Вільдштейн Броніслав - Недовершений час

Числа та індикатори на екрані перед Адамом Броком миготіли, розсіюючись чолом, шиєю. Здавалося, комп’ютер знавіснів у прагненні позбутися своїх обтяжливих віртуальних життів. Зображення заповнилося червоним. Адам мимоволі спостерігав за робочими місцями сусідів, відокремленими символічними перегородками, і почувався неначе у дзеркальній кімнаті. Під спонукою невідомого імпульсу машини у запаморочливому темпі знижували вартість розписаних в їхніх нутрощах проєктів. На обличчях брокерів, які на мить перезирнулися між собою, щоб обмінятися сповненими недовіри поглядами і знову повернутися до екранів, малювався подібний до його власного подив, що межував із панікою.

Адам раптово усвідомив, що екран комп’ютера — це лише скло. Побачив, як за стрілочками, що сповзали униз поруч із черговими назвами фірм, що пересувалися тонкою блискучою поверхнею у супроводі червоного трикутника, скерованого донизу, поза абстрактним світом чисел та літер, падають на землю недобудовані будинки, розсипаються риштування, зупиняються виробничі лінії, зачиняються магазини, — і заповнюються натовпами бюро працевлаштування, гасне світло, а на міста та на людей сповзає морок. І все затихає. Він виявив, що опинився в суцільній бульбашці тиші, що особливо сильно вражала з огляду на те, що залу фондової біржі завжди сповнював нестерпний гомін. Ілюзія тривала якусь частку миті. Гармидер поновився з подвійною силою. Біржа збожеволіла. Люди кричали один на одного й у телефони, а часто просто репетували, не звертаючись до жодного адресата. Біржа була вособленням хаосу. «Чи ми зможемо опанувати цей хаос? — думав Адам. — Як ми досі опановували все це? Чи ми справді цим керували, — чи лише дрейфували поверхнею збуреного часу, уявляючи, що керуємо його хвилями?»

Можливо, не він один ставив собі таке питання, бо «У Китобоя» було винятково тихо. Хтось справді кричав у глибині зали, хтось захлинався істеричним сміхом, але замість звичайного гомону зала ресторану просякла мовчанням.