Андрощук - Десятинна церква: відома і невідома

Книга Федора Андрощука «Десятинна церква: відома і невідома», видана 2021 року Національним музеєм історії України та видавництвом Laurus, належить до тих праць, у яких історія окремої архітектурної пам’ятки поступово перетворюється на значно ширшу розповідь про становлення християнської Русі, формування князівської влади, культурні контакти ранньосередньовічного Києва, трансформацію церковної пам’яті й навіть про те, як різні політичні та конфесійні середовища протягом наступних століть намагалися привласнити символічний капітал давньої святині. Формально це порівняно невелике, 116-сторінкове ілюстроване видання, задумане як доступний широкому читачеві нарис, а не як вичерпна академічна монографія. Проте за концентрацією проблем, гіпотез і переосмислень воно значно перевершує звичайний музейний путівник. Автор свідомо відмовляється від традиційного способу оповіді, за якого літописна дата заснування храму, його зв’язок із хрещенням Володимира та загибель 1240 року сприймаються як уже встановлена рамка, яку археологія повинна лише ілюструвати. Натомість Андрощук ставить значно складніше питання: що ми насправді можемо знати про Десятинну церкву, якщо археологічні рештки, писемні свідчення та пізні історичні перекази не завжди узгоджуються між собою? Сам автор формулює мету видання як прагнення показати «багатогранність археологічних та писемних джерел» і складність їх інтерпретації. Саме ця методологічна настанова визначає всю книгу.

Історичне значення обраної пам’ятки важко перебільшити. За «Повістю минулих літ», князь Володимир заклав церкву Богородиці 989 року, а освячення відбулося 996-го; храм традиційно вважається першою монументальною кам’яною церквою християнської Русі й одним із головних матеріальних символів Володимирового хрещення. Проте Андрощук відразу нагадує про фундаментальну джерелознавчу проблему: літописний текст, який повідомляє ці дати, постав значно пізніше описуваних подій. Літописець XII століття не був безпосереднім свідком Києва кінця X століття і значною мірою залежав від переказів, пам’яті міста та вже сформованої християнської інтерпретації князювання Володимира. Археологія, своєю чергою, теж не дає простих відповідей, бо культурний шар довкола храму багато разів порушували будівництва, поховання, скарбошукачі та археологічні розкопки різних епох. Отже, головний метод Андрощука полягає не в тому, щоб «підтвердити літопис», а в постійному зіставленні різних типів джерел, причому жодному з них не надається абсолютної переваги. Це особливо важливо для богословського читача, адже книга фактично демонструє, як церковна історія формується на перетині пам’яті, матеріальної культури, політики й богословської інтерпретації минулого.

Перший великий сюжет присвячено християнському кладовищу, що існувало на Старокиївській горі ще до завершення Десятинної церкви. Традиційна літописна версія пов’язує місце храму з домом варягів-християн, батька і сина, убитих язичниками після відмови віддати юнака в жертву. Однак археологічні матеріали змушують поглянути на цю історію ширше. Під фундаментами та поряд із ними було виявлено численні поховання, серед яких ґрунтові могили, дерев’яні труни, великі камерні поховання й навіть кремації. Особливо важливим є великий дерев’яний зруб під південною апсидою, який колись намагалися ототожнити з житлом літописних мучеників. Наявність людських решток, деталей зброї, поясної фурнітури та монети з прокресленим хрестом переконує автора, що це радше статусне поховання. Андрощук обережно припускає, що там міг бути похований Ярополк Святославич, убитий у боротьбі з Володимиром. Гіпотеза принципово не подається як доведений факт; навпаки, автор неодноразово розрізняє те, що можна стверджувати, і те, що лише добре пояснює сукупність фактів. У такому прочитанні спорудження християнського храму над кладовищем, де, можливо, спочивав убитий брат князя, набуває додаткового сенсу: воно могло бути не лише декларацією нового культу, а й актом переосмислення минулого самого Володимира.

Дуже важливою для загальної концепції книги є теза про поширення християнства в Києві ще до офіційного хрещення князя. Автор зіставляє київський матеріал із поховальними практиками Бірки, Єллінга та інших скандинавських центрів і показує, що ранньохристиянські громади не завжди залишали після себе «чисту» канонічну поховальну картину. На одному кладовищі могли співіснувати інгумації й кремації, християнська символіка й елементи традиційної культури, а процес конфесійної трансформації був поступовим. Київські поховання містять скандинавські, слов’янські, мадярські й візантійські речі. Отже, перед нами не ізольована слов’янська спільнота, яку одного дня адміністративним рішенням зробили християнською, а великий торговельно-політичний центр, уже давно включений у міжнародні мережі й знайомий із християнством через різні канали. Це один із найсильніших концептуальних висновків книги: хрещення Володимира залишається переломним актом державної та церковної історії, але воно відбулося не в релігійному вакуумі.

Наступна частина, присвячена Десятинній церкві та палацам Володимира, містить, мабуть, найбільш дискусійний аргумент у всій книзі. Андрощук звертає увагу на розбіжність між літописним освяченням 996 року та згадкою про нове освячення 1039 року. Тітмар Мерзебурзький близько 1017 року знає київський храм, пов’язаний із реліквіями папи Климента, але археологічна картина, на думку автора, не змушує вважати, що саме відома нам за фундаментами велика Десятинна церква вже існувала у своїй остаточній формі наприкінці X століття. Більше того, князівське поховання зі зброєю, пошкоджене фундаментом і датоване радіовуглецевим методом початком XI століття, стає для Андрощука вагомим аргументом на користь тривалішого будівництва. Він пропонує розрізняти ранню багатофункціональну кам’яну споруду, де могли здійснюватися як придворні, так і релігійні церемонії, та пізніший монументальний тринефний храм. У такому разі 996 рік міг стосуватися одного етапу сакралізації князівського комплексу, тоді як 1039-й — остаточного завершення й освячення великої споруди.

Надзвичайно цікавою, хоча й сміливою, є спроба автора вписати князівську архітектуру Києва не лише у візантійський контекст. Порівнюючи видовжені прямокутні палацові споруди біля Десятинної з ранньосередньовічною архітектурою Астурії, зокрема палацом Санта-Марія-дель-Наранко, Андрощук припускає можливість західного імпульсу, переданого через скандинавське середовище. Вікінги активно діяли біля Піренейського півострова і могли бути посередниками у поширенні архітектурних уявлень. З цією західною традицією автор пов’язує і сам принцип «десятини» як способу утримання церкви, який не був типовим для Візантії, зате був добре відомий на латинському Заході. Цей фрагмент особливо добре показує головну рису Андрощукового бачення Русі: вона не описується як периферійна копія Константинополя. Візантійський вплив був визначальним, але київське середовище водночас засвоювало скандинавські, західноєвропейські, мадярські й місцеві форми.

Розділ про князівські поховання дозволяє автору порушити питання про те, як швидко християнізація змінювала елітарну культуру смерті. У язичницький період князівські поховання під великими курганами із предметами престижу були видимими знаками влади. Церковне поховання ґрунтувалося вже на іншій сакральній логіці, але перехід не став миттєвим. Саме тому Андрощук називає Десятинну «дивною колекцією поховань непопулярних або маргінальних князів». Тут були Володимир і Анна, перепоховані Ярополк та Олег, пізніше Ізяслав Ярославич і Ростислав Мстиславич. Автор показує, що вже за Ярослава Мудрого центр князівського сакрального представництва зміщується до Софії Київської. Десятинна, таким чином, не зберігає безперервно статус головної династичної усипальниці. Її роль змінюється разом зі зміною політичної географії міста.

Окремий розділ присвячений загадковому похованню юнака в дерев’яному саркофазі. Це один із найвиразніших прикладів того, як археологія дозволяє авторові відтворити майже індивідуальну біографію людини початку XI століття. Антропологічне дослідження показало, що похованому було приблизно 16–20 років; він зазнавав значних фізичних навантажень, їздив верхи, мав загоєні травми й, можливо, отримав смертельне ушкодження голови. Поряд лежали меч, стріла, срібні деталі портупеї та піхов. Поєднання скандинавських, мадярських і псевдовізантійських художніх традицій у предметах із поховання знову руйнує спрощені етнічні класифікації. Високий статус юнака не викликає сумніву, але Андрощук відмовляється називати його одним із відомих синів Володимира, бо джерел для цього недостатньо. Значно важливіший інший висновок: поховання було пошкоджене під час закладання фундаменту храму. Якщо радіовуглецеве датування початком XI століття правильне, будівельна історія Десятинної справді була довшою, ніж традиційна схема 989–996 років. Автор формулює цей висновок досить радикально: завершення будівництва він пов’язує з освяченням 1039 року.

Розділ про старожитності довкола храму фактично перетворюється на невеликий нарис культурної географії Києва X–XI століть. Скандинавські фібули, срібні гачки для одягу, гребінці, деталь шолома, спис, прикраси, мадярські елементи кінського спорядження, слов’янські скроневі кільця та сережки великоморавського походження створюють образ надзвичайно мобільного середовища. Київ тут постає не просто «столицею східних слов’ян», а місцем, де циркулювали люди, стилі, технології та предмети з Півночі, степу, Балкан і Візантії. При цьому Андрощук не зводить річ до етнічного паспорта її власника: скандинавський предмет не обов’язково означає скандинава, мадярська деталь не обов’язково належала мадярові. Важливішими є системи контактів і способи, якими еліти демонстрували свій статус. Підсумовуючи цей матеріал, автор наголошує, що знахідки свідчать про «високий соціальний статус окремих похованих та їхні міжнародні контакти».

Питання зовнішнього вигляду Десятинної церкви закономірно займає центральне місце у книжці, але тут Андрощук найбільш послідовно чинить опір спокусі створити привабливу, проте недоведену реконструкцію. Відомо кілька реконструкцій храму, проте його висновок категоричний: «Жодну з них сьогодні не можна визнати задовільною». Причина проста: збереглися переважно пошкоджені фундаменти, а споруда не має прямої синхронної аналогії. Автор досить обережно реконструює хрестовокупольне ядро, нартекс, західні приміщення та галереї, але залишає відкритим питання про кількість бань. Значну увагу він приділяє оздобленню: мозаїкам, фрескам, мармуру, шиферу, підлоговим плитам, різьбленим деталям, грецьким написам. Ілюстрації фрескових уламків, планів, реконструкцій і мозаїчної підлоги тут виконують не декоративну, а доказову функцію. Особливо промовистою є історія мармуру: його використання демонструє багатство й амбіції князівського замовлення, але водночас частина деталей була споліями VI століття, привезеними з Херсонеса й повторно використаними у значно пізнішій будівлі. Таким чином навіть матеріал храму стає свідченням складної політики спадкоємності з християнським Середземномор’ям.

Для богословського читача цікаве й припущення про внутрішню іконографічну програму храму. За аналогією з візантійськими церквами Андрощук припускає образ Христа Пантократора в куполі, Богородиці в апсиді, євангельські сцени та постаті отців Церкви на стінах. Це важлива нагадувальна корекція до чисто політичного прочитання храму: Десятинна була не лише князівським монументом, а літургійним простором, у якому матеріальна архітектура мала представляти небесний порядок. Водночас саме тут помітна одна з меж книги: автор, природно для археолога, значно більше говорить про матеріальну реконструкцію програми, ніж про її літургійне та догматичне значення. Питання про те, як посвята Богородиці, культ святого Климента, реліквії, вівтарний простір та князівські поховання формували богословське розуміння нової християнської монархії, лише окреслюються.

Подальші розділи переводять читача від давньоруської історії до історії відкриття й переосмислення пам’ятки. Розповідь про «перші археологічні знахідки» починається з Петра Могили та легенди про виявлення мощей Володимира. Андрощук показує, наскільки складно встановити, що саме відбулося у 1630-х роках. Пізні версії описують два мармурові саркофаги Володимира й Анни, інші джерела говорять про один гроб, дати також розходяться. Історик не просто переказує благочестиву традицію, а простежує її формування. Саме таким способом у книзі виникає ще одна важлива тема — не тільки історія храму, а історія історій про храм. У XIX столітті починаються вже археологічні пошуки в сучаснішому сенсі слова. Серед ранніх дослідників і колекціонерів з’являються Кіндрат Лохвицький, Максим Берлинський, митрополит Євгеній Болховітінов, Олександр Анненков; їхня діяльність була сумішшю наукового інтересу, приватної амбіції, антикварного колекціонування і, часом, звичайного скарбошукацтва. Показово, що Андрощук не романтизує «піонерів археології», але й не зводить їх до карикатури: навіть хаотичні розкопки залишили плани, матеріали й предмети, що стали основою подальших досліджень.

Історія першого скарбу та інших коштовних комплексів навколо Десятинної продовжує цю лінію. На території садиби було знайдено близько десятка ранньосередньовічних скарбів, що є надзвичайною концентрацією дорогоцінностей. Колти, золоті й срібні прикраси, ланцюги, гривні, емалі та інші речі свідчать не лише про катастрофу, під час якої майно поспіхом ховали, але й про соціальний характер району. У XIII столітті довкола церкви містилися заможні садиби, пов’язані з боярським і князівським середовищем та ювелірним виробництвом. Отже, після втрати статусу головного князівського храму Десятинна не стала покинутою реліквією. Вона функціонувала як парафіяльний центр престижного міського кварталу, а концентрація скарбів робить драму 1240 року буквально матеріально відчутною.

Найбільш емоційно сильним фрагментом книжки є розділ «Останні свідки Десятинної церкви». Під час розкопок 1939 року в центральній частині храму було знайдено глибоку підземну схованку. У ній загинули люди, які, ймовірно, рятувалися під час монгольського штурму Києва. Аналіз положення решток дозволив реконструювати останні хвилини трагедії: обвал заблокував вихід, частина людей загинула під уламками, підліток із собакою сховався в ніші, де задихнувся від диму, ще один юнак, очевидно, намагався прорити вихід. Автор пише, що ці люди «ймовірно, є одними з останніх свідків Десятинної церкви». У цьому місці археологічний матеріал перестає бути сукупністю дат і типологій. Руїна 1240 року постає як людська катастрофа, а літописна розповідь про падіння церкви під час оборони Києва набуває трагічно конкретного виміру.

Останній великий розділ, присвячений Десятинній церкві «між князями та конфесіями», концептуально завершує всю книгу. Андрощук стверджує, що будівельна програма Володимира мала дві взаємопов’язані функції: «маніфестації його християнства та легітимізації влади». Це формулювання дозволяє побачити в Десятинній не просто храм, а інструмент політичної теології. Володимир, який прийняв християнство через Візантію, потребував нового символічного словника влади. Монети з образом князя, хрест, реліквії, монументальна кам’яна архітектура, будівельний комплекс і церковне фінансування разом створювали новий образ християнського правителя. Однак ця символіка не залишалася незмінною. За Ярослава Софія перебрала на себе роль головного монументу нового Києва, а Десятинна відійшла на другий план. За Володимира Мономаха, натомість, храм пережив нове піднесення: Андрощук пов’язує з цим часом ремонт південно-західної частини, оновлення інтер’єру і, що особливо цікаво, формування того корпусу переказів про Володимира та заснування храму, який потім увійшов до «Повісті минулих літ». Отже, XII століття не лише ремонтує будівлю, а й «ремонтує» її пам’ять, перетворюючи Десятинну на місце походження християнської Русі.

Ще виразніше механізм конструювання пам’яті проявляється в XVII столітті. Після Берестейської унії давньокиївські святині стали предметом конфесійного суперництва. Петро Могила відновлює Софію, опікується руїнами Десятинної й оголошує про знайдення мощей Володимира. Для православної спільноти Речі Посполитої це мало очевидне значення: право на давній Київ, Володимирове хрещення і домонгольські святині ставало аргументом історичної легітимності. Руїна Десятинної працювала тут не гірше за відбудований храм, бо дозволяла православним заявляти про власну безперервність із найдавнішою київською Церквою. Андрощук слушно показує, що сакральне минуле стає ресурсом конфесійної самоідентифікації. Навіть риторика пожертвувань у творах XVII століття використовує образ давньої десятини Володимира як докір сучасникам, котрі не підтримують Церкву так щедро, як давні князі.

У XIX столітті символічна функція пам’ятки знову змінюється. Побудована коштом Анненкова за проєктом Василя Стасова нова Десятинна церква була вже не просто продовженням локального київського культу. Вона включалася в імперську історичну модель, у якій Київ осмислювався як сакральне джерело «російської» державності та православ’я, своєрідний Єрусалим імперії. Показово, що навіть заходи з охорони археологічної території на початку XX століття формулювалися мовою збереження пам’яток «для науки та російського народу». Після демонтажу Стасівської церкви в 1930-х роках стали можливими масштабні археологічні дослідження, а з 1944 року територія перейшла у державне користування Національного музею історії України. Тим самим Андрощук доводить історію пам’ятки майже до сучасності й показує, що Десятинна продовжувала залишатися політично навантаженим місцем навіть тоді, коли від середньовічної будівлі залишилися лише фундаменти.

Фінальне узагальнення книги зводить розрізнені сюжети в доволі цілісну альтернативу звичній шкільній схемі. До хрещення Володимира Київ уже мав християнське населення та кладовище, пов’язане з міжнародною елітою. Проєкт Володимира формувався на перетині візантійської християнської ідеології та ширших європейських контактів. Монументальний храм, на думку автора, споруджували довше, ніж повідомляє традиційна літописна схема, і його остаточне завершення може належати до часу Ярослава. Після появи Софії Десятинна втратила колишнє політичне значення, але пережила оновлення за Мономаха. У XIII столітті вона залишалася діючою парафіяльною церквою заможного кварталу й загинула під час монгольської навали. У XVII столітті її минуле було переосмислене в православно-унійній конфесійній боротьбі, а в XIX столітті — в імперській історичній міфології. Саме тому назва «відома і невідома» виявляється не рекламною формулою, а точним визначенням предмета: чим більше відомостей накопичувалося про храм, тим складнішою ставала його реальна історія.

Найсильнішою стороною праці є її методологічна дисципліна. Андрощук не боїться писати «не знаємо», «можна припустити», «немає достатніх підстав», і саме це створює довіру до тих випадків, коли він висловлюється більш упевнено. Для популярного видання така інтелектуальна чесність особливо цінна, бо читачеві не пропонують чергову впорядковану легенду. Друга безперечна перевага — широке порівняльне поле. Бірка, Єллінг, Сігтуна, Астурія, Константинополь, Херсонес, мадярські старожитності та великоморавські паралелі залучаються не заради демонстрації ерудиції, а щоб показати Київ частиною європейського раннього Середньовіччя. Третьою перевагою є вдале поєднання матеріальної культури та політичної історії. Меч, фібула, уламок мармуру або саркофаг у Андрощука майже завжди стають входом у ширшу проблему — соціальний статус, міжкультурний контакт, ритуал пам’яті, легітимацію влади. Нарешті, ілюстративний матеріал надзвичайно корисний: плани поховань і палаців, фотографії артефактів, фрагменти фресок, підлоги, архівні креслення та варіанти реконструкцій дають читачеві можливість бачити сам матеріал, з якого вибудовується аргументація.

Разом із тим саме сміливість інтерпретації створює і головні слабкі місця книги. Деякі гіпотези переконують більше, ніж інші. Особливо це стосується астурійських паралелей князівським палацам. Можливість передачі архітектурної моделі через вікінгів історично мислима, але ланцюг «Астурія — скандинавські мореплавці — Київ — палац Володимира» залишається значною мірою реконструкцією можливості, а не доведеною генетичною залежністю. Подібно і припущення про Ярополка в камері під апсидою є дуже цікавою історичною моделлю, але доказова база не дозволяє перейти від «можливо» до персональної ідентифікації. Автор це визнає, однак популярний формат іноді робить найбільш ефектні гіпотези психологічно сильнішими за обережні застереження, що їх супроводжують.

Ще суттєвішим предметом дискусії є перегляд традиційної хронології будівництва. Аргументація похованням початку XI століття, станом фундаментів та повторним освяченням 1039 року заслуговує на серйозне обговорення, однак така велика ревізія усталеної картини потребує максимально повного стратиграфічного й технічного обґрунтування. Сам Андрощук фактично визнає обмеження жанру, повідомляючи, що для спеціалістів готується докладніше наукове видання. Через це читач іноді отримує висновок, важливість якого більша за обсяг наведеного тут доказового апарату. Відсутність розгорнутих приміток, дискусій з альтернативними позиціями та детального розгляду контраргументів є зрозумілою для музейного нарису, але все ж обмежує можливість оцінити, наскільки переконливою є кожна конкретна ревізійна теза.

З богословської точки зору книга також залишає поле для продовження. Андрощук дуже добре показує християнство як чинник соціальної, політичної й культурної трансформації, але значно менше займається власне богословським змістом цієї трансформації. Посвята Богородиці, значення реліквій святого Климента, канонічне осмислення перепоховань, ідея освяченого простору, літургійна символіка мозаїчної програми, богослов’я християнського царювання та сама десятина як церковно-соціальна практика могли б бути розгорнуті значно глибше. Особливо цікавим було б зіставлення матеріальної програми Десятинної зі «Словом про закон і благодать» митрополита Іларіона: Андрощук цитує Іларіона й залучає його як джерело, але не ставить питання, наскільки сама архітектура Володимирового та Ярославового Києва могла бути матеріальним вираженням тієї самої богословської концепції входження Русі в історію благодаті. Проте це радше межа поставленого автором завдання, ніж суттєвий недолік праці.

Для учасників богословського клубу ця книга особливо цінна саме тим, що вона вчить відповідальніше поводитися з церковною історичною пам’яттю. Вона буде корисною студентам богослов’я й церковної історії, які звикли зустрічати Володимирове хрещення переважно в літописній або агіографічній формі; пастирям і викладачам, яким потрібно пояснювати, що історичність християнської віри не вимагає перетворювати кожен пізній переказ на буквальний репортаж; археологам, медієвістам та історикам мистецтва — завдяки багатству матеріального контексту; освіченим мирянам — через доступний стиль і велику кількість ілюстрацій. Особливо корисною вона може бути читачеві, котрий прагне зрозуміти ранню християнізацію Русі не як одномоментний адміністративний акт, а як складний процес зустрічі місцевого суспільства з уже глобальною християнською цивілізацією.

У підсумку «Десятинна церква: відома і невідома» є значно більшою працею, ніж просто історією одного втраченого храму. Андрощук показує пам’ятку в кількох послідовних життях: спочатку як простір християнської присутності ще до державного хрещення; потім як частину архітектурно-політичного проєкту Володимира; як храм, пов’язаний із князівськими похованнями та реліквіями; як споруду, що змінювалася за Ярослава та Мономаха; як парафіяльний осередок заможного Києва напередодні катастрофи 1240 року; як руїну, що стала аргументом православної конфесійної пам’яті XVII століття; як символ імперського Києва XIX століття; і, нарешті, як археологічний об’єкт сучасної науки. Найважливіший здобуток книги полягає, можливо, саме в руйнуванні ілюзії, ніби історична святиня мусить мати одну просту й незмінну історію. Десятинна церква постає палімпсестом, у якому кожна епоха залишала не тільки матеріальний шар, а й власну інтерпретацію минулого. Саме тому працю Андрощука варто рекомендувати не лише тим, хто цікавиться археологією Києва, але й усім, хто займається історією Церкви: вона переконливо нагадує, що серйозне ставлення до церковного минулого передбачає не охорону легенди від критики, а терпляче розрізнення між пам’яттю, символом, джерелом і реконструкцією. У цьому сенсі книга не применшує значення Десятинної церкви, а, навпаки, повертає їй справжню історичну вагу — вагу святині, що стояла на перехресті християнізації, державотворення, міжнародних культурних контактів і багатовікової боротьби за право тлумачити київське минуле.