікації білоруською не мала такого значення для білоруських націоналістів: відсутність білоруської мови не відчувалася так, як відсутність литовської. Тож литовські діячі чи священики, які говорили з литовськими селянами їхньою власною мовою, перебували у виграшній ситуації порівняно з російськомовними чиновниками чи польськомовною шляхтою. З іншого боку, білоруські діячі мали набагато меншу відносну перевагу над російськими чи польськими суперниками. У такий спосіб випадковий факт філології визначав межі впливу національних діячів.
 
Це повертає нас до еміграції національних діячів - без сумніву, однаково важливої проблеми в обох випадках. Хоча еміграція відіграє визначну роль у національних мартирологах, вона також може бути дуже важливою для національної справи. Попри те, що Міцкевич красиво й, звичайно, щиро тужив за лісами своєї рідної Литви, насправді він нудився, коли був шкільним вчителем у Ковно. Саме ув’язнення, вигнання та еміграція дали йому змогу стати великим поетом. Чудові вірші, цитовані вище, були видані в Санкт- Петербурзі, Дрездені й Парижі. Звичайно, він усюди знаходив польську компанію, що було надзвичайно важливим. Литовці, які залишали Росію, щоб видавати “Аушру" в німецькій Східній Прусії, були, як і Міцкевич, романтиками, що сумували за втраченою батьківщиною. Водночас вони, як і Міцкевич, могли користуватись можливостями співвітчизників - у Німеччині проживало майже 100 тис. литовців. Книжкові контрабандисти, які перевозили з Німеччини в Росію литовські матеріали, демонстрували чудову організованість, але їхнє завдання принаймні мало підтримку й було можливим. Білоруси, з іншого боку, були цілковито обмежені рамками Російської імперії: вони не могли перетнути кордон, щоб працювати зі співвітчизниками. Ті ж з них, що намагались підтримувати національний проект з далекого Кракова, могли знайти небагато місцевих однодумців і самі були схильні потонути в морі місцевої польськості. Крім того, будь-які видання білоруською треба було перевозити на великі відстані, щоб досягнути якогось ефекту. Отже, як ми бачимо, поділи мали свої переваги.
 
Ці чинники - соціальне походження національних діячів, особливості національної мови та наявність імперських кордонів - не вписуються в національний гранд-наратив. По-перше, їх переважно бракує в поясненнях успіхів чи невдач, що їх пропонують успішні націоналісти. По-друге, беручи до уваги ці фактори, ми підважимо загальне уявлення про те, що “етнічні групи” виступають як “протонації”. “Етнічна група” білоруськомовних селян була вдесятеро більшою від “етнічної групи” литовськомовних селян і зростала за рахунок останньої; але литовський рух зміг викристалізуватися, а білоруський - ні. По-третє, ці чинники підважують ідею про те, що нації творяться державами під час своєї модернізації. Після 1863 р. російська політика непередбачуваним чином вплинула на інші національні рухи, але ніколи під російською владою якась значна частина населення столиці Великого князівства Литовського не називала себе “росіянами”39. “Російськість” же деяких найвідоміших її мешканців була невіддільною від традицій Великого князівства Литовського.
 

Тімоті Снайдер - Перетворення націй - Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - ЛИТВА ЯК ВЕЛИКОРУСЬКА БАТЬКІВЩИНА

 
Після 1863 р. російська влада загалом вважала польську еліту за серйозного ворога, литовський національний рух - засобом, щоб її ослабити, а білоруських селян - частиною російської нації. Місцева шляхта втратила більшу частину власної автономії: частково - через централізацію держави, що карала їх після 1863 р., а частково - через людей, які отримували їхні землі після 1863 р. Саме тоді російська держава почала вперше звертати увагу на національність народних мас. Хоча цей процес був повільним і складним, 1860-ті рр. стали поворотним моментом у російському ставленні до свого Північно-Західного краю, території історичної Литви. Замість покладатися на місцеві еліти для управління місцевим населенням, Росія почала підбурювати місцеве населення проти його еліт і трактувати національність як інструмент державної політики.
 
Переслідування польської шляхти, яке відбувалося після 1863 р., асоціюється з Михайлом Муравйовим, віленським генерал- губернатором, відправленим для придушення повстання. Через свою брутальність він отримав прізвисько “Кат” у російській, польській і литовській мовах. Муравйов розглядав польське повстання як національну війну між росіянами та поляками за Вільно. 1863 рік підтвердив його віру в те, що поляки народжуються бунтівниками, та його уявлення про те, що Росія схожа на національну державу. Муравйов був популярним у Петербурзі не лише через свою неодноразово перевірену брутальність, а й через свою здатність використати цю національну парадигму. Розглядаючи Литву як театр національної війни між поляками та росіянами, він допоміг зробити її таким. Його політика відсунула в тінь історичне уявлення про Велике князівство Литовське. Пригадаймо ще раз Костянтина Калиновського, який писав білоруською, підтримував Уніатську Церкву та вважав Велике князівство Литовське своєю батьківщиною: в 1864 р. Муравйов повісив його у Вільні як провідника польської та католицької змови.
 
Така політика неочікувано створила умови для нового національного об’єднання вже серед усіх станів суспільства. Перед 1863 р. найвживанішою самоназвою найбільшої групи населення російського Північно-Західного краю - білоруськомовних селян - була, очевидно, “литовці”. Натомість після 1863 р. російські релігійна політика, репресії та класифікація населення відсунули цю традиційну ідею на периферію соціальної свідомості. Трактуючи православ’я як “російську” віру, імперія нав’язувала вибір між національними ярликами. На кінець століття білоруськомовні селяни називали себе “росіянами", якщо були православними, “поляками" - якщо були католиками, і “тутейшими" - якщо переймалися лише собою. Усуваючи історичну складову поняття “Литва" з народної уяви, російська влада розчистила шлях до модерного, етнічного визначення Литви й спростила завдання литовських діячів40. Подібно до останніх, після 1863 р. російські історики перевідкрили Велике князівство Литовське, трактуючи його як зародок російської держави. Поразка повстання 1863 р. описувалась національними ідіомами, що тоді зароджувались в Росії, як кінець чужоземного польського та католицького впливів на російських православних землях.
 
У 1898 р., коли в інших частинах Російської імперії поляки зводили пам’ятники на вшанування століття від народження Міцкевича, у Вільні росіяни та лоялісти встановили пам’ятник генералу-губернатору Муравйову. Тоді як Міцкевич надихав патріотичні прагнення звільнити Вільно від росіян, Муравйов пришвидшив перетворення їх на модерний націоналізм. І все-таки, як бачимо з кар’єри князя Петра Святополка-Мирського, віленського генерал-губернатора в 1902-1904 рр., після 1863 р. дещо змінилось. Тоді як Муравйов вособлював жорстокість, якої цар вимагав для придушення повстання, Мирський був витонченою особою, а крім того йому протегувала імператриця. Тоді як Муравйов керувався суто традиційними принципами, Мирський плекав амбітні плани реформ. Як і Муравйов, Мирський вірив, що поляки (та їхні спільники євреї) були небезпечним ворогом у Вільні та історичній Литві. Проте, на відміну від Муравйова, Мирський відрізняв польськість від католицизму. Він вважав, що імперська політика підштовхнула всіх непольських католиків до польської національності і що делікатніший підхід допоможе здобути прихильність литовців і білорусів. Одним із останніх досягнень Мирського як генерал-губернатора у 1904 р. став дозвіл царя друкувати литовськомовні праці латиницею. Як міністр внутрішніх справ у 1905 р. він навіть дійшов до того, що підтримав білоруську національність. Звісно, Мирський вірив, що ці національні рухи не мали майбутнього у великому історичному протистоянні Польщі та Росії. На його думку, вони мали би
сповільнити перетворення на поляків, вигравши час для неминучої російської перемоги41.
 
Деякі вдячні литовські націоналісти розуміли, що Мирський не був зайдою на підлеглих йому територіях. Як і десятки російських імперських чиновників, що керували Польщею та Литвою для царя, він походив зі старої литовської шляхетської родини. У Великому князівстві Литовському, більшість шляхетських родин якого насправді мали православне коріння, Мирські та інші повернулись до православ’я за російської влади. Освічені польсько-литовські шляхетські родини виховали не лише більшість бюрократів Російської імперії, а й деяких її консервативних мислителів42. На початку ХХ ст., коли Мирський керував Вільном, великоруська ідея поєднувала імперський елемент із модерним національним - відкритим у тому, що він припускав можливість “повернення” “втрачених” слов’янських земель і народів до російського лона. Велике князівство Литовське розглядалось у цьому наративі як литовсько- руська держава, відірвана Польщею та католицизмом, а тепер повернена Росії та православ’ю.
Цей великоруський погляд на історію був разюче подібним до того, який після 1863 р. поширювали модерні литовські діячі. І модерна литовська, і модерна російська перспективи відкидали ранньомодерну історію та два століття Речі Посполитої заради середньовічної Литви, що відповідало потребам модерної політики. В литовському випадку стародавня історія означала історію етнічних литовців у їхній власній державі; в російському випадку вона була частиною великоруського наративу. Після 1863 р. і литовці, й росіяни повернулись до середньовічних назв столиці колишнього Великого князівства Литовського. Литовці почали називати її “Вільнюс”, а росіяни - “Вільна”: однак і ті, й інші відкидали універсальну доти польську форму “Вільно”. І литовська, й російська національні історіософії були синтезами середньовічного та модерного компонентів, оминаючи ранньомодерний період. Заради уявної тяглості з середньовічним минулим вони виступали за радикальні зміни в сучасному, щоб порвати з ранньомодерною спадщиною. Обидва погляди виправдовували драматичні зміни в родинних лояльностях задля глибшої історичної логіки. Литовські діячі часто були польськомовними шляхтичами, що “повертались до власного коріння”, асоціюючи себе з народом. Імперські чиновники часто були польськомовними шляхтичами, що поверталися до власного коріння , переходячи на православ’я та допомагаючи цареві “збирати” східних слов’ян.
 
Такі росіяни не лише вірили у злиття східнослов’янських елементів у російську націю, вони також були прикладом реальності цього історичного процесу. Видається правдоподібним, що і сам Мирський не бачив жодної іронії у своєму поверненні до Вільна - Литва була також і його батьківщиною.
 
 

Категории: 

Поблагодарите: первое сердечко - 1 балл, последнее - 10 баллов: 

Ваша оценка: Нет Average: 10 (2 votes)
Аватар пользователя Lexux