Александрович - Реймське Евангеліє Анни Ярославівни

Видання «Реймське Евангеліє Анни Ярославівни», підготовлене у Львові видавництвом «МС» 2010 року, належить до того особливого типу книжок, які важко оцінювати лише за критеріями звичайної історичної монографії. Перед нами водночас науково-популярне історичне дослідження, джерельна публікація, факсимільне видання середньовічної пам’ятки, мистецький альбом і своєрідний акт культурного повернення одного з найдавніших свідчень християнської книжності Києва. Центральним предметом книги є шістнадцять збережених кириличних аркушів, тобто тридцять дві сторінки, що становлять частину Місяцеслову давнього Євангелія-апракосу. У виданні вони пов’язуються з княжим скрипторієм Ярослава Мудрого та з його донькою Анною Ярославівною, майбутньою дружиною французького короля Генріха I. Видавці характеризують пам’ятку як найдавнішу оригінальну пам’ятку української церковної книжності, що походить із київського середовища кінця 1040-х років і нині зберігається у міській бібліотеці Реймса. При цьому книга має виразно міжнародний задум: вступний історичний текст Володимира Александровича подано українською, французькою та англійською мовами, а тлумачення Місяцеслову здійснене колективом дослідників і перекладачів, серед яких о. Рафаїл Турконяк, Іван Лучук, Любомир Госейко, о. Андрій Фіґоль та о. Сергій Келегер.

Ця жанрова своєрідність принципово важлива для правильної оцінки книги. Александрович не пише повної історії Реймського Євангелія у звичайному розумінні цього слова і не пропонує вичерпного палеографічного чи текстологічного дослідження. Його завдання інше: повернути пам’ятку до українського культурного, церковного та історичного контексту, показати її місце серед найдавніших проявів київської християнської цивілізації й переконати читача, що кілька десятків стародавніх сторінок можуть бути джерелом першорядного значення. Саме тому історія рукопису в книзі постійно співвідноситься з хрещенням Русі, розвитком Софії Київської, діяльністю митрополита Іларіона, книжницькою політикою Ярослава Мудрого, династичними зв’язками Києва з Європою та біографією Анни Ярославівни. Основний метод автора можна визначити як історико-культурну реконструкцію: фрагментарні дані про сам рукопис включаються у значно ширший комплекс літописних, мистецтвознавчих, філологічних та історичних свідчень, завдяки чому невеликий рукописний фрагмент перетворюється на своєрідну точку перетину історії Церкви, біблійного перекладу, літургії, книжкового мистецтва і міжнародних контактів Київської держави.

Початковий короткий текст «Місяцеслов Анни Ярославівни» відразу формулює головну тезу всього видання. Збережені тридцять дві сторінки походять, за прийнятою у книзі реконструкцією, від Євангелія, основна частина якого була втрачена до середини XIV століття; пізніше старі кириличні аркуші були поєднані в Празі з глаголичною частиною, що містила євангельські й апостольські читання. Сам Александрович чесно попереджає, що «історія рукопису не зафіксована і тому її доводиться реконструювати лише гіпотетично». Це визнання має принципове значення для всієї подальшої аргументації. Збережена частина охоплює богослужбовий цикл приблизно від кінця жовтня до кінця лютого і завершується уривком притчі про робітників у винограднику з двадцятого розділу Євангелія від Матвія. Особливо важливим є текстологічне твердження, сприйняте автором від попередніх дослідників: кирилична частина відображає дуже ранню київську редакцію євангельського тексту, старшу за Остромирове Євангеліє 1056–1057 років.

Далі Александрович переходить до значно ширшої історичної панорами. Його нарис «Київські аркуші Реймського Евангелія» починається не з рукопису, а з формування християнської цивілізації Києва в X–XI століттях. Автор наголошує, що хрещення за Володимира Великого означало не механічне запозичення візантійської культури, а початок самостійного засвоєння східнохристиянської традиції. Ця теза проходить через увесь текст і має не лише історичне, а й богословсько-культурне значення. Християнізація постає як процес інкультурації: Київ приймає віру, богослужіння, богословську мову, книжність та мистецькі форми візантійського світу, але робить їх частиною власної культурної реальності. Автор згадує попередні християнські контакти, хрещення княгині Ольги, місію Адальберта, взаємини з Візантією та виникнення власного церковного середовища. Особливо значущим для нього є поставлення у 1051 році митрополита Іларіона як свідчення того, що київське християнство не слід описувати лише як периферійне відгалуження Константинополя.

Цю думку Александрович підкріплює аналізом мистецьких та літературних пам’яток. Софія Київська, її мозаїки, фрески княжої родини, «Ізборники» XI століття та «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона створюють той культурний горизонт, у якому необхідно бачити й Реймське Євангеліє. Художнє оформлення видання тут працює разом із текстом: сторінки супроводжуються репродукціями Остромирового Євангелія, «Ізборника» 1073 року, мозаїк та інтер’єрів Софійського собору, старовинними зображеннями Києва і княжої родини. Завдяки цьому авторська теза не лишається абстрактною. Читач буквально бачить світ, до якого видавці прагнуть повернути реймські аркуші. У цьому відношенні книгу варто читати не тільки як текст, а й як візуальне висловлювання про християнський Київ XI століття.

Особливе місце в авторській реконструкції посідає тема книги як духовного інструмента християнізації. Александрович цитує літописну похвалу Ярославові Мудрому, у якій книги названо «ріками, що наповнюють увесь світ». За літописним свідченням, князь любив читання, зібрав переписувачів, організував переклади з грецької на слов’янську мову і зберігав книги у храмі святої Софії. Автор справедливо бачить у цьому не просто приватне бібліофільство правителя, а інституційне формування християнської книжної культури. Особливо виразно звучить наведена ним давня формула: «коли хто читає книги, то бесідує з Богом і святими мужами». Для богословського читача ця фраза відкриває чи не найважливішу тему всього видання. У ранньому Києві книга була не культурним аксесуаром і не предметом антикварної престижності, а носієм церковної пам’яті, засобом богослужіння, способом засвоєння Писання та входження новохрещеного суспільства у вселенську християнську традицію.

У цьому ж контексті надзвичайно влучно використано слова митрополита Іларіона про адресатів його твору: «Не до незнаючих пишеться, а до через край наповнених солодкості книжної». Александрович сприймає цю фразу як непряме свідчення вже досить розвиненої книжної культури Києва середини XI століття. І справді, сама поява такого богословськи та риторично складного твору, як «Слово про закон і благодать», передбачає середовище, здатне його розуміти. Тому Реймський фрагмент в авторській логіці перестає бути ізольованою дивиною: він стає матеріальним свідком тієї самої культури, яка породила Іларіонову богословську проповідь, Софійський собор і княжу бібліотечну традицію.

Важливим наступним кроком є включення книжності у європейський контекст правління Ярослава Мудрого. Александрович докладно перелічує династичні зв’язки княжої родини: шлюби з угорським, норвезьким, датським, польським, шведським, візантійським та французьким правлячими домами. У цій частині стає зрозуміло, чому для нього таке значення має Анна Ярославівна. Вона є не тільки легендарною «київською княжною на французькому престолі», а персональним уособленням включеності Києва у християнську Європу. Якщо рукопис справді був привезений нею до Франції, він стає майже ідеальним символом цього культурного переходу: київський біблійний текст подорожує разом із донькою Ярослава до одного з центрів латинського Заходу.

Після цього широкого історичного вступу автор повертається безпосередньо до рукопису й простежує історію його вивчення. Сам кодекс був відомий у Європі давно; його бачив Петро I у 1717 році, а в XIX столітті він став об’єктом філологічної уваги. 1843 року кириличну частину видали літографічно, однак копіювання містило численні помилки, оскільки літограф не розумів тексту та навіть окремих літер. Наступне факсимільне видання з’явилося 1899 року. Однак систематичного вивчення пам’ятки так і не відбулося. Важливою для Александровича є праця Лідії Жуковської, яка досліджувала рукопис у зв’язку з московською виставкою 1975 року. Саме її текстологічні спостереження значною мірою становлять фундамент датування та київської атрибуції: вона наголосила на архаїчності тексту, ранній редакції євангельського перекладу, нестабільності мовної та орфографічної норми й особливостях, які дозволяють пов’язувати рукопис із київською книжною традицією.

Особливо цінна та частина книги, де Александрович переходить від загальних історичних міркувань до конкретної структури Місяцеслову. Він пояснює, що йдеться про завершальну частину Євангелія-апракосу, де біблійні уривки організовані не в канонічній послідовності Матвія, Марка, Луки та Іоана, а відповідно до порядку їх богослужбового читання. Це надзвичайно важливо для богословського осмислення пам’ятки. Реймські аркуші засвідчують не просто існування слов’янського біблійного тексту, але спосіб церковного життя з цим текстом. Євангеліє тут функціонує всередині літургійного року: свята, пам’яті святих і біблійні читання утворюють єдину структуру. Саме тому термін «богослужбова книга» стосовно пам’ятки має глибший зміст, ніж просто бібліографічна класифікація.

Збережений фрагмент починається завершенням читання про втихомирення бурі. У сучасному українському тлумаченні видання цей рядок передано: «[і настала тиша] велика. Люди ж дивувалися, кажучи, хто він, якщо і вітри, і море слухаються його». Цей випадковий обрив набуває майже символічного звучання. Пам’ятка доходить до нас не від початку книги, не з урочистого титульного аркуша і не з колофона, де можна було б прочитати ім’я писаря та місце переписування, а посеред євангельської розповіді. Саме ця фрагментарність і створює головну методологічну проблему: рукопис мовчить про власне походження, і все, що можна сказати про нього, доводиться відтворювати через письмо, мову, текстологію, матеріальні ознаки та історичні обставини.

Місяцеслов містить читання з усіх чотирьох Євангелій, найбільше — з Матвія та Луки. Останній збережений датований запис присвячений віднайденню глави Іоана Предтечі 24 лютого, а сам фрагмент завершується читанням притчі про робітників у винограднику, уриваючись посеред слова на Мт. 20:8. Ця особливість особливо відчутно нагадує, наскільки випадковим є саме збереження пам’ятки. Перед нами не завершена книга, а уламок книги, що пережила майже тисячоліття. Водночас навіть цього уламка достатньо, щоб реконструювати календарну організацію, характер євангельського тексту, почерк, декоративну систему та окремі особливості книжницької роботи.

Далі Александрович простежує можливу історію рукопису. За прийнятою ним гіпотезою, кодекс був переписаний у Києві не пізніше кінця 1040-х років і потрапив до Франції разом з Анною Ярославівною, яка 1051 року стала дружиною Генріха I. Після цього його доля до XIV століття залишається невідомою. До того часу від первісного кодексу вже лишилося тільки шістнадцять кириличних аркушів. У XIV столітті їх було поєднано з глаголичною частиною, створеною в чеському середовищі, після чого рукопис пов’язують з Емауським монастирем у Празі, заснованим Карлом IV для слов’янського богослужіння. Пізніше кодекс знову опинився у Реймсі, де традиція почала пов’язувати його з коронаційним церемоніалом французьких монархів. Під час Французької революції дорогоцінна оправа була втрачена, а сам рукопис згодом знайшли в міській бібліотеці.

Історія Анни Ярославівни займає в нарисі значне місце й подана набагато ширше, ніж цього вимагав би суто кодикологічний аналіз. Александрович розповідає про її шлюб з Генріхом I, народження сина Філіпа, участь в офіційних документах, подальший шлюбний зв’язок з Раулем де Крепі, заснування монастиря в Санлісі та реліквії св. Климента, які, за французькими джерелами, могли бути привезені з Києва. Найцікавішим є знаменитий слов’янський автограф Анни «АНА РЪИНА». Автор зіставляє написання її імені з формою імені святої Анни в Реймському Місяцеслові — «зачатие стій ані». Це спостереження не доводить приналежності книги королеві, але воно вдало підсилює культурний образ Анни як людини, яка навіть у французькому оточенні зберігала зв’язок із власною мовною та книжною традицією.

Не менш важливою є мистецтвознавча частина дослідження. Александрович звертає увагу на невеликий формат рукопису, приблизно 23 на 17,5 сантиметра, порівнюючи його з Остромировим, Мстиславовим, Юріївським, Туровським, Архангельським, Галицьким і Добриловим Євангеліями. Текст розміщено у двох стовпцях по двадцять рядків; письмо характеризується як професійний устав із чіткою конструкцією літер та впевненим протиставленням широких і тонких штрихів. Календарні й службові позначення виділено дещо дрібнішим письмом та жовтим тлом. Саме ці подробиці особливо переконливо працюють на тезу про існування сформованої книжної майстерні, а не випадкової роботи окремого переписувача.

Декоративний аналіз показує п’ять кольорових заставок і двадцять три ініціали. Переважають плетінчасті, геометричні й рослинні мотиви, використовуються червоний, синій та жовтий кольори. Частина ініціалів та заголовкових літер залишилася нерозфарбованою. Александрович обережно припускає, що весь рукопис міг бути не завершений, і пов’язує це з поміченими Жуковською численними писарськими помилками, які могли виникнути за якихось незвичайних обставин. Тут автор виявляє добру дослідницьку стриманість: він не намагається вигадати конкретну драматичну подію там, де джерело дозволяє лише констатувати незавершеність. Візуальна частина самого видання дає читачеві можливість перевірити ці спостереження: факсимільні сторінки справді демонструють дисципліноване компонування тексту, кольорові ініціали, заставки і характерне співвідношення текстових та службових елементів.

З богословської точки зору найціннішим у книзі є те, що вона дозволяє побачити раннє київське християнство не тільки через князів, війни, церковну політику чи архітектуру, а через практику читання Писання. Місяцеслов свідчить, що нова християнська ідентичність формувалася ритмом богослужбового року. Текст Євангелія не був відокремленим від календаря: Різдво, Богоявлення, пам’яті мучеників, святих і церковні свята визначали, який євангельський уривок звучатиме у спільноті. Для сучасного читача, особливо вихованого в традиції, де Біблія сприймається переважно як книга для індивідуального читання або проповіді, ця пам’ятка є корисним нагадуванням про інший — літургійний — спосіб існування біблійного тексту. Тут Писання живе всередині часу Церкви.

Ще одна богословська заслуга книги полягає у її непрямому свідченні про рецепцію християнства. Александрович не трактує хрещення Русі як одномоментне завершення процесу. Навпаки, він прямо застерігає, що урочисті слова Іларіона про те, ніби «в єдин час вся земля наша вславила Христа», слід розуміти як апологетичне перебільшення, за яким стояв тривалий історичний процес. Ця ремарка важлива. Вона дозволяє уникнути романтизованого образу миттєвої християнізації і побачити становлення Церкви як поступове формування богослужіння, духовенства, літератури, школи, перекладу, мистецтва й пам’яті. У цьому сенсі Реймський фрагмент є свідченням не просто того, що християнство «прийшло» до Києва, а того, що воно вже почало виробляти власне культурне середовище.

Сильна сторона видання — його здатність поєднати матеріальний і духовний виміри книги. Середньовічний кодекс показаний тут одночасно як пергамент, письмо, фарба, орнамент, переклад, біблійний текст, літургійний інструмент і носій церковної пам’яті. Саме таке багатопланове прочитання дозволяє уникнути редукції Реймського Євангелія до національної реліквії. Попри виразний патріотичний пафос автора, найпереконливіші сторінки книги — саме ті, де рукопис розглядається у своїй конкретній церковній функції. Він не був створений для музею. Його писали, щоб читати Євангеліє у богослужінні.

Водночас саме тут необхідно перейти до критичної оцінки. Найпомітнішою методологічною проблемою книги є певна нерівновага між обережністю вихідних даних і категоричністю кінцевих формулювань. Автор неодноразово й цілком правильно наголошує, що найдавніша частина рукопису не має запису про своє походження, що його історію можна реконструювати «лише гіпотетично» і що зв’язок із Францією середини XI століття встановлюється через сукупність непрямих обставин. Проте надалі формули «Євангеліє Анни Ярославівни», «рукопис, який вивезла Анна» або «київські аркуші, що помандрували з княжною» подекуди звучать вже не як гіпотеза, а як установлений факт. З літературної точки зору це робить розповідь цілісною і привабливою; з історико-критичної — вимагає обережності. Назва самої книги значною мірою закріплює саме ту атрибуцію, яку текст усередині видання визнає реконструктивною.

Подібна проблема виникає і з поняттями «найстарша українська книга», «найстарша пам’ятка української мови» та описом подій XI століття як безпосередньо «української національної традиції». Ці формули зрозумілі в контексті головного культурного завдання видання — повернути київську середньовічну спадщину в українську історичну свідомість. Вони також протистоять багаторічній практиці автоматичного включення всієї спадщини Київської Русі в російський культурний канон, яку сам Александрович гостро критикує. Проте академічне видання виграло б від чіткішого розрізнення між географічно-київським походженням, церковнослов’янською мовною традицією, особливостями київської редакції та модерним поняттям української нації. У сучасній гуманітарній науці така термінологічна диференціація не послаблює української приналежності пам’ятки, а, навпаки, робить аргументацію точнішою.

Ще одна слабкість полягає у тому, що книга ставить надзвичайно масштабні питання, але не завжди надає їм відповідний обсяг доказового апарату. Якщо стверджувати, що рукопис є найдавнішою книгою княжого скрипторію, найстаршою богослужбовою книгою Київської Церкви й одним із найдавніших автентичних зразків української мови, читачеві хотілося б бачити більш систематичне зіставлення з усім корпусом відповідних рукописів, детальний палеографічний аналіз, таблиці текстологічних варіантів та ширшу дискусію з альтернативними датуваннями й атрибуціями. Натомість аргументація значною мірою спирається на попередні спостереження Лідії Жуковської та на загальну історичну реконструкцію. Це не знецінює видання, але визначає його жанрову межу: воно є блискучим введенням пам’ятки в культурний обіг, а не остаточним критичним виданням її тексту.

Структура книги теж має свої переваги й обмеження. Український історичний нарис займає лише частину обсягу, після чого він повністю повторюється французькою й англійською мовами; далі основне місце займають факсиміле та багатомовне представлення Місяцеслову. Для українського читача, який очікує двохсотсторінкової монографії, це може бути несподіванкою: власне дослідницький текст значно коротший. Але це свідоме редакційне рішення. Книга задумана не тільки для української аудиторії, а як міжнародна презентація пам’ятки, пов’язаної одночасно з Києвом, Прагою та Реймсом. Тому три мовні версії тут мають символічний сенс і відповідають транскордонній історії самого кодексу. Зміст видання прямо показує цю конструкцію: короткий вступ про Місяцеслов, великий нарис «Київські аркуші Реймського Евангелія» українською, його французька й англійська версії, а згодом — власне Місяцеслов.

Найбільшу користь від цього видання матимуть історики Церкви, дослідники давньої української культури, літургісти, філологи-славісти, студенти богословських факультетів та семінарій. Для історика Церкви книга є концентрованим вступом у проблематику становлення київської християнської книжності. Для бібліїста вона цікава як свідчення ранньої рецепції слов’янського перекладу Євангелія і богослужбової організації біблійного тексту. Для літургіста особливу цінність має сам Місяцеслов, який дозволяє реконструювати частину календарного кола читань. Для мистецтвознавця важливими є письмо, ініціали, заставки, кольорова система й порівняння з іншими кодексами. Для пастиря чи освіченого мирянина книга може стати нагадуванням про те, наскільки глибоко Біблія, богослужіння і книжна культура були пов’язані на початках київського християнства.

Видання корисне і для читача, який цікавиться стосунками східного й західного християнства. Історія рукопису, навіть якщо окремі її ланки залишаються гіпотетичними, дивовижним чином проходить через Київ, Францію, чеське слов’янське монашество і знову Реймс. Кирилична й глаголична частини одного кодексу буквально втілюють складність середньовічної християнської Європи, яку неможливо без залишку розділити пізнішими національними та конфесійними кордонами. У цьому сенсі рукопис промовляє навіть більше, ніж авторська національно-історична концепція: він є свідком трансрегіонального християнського світу, де книги, богослужбові традиції, династії та монастирі перетинали сучасні нам кордони.

Заключні слова Александровича найкраще передають пафос усього видання: «З нинішнім виданням київські аркуші Реймського Евангелія повертаються на ту землю, де були створені… Повертаються як одна з найцінніших історичних реліквій України». У буквальному сенсі рукопис, звичайно, залишається у Франції; повертається його образ, текст і культурна пам’ять про нього. Саме в цьому полягає головний успіх книги. Вона бере пам’ятку, що десятиліттями існувала переважно як екзотична згадка в історико-філологічній літературі, й заново поміщає її у контекст київської християнської цивілізації. Навіть там, де авторські атрибуції потребують подальшої перевірки або стриманішого формулювання, саме поставлене ним питання є надзвичайно важливим: як виглядала книжна культура покоління, що жило лише через кілька десятиліть після хрещення Русі?

Тому «Реймське Евангеліє Анни Ярославівни» варто оцінювати передусім як фундаментальну культурну публікацію джерела, а не як остаточне слово в дискусії про його походження. Його сила — у факсимільній доступності пам’ятки, у прекрасному візуальному матеріалі, в широкому історичному контексті, в акценті на книжності як одному з головних плодів християнізації та в поверненні уваги до майже забутого кодексу. Його слабкість — у схильності переводити привабливі гіпотези в категоричні історичні формули, у недостатньому розмежуванні середньовічних і модерних національних категорій та у відсутності повного критичного палеографічно-текстологічного апарату. Проте ці застереження не применшують значення книги. Навпаки, вони показують, скільки дослідницької роботи ще може вирости з цього видання.

Для богословського клубу ця книга особливо цінна тим, що дозволяє говорити про християнську історію не абстрактно. Перед читачем лежать реальні сторінки, написані майже тисячу років тому людьми, для яких Євангеліє було частиною богослужбового життя. У цих аркушах поєднуються Писання, церковний календар, пам’ять святих, мистецтво письма і практика спільної молитви. Саме тому найглибший сенс Реймського фрагмента виходить за межі питання, чи справді тримала цей конкретний кодекс у руках Анна Ярославівна. Навіть якщо ця романтична й історично правдоподібна реконструкція ніколи не буде доведена остаточно, сам рукопис залишається надзвичайним свідченням того, що в Києві XI століття християнська віра вже породила складну культуру Писання, перекладу, богослужіння і книжного мистецтва. Саме це робить видання Володимира Александровича не просто альбомом стародавньої реліквії, а важливим нагадуванням про біблійне й літургійне коріння київської християнської традиції.