МСЦ ЄХБ - Новий Завіт, Псалми і Притчі

Предметом розгляду є не зміст біблійних книг загалом, а конкретний перекладацько-видавничий артефакт із власною історією, текстологічним профілем, мовною концепцією, довідковим апаратом і практичним призначенням. Саме таке розмежування необхідне, щоб не підміняти рецензію переказом Святого Письма або загальними богословськими міркуваннями. Досліджуване видання має назву «Новий Завіт. Псалми і Притчі». На титульному аркуші зазначено 2022 рік, а на сторінці вихідних відомостей повідомлено, що книгу надруковано в Румунії під керівництвом International Christian Aid Ministries у Петрівцях Сучавського повіту; там само вміщено формулу «видання МСЦ ЄХБ 2019» та ISBN 978-1-63813-108-3. Електронна копія налічує 512 сторінок. Ці самі бібліографічні дані, включно з румунським місцем друку, датами 2019 і 2022 та кількістю сторінок, відтворює незалежний бібліографічний опис. (ESXATOS)

Подвійне датування потребує обережного пояснення. Титульний аркуш виразно подає 2022 рік, тоді як вихідні відомості й завершальна сторінка пов’язують текст із виданням МСЦ ЄХБ 2019 року. У книзі немає передмови, переліку виправлень або повідомлення про нову редакцію, які дозволили б стверджувати, що 2022 року переклад було змістовно переглянуто. Тому цей примірник найточніше визначити як румунський друк або випуск 2022 року, що відтворює редакцію МСЦ ЄХБ 2019 року, а не як самостійну текстову редакцію 2022 року. Саме поліграфічне перевидання ще не становить нового перекладу чи нової редакції, і досліджуваний файл не дає підстав приписувати йому такий статус. Формат електронних сторінок і загальна композиція вказують на компактне видання для особистого та церковного користування, проте сканована копія не дозволяє достовірно оцінити реальний обріз книжкового блока, вагу, міцність оправи, якість паперу, просвічування фарби або довговічність зшивання.

Канонічний склад книги відповідає поширеному протестантському формату скороченого біблійного видання: двадцять сім книг Нового Завіту в традиційному західному порядку, сто п’ятдесят псалмів і книга Притч Соломона. Другоканонічних книг, Псалма 151 або інших додаткових текстів немає. Це не повна Біблія і не повний Старий Завіт, а практичне поєднання Нового Завіту з двома найбільш уживаними в особистому благочесті старозавітними книгами. У змісті збережено традиційну конфесійну атрибуцію Послання до євреїв апостолові Павлу, хоча в сучасній академічній біблеїстиці авторство цього послання зазвичай розглядається як невстановлене. Така назва не є доказом текстологічної чи перекладацької помилки, але промовисто характеризує редакційну орієнтацію видання: воно відтворює успадковану церковну номенклатуру, а не намагається подавати критично нейтральні назви книг.

Зовнішнє оформлення стримане й виразно традиційне. На синьому тлі обкладинки золотистими літерами набрано назву, а кути оздоблено декоративним орнаментом. Внутрішній текст організовано у дві щільні колонки; між ними розташовано вузьку смугу паралельних місць, а внизу сторінок — примітки. Назви книг набрано великим декоративним шрифтом, тематичні заголовки відокремлюють смислові частини, номери розділів і віршів легко помітні. Таке оформлення добре пристосоване до пошуку конкретного уривка, стеження за читанням під час проповіді й зіставлення паралельних текстів. Водночас сторінка інформаційно перевантажена: основний текст, центральна колонка посилань, численні наголоси, заголовки та нижні примітки конкурують за увагу. Для досвідченого читача це функціональна компактність; для людини, яка вперше відкриває Біблію, сторінка може здаватися надто густою і вимагати звикання.

Найістотнішим видавничим недоліком є майже цілковита відсутність вступного документування. У книзі немає загальної передмови, опису історії перекладацького проєкту, переліку перекладачів, редакторів, консультантів або рецензентів, пояснення методики роботи, зазначення вихідних єврейських і грецьких видань, відомостей про попередні редакції та характер змін 2019 року. Не пояснено також принципів передачі власних імен, використання наголосів, добору паралельних місць, оформлення текстових варіантів і складання приміток. Сторінка вихідних даних називає МСЦ ЄХБ та International Christian Aid Ministries, але не розкриває, хто саме відповідав за текст. Офіційний сайт ICAM підтверджує, що ця організація займається християнськими виданнями й має окремий біблійний розділ, однак доступна сторінка не подає історії українського перекладу або складу редакційної групи. (ICAM)

Через цю мовчанку видавців історію тексту доводиться реконструювати зовнішнім шляхом. Одна з доступних історичних публікацій пов’язує наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років появу українського Нового Завіту з Псалмами і Притчами з працею Якова Духонченка, Григорія Деркача, Діани Деркач, Фреда Смольчука та інших співробітників. За цією реконструкцією, після смерті Григорія Деркача роботу продовжила Діана Деркач разом із Духонченком і Смольчуком, а завершений текст на початку 1990-х років було надруковано у Стокгольмі; видання 1991 року характеризується там не як цілком новий переклад з оригіналів, а як осучаснене опрацювання перекладу Івана Огієнка з певною залежністю також від російського Синодального тексту. Це не офіційний архів перекладацької комісії, а вторинна історична публікація, тому її свідчення слід приймати з належною обережністю. Проте воно добре узгоджується з результатами безпосереднього текстового зіставлення. (Газета Слово про Слово)

Особливо показовим є порівняння з електронним текстом, позначеним у репозиторії Door43 як «Біблія Велике Відкриття. Діана Деркач 1992». Уже перший вірш Матвія в обох текстах звучить однаково: «Книга родоводу Ісуса Христа, Сина Давидового, Сина Авраамового». У подальшій генеалогії досліджуване видання переважно не перекладає заново, а редагує давніші форми: «родив» замінено на «породив», «Іуда» на «Юда», «Фамара» на «Тамара», уточнено написання низки імен і пунктуацію, проте синтаксичний каркас, порядок слів, поділ речень і більшість лексики залишаються спільними. Майже дослівно збігаються розповідь про народження Ісуса, формули звертань, послідовність сполучників і навіть деякі рідкісні мовні конструкції. Такий рівень відповідності не можна пояснити лише загальною залежністю від одних і тих самих грецьких джерел: він засвідчує пряму редакційну спорідненість текстів. (Door43)

Ще виразнішим є збіг у Нагірній проповіді. Досліджувана книга подає: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне». У тексті Деркач 1992 року ця фраза і навколишні блаженства мають практично ту саму форму, включно зі словами «вбогі духом», «вспадкують землю», «голодні і спраглі правди» та «синами Божими назвуться». (Door43) Переклад Огієнка має майже ідентичну основу, але зберігає старішу форму «їхнєє Царство Небесне». (Bible.com) Отже, перед нами простежується послідовна редакційна генеалогія: Огієнків текст становить глибокий мовний субстрат, видання Деркача—Духонченка його частково модернізує, а редакція МСЦ ЄХБ здійснює ще один шар орфографічного, лексичного та стилістичного опрацювання. Саме тому називати книгу новим незалежним перекладом без застереження було б неточно. Найвиваженіше означення — конфесійна редакція або модернізоване продовження ранішої української протестантської перекладацької традиції.

Така редакційна залежність сама собою не знецінює книгу. Значна частина історії біблійного перекладу складається з переглядів, виправлень і мовного осучаснення попередніх версій. Проблема полягає не в тому, що редактори спиралися на Огієнка чи на текст початку 1990-х років, а в тому, що видання цього не повідомляє. Читачеві не пояснюють, де закінчується успадкований матеріал і починається робота редакції МСЦ ЄХБ, чи звіряли текст із біблійними мовами, хто виконував це звіряння і наскільки глибокими були зміни. Через це неможливо документально встановити, чи певний вислів є свідомим перекладацьким рішенням 2019 року, успадкованим формулюванням Деркача—Духонченка або ще давнішою конструкцією Огієнка. Відповідальне видання могло б усунути цю невизначеність кількома сторінками передмови, не перевантажуючи книгу академічним апаратом.

Фактичний перекладацький метод тяжіє до консервативної формальної еквівалентності, але його правильніше називати формально орієнтованою редакцією успадкованого тексту. Редактори зберігають структуру речень, повторення, біблійні метафори, усталені богословські терміни й традиційний порядок слів значно частіше, ніж передають зміст вільною сучасною мовою. У генеалогії Матвія залишається дієслово «породив», а не пояснювальна конструкція «був батьком». У блаженствах зберігається метафоричне «вбогі духом», а не інтерпретаційний відповідник. Формули на кшталт «сину Давидів», «збулося сказане Господом через пророка», «відкривши уста Свої» та «душі Немовляти» передають традиційний біблійний регістр, хоча не всі вони звучать природно в сучасній українській прозі. Така стратегія сприяє міжпоколінній упізнаваності тексту й придатності до запам’ятовування, але водночас зберігає чимало конструкцій, які сучасний читач сприйматиме як архаїчні або перекладні.

Мовна модернізація здійснюється вибірково. Редакція виправляє частину застарілих написань, наближає окремі імена до сучаснішої української форми, усуває деякі граматичні нерівності й робить пунктуацію послідовнішою. Проте в тексті залишаються слова та вислови на кшталт «на крижах», «сновиди», «розслаблені», «оселився в межах», «справедливість», «достойний», «благовоління», «при брамах», а також часте вживання відносного займенника «котрий». Не кожен із цих елементів є помилкою: деякі належать до західноукраїнської, діаспорної або старшої літературної традиції. У сукупності, однак, вони створюють змішаний регістр, у якому модернізовані речення сусідять із церковною архаїкою, буквальними кальками й лексикою, що потребує пояснення. Особливо проблематичними для непідготовленої аудиторії є «сновиди» у переліку хворих та «розслаблені» в значенні паралізованих: без примітки сучасний читач може зрозуміти ці слова неточно.

Винятковою особливістю видання є систематичне позначення словесних наголосів. Наголоси поставлено не лише в рідкісних іменах, а й у багатьох звичайних українських словах. Практична мета цього рішення не пояснена, але його переваги очевидні: воно може допомагати під час публічного читання, навчання дітей, читання людьми, для яких українська мова не є мовою щоденного вжитку, а також у багатомовному діаспорному середовищі. Водночас наголоси сильно змінюють візуальний образ сторінки. Для вільного носія мови вони здебільшого зайві, уповільнюють рух ока й посилюють поліграфічну густоту. До того ж система потребує бездоганної редакторської послідовності: пропущений або помилковий знак у такому виданні стає помітнішим, ніж у звичайному тексті. Тому наголоси слід оцінювати не як суто декоративну рису, а як усвідомлений педагогічний інструмент, корисність якого безпосередньо залежить від цільової аудиторії.

Передача власних імен також поєднує модернізацію з конфесійною традиційністю. У книзі вживаються форми «Іоанн», «Ірод», «Єрусалим», «Юдея», «Йосип», «Ісус», «Мойсей», а не послідовно модернізовані «Іван» чи «Йоан». Це створює певну неоднорідність, але відповідає консервативному церковному вжитку багатьох слов’янських євангельських громад. Боже ім’я в Псалмах передається традиційним словом «Господь»; окремого пояснення про тетраграматон, його єврейську форму або відмінність від титулу Адонай немає. Займенники, що стосуються Бога, Христа й Святого Духа, систематично пишуться з великої літери. Це редакційна ознака побожного конфесійного стилю, а не властивість давньоєврейських або грецьких рукописів, де сучасного українського розрізнення великих і малих літер у такій формі не існувало. Видання мало б користь від короткого пояснення цієї практики, особливо тому, що велика літера інколи вже сама виконує тлумачну функцію, наперед визначаючи, до кого редактори відносять певний займенник.

Псалтир демонструє ті самі принципи залежності й вибіркової модернізації, що й Новий Завіт. Псалом 23 починається словами: «Господь — Пастир мій, я в недостатку не буду. На пасовиськах зелених оселить мене, до тихої води мене поведе». У тексті Деркач 1992 року маємо майже тотожний початок, але з формою «на тихую воду мене провадить» і подальшим «душу мою відживляє». (Door43) Редакція МСЦ ЄХБ замінює очевидно застаріле «тихую» на «тихої» й робить дієслівну конструкцію природнішою, а «відживляє» передає як «підкріпляє». Це реальне поліпшення читабельності, хоча «підкріпляє» дещо звужує багатозначний єврейський образ відновлення життя, сил і самої особи. Вислів «стежками справедливості» лексично можливий, але звучить менш усталено, ніж традиційне «стежками праведності», і посилює етичне чи юридичне значення коштом ширшого богословського відтінку. Такі приклади засвідчують, що редактори прагнули зробити текст зрозумілішим, але не завжди мали послідовну концепцію співвідношення точності, традиції та природності.

Поетичне оформлення Псалмів загалом допомагає побачити паралельні рядки, проте вузькі колонки змушують довгі поетичні фрази переноситися й іноді послаблюють відчуття строфічного ритму. Переклад схильний зберігати повтори, образи, антропоморфні вислови й традиційну духовну лексику, що добре служить молитовному читанню. Разом із тим він нерідко відтворює синтаксис попередніх версій, а не природну структуру сучасної української поезії. Унаслідок цього окремі псалми звучать урочисто й придатно для богослужбового читання, але не завжди легко для мовчазного читача. Відсутність вступу до Псалтиря означає, що читач не отримує пояснення нумерації, єврейських музичних термінів, жанрових назв, авторських надписів або принципів поетичного форматування. Примітки частково пояснюють окремі слова, але не становлять систематичного коментаря.

У книзі Притч також добре видно характер редакторської праці. Притчі 31:30 передано так: «Миловидність оманлива, врода марнотна, а жінка, котра боїться Господа, достойна хвали». Попередній текст Деркач має «Миловидність зрадлива, врода — марнотна», після чого речення майже повністю збігається. (Door43) Заміна «зрадлива» на «оманлива» точніше передає здатність зовнішньої привабливості вводити в оману й природніше звучить українською. Натомість «достойна хвали» залишається менш нормативним для сучасної літературної української словосполученням, ніж «гідна хвали», і може відчуватися як вплив старшої церковної або російської мовної традиції. Саме така нерівномірність характерна для всього видання: редактори бачать і виправляють частину очевидних архаїзмів, але не здійснюють повного стилістичного перегляду. В результаті текст стає доступнішим від свого безпосереднього попередника, однак не набуває цілком сучасного й однорідного українського звучання.

Найважливіше текстологічне питання стосується Нового Завіту. Оскільки видавці не називають конкретного грецького видання, немає підстав стверджувати, що переклад виконано за певною редакцією Textus Receptus, текстом більшості рукописів, Nestle—Aland або UBS Greek New Testament. Проте фактичний склад основного тексту виразно тяжіє до традиції Textus Receptus і похідних від неї церковних перекладів. У виданні без дужок уміщено довге закінчення Марка 16:9–20, розповідь про жінку, схоплену в перелюбі, в Івана 7:53–8:11, Євангелієву доксологію молитви Господньої в Матвія 6:13, вірш Дії 8:37 та розширене читання 1 Івана 5:7–8. Саме сукупність цих ознак, а передусім Дії 8:37 і так зване Comma Johanneum, робить традиційний текстологічний профіль достатньо очевидним, хоча не дозволяє назвати точне грецьке друковане джерело.

У молитві Господній видання друкує: «Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки. Амінь». Ця формула має тривале церковне й богослужбове життя, тому її присутність цілком зрозуміла в консервативному євангельському виданні. Однак читачеві не повідомляють, що її рукописне засвідчення відрізняється від основної частини молитви. Подібно Дії 8:37 подано як звичайний вірш основного тексту, без позначення його відсутності в багатьох ранніх свідках. Ще показовіше 1 Івана 5:7–8: «Бо троє свідчать на небі: Отець, Слово і Дух Святий; і Ці троє — одне. І троє свідчать на землі: дух, вода і кров; і ці троє — про єдине». У сучасному критичному грецькому тексті NA28 у цих віршах названо лише Духа, воду і кров, без фрази про Отця, Слово й Святого Духа на небі. (Die Bibel)

Редактори мали право обрати традиційний текст, особливо для громади, яка поколіннями читала саме такі форми. Академічна проблема полягає не в самому виборі, а в його непрозорості. У виданні немає вступної заяви про текстологічну базу, системи квадратних дужок, послідовних приміток про значущі варіанти або пояснення, чому пізніше засвідчені читання залишено в основному тексті. Через це пересічний читач не бачить різниці між місцями, що мають надзвичайно широку ранню рукописну підтримку, і традиційними розширеннями, відсутніми в сучасних критичних виданнях. Для особистої побожності така невидимість може не створювати щоденних труднощів; для викладання, підготовки проповіді, міжперекладного порівняння та академічної екзегези вона істотна. Навіть одна сторінка пояснення та кілька стриманих підрядкових приміток зробили б видання значно відповідальнішим, не руйнуючи його конфесійної ідентичності.

Наявні примітки мають переважно лексичний, етимологічний та енциклопедичний характер. Вони пояснюють значення грецьких або єврейських імен, термінів на кшталт «Христос», «Месія» й «Еммануїл», назви релігійних груп, стародавні звичаї та окремі незвичні слова. Подекуди наводиться грецьке слово або його транслітерація, розкривається буквальне значення й пропонується коротка тлумачна довідка. Для непідготовленого читача це корисно: книга не залишає його сам на сам із кожною історико-культурною реалією. Водночас апарат неоднорідний. Поруч із мовними поясненнями трапляються богословські тлумачення, довідки про секти, перекладацькі зауваження й поодинокі текстологічні згадки, але принцип добору ніде не викладено. Частина приміток користується застарілою термінологією або надто спрощує складне питання. Це радше практичні коментарі для церковного читача, ніж академічний довідковий апарат.

Система паралельних місць належить до найсильніших сторін видання. Вузька центральна колонка дозволяє безпосередньо під час читання простежувати старозавітні цитати, синоптичні відповідності, тематичні зв’язки й повторення висловів. Для проповідника, керівника біблійної групи або уважного читача це практичніше за книгу, що містить лише голий текст. Проте щільність скорочених посилань і невеликий простір центральної колонки часом ускладнюють орієнтацію. У книзі також немає пояснення, хто укладав систему, за яким принципом відбиралися відповідники та чи успадкована вона від попередньої редакції. Паралельні місця не слід сприймати як нейтральний механічний покажчик: сам добір посилань уже пропонує певне тлумачення зв’язків між уривками. Тому навіть якісний практичний апарат виграв би від короткої редакційної довідки.

Тематичні заголовки полегшують навігацію, особливо в Євангеліях і Діях, але вони є редакційним, а не перекладеним елементом. Часом заголовок не просто описує подію, а наперед задає її богословське прочитання. Наприклад, назва уривка про жінку в Івана 8 підкреслює прощення, хоча сам текст має складніший композиційний і текстологічний статус. Заголовки виразно відділені шрифтом, тому уважний читач здатний відрізнити їх від біблійного тексту, однак у передмові варто було б прямо пояснити їхнє походження. Те саме стосується поділу на абзаци, розміщення поетичних рядків і використання великих літер: усі ці рішення впливають на читання й інтерпретацію, навіть якщо не змінюють слів.

Для публічного церковного читання видання має відчутні переваги. Текст урочистий, ритмічно близький до звичних протестантським громадам формул, а численні наголоси допомагають уникнути помилок у вимові. Традиційні імена, титули й богословські слова сприяють спадкоємності з проповідницькою та молитовною мовою старших поколінь. Компактна композиція Нового Завіту, Псалмів і Притч відповідає реальним практикам особистого читання: читач отримує євангельське оповідання, апостольські послання, молитовну поезію й мудрісні настанови в одному томі. Розгалужені паралельні місця роблять книгу придатною для тематичного вивчення без додаткової симфонії. Саме в такому середовищі — у громадах МСЦ ЄХБ та споріднених консервативних євангельських колах — редакційна традиційність, імовірно, сприйматиметься не як недолік, а як одна з головних переваг.

Для новонаверненого читача оцінка буде неоднозначнішою. Окремі модернізації справді роблять текст легшим за старіші версії, але загальна мова все ще далека від повсякденної української. Людині без церковного досвіду доведеться з’ясовувати значення таких слів, як «книжники», «розслаблені», «митарі», «первенець», «благовоління», «крижі», «сновиди» та деяких традиційних граматичних конструкцій. Примітки допомагають, але пояснюють не все. Щільна верстка й велика кількість довідкових елементів можуть також створювати відчуття складності. Тому це не очевидно найкращий перший український текст Біблії для читача, який не має церковної підготовки й очікує цілком сучасної літературної мови. Його можна успішно використовувати в навчанні, якщо наставник пояснюватиме мовні та текстологічні особливості, але як самодостатнє місіонерське видання воно потребує принаймні короткого вступного путівника.

Порівняння із сучасними українськими перекладами допомагає точніше побачити його місце. Наприклад, Новий переклад українською передає родовід Матвія конструкцією «Авраам був батьком Ісаака», відмовляючись від повторюваного «породив» і наближаючи синтаксис до сучасної оповідної мови. (Bible.com) Видання МСЦ ЄХБ свідомо або фактично обирає інший полюс: воно зберігає знайомі церковні формули, навіть коли вони звучать менш природно. Порівняно з Огієнком його текст помітно очищено від частини старих форм, але основний ритм, фразеологія й богословський словник залишаються Огієнкові дуже близькими. Порівняно з текстом Деркач—Духонченко зміни ще локальніші: це численні, іноді вдалі, але переважно редакційні виправлення, а не нове відтворення кожного уривка з давньоєврейської та грецької мов. Тому книгу доцільно розміщувати не поряд із цілком новими перекладацькими проєктами, а в історії переглядів консервативної української протестантської текстової традиції.

Як основний текст для академічної екзегези це видання має істотні обмеження. Воно не ідентифікує вихідні наукові видання, не документує роботу з рукописними варіантами, не розкриває складу редакції й не дає систематичного апарату. Дослідник не може встановити, чи окреме формулювання перевіряли за оригіналом, чи воно просто перейшло з попередньої української або російської версії. У текстологічно значущих місцях видання подає традиційні розширення без попередження. Для глибокої проповідницької підготовки його тому слід використовувати разом із сучасним перекладом, що спирається на критичні видання, а також із грецьким або єврейським текстом і фаховими коментарями. Це не означає, що книга непридатна для проповіді; навпаки, її церковна мова може бути дуже ефективною. Однак проповідник має знати, що перед ним конфесійно відредагована традиційна версія, а не документально прозорий академічний переклад.

Поліграфічна концепція загалом професійна у своїй традиційній моделі. Шрифт основного тексту контрастний, назви книг добре помітні, номери сторінок і розділів допомагають навігації, а вертикальна організація сторінки послідовна від Матвія до Притч. Зображення обкладинки створює гідний, небуденний вигляд без надмірної ілюстративності. Водночас дрібні примітки й центральні посилання можуть бути складними для читачів зі слабшим зором. У книзі немає карт, хронологічних таблиць, словника, тематичного покажчика, плану читання або вступів до окремих книг. Для компактного видання відсутність таких додатків зрозуміла, але назвати його навчальною чи дослідною Біблією в сучасному значенні не можна. Це насамперед текстове церковне видання з розвиненими паралельними місцями та локальними поясненнями.

З богословського погляду переклад обережний і традиційний. Христологічні титули, назви Бога, мова про гріх, спасіння, покаяння, благодать, віру, освячення та Царство переважно передаються усталеними євангельськими термінами. Редактори не прагнуть нейтралізувати конфесійну лексику або замінити її світськими поясненнями. Це забезпечує доктринальну впізнаваність, але в деяких місцях усталений відповідник може приховувати ширший діапазон значень оригінального слова. Особливої обережності потребують примітки, де коротке тлумачення іноді подається майже як єдине можливе значення. Серйозна богословська рецензія не виявляє в тексті систематичного намагання змінити основні християнські доктрини; його головна проблема не конфесійна упередженість як така, а недостатнє розмежування перекладу, успадкованої традиції й редакційного тлумачення.

Загальний висновок має бути водночас позитивним і критичним. «Новий Завіт. Псалми і Притчі» у виданні МСЦ ЄХБ є старанно оформленою, практичною та церковно впізнаваною редакцією українського біблійного тексту, особливо придатною для особистого благочестя, публічного читання, проповіді, запам’ятовування й роботи з паралельними місцями. Її сильними сторонами є традиційна богословська мова, вибіркове усунення частини архаїзмів, система наголосів, багатий перехресний апарат і компактне поєднання Нового Завіту з Псалмами та Притчами. Найсерйознішими обмеженнями залишаються відсутність передмови, неповне бібліографічне й редакційне документування, нерозкритий зв’язок із текстом Деркача—Духонченка та перекладом Огієнка, невстановлена вихідна текстологічна база, непослідовне повідомлення про варіанти й мовна неоднорідність. Книгу не варто представляти як цілком новий переклад з біблійних мов; точніше бачити в ній консервативну модернізацію й конфесійну редакцію давнішої української протестантської традиції. У межах цієї традиції вона може служити громаді надійно й плідно, але для академічної роботи та відповідального дослідження складних місць потребує обов’язкового зіставлення з іншими перекладами й критичними виданнями оригінального тексту.