Барчук - Чи існує Бог?

Книга Івана Барчука «Чи існує Бог?», видана 1961 року Християнським видавництвом «Дорога Правди» в Торонто й Чикаго, належить до того типу євангельської апологетичної літератури, який неможливо належно зрозуміти поза історичним контекстом його появи. Уже передмова недвозначно визначає головного адресата й головного опонента праці: книга задумана як допомога людям, що опинилися під сильним тиском войовничого матеріалізму й атеїстичної пропаганди. Видавець говорить про «посилений матеріялізм», про масове поширення літератури, покликаної підірвати віру в Бога, і називає працю Барчука своєрідним посібником у боротьбі з безбожництвом. За цими словами легко впізнати духовну ситуацію українського народу середини ХХ століття, частина якого жила під радянською системою державного атеїзму, а частина — в еміграції, намагаючись зберегти не тільки національну, але й християнську ідентичність. Тому книга Барчука не є відстороненим філософським трактатом про теїзм. Це пастирсько-місіонерська апологія, написана проповідником, який прагне озброїти звичайного християнина зрозумілими аргументами й водночас привести сумнівного читача не просто до визнання абстрактної «Вищої Сили», а до особистої віри в біблійного Бога.

Сам Барчук у вступі ще більше звужує історичний горизонт своєї полеміки. Він пов’язує поширення безбожництва не тільки з комуністичною ідеологією, але й з гітлерівським антисемітизмом, який намагався дискредитувати християнство через його єврейське коріння. Для автора особливо болісним є те, що українці, котрі самі постраждали від обох тоталітарних систем, інколи засвоювали їхні релігійні упередження. Типовою постаттю стає для нього молодий освічений чоловік, який готовий слухати «наукові» аргументи на користь Бога, але відмовляється приймати Біблію через її єврейське походження. Звідси виростає вся композиція книги. Барчук свідомо не починає з біблійного авторитету, якого скептик ще не визнає. Він спочатку звертається до природи, космосу, життя, людини, моральної свідомості та релігійного досвіду і лише після цього переходить до питання про Біблію як Боже об’явлення. В основі його методу лежить, таким чином, класична схема природного й особливого об’явлення. Сам автор напрочуд влучно формулює її, коли пише: «І Бог відкрив та записав це аж у двох книгах: в Біблії і в книзі природи». Ця метафора двох книг фактично є ключем до всієї праці: природа веде до визнання Творця, а Писання відкриває Його характер, волю і спасительний задум.

Перший великий розділ присвячений постанню Всесвіту. Барчук розпочинає з огляду космогонічних гіпотез Канта, Лапласа, Гельмгольца і Локієра. Його метою є не скласти історію астрономії, а продемонструвати принципову, на його думку, недостатність пояснення світу виключно через матеріальні процеси. У кожній теорії він шукає те питання, яке залишається за межами самої теорії: звідки взялася первинна матерія, чому виник рух, чому сформувалися центри тяжіння, звідки походить порядок, чому фізичні процеси привели саме до впорядкованої системи. Ця частина сьогодні читається як документ певного етапу популярної християнської апологетики, адже конкретні космологічні дискусії давно змінилися. Проте сам філософський нерв аргументації не залежить цілковито від застарілих моделей. Барчук, по суті, ставить метафізичне питання: навіть якщо наука успішно описує послідовність фізичних станів Всесвіту, чи відповідає вона тим самим на питання, чому взагалі існують матерія, закони, причинність і впорядкованість? Саме тут його міркування наближаються до традиційного космологічного аргументу, хоча автор викладає його не мовою академічної метафізики, а через популярні приклади.

Наступний підрозділ, «Чи може випадковість бути творцем?», значно розширює цей аргумент і переводить його з питання про початок до питання про структуру світу. Барчук протиставляє хаотичному випадкові стабільність космосу, сталість природних законів, відстань Землі від Сонця, характер її обертання, атмосферу, воду, світло, мінеральний склад та безліч інших умов життя. Його логіка проста: чим більше взаємопов’язаних умов необхідно для існування життя, тим менш задовільною видається йому теза про сліпий випадок і тим природнішим — висновок про розумний задум. З сучасного погляду в цій частині легко впізнати ранню популярну форму того, що пізніше стало називатися аргументом тонкого налаштування. Барчук, звісно, не володіє сучасним апаратом космології й статистики, але інтуїція його міркування зрозуміла: пояснити окрему властивість випадковістю ще можливо, однак цілісна система взаємозалежних закономірностей, на його переконання, спонукає шукати розумну Причину.

У підрозділі «Випадковість чи пляновість» автор переносить той самий принцип у біологію. Він розглядає розвиток зародка, сталість видів, будову органів, поведінку рослин і тварин, інстинкти та інші явища як прояв «пляну». Характерним для Барчука є не абстрактне доведення, а нагромадження конкретних прикладів. Перед читачем виникає образ світу як складної системи, де кожна частина має функцію, місце й взаємозв’язок з іншими частинами. У цьому сенсі його апологетика глибоко телеологічна. Автор не задовольняється твердженням, що речі існують; його цікавить, чому вони влаштовані так, ніби спрямовані до певної мети. Він підсумовує: «В усьому твориві ясно виступає надзвичайно докладний та пильно опрацьований плян». Звідси робиться висновок про Планувальника, тобто про Бога-Творця.

Особливий інтерес становить четвертий підрозділ — «Краса». Тут Барчук виходить за межі звичайної фізико-біологічної доцільності. Якщо для виживання організму можна говорити про функціональну користь, то краса природи, кольорів, форм, звуків і людської творчості, на його переконання, вказує на надлишок значення, який неможливо звести до голої боротьби за існування. Світ не просто придатний для життя — він прекрасний, а людина не просто користується ним — вона здатна захоплюватися ним. Тут апологетичний аргумент стає майже естетичним богослов’ям: відповідність між красою світу і людською здатністю сприймати красу інтерпретується як слід спільного Творця. Водночас саме в цьому місці автор торкається проблеми зла, катастроф, хвороб і руйнування. Він пояснює недосконалість теперішньої природи дією гріха і сатанинського бунту. Барчук справедливо розуміє, що апологія від краси не може просто замовчати землетруси, страждання й смерть, хоча запропоноване ним пояснення, як буде видно далі, потребує богословського уточнення.

П’ятий підрозділ першої частини, присвячений доцільності й пристосованості, завершує рух думки від космосу до живого світу. Автор наголошує на взаємній відповідності органів та їхніх функцій, живих істот і середовища, потреб організму та засобів їх задоволення. Таким чином перший великий розділ складається не з одного аргументу, а з кумулятивної картини: існування матерії, рух, закон, порядок, складність, функціональність і краса збираються в єдине свідчення про Розум, що перевищує природу. Сучасний читач може не погодитися з багатьма конкретними прикладами, але важливо побачити саме цілісність методу Барчука: він не вважає окрему природничу загадку автоматичним доказом Бога, а намагається показати сукупну осмисленість світу.

Друга велика частина — «Постання життя» — розвиває той самий задум на біологічному рівні. Підрозділ «Мусів бути початок» наполягає на тому, що земне життя не можна безконечно відсувати назад у минуле: якщо існують живі організми, необхідно запитати про джерело самого життя. Наступний підрозділ, «Життя — це таємниця», підкреслює якісну своєрідність живого. Для Барчука опис хімічного складу клітини ще не є поясненням життя як такого. У цьому він зачіпає справді глибоку філософську проблему: повне знання компонентів системи не обов’язково тотожне поясненню самої організованої життєвої реальності. Підрозділ про самозародження спрямований проти думки, ніби живе могло виникнути без попереднього життя. Автор активно використовує досліди Пастера та відомий принцип «життя від життя», після чого переходить до висновку, що первісне життя мало походити від Живого Творця.

Найполемічнішим у цій частині є великий підрозділ про еволюцію. Барчук рішуче відкидає дарвінізм і намагається показати відсутність, на його думку, переконливих переходів від одних форм життя до інших. Він апелює до спадковості, палеонтології, стабільності видів і біблійної формули «за родом своїм». Однак його критика має не лише природничий, але й морально-світоглядний характер. Автор побоюється, що зведення людини до тварини неминуче зруйнує уявлення про людську гідність, відповідальність, моральний закон і вічну цінність особи. Саме ця друга лінія для нього навіть важливіша за біологічну дискусію. Еволюціонізм постає в книзі не просто науковою теорією, а частиною ширшого матеріалістичного світогляду, який, на переконання Барчука, позбавляє мораль об’єктивного фундаменту. Завершує частину критика теорії «імміграції життя», тобто перенесення його зародків з інших небесних тіл. Барчук слушно зауважує, що перенесення життя з однієї планети на іншу саме по собі не відповідає на питання про його первісне походження, а лише переносить проблему в інше місце Всесвіту.

Третій розділ, «Рух у Всесвіті», повертає читача від біології до космосу. Барчук виходить із інтуїтивної тези, що мертва річ не приводить себе в рух сама, і розглядає грандіозність космічних рухів — обертання Землі, рух планет і зір, внутрішні сили атома — як свідчення універсальної сили, що підтримує створений порядок. На богословському рівні цей розділ завершується не деїзмом, а доктриною Божого провидіння: Творець не просто колись дав світові початок і відійшов, але й тепер підтримує його існування. Тому особливе значення для автора має Кол. 1:17 — «і все в Нім стоїть», яке він розуміє як свідчення постійної залежності всього створеного від Христа. Саме тут книга переходить від загального теїзму до виразно християнського бачення: Бог Барчука — не безособова першопричина, а Господь, у Якому творіння тримається разом.

Четвертий розділ робить принципово важливий поворот: докази існування Бога автор починає шукати «в самій людині». Спочатку він розглядає особливість людської природи — розум, свідомість, творчість, пам’ять, моральність, духовний досвід — і заперечує можливість повного редукціонізму, який пояснює людину виключно матерією. Далі йде аргумент від універсальності релігії. Барчук відкидає популярне атеїстичне твердження, ніби Бога «вигадали священики», зауважуючи, що релігійне прагнення історично передує розвиненим жрецьким інституціям. Універсальність віри він сприймає як свідчення природної спрямованості людини до Бога. Наступний крок — «Туга за Богом». Тут аргумент стає екзистенційним: людське прагнення до вічного добра, досконалої краси, незнищенного життя й остаточного сенсу тлумачиться як вказівка на реальність Того, до Кого ця туга спрямована. Барчук фактично говорить мовою августиніанської традиції: серце не задовольняється скінченним, тому що створене для нескінченного Бога.

Далі автор переходить до сумління. Для нього моральна свідомість — це не просто соціальний інстинкт, а свідчення Законодавця. Особливо виразною є його фраза: «Біблія й сумління, — це дві книги й обидві вони походять від Бога, тому й вимоги їхні однакові». Тут природне й особливе об’явлення знову зводяться разом. Сумління свідчить людині про відповідальність навіть тоді, коли зовнішній закон мовчить; Писання робить той самий моральний закон ясним і конкретним. Від морального аргументу Барчук переходить до відродження, і це одна з найсильніших пастирських частин книги. Він пропонує оцінювати християнство не лише за абстрактними тезами, але й за його здатністю перетворювати життя. Навернення людей, звільнення від руйнівних звичок, готовність страждати за віру, виникнення нового морального спрямування — усе це він розглядає як емпіричний, життєвий слід Божої дії.

Таку саму функцію виконують наступні підрозділи про молитву й чудо. Барчук посилається не тільки на чужі свідчення, а й на особистий досвід Божої допомоги, зокрема в небезпечних обставинах післявоєнної доби. Тут апологетика остаточно перестає бути теоретичною. Бог існує для автора не тому лише, що без Нього важко пояснити космологію, а тому що Він відповідає, рятує, відроджує, веде і втручається в людське життя. Саме тому одну з найважливіших програмних фраз книги слід шукати не серед природничих доказів, а наприкінці вступу: «Так і для людської душі потрібні не докази про існування Бога, не ідея про Нього, а Сам Живий та люблячий Бог». Ця теза принципово змінює оцінку всієї праці. Барчук розуміє обмеженість апологетики. Аргумент може зруйнувати інтелектуальну перешкоду, але не може замінити навернення і спільності з Богом.

П’ятий розділ, «Пізнання Бога», розвиває саме цю думку. Спочатку автор запитує, чому деякі люди не вірять. Його відповідь переважно моральна: невіра нерідко пов’язана не з відсутністю доказів, а з небажанням визнати над собою Божу владу. Потім він розглядає запитання, чому люди не бачать Бога. Барчук слушно звертає увагу на категоріальну помилку вимоги побачити духовного Бога фізичними очима. Наші чуття обмежені й пристосовані до певного спектра матеріальної реальності; навіть багато фізичних явищ ми знаємо через їхні наслідки, а не через безпосереднє сприйняття. У завершальному підрозділі «Як пізнати Бога?» він стверджує, що духовну реальність пізнають не лише аналітичним розумом, але й морально-особистісно — через чистоту серця, молитву, покаяння, довіру і безпосередній релігійний досвід. Особливо влучною є його аналогія з музикою: знання теорії музики ще не дає музичного слуху. Так само, на його думку, можна багато знати про релігію і все-таки не знати Бога.

Шостий великий розділ відповідає на питання, до якого книга готувала читача від перших сторінок: «Чи Біблія — Слово Боже?» Барчук починає зі свідчень філософів, науковців, письменників, поетів і державних діячів. Його мета тут радше психологічна, ніж строго доказова: зруйнувати поширений стереотип, ніби інтелектуально розвинена людина обов’язково мусить відкинути Писання. Він згадує науковців, винахідників, літераторів і політичних діячів, які високо оцінювали Біблію або сповідували християнську віру. Після цього автор переходить до археології. Тут він наводить приклади відкриттів, що підтвердили існування народів, міст, правителів та історичних обставин, відомих зі Старого Завіту. Особливо характерною є справа Валтасара: розбіжність між біблійним оповіданням і відомою тоді історичною реконструкцією згодом отримала пояснення через дані про Набоніда й його сина. Для Барчука археологія має не самостійне спасительне значення, а функцію захисту історичної достовірності біблійного тексту від поспішного скептицизму.

Наступний аргумент — виконані пророцтва. Автор звертається насамперед до старозавітних текстів, які християнська традиція пов’язує з Месією: місце й обставини народження Христа, Його страждання, розп’яття, поділ одежі, проколений бік та інші події. Для Барчука здатність Писання говорити про майбутнє є ознакою надлюдського джерела. Нарешті розділ завершується міркуванням про загальне значення Біблії. Тут найвиразніше формулюється співвідношення двох об’явлень: «У природі Бог показує Свою всемогутність, Свою премудрість та Своє відвічне існування; а в Біблії Він відкриває нам Своє серце». Природа може привести до Творця, але тільки Писання розповідає про спасіння, Божу любов, гріх, Христа, суд і вічне життя. Таким чином Барчук не зупиняється на природній теології, а підпорядковує її євангельській меті.

Сьомий розділ присвячений загробовому життю. Барчук знову виходить з антропології й морального аргументу. Якщо людина є відповідальною моральною істотою, якщо в земному житті справедливість часто залишається нездійсненою, якщо людська особистість не зводиться до фізичного організму, тоді смерть, на переконання автора, не може бути абсолютним кінцем. Однак важливо, що остаточна надія книги не обмежується грецькою ідеєю безсмертної душі. Наприкінці розділу Барчук чітко говорить про тілесне воскресіння: Бог воскресить померлих, дасть Своїм дітям славне й безсмертне тіло, а воскресіння тих, хто відкинув Бога, приведе до суду. Отже, есхатологічний фінал книги є виразно біблійним і христоцентричним. Восьма частина, словник чужомовних слів, на перший погляд є суто технічним додатком, але вона дуже добре характеризує педагогічну мету праці. Автор розраховує не тільки на академічно освіченого читача, а й на звичайного члена церкви, для якого терміни природознавства, філософії та психології могли бути незнайомими. Барчук свідомо прагне зробити апологетику доступною народові.

Саме тому найбільшу користь книга здатна принести кільком категоріям читачів, хоча сьогодні ця користь буде різною. Для пастирів і проповідників вона цінна як приклад того, як складні світоглядні питання можна перекладати на образну, зрозумілу мову. Барчук постійно використовує аналогії — слід людини на безлюдному острові, будинок і будівничого, книгу й автора, потяг і невидимий паротяг, спрагу й воду. Для студентів богослов’я праця цікава як історичний зразок східноєвропейської євангельської апологетики ХХ століття, сформованої в безпосередній полеміці з радянським матеріалізмом. Для старшого покоління українських євангельських християн вона допомагає зрозуміти інтелектуальний світ їхніх попередників і ті аргументи, за допомогою яких віруючі захищали свою віру в атеїстичному середовищі. Для сучасного скептика вона може бути корисною не як останнє слово науки, а як запрошення поставити метафізичні питання, які природничий опис сам по собі не усуває: чому існує щось, а не ніщо; чому світ пізнаваний; звідки береться моральне зобов’язання; чому людина шукає істину, красу, справедливість і вічність.

Серед безперечних сильних сторін книги передусім слід відзначити її композиційну цілісність. Барчук рухається від зовнішнього світу до внутрішнього, від космосу до життя, від життя до людини, від людини до сумління й духовного досвіду, від природного об’явлення до Біблії, а від Біблії — до воскресіння і вічності. Такий рух значно глибший, ніж просте нагромадження «доказів Бога». Перед нами кумулятивна апологетика, де різні лінії аргументації повинні взаємно підсилювати одна одну. Сильною стороною є й пастирське розуміння меж раціонального доведення. Попри сотні сторінок аргументів автор не плутає інтелектуальну переконаність зі спасительною вірою. Він знає, що можна погодитися з існуванням Творця й залишитися духовно далеким від Нього. Саме тому книга поступово переходить від «Чи існує Бог?» до значно важливішого «Як пізнати Бога?».

Високо слід оцінити й те, що Барчук відмовляється приймати примітивне протиставлення науки та віри. Його справжнім опонентом є не наукове дослідження, а матеріалістична інтерпретація науки. Він переконаний, що вивчення створеного світу саме по собі не може бути ворожим Творцеві. Важливо також, що автор не обмежує апологетику природничими аргументами. Розділи про красу, сумління, тугу за Богом, відродження, молитву та воскресіння значно сильніші богословськи, ніж окремі спроби сперечатися з космологічними теоріями. У цих місцях Барчук наближається до глибшої християнської антропології: людина постає істотою, відкритою до трансцендентного, нездатною задовольнитися лише матеріальним благополуччям. Особливо переконливо звучить його наполягання на зміненому житті як одному зі свідчень сили Євангелія. Християнська істина для нього повинна не тільки правильно пояснювати світ, а й реально перетворювати грішника.

Водночас книга потребує серйозного критичного читання, особливо якщо її використовувати сьогодні. Найочевидніша проблема пов’язана з природничо-науковим матеріалом. Праця написана понад шістдесят років тому, але навіть для 1961 року окремі відомості, на які спирається автор, уже були застарілими. Зокрема, міркування про «всесвітній етер» як середовище світлових хвиль не відповідали розвитку фізики першої половини ХХ століття. Так само проблематично виглядають окремі космологічні розрахунки, твердження про вік людства й геологічні процеси. Найслабшою природничою частиною є полеміка з еволюцією. Барчук іноді описує її так, ніби організм сам «вирішує», що йому потрібні хребет, легені, шерсть або інший орган, і поступово виробляє його з власного бажання. Але це карикатура на дарвінівський механізм, а не його точний виклад. Відповідно, навіть читач, який з богословських причин критично ставиться до натуралістичної еволюції, повинен відрізняти саму наукову теорію біологічної еволюції від філософського матеріалізму, який іноді на ній будується.

Подібного уточнення потребує аргумент проти самозародження. Досліди Пастера справді мали величезне значення для спростування класичного уявлення, ніби складні живі організми постійно й самочинно виникають із неживої речовини. Однак із цього логічно не випливає, що будь-яка гіпотеза про давнє хімічне походження найперших форм життя вже експериментально спростована. Сучасна проблема абіогенезу складніша, ніж та модель «самозародження», з якою сперечається Барчук. Для богословської апологетики це важливий урок: віру в Бога небезпечно прив’язувати до конкретної прогалини в актуальному науковому знанні. Значно сильнішим є питання не «якого процесу наука ще не пояснила?», а «чому взагалі існує закономірний, раціонально пізнаваний світ, у якому можливі матерія, життя, свідомість і особистість?».

Певної корекції потребує й спосіб, у який Барчук говорить про невіру. Біблійне богослов’я справді навчає про ноетичні наслідки гріха: людська моральна воля впливає на те, як людина ставиться до Божої істини. У цьому сенсі автор має серйозне біблійне підґрунтя. Проте він надто легко пояснює майже всякий атеїзм любов’ю до гріха, гордістю, лінивством або бажанням уникнути Божого суду. Таке пояснення може бути правильним щодо конкретної людини, але його небезпечно перетворювати на універсальний психологічний діагноз. Є люди, що переживають щирі інтелектуальні сумніви, проблему страждання, травматичний релігійний досвід або спотикаються об негідну поведінку самих християн. Сильніша сучасна апологетика не тільки викриває моральну автономію, але й уважно вислуховує реальні причини сумніву.

Існують і суто богословські місця, що вимагають застереження. Пояснюючи недосконалість природи, Барчук пов’язує її з давнім бунтом Люцифера, якому нібито було доручене управління видимим світом. У такому вигляді ця конструкція виходить далеко за межі ясного біблійного свідчення і не повинна подаватися як очевидне пояснення природного зла. Біблійно надійнішим було б розгорнути вчення про гріхопадіння людини, прокляття творіння, його «стогін» у Рим. 8 та суверенне Боже провидіння. Ще серйознішого уточнення потребує фраза Барчука: «Дух — це іскра Божа в людині, частка Бога». Якщо розуміти її буквально, вона суперечить класичному християнському розрізненню Творця і творіння. Людський дух створений Богом і носить Божий образ, але не є онтологічною «частиною» Божої сутності. Найімовірніше, автор уживає тут образну мову, однак у богословському виданні таке формулювання варто було б виправити.

Розділ про Біблію також сильніший у загальній концепції, ніж у кожному окремому доказі. Те, що видатні філософи, науковці чи державні діячі поважали Біблію, добре руйнує міф, ніби освіченість автоматично веде до атеїзму, але саме по собі не доводить богонатхненності Писання. Археологія справді може підтверджувати історичне тло, географію, імена й окремі події біблійного світу, але археологічне підтвердження історичної деталі ще не є безпосереднім доказом того, що вся книга натхнена Святим Духом. Так само месійні пророцтва потребують уважної екзегези: необхідно розрізняти пряме передбачення, типологічне виконання, первісний історичний контекст і новозавітне прочитання Старого Завіту. Барчук здебільшого переходить від пророцтва до його христологічного виконання без докладного аналізу цих герменевтичних питань.

І все ж ці застереження не руйнують головної цінності праці. Навпаки, вони допомагають правильно визначити її жанр. «Чи існує Бог?» не слід читати як сучасний підручник з космології, біології, археології чи філософії науки. Це історично значуща українська євангельська апологія, написана проповідником для людей, які жили під потужним ідеологічним тиском матеріалізму. Її найсильніша спадщина міститься не в конкретних цифрах про швидкість небесних тіл і не в полеміці з природничими гіпотезами 1950-х років, а в ширшому баченні реальності. Барчук відмовляється прийняти світ як беззмістовну сукупність частинок. Він бачить космос як творіння, красу як знак, сумління як свідка, людську тугу як напрямок, навернення як дію благодаті, Біблію як Боже слово, а смерть як двері до воскресіння і суду.

Тому найкраще читати цю книгу подвійно: з історичною вдячністю і богословською розсудливістю. Історична вдячність не дозволяє зверхньо судити автора за те, що він користувався науковими відомостями своєї доби й полемізував із тими формами атеїзму, які реально загрожували його сучасникам. Богословська розсудливість, навпаки, не дозволяє канонізувати кожний його аргумент тільки тому, що загальний висновок є християнським. Сам Барчук, який неодноразово наголошує на мінливості людського знання, фактично дає читачеві право на таке критичне прочитання. Наукові моделі можуть змінитися; окремі апологетичні докази можуть виявитися слабкими; цитовані авторитети можуть потребувати перевірки. Але головне питання книги від цього нікуди не зникає: чи достатньо матерії, випадку й безособових законів, щоб пояснити сам факт існування, раціональність космосу, життя, свідомість, мораль, красу, духовну спрагу і надію людини?

У цьому сенсі праця Барчука й сьогодні заслуговує на уважне прочитання. Її історична форма належить ХХ століттю, але її найглибша інтуїція значно старша і водночас незмінно актуальна: християнська апологетика повинна вести не до перемоги в суперечці, а до зустрічі з Богом. Саме тому найкращою підсумковою фразою до всієї книги залишаються слова самого автора про те, що людині зрештою потрібні «не докази про існування Бога, не ідея про Нього, а Сам Живий та люблячий Бог». У цій фразі Барчук фактично перевершує слабші місця власної аргументації. Бог християнської віри для нього не є останньою ланкою причинного ланцюга і не служить заповненням прогалин у науці. Він є Творцем, Законодавцем, Спасителем і Отцем, Якого людина покликана не лише логічно визнати, але пізнати, любити й довірити Йому своє життя. Саме ця євангельська спрямованість надає книзі її найбільшої богословської ваги і пояснює, чому, попри очевидну історичну обмеженість частини природничого матеріалу, «Чи існує Бог?» залишається цінним свідченням української протестантської думки та гідним предметом обговорення в сучасному богословському клубі.