Барчук - Пояснення чотирьох Євангелій – в 2 томахI

Двотомне «Пояснення чотирьох Євангелій (в хронологічному порядку)» проповідника Івана Барчука належить до тих праць, які важко адекватно визначити одним словом «коментар». За своїм задумом це одночасно гармонія чотирьох Євангелій, послідовний виклад життя Ісуса Христа, доктринальне тлумачення ключових новозавітних текстів, апологетика євангельської віри, збірка матеріалу для проповідника і дуже особистий пастирський заклик до навернення, святості та служіння. Видання 1993 року вийшло в Києві й Торонто у видавництві «Дорога Правди» спільно із Союзом євангельських християн-баптистів України. Передмова другого тому дає важливий ключ до історії праці: видавництво, яке протягом майже трьох десятиліть друкувало переважно християнську белетристику, спогади та поезію, відчувало запит читачів на «щось солідніше» — зокрема на пояснення Євангелій і апостольських послань; перший том Барчукової праці вийшов ще 1981 року й, за свідченням видавців, був із великою радістю прийнятий євангельсько-баптистським братством. Сам Барчук у передмові до першої частини також зізнається, що довго не наважувався братися за таке велике завдання, але прохання читачів, зокрема «голоси з рідного краю», спонукали його до праці; при цьому він спеціально згадує мовну й догматичну перевірку рукопису іншими братами, усвідомлюючи особливу відповідальність за пояснення тієї частини Нового Завіту, яку він називає основою християнського віровчення. Уже ця передісторія показує, що перед нами не академічний коментар, народжений у контексті університетської новозавітної науки, а церковна праця, свідомо написана для формування біблійного світогляду євангельського читача.

Основний метод Барчука закладено вже в назві: він не коментує Матвія, Марка, Луку та Івана послідовно як чотири окремі літературно-богословські твори, а зводить їх у єдину хронологічну картину. Для автора чотири Євангелія не конкурують між собою, а взаємно доповнюються, відкриваючи різні сторони однієї й тієї самої Особи. Його програмна формула надзвичайно проста: «Євангелії виявляють нам Христа з чотирьох сторін». Спираючись на давню церковну традицію, він згадує Іринея Ліонського та символічне співвіднесення євангелістів із чотирма живими істотами, а далі подає більш звичну характеристику: Матвій представляє Месію євреям, Марко — діяльного Божого Слугу римському світові, Лука — Спасителя всіх людей, а Іван — Сина Божого в особливо духовному вимірі. Ця установка визначає весь двотомник. Барчука цікавить не стільки редакційна своєрідність окремого євангеліста, скільки повна картина Христового життя, отримана шляхом зіставлення свідчень. Водночас він принципово виходить із високого вчення про богонатхненність: особисте свідчення апостолів, повідомлення очевидців і Боже об’явлення для нього разом становлять основу євангельського свідчення, причому натхненне Духом Святим слово має не лише історичну правдивість, а й нормативний авторитет для віруючого. Саме тому коментар майже ніколи не залишається на рівні пояснення давньої події: кожна подія повинна перетворитися на духовний висновок для сучасного християнина.

У перших розділах першого тому ця особливість методу проявляється особливо виразно. Барчук починає не з родоводу Матвія чи прологу Марка, а з Луки: благовіщення Захарієві, благовіщення Марії та народження Івана Хрестителя утворюють пролог до приходу Месії. Далі автор переходить до «духовного» родоводу Христа з Івана 1 і тілесних родоводів Матвія та Луки, а тоді до народження Христа. Уже тут формується кілька тем, які залишаються визначальними до кінця книги. Насамперед це протиставлення живої віри релігійній формальності. Роздумуючи над прагненням Луки подати Теофілові «істоту науки», Барчук переносить це словосполучення на всю історію християнства і переконує, що трагедія церкви починається тоді, коли зберігаються інституції, обряди й назви, але зникає внутрішня реальність Христового життя. Справжнє християнство, за його афористичним висловом, потребує «вогню Христової любови та Духа Святого, а не зовнішнього, холодного та показного блиску». Ця антитеза «істоти» й «форми» фактично стає одним із головних богословських нервів двотомника. Вона пояснює і його вчення про навернення, і його еклезіологію, і різку полеміку з традиційним, культурним чи номінальним християнством.

Розповідь про дитинство Ісуса в шостому розділі охоплює обрізання, свідчення Симеона та Анни, поклоніння мудреців, утечу до Єгипту, убивство немовлят, повернення та євангельський епізод із дванадцятирічним Ісусом. Сьомий і восьмий розділи переводять читача до появи Івана Хрестителя, його проповіді, хрещення Ісуса, спокуси в пустелі й Іванового свідчення про Агнця Божого, а дев’ятий і десятий — до покликання перших учнів, Кани Галилейської та очищення храму. У цих розділах добре видно конфесійну визначеність Барчука. Він шанує Марію як обрану Богом і благословенну жінку, однак послідовно відкидає пізніші перекази там, де не знаходить для них прямої біблійної основи: зокрема перекази про її дитинство при храмі. Так само його тлумачення Благовіщення спрямоване проти догматичного піднесення Марії до особливого онтологічного статусу. Такий підхід не є випадковим відступом: він виражає фундаментальний герменевтичний принцип автора — церковне передання повинно перевірятися Писанням, а не Писання тлумачитися відповідно до пізнішого передання. Для євангельсько-баптистського читача ця позиція буде цілком органічною; для православного чи католицького читача вона відразу означає вступ у полемічний простір.

В одинадцятому розділі, присвяченому розмові з Никодимом, у центр виходять відродження, спасіння та суд; у дванадцятому простежується завершення служіння Івана Хрестителя й його арешт, а тринадцятий розгортає знамениту бесіду Ісуса із самарянкою, включаючи не лише сам діалог, але й її свідчення землякам, настанову учням і навернення самарян. Наступні розділи описують розширення служіння в Галилеї, зцілення сина царедворця, неприйняття в Назареті, проповідь Царства, покликання апостолів та чудесний улов риби. Особливо важливо, що для Барчука відродження в Івана 3 не є другорядною темою духовності, а вододілом між християнством лише за назвою і справжнім життям від Бога. Так само самарянка для нього важлива не просто як об’єкт Христового милосердя, а як людина, що після особистої зустрічі стає свідком. Цей повторюваний рух — зустріч із Христом, віра, внутрішня переміна, свідчення іншим — можна вважати одним із головних сотеріологічних шаблонів усього коментаря.

Розділи шістнадцятий–двадцятий концентруються на владі Христа над демонічними силами, хворобою, природою і гріхом, а водночас на вимогах до Його учнів. Барчук розглядає зцілення біснуватих, тещі Петра, умови слідування за Ісусом, втихомирення бурі, гадаринських одержимих, очищення прокаженого, зцілення паралітика, покликання Левія та події біля Віфезди. Тут стає особливо помітним його прагнення перетворювати розрізнені євангельські історії на єдину школу учнівства. Навіть чудо цікавить його не як сенсаційне порушення природного порядку, а як одкровення про Особу Христа і випробування людської віри. Дуже характерною є проведена ним відмінність між вірою в існування Бога і практичною довірою Богові: «вірити в Бога і вірити Богові, не є те саме». Ця коротка формула допомагає зрозуміти Барчукове поняття віри взагалі. Для нього біблійна віра ніколи не є лише догматичною згодою; вона повинна стати послухом, довір’ям, моральною переміною і готовністю діяти.

Після нових суперечок про суботу автор переходить до обрання та послання дванадцятьох, а тоді віддає значний простір Нагірній проповіді. Тут послідовно розглядаються блаженства, Лукині «горя», образи солі й світла, співвідношення Старого й Нового Завітів, милостиня, молитва, Господня молитва, піст, скарби, служіння Богові й мамоні, турботи, судження про інших, молитва прохання, застереження від фальшивої побожності та образ двох будівничих. Тут Барчук найближче підходить до систематичного викладу християнської етики. Його принципова теза полягає в тому, що Христос вимагає не косметичної релігійності, а перебудови серця. Далі, через зцілення слуги сотника та воскресіння сина наїнської вдови, через сумніви Івана Хрестителя, прощення грішниці й великий цикл притч — сіяча, куколю, насіння, гірчичного зерна, закваски, скарбу, перлини та невода — ця етика отримує сотеріологічне й есхатологічне обґрунтування. Царство Боже вже входить у світ через слово Христа, але остаточно виявить справжній стан кожної людини лише в Божому суді.

Завершальна частина першого тому дедалі більше концентрується на питанні, ким є Христос і що означає справжня віра в Нього. Барчук розглядає родину Ісуса, воскресіння дочки Яіра та зцілення жінки з кровотечею, проблему гріха проти Святого Духа, смерть Івана Хрестителя, нагодування п’яти тисяч та ходіння по воді. Далі слідують Іванова промова про Хліб життя й відступ багатьох учнів, послання сімдесятьох, суперечка про людські передання і справжню нечистоту, протиставлення великої й малої віри та, нарешті, розділ із промовистою назвою «Середина Євангелії»: Петрове визнання, перше ясне передвіщення страждань, вимога взяти хрест і Преображення. Саме тут концентрується Барчукова христологія. На запитання Христа «А ви за кого Мене маєте?» він наголошує, що в духовному житті все залежить від особистого ставлення людини до Господа, і доходить до формули: «тільки це особисте інтимне взаємовідношення людини з Христом творить правдивих християн». Тому Петрове «Ти — Христос, Син Бога Живого» стає для автора не лише правильною христологічною відповіддю, а фундаментом самого християнського існування.

Другий том безпосередньо продовжує цю хронологічну лінію після Преображення. У першому розділі учні ще не розуміють ані воскресіння, ані слів про прихід Іллі; далі описано їхню нездатність вигнати демона, Христову науку про віру, молитву і піст, повторне передвіщення страждань та чудо з храмовою дидрахмою. Другий розділ переносить акцент із сили на смирення: суперечка про те, хто найбільший, приклад дитини, небезпека спокус, шукання загубленого, суперництво учнів, порядок вирішення конфліктів у церкві, прощення й притча про немилосердного боржника. Саме тут з’являється ще одна характерна для Барчука максима: «Правдива велич повинна мірятися кількістю зробленого нею добра». Отже, велич для нього не інституційна і не харизматична, а морально-службова. Ця теза особливо важлива для розуміння його церковного ідеалу: правдивий служитель не панує, а служить, не збирає титули, а приносить користь.

У третій–шостій главах другого тому хронологія приводить читача до дедалі гострішого конфлікту Ісуса з юдейськими релігійними провідниками. Барчук детально проходить через свято Кучок, суперечки про походження Христової науки та Його особу, обітницю рік живої води, спроби схопити Ісуса і виступ Никодима. Далі йдуть історія жінки, схопленої в перелюбі, проголошення Христа Світлом світу, наука про істинну свободу та рабство гріха, суперечка про Авраамове синівство, зцілення сліпонародженого і, нарешті, велика промова про Доброго Пастиря. Гармонізація тут приносить очевидну користь: читач бачить не ізольовані уривки з Івана 7–10, а наростання одного конфлікту навколо питання про тотожність Христа. Водночас саме ці сторінки показують, наскільки Барчук мислить у категоріях духовної поляризації: людина або приходить до Світла, або любить темряву; або чує голос Пастиря, або залишається під владою іншого господаря. Для пастирської проповіді така ясність надзвичайно ефективна, хоча академічному екзегетові іноді бракуватиме більшої уваги до історичної й риторичної складності Іванового тексту.

Розділи сьомий–тринадцятий формують великий блок морально-духовного навчання. Тут з’являються добрий самарянин, Марта і Марія, Господня наука про молитву, наполегливість у проханні та дар Святого Духа, викриття фарисейської зовнішньої чистоти, пересторога від зажерливості в притчі про нерозумного багача, заклик до готовності, образ вірного управителя, загибель галілеян і падіння башти, неплідна смоківниця та зцілення скорченої жінки. Далі починається «смертна дорога» до Єрусалима: неприйняття в Самарії, заборона мститися, радикальні умови слідування за Христом і зцілення десятьох прокажених. Великий цикл притч охоплює вибір місць, велику вечерю, загублену вівцю та драхму, блудного сина, невірного управителя, багача й Лазаря; потім автор переходить до теми рабського служіння, Царства Божого і другого приходу, днів Ноя та Лота, а в наступному розділі — до наполегливої вдови і фарисея з митником. У цих розділах особливо переконливо виступає пастир Барчук. Він не дозволяє притчам залишатися красивими оповіданнями, а примушує читача запитувати себе, ким він є всередині оповіді: священиком чи самарянином, старшим сином чи тим, хто повернувся, багатієм чи Лазарем, самовдоволеним фарисеєм чи покаянним митником.

Чотирнадцятий–вісімнадцятий розділи поступово зближують оповідь із Єрусалимом. Спочатку розглядається родинне життя — шлюб, розлучення, перелюб, благословення дітей, багатий юнак і небезпека багатства. Далі притча про робітників у винограднику переходить у драматичну історію хвороби й воскресіння Лазаря та рішення релігійної верхівки знищити Ісуса. На дорозі до Єрусалима Барчук ще раз повертається до Христового передвіщення смерті, до боротьби апостолів за перші місця і протиставлення світської влади справжній величі служіння; потім з’являються єрихонські сліпці, Закхей, притча про міни, помазання у Віфанії та урочистий вхід у Єрусалим. Усе це Барчук читає як моральну підготовку до хреста: справжній Цар іде не завойовувати столицю військовою силою, а віддати Себе, і саме тому апостольське прагнення становища разюче контрастує з Христовою дорогою самоприниження.

Наступний блок охоплює друге очищення храму, прокляття смоківниці, питання про Христову владу, притчу про злочинних виноградарів, весільних гостей, суперечку про податок кесареві, запитання садукеїв про воскресіння, найбільшу заповідь, питання про Сина Давидового, а потім докір книжникам і фарисеям та пожертву вдови. У двадцять другому розділі Христос востаннє навчає в храмі за Іваном 12, і тема невіри стає майже судовою: слово, яке люди відкидають, саме стане їхнім суддею. Двадцять третій і двадцять четвертий розділи присвячені есхатологічній промові про руйнування храму, війни, переслідування, проповідь Євангелії, велику скорботу, фальшивих христів, повернення Господа, пильність, десять дів, таланти й суд над народами. Тут особливо чітко проявляється есхатологічна схема самого автора. Барчук читає євангельські пророцтва в преміленіальному ключі, розрізняє підхоплення Церкви, велику скорботу та наступне тисячолітнє царство, а Ізраїлеві відводить окреме місце в майбутньому Божому плані. Він прямо говорить про підхоплення Церкви перед великою скорботою. Для читача, який поділяє таку есхатологію, ця частина буде послідовною; інші протестантські традиції сприйматимуть її вже не як безпосереднє значення тексту, а як конкретну конфесійну модель його систематизації.

Від двадцять п’ятого розділу двотомник входить у Страсний тиждень і відтепер рухається майже без відступів до хреста. Барчук описує Юдину змову, Пасху, виявлення зрадника та Вечерю Господню. Двадцять шостий розділ зосереджений на останніх настановах: новій заповіді любові, самовпевненості Петра, словах про оселі в Отчому домі, Христі як Дорозі, Правді й Житті, молитві в Його Ім’я, обітниці іншого Утішителя та Христовому мирі. Двадцять сьомий переходить до Івана 15–16: виноградна лоза і галузки, плідність, найбільша любов, дружба з Христом, ненависть світу, свідчення Святого Духа, майбутня радість і перемога Христа над світом. Двадцять восьмий охоплює первосвященицьку молитву Івана 17, особливо єдність віруючих, Гефсиманію та арешт; двадцять дев’ятий — суди у Анни, Каяфи й Синедріону, відречення Петра та запізніле каяття Юди. Таким чином хрест у Барчука з’являється не як трагічний крах прекрасного служіння, а як мета, до якої євангельська історія від самого початку прямувала.

Тридцятий розділ проводить читача через Пилата, Ірода, Варавву, бичування та остаточний вирок, а тридцять перший надзвичайно детально збирає всі євангельські свідчення про Голгофу: Симона Киринеянина, жінок, саме розп’яття, напис над хрестом, молитву за ворогів, розподіл одежі, доручення Марії Іванові, насмішки, покаяння розбійника, темряву, крик залишеності, «Звершилось», смерть, роздерту завісу, землетрус, свідчення сотника, пробитий бік, поховання й поставлену біля гробу сторожу. Останній, тридцять другий розділ другого тому доводить історію до воскресіння й вознесіння: жінки біля гробу, підкуп сторожі, дорога до Еммауса, з’явлення учням і Хомі, Тиверіадське море, відновлення Петра, зустріч у Галилеї, Велике доручення та Вознесіння. Отже, композиційно два томи утворюють справді завершену євангельську історію — від Захарія й очікування Предтечі до Христа, Який возноситься і залишає учням місію свідчити про Нього до краю землі.

Саме фінал найкраще показує, заради чого Барчук узагалі писав цей величезний коментар. Його цікавить не просто правильна реконструкція євангельської хронології. Велике доручення він називає основною програмою справжніх християн, пояснюючи «навчіть усі народи» як «зробіть учнями»: церква, за його виразом, повинна стати всесвітньою школою, в якій люди через Євангелію приходять до віри, покаяння, прощення та свідомого хрещення. Проте й цього недостатньо без сили Святого Духа: «діло Боже мусить виконуватися Божими людьми, сповненими Святого Духа». У Діях 1:8 він бачить географію і логіку християнського свідчення — від дому до власного народу, далі до сусідів і зрештою до всього світу; його підсумкова формула звучить майже як місіонерське кредо: «мета Христа й мета його свідків — це світова Євангелізація. Всі люди мають однакове право на спасіння». Двотомник тому завершується не абстрактним богословським висновком, а картиною першої громади, яка молитовно очікує Духа і повинна стати взірцем для Божих працівників аж до другого приходу Христа. Це надзвичайно органічний фінал: коментар, що починався з проголошення Доброї Новини, закінчується передачею Доброї Новини далі.

Серед найбільших переваг Барчукової праці передусім слід назвати її христоцентризм. Автор може бути полемічним, може захоплюватися історичними екскурсами, може переходити від екзегези до проповіді, але його головний предмет майже ніколи не губиться: це Ісус Христос як Син Божий, Месія, Спаситель, Учитель, Господь, Жертва, воскреслий Цар і майбутній Суддя. Друга сильна сторона — надзвичайна практичність. Барчук постійно питає не тільки «що це означало тоді?», але й «що це означає для віруючого тепер?». Для проповідника це робить двотомник надзвичайно плідним: майже кожен уривок уже містить зародок проповіді, моральну проблему, контраст, образ або практичний висновок. Третя перевага — уміння читати паралельні місця разом. Там, де один євангеліст подає одну подробицю, а інший іншу, Барчук прагне відновити повнішу сцену. Для читача, який уперше систематично проходить земне життя Христа, це дає відчуття цілісності, якого інколи бракує при читанні чотирьох Євангелій окремо. Четверта перевага — духовна серйозність автора. Для нього гріх, спасіння, вічність, Святість Бога, дія Духа, суд, навернення і покликання до служіння не є богословськими термінами, а реальностями, від яких залежить людське життя. Саме ця екзистенційна напруга пояснює, чому навіть через десятиліття його текст нерідко читається не як сухий коментар, а як жива проповідь.

Особливу цінність двотомник має для пастирів і проповідників, яким потрібен матеріал для послідовного викладу Євангелій; для викладачів недільних шкіл і біблійних груп, які шукають зрозуміле поєднання тексту, тлумачення та застосування; для студентів євангельського богослов’я як документ української баптистської екзегетичної традиції; для мирян, котрі хочуть не лише прочитати чотири Євангелія, а побачити їх як єдину розповідь про Христа. Для історика українського протестантизму книга має ще одну, майже документальну, цінність: вона демонструє, які питання були особливо важливими для євангельсько-баптистської свідомості ХХ століття — особисте навернення, біблійний авторитет, свідоме хрещення, відмежування живої церкви від номінального християнства, місія, тверезість, сімейна мораль, очікування другого приходу, критика сакраменталізму й церковного формалізму. Тому книгу варто читати не лише як пояснення Євангелій, а й як великий пам’ятник конкретної духовної традиції.

Саме ця конфесійна сила, однак, є водночас джерелом частини її слабкостей. Барчук не маскує своїх переконань під нейтральну екзегезу, і це чесно, але часом межа між поясненням біблійного тексту й полемікою з іншими християнськими традиціями майже зникає. Особливо показове тлумачення Матвія 16:18–19, де він категорично відкидає римо-католицьке розуміння Петрової першості та називає його «абсолютною єрессю», пов’язуючи розвиток римського примату з імперською політикою та пізнішими церковними претензіями. Тут є сильна протестантська аргументація, але для академічного дослідження вона потребувала б значно детальнішої роботи з грецьким текстом, патристикою, історією раннього єпископату та сучасною науковою літературою. Подібна гострота проявляється і в оцінці хрещення Русі, яке автор описує переважно як насадження релігії владою, а потім із цього робить далекосяжні висновки щодо характеру традиційного християнства в Україні. Як конфесійна критика така риторика зрозуміла; як церковно-історична реконструкція вона занадто схематична.

Ще серйознішої обережності потребують місця, де автор переходить від біблійної демонології до пояснення сучасних фізичних або психічних станів. Розглядаючи хлопця з Марка 9, Барчук зіставляє євангельський опис з епілепсією, але наполягає на демонічній причині хвороби, а далі ширше пов’язує різні руйнівні людські імпульси з дією злих духів. Наприкінці другого тому він знову говорить про злі нахили як прояв демонічного поневолення і про їх подолання через навернення, молитву та свідчення. У рамках його духовної картини світу це послідовно, але сучасний пастир або богослов повинен чітко розрізняти біблійне вчення про духовне зло, медичний діагноз і психічне захворювання. Нездатність провести таке розрізнення може стати не просто академічною неточністю, а пастирською проблемою. Подібно й есхатологічні побудови Барчука слід читати як одну конкретну інтерпретаційну модель, а не як єдино можливе прочитання євангельських текстів. Те саме стосується його різкого неприйняття вчення про безумовне передвизначення, яке він характеризує як помилкове вчення деяких протестантів і вирішує переважно через Боже передбачення людського вибору. Така позиція має давню історію в євангельському богослов’ї, але повноцінний академічний розгляд вимагав би серйознішої взаємодії з августиніанською, реформатською та армініанською аргументацією.

Метод хронологічної гармонізації також має свою ціну. Його перевага очевидна: читач отримує одну послідовну історію Ісуса. Але при цьому частково стираються літературні наміри самих євангелістів. Матвій вибудовує матеріал не просто як календар подій, Лука має власну богословську композицію подорожі до Єрусалима, Марко використовує послідовність сцен для створення драматичного руху до хреста, а Іван формує особливу структуру знамень, свят і великих промов. Коли всі чотири тексти перетворюються на одну історичну канву, читач багато отримує на рівні синтезу, але може менше побачити кожне Євангеліє як самостійний богословський твір. До того ж Барчук часто переходить від екзегези до гомілетичної алегоризації. Наприклад, поступове зцілення сліпого в Марка 8 він перетворює на картину трьох духовних станів — повної сліпоти, часткового прозріння і ясного бачення після повної довіри Христові. Як проповідницьке застосування це яскраво й повчально; як твердження про первісний намір Марка така інтерпретація потребувала б додаткового обґрунтування. Подібних переходів від значення тексту до духовної аналогії в обох томах дуже багато, і читачеві важливо навчитися їх розрізняти.

Не можна також назвати працю сучасним академічним коментарем у технічному сенсі. Барчук іноді звертається до грецьких слів, географії, звичаїв, історії, ранньоцерковних авторів, але не дає систематичного наукового апарату, детальної бібліографії, дискусії з різними школами новозавітної критики чи послідовної роботи з текстологічними питаннями. Нерідко історичні припущення подаються досить впевнено, хоча в сучасному дослідженні вони вимагали б кваліфікацій. Сам автор часто користується формулами «можливо», «можна припускати», але в інших місцях переходить від імовірності до категоричного висновку надто швидко. Тому студент семінарії, який пише академічну екзегетичну працю, не повинен використовувати Барчука як єдине джерело. Його варто читати разом із сучасними історико-граматичними, літературними й богословськими коментарями. Але вимірювати цю книгу лише за стандартами новітньої академічної біблеїстики було б несправедливо: автор ставив перед собою іншу мету і значною мірою її досяг.

У підсумку «Пояснення чотирьох Євангелій» Івана Барчука у двох томах є масштабною спробою провести читача через усю євангельську історію так, щоб він не просто знав події життя Ісуса, а особисто відповів на них вірою. У книзі легко знайти місця, які сучасний екзегет захоче уточнити, історик — перевірити, медик — серйозно скоригувати, а представник іншої християнської традиції — оскаржити. Проте її неможливо звинуватити у духовній байдужості чи богословській безбарвності. Барчук пише як людина, переконана, що Євангелія є Божим словом до людини зараз, що Христос не предмет минулого, а живий Господь, що церква без навернення і Святого Духа може зберегти назву й утратити сутність, що віра без послуху стає порожньою, а пізнання Христа неминуче веде до свідчення. У цьому сенсі обидва томи слід читати саме разом: перший приводить читача від очікування Месії до апостольського визнання «Ти — Христос, Син Бога Живого», другий веде від цього визнання через дорогу хреста до порожнього гробу, Вознесіння і світової місії. Така композиція надає всій праці рідкісної внутрішньої завершеності. Це не безсторонній довідник і не останнє слово академічної екзегези, але ґрунтовний пам’ятник української євангельсько-баптистської біблійної думки, сильний пастирський коментар і своєрідна школа читання Євангелій, у центрі якої стоїть не система, не церковна інституція і навіть не сам коментатор, а Особа Ісуса Христа.