Сторінка книги на сайті: https://esxatos.com/berkuta-virogidnist-bibliyi
Книга д-ра Івана Беркути «Вірогідність Біблії», видана 1983 року у Вінніпезі та Філадельфії накладом Української Євангельсько-Баптистської Конференції Західної Канади, належить до тієї невеликої, але показової полиці української євангельської літератури діаспори, що постала в Північній Америці в десятиліття, коли на батьківщині будь-яке християнське слово друкувалося хіба що в самвидаві. Сам автор у вступі до другої частини називає свою працю третьою в задуманій ним трилогії: у книзі «Світло і тіні» він розглядав пророчі передбачення майбутнього, у «Вічній Євангелії» говорив про вірогідність Христового благовістя, а тепер, за його власним словом, береться проілюструвати незаперечними фактами вірогідність усієї Біблії. Це уточнення важливе для читача, бо пояснює, чому в книзі майже немає окремої розмови про месіанські пророцтва чи про відношення Біблії до природничих наук: ці теми, вочевидь, мислилися як уже розкриті в попередніх томах. Праця Беркути народилася на перетині двох культурних сил. З одного боку, це спадок класичної євангельської апологетики XIX і XX століть, яка відповідала на виклик історико-критичної школи, що, спираючись на брак позабіблійних свідчень, проголошувала біблійні оповіді міфом. З другого боку, це пастирська турбота емігрантської громади, яка хотіла дати своїм вірним, а надто молоді, українською мовою ясну й переконливу відповідь на секуляризаційний тиск і на ту радянську атеїстичну пропаганду, відгомін якої долинав і до діаспори.
Головну богословську проблему автор формулює вже на перших сторінках: чи є Біблія збіркою легенд, на якій лежить лише відблиск давньої культури, чи вона є Книгою Божою, що не тільки реєструє події, а й об’являє їх наперед. Метод аргументації Беркути двоступеневий, і саме це визначає будову книги. У першій частині, присвяченій історії у світлі Біблії, він веде читача руїнами великих міст біблійного світу, показуючи, що археологія, яку він образно називає «наукою заступа», стала тим самим «криком каміння», про який говорив Христос у Лк 19:40, і що долі цих міст у подробицях відповідають сказаному пророками. У другій частині, присвяченій історії самої Біблії, автор переходить від зовнішніх свідчень до внутрішньої природи самого Писання: до його назви, канону, натхнення, мов, поділу на розділи, пошани до нього в історії та, нарешті, до рукописної традиції, яка, на його думку, засвідчує неушкодженість тексту. Отже, логіка книги рухається від історичної достовірності біблійних оповідей до достовірності самого тексту, що ці оповіді зберіг. Тон автора визначається вже у вступному есеї, де він підсумовує сучасний йому стан дискусії словами: «Питання — історична вірогідність чи міфічна поетичність Біблії, що не так давно викликало гострий поділ думок, тепер остаточно розв’язане». Ця фраза є ключем і до сили книги, і до її найбільшої вразливості, про яку ще доведеться сказати.
Розповідь про Ніневію відкриває першу частину і задає зразок для всіх наступних нарисів. Беркута починає з колоритної сцени розмови англійського археолога Остена Генрі Лейярда з бедуїнським шейхом, який дивується, як чужоземець знайшов палаци, що століттями лежали під ногами місцевих кочовиків. Далі автор докладно відтворює історію розкопок: подорож Карстена Нібура, працю французького консула Поля Еміля Ботта, який, шукаючи Ніневію, відкрив у Хорсабаді палац Саргона II, і подальші успіхи Лейярда в Німруді, тобто біблійному Калаху, та в Куюнджіку, де постали з землі палац Сінахеріба і бібліотека Ашшурбаніпала з десятками тисяч клинописних табличок. Особливо підкреслено, що ім’я Саргона, відоме науці до того лише з Іс 20:1, тепер стало історичним фактом. Наступний розділ подає картину розквіту Ніневії за античними джерелами й археологічними даними, від садівництва й металургії до військової техніки, а також нагадує роль Ассирії в падінні Самарії 722 року. Найбогословськіше навантажений нарис про Божий вирок над містом. Тут Беркута розгортає моральну філософію історії, засновану на принципі Гал 6:7: держава, скріплена насильством, не може стояти довго. Наводячи жахливі хвалькуваті написи ассирійських царів, він показує, що біблійна характеристика Ніневії як міста крові не перебільшена, а потім проводить читача через історію Йони, у якій Бог побачив, що під попелом зла ще тліла жарина добра, через пророцтва Ісаї, Наума й Софонії аж до падіння міста 612 року, коли розлив Тигру, за автором, буквально виконав слова Наума про відчинені брами річок.
Нарис про Вавілон побудований за тією ж схемою, але з помітнішим історіософським ухилом. Після розповіді про експедицію Роберта Кольдевея, про відкриття мурів, фундаменту Вавилонської вежі, дороги процесій і брами Іштар, автор широко цитує Геродота і Страбона, щоб показати, що античні описи, які століттями вважали фантазією, підтвердилися розкопками. Сон Навуходоносора з Дан 2 стає для автора канвою всесвітньої історії: від Вавілона через Мідо-Персію, Грецію і Рим до великого переселення народів і утворення європейських держав. Тут же Беркута вплітає роздуми про долю Ізраїлю, який, за його словами, відступивши від свого покликання, мусив бути відсунений у тінь історії, і про перехід благовістя до інших народів. Розділ про падіння Вавілона знову має виразно моралістичний характер: Вавілон упав не тому, що були слабкі його мури, а тому, що його володарі, маючи поруч Даниїла, лишилися ідолопоклонниками. Автор наголошує, що Ісая назвав Кіра на ім’я задовго до його появи, простежує поступовий занепад міста від Дарія і Ксеркса через Олександра Македонського й Селевка аж до сучасних руїн і завершує нарис висновком, що в інших обставинах міг би здатися наївним, але в логіці книги звучить як урочисте свідчення: «Вавілонові вже не вернутись. Чому? З тієї простої причини, що у пророцтвах Біблії не передбачена його майбутність».
Найбільший і найпроникливіший нарис першої частини присвячено Єрусалимові. Беркута протиставляє його іншим великим столицям давнини, що лежать під пластами піску, і пояснює таємницю його життєвості словами Йоіл 4:20 про те, що Єрусалим житиме з роду в рід. Огляд старозаповітної історії міста, від Тель-Амарнських табличок і Давидового завоювання до вавилонського полону, повернення за указом Кіра, гонінь Антіоха Епіфана і влади Іродів, супроводжується важливим апологетичним спостереженням про самокритичність біблійної історіографії. Пророки, пише автор, викривають гріх свого народу навіть у царських палацах, і це вирізняє Писання з-поміж національних хронік: «Помиляється глибоко той, хто засвоїв собі думку, нібито Біблія подібна до звичайної історичної книжки, де, за звичаєм, автор насвітлює героїчну сторону свого народу. Між людськими істориками саме так трапляється, але не між істориками Божими». Далі розповідь переходить до служіння Христа, Його плачу над містом і передбачення зруйнування храму, а потім, спираючись на Йосифа Флавія, автор розгортає майже кінематографічну картину облоги 70 року, голоду, внутрішньої ворожнечі повстанців і пожежі храму. Після Бар-Кохби й Елії Капітоліни нарис стрімко проходить через візантійську, арабську, хрестоносну, османську й британську добу до відновлення держави Ізраїль 1948 року та ухвали Кнесету 1980 року про Єрусалим як столицю. Ці події автор тлумачить у премілленаристському ключі як знак того, що з містом пов’язано ще багато подій майбутнього, як виконання Іс 43:5-6 і Єр 16:16 і як образ фігового дерева, що розпукується після довгої зими. Невеликий додатковий нарис про Золоту браму, замуровану султаном Сулейманом, автор подає як ще одне дивовижне підтвердження Єз 44:2.
Нарис про Ефес вирізняється тим, що в ньому йдеться вже про новозавітну Церкву. Після розповіді про славу міста й храму Артеміди, одного з семи чудес світу, про Герострата і про пограбування храму Нероном, Траяном і готами, автор розповідає про трирічне служіння Павла, про заколот золотаря Дмитра і про публічне спалення чарівницьких книг. Ефеська Церква, засвічена Господом як свічник, згодом, за переданням, стала місцем служіння апостола Івана, а 431 року і місцем Третього Вселенського Собору, про який Беркута висловлюється з протестантською стриманістю, зауважуючи, що відтоді Церква почала ділити славу Сина Божого з Дівою Марією. Головний акцент нарису полягає в буквальному виконанні попередження з Об 2:5. Автор із сумною силою констатує: «Послання до Ефеської Церкви читається тепер по Церквах усього світу, але не в самому Ефесі». Опис мертвого міста, гавань якого замулилася, а руїни стали предметом британських і австрійських розкопок, завершується нагадуванням з 1 Пет 1:24-25 про те, що всяка людська слава мов цвіт трав’яний, а Слово Господнє повік пробуває.
Останній нарис першої частини відступає від схеми історії міст і присвячений потопові. Беркута відштовхується від слів Христа в Мт 24:37-39, тож потоп для нього є не лише давньою подією, а й пересторогою перед приходом Сина Людського, до якого, на думку автора, людство стрімко наближається. Далі він описує кризу критичного мислення, згадуючи відомий апологетичний переказ про Вольтера та посилаючись на статтю радянського науково-популярного журналу «Знання та праця» за 1971 рік, яка висміює зверхність європейської науки до старовинних переказів. Збірку Ріхарда Андре з вісімдесяти восьми переказів про потоп автор використовує, щоб показати спільність свідчень про загибель людства, ковчег і врятування однієї родини. Розповідь про Джорджа Сміта і віднайдення вавилонського оповідання про Ут-Напіштіма супроводжується розлогою цитатою з одинадцятої таблиці епосу про Гільгамеша і висновком, що поема є лише одним із багатьох переказів, які підтримують історичний факт потопу. Наостанок автор наводить шар мулу, знайдений Леонардом Вуллі в Урі, геологічні аргументи Байрона Нелсона, загадку заморожених мамонтів і довгу низку повідомлень про рештки ковчега на Арараті, від свідчень вірменських ченців до знахідок Фернана Наварри, але чесно визнає, що таємниця ковчега все ще чекає свого дослідника.
Друга частина відкривається розділом про Біблію як Книгу Божу, у якому автор пояснює, навіщо взагалі потрібна розмова про природу Писання. Біблія, пише він, вища за всі інші книги настільки, наскільки Божий Розум вищий за людський, і тому має силу перемінити людину. Ця думка ілюструється простим, але зворушливим прикладом подружжя, яке почало читати Біблію з цікавості, а дійшло до усвідомлення власної загибелі й надії на спасіння. Тут же звучить полеміка з філософією, яка, оминаючи об’явлення, впала, за автором, у марновірство наукове, у віру в творчу матерію та еволюційні скачки. Розділи про назву і канон викладають походження назв Біблії, Святого Письма, Старого і Нового Заповіту та історію поняття канону від Іринея й Афанасія до Амфілохія. Найцінніше тут розрізнення пасивного й активного виміру канону: Писання саме виявляє себе авторитетним і водночас стає мірилом для всього іншого. Беркута рішуче наполягає, що книги визнано богонатхненними не через ухвалу соборів, а через притаманний їм авторитет, і тому «Церква просто стверджувала факт богонатхнення тих книг, які вже раніше визнавались Богом натхненними». Розділ про апокрифи пояснює, чому вони не входять до канону, і критикує Тридентський собор, який, на думку автора, канонізував ці книги ради обґрунтування вчення про чистилище й молитви за померлих. Розділ про усталення канону простежує, як Бог наказував записувати Своє слово, від Мойсея до Івана на Патмосі, переказує юдейську традицію про Велику Синагогу та викладає історію новозавітного канону за Оригеном, Євсевієм, Мураторієвим фрагментом і посланням Афанасія 367 року.
Розділ про богонатхнення є догматичним осердям книги. Автор чітко розмежовує об’явлення як Божу дію, що відкриває правду людському розумові, і натхнення як дію Святого Духа, що керує тими, хто цю правду записує й передає, оберігаючи їх від помилок. Водночас він відкидає механічне розуміння натхнення: свідомість і гідність бібліописців не знищено, а відмінності стилю між освіченими й простими авторами пояснюються тим, що Дух уживав людей з їхніми особистими рисами. Єдність Біблії, за Беркутою, полягає не в стилі й не в оправі, а в печатці натхнення, з якої випливає наслідок: «З богонатхнення випливає їхня непомильність. Божий авторитет, який стоїть за ними, забезпечує їхню правдивість». Далі йдуть стислі, але змістовні розділи про мови Писання, де правильно названо арамейські уривки в Ездри, Єремії й Даниїлові та пояснено працю масоретів, і про поділ на розділи й вірші від Стефана Ленгтона до Роберта Стефануса. Розділ про пошану до Святого Письма поєднує юдейську практику переписування і генізи, свідчення Єроніма й Афанасія та добірку висловлювань Вашингтона, Лінкольна, Канта, Гете, Гейне, Пушкіна й Достоєвського з українськими постатями, Пантелеймоном Кулішем і Григорієм Сковородою, а також розповідь про тірольського священика Карла Ламперта, який перед стратою поставив Біблію вище «Майн Кампф». Завершальні розділи присвячено рукописам: втраті автографів, яку автор пояснює провиденційно, нищенню Писань від Навуходоносора до Діоклетіана, історії знахідки кумранських сувоїв і опису восьми найважливіших кодексів, від Синайського й Ватиканського до Коридетського. Висновок Беркути щодо Кумрану стриманий і по суті слушний: попри різночитання, важливі для фахівців, для звичайного читача текст Біблії лишився таким, яким і був, а великий сувій Ісаї підтвердив масоретський текст.
Коло читачів, яким ця книжка може бути корисною, досить чітко окреслене самим її жанром. Насамперед це миряни, особливо молодь і ті, хто лише починає читати Писання і вперше чує, що Біблію можна розглядати як міф. Їм Беркута дає живу, яскраву оповідь, у якій біблійні імена Саргона, Сінахеріба, Навуходоносора й Кіра оживають на тлі археологічних відкриттів, а пророче слово постає силою, що діє в історії. Для пасторів і проповідників книга становить зручне джерело ілюстрацій до проповідей на книги Йони, Наума, Ісаї, Даниїла чи на послання до семи церков: нариси про Ніневію, Вавилон та Ефес легко перетворюються на історичне тло для пояснення тексту. Студентам біблійних шкіл і семінарій друга частина може правити за вступ до бібліології: розрізнення об’явлення й натхнення, вчення про канон як визнання, а не створення, Церквою, огляд мов і рукописів подано доступно, хоча й без наукового апарату. Окрему вартість книга має для дослідників історії українського протестантизму в діаспорі: вона показує, якою мовою, на яких джерелах і з якими богословськими акцентами українські баптисти Канади й США говорили зі своїми громадами в останнє десятиліття холодної війни. Натомість фахівцеві з біблійної археології чи текстології книга навряд чи дасть щось нове, і такий читач радше оцінить її як документ доби, ніж як актуальне дослідження.
Серед сильних сторін праці насамперед варто назвати її цілісний задум. Беркута не обмежується переліком розрізнених фактів, а будує богословську історіософію, в якій археологія свідчить про історичність Біблії, історія міст свідчить про силу пророчого слова, а рукописна традиція свідчить про збереження цього слова. Читач бачить, що вірогідність Писання для автора є не абстрактною тезою, а питанням життя, бо, як він сам наголошує, від ставлення до правди Біблії залежить і теперішнє життя людини, і її вічність. Друга заслуга полягає в якісному, з євангельського погляду, викладі бібліології. Вчення про канон як визнання Церквою притаманного книгам авторитету, а не як церковну ухвалу, є класичною протестантською позицією, сформульованою тут ясно й без зайвої полеміки. Так само цінне розуміння натхнення як органічного, а не механічного, що зберігає й Божественне авторство, й людську особистість бібліописців. Добре виважена й позиція щодо Кумрану: автор не приховує наявності різночитань, але правильно оцінює їхню вагу для віри. Третя сильна сторона стосується моральної і пастирської глибини історичних нарисів. Розділи про Божий вирок над Ніневією, про падіння Вавілона чи про Ефес, який втратив свій свічник, звучать як проповідь про відповідальність народів і церков перед Богом, і саме вони найкраще передають біблійне розуміння історії як сфери Божого суду й милосердя. Слід відзначити і літературну майстерність автора: його мова образна, багата, з виразними прикметами західноукраїнської й діаспорної традиції, а численні українські акценти, від Острозької Біблії до Сковородиної торбини, роблять книгу близькою саме українському читачеві. Для євангельського клубу важить і те, що в есхатологічних пасажах автор послідовно тримається премілленаристського бачення, вбачаючи у відродженні Ізраїлю знак наближення останніх подій.
Водночас чесна оцінка вимагає назвати й суттєві слабкості, без урахування яких сучасний читач ризикує прийняти застарілі чи хибні твердження за непорушні аргументи. Перша і найзагальніша з них стосується тріумфалістського тону. Твердження, що питання історичності Біблії остаточно розв’язане, було полемічним перебільшенням навіть 1983 року, а сьогодні, після десятиліть нових дискусій щодо патріархальної доби, виходу з Єгипту чи завоювання Ханаану, воно може лише послабити довіру вдумливого читача. Археологія справді блискуче підтвердила багато біблійних свідчень, від Саргона до Сінахеріба, але вона не є і не може бути остаточним арбітром у справі віри. Друга слабкість полягає у відсутності наукового апарату. Книга не має ні бібліографії, ні посилань на джерела, тож читач не може перевірити ні цифр, ні цитат, ні анекдотів. Явно компілятивний характер багатьох розділів, де поряд стоять Геродот, Йосиф Флавій, популярні журнали й апологетичні перекази, призводить до того, що надійні дані змішуються з легендами. Переказ про передсмертне каяття Вольтера і Біблійне товариство в його домі, історія про російського пілота Росковицького, який нібито бачив ковчег, а насправді вигадана й опублікована 1940 року, чи твердження, що Олександрійську бібліотеку спалили араби 646 року, давно відомі історикам як недостовірні. Так само звучать і такі деталі, як нібито в’їзд Христа до Єрусалима тією самою Золотою брамою, яку згодом замурував Сулейман, хоча нинішня брама збудована значно пізніше за новозавітні часи.
Третю групу проблем становлять фактичні помилки, яких у книзі чимало і які вже не можна виправдати лише часом написання. Так, вівтар Зевса, знайдений Карлом Гуманом, походить не з Ефесу, а з Пергаму; папіруси Честера Бітті датовано не третім-другим століттям до Різдва Христового, а другим-третім століттям після нього; Талмуд написано переважно не староєврейською, а арамейською; львівський «Апостол» Івана Федорова вийшов не 1564, а 1574 року; облога Єрусалима Сінахерібом звичайно датується 701, а не 690 роком; Нікейський собор не ухвалював новозавітного канону. Розділ про потоп має найбільшу вагу для критики. Шар мулу в Урі, на який посилається автор, сам Вуллі пов’язував із великою місцевою повінню, і подібні нашарування не збігаються в часі в інших містах Месопотамії. Аргументи на зразок геології потопу Байрона Нелсона чи раптового заморожування мамонтів наука давно відкинула, а уламки дерева, знайдені Наваррою, за радіовуглецевим аналізом виявилися значно молодшими, ніж повідомляє книга. Біблійна правда про суд Божий у дні Ноя не потребує таких підпорок, і їх використання завдає апологетиці більше шкоди, ніж користі. Насамкінець, автор перебільшує і там, де говорить про точність рукописної традиції: заява, що кодекси дійшли до нас абсолютно тотожними з оригіналами, суперечить його ж визнанню різночитань. Сучасна євангельська текстологія висловлюється обережніше й переконливіше, наголошуючи, що завдяки величезній кількості рукописів ми можемо з високою певністю відтворити первісний текст і що жодне вчення віри не залежить від спірного місця. До речі, й цифри, які наводить Беркута, сьогодні значно застаріли: відомих грецьких рукописів Нового Заповіту нині понад п’ять тисяч.
Глибших методологічних запитань автор також не порушує. Аргумент із виконання пророцтв над містами переконливий там, де пророче слово має виразно конкретний зміст, але Беркута ніде не розмежовує пророцтв, що вже виконалися, і пророцтв з умовним характером, як у випадку Йони, і не обговорює, як читати тексти, у яких поєднано близьку й далеку перспективу. Твердження, що Вавилон ніколи не постане з руїн, у самій книзі ставить незручне запитання, бо автор тут же згадує програму відбудови міста іракським урядом, а багато премілленаристів, до того ж, розуміють Об 17–18 як пророцтво про відновлений есхатологічний Вавилон. Автор також мовчки оминає питання про авторство й датування книг Ісаї та Даниїла, хоча саме на них спирається його аргумент про передбачення Кіра і про послідовність світових царств. Консервативна позиція в цих питаннях цілком обґрунтована, але апологетична праця, що хоче переконати сумнівного читача, мала б принаймні назвати альтернативу й пояснити, чому вона непереконлива. Те саме стосується й зв’язку між біблійною оповіддю про потоп і епосом про Гільгамеша: для автора досить зарахувати вавилонську поему до вісімдесяти восьми переказів, а складне питання про спільну традицію і богословську полеміку Буття з месопотамською міфологією, яке могло б значно збагатити його аргумент, лишається поза увагою.
Найделікатніший пункт критики стосується того, як автор говорить про юдейський народ. Беркута щиро радіє відродженню Ізраїлю й бачить у ньому виконання пророцтв, і в цьому він вірний найкращій традиції євангельського премілленаризму. Проте поряд із цим у книзі звучать формули, які сучасний читач, пам’ятаючи трагедію ХХ століття, не може прийняти без застережень. Автор пише, що народ, відрікшись Месії, у відплату на багато віків випав з історії, а розповідаючи про облогу 70 року, прямо пов’язує страждання синів із тим, що їхні батьки розп’яли Сина Божого, і спирається при цьому на вибрані талмудичні анекдоти про продажність первосвящеників. Таке прочитання Мт 27:25 має давню і гірку історію в християнській думці. Апостол Павло у Рим 9–11 говорить про Ізраїль інакше: про непохитність Божих дарів і покликання, про часткове засліплення до повноти поган, про те, що всі ми, юдеї і погани, однаково винні перед Богом і однаково помилувані. Пастир, який захоче використати цю книгу в навчанні, мусить доповнити її саме цим павлівським баченням.
Попри всі ці застереження, праця Івана Беркути зберігає свою вартість і для сучасної церкви, але вартість ця тепер полягає не стільки в окремих аргументах, скільки в загальному духові книги. Вона нагадує, що віра в достовірність Писання не є сліпим прийняттям, а живою довірою до Бога, який діє в історії, судить гордих і милує покірних, і що ця довіра може й повинна шукати розумного обґрунтування. Читач, який візьме цю книгу в руки сьогодні, знайде в ній хороший вступ до біблійного світу, ясний виклад основ бібліології і пастирську запопадливість, що спонукає до читання Писання. Водночас він має читати її поряд із новішою літературою з біблійної археології й текстології, перевіряючи факти і пам’ятаючи, що сила біблійної апологетики полягає не в перебільшенні, а в чесності. Як документ своєї доби книга свідчить, що українські баптисти діаспори не відмовлялися від інтелектуального змагання за віру і вміли говорити про Слово Боже рідною мовою гідно й натхненно. А як підсумовує сам автор на останній сторінці, минають віки і зникають держави, а Біблія залишається незмінною, діючою і такою, що проголошує правду Божу.
Комментарии
Пока нет комментариев. Будьте первым!