Барчук - Пояснення на Книгу Об’явлення

Книга проповідника Івана Барчука «Пояснення на книгу Об’явлення», друге видання якої було опубліковане 1965 року Українською Баптистською Церквою в Чикаго спільно з християнським видавництвом «Дорога Правди», належить до тих богословських праць українського євангельського середовища ХХ століття, які потрібно читати водночас у двох площинах: як спробу послідовного тлумачення одного з найскладніших текстів Нового Завіту і як документ певної історичної, конфесійної та духовної епохи. Історія виникнення книги особливо промовиста. Задум праці сформувався ще 1942 року, коли воєнні події в Північній Африці породжували численні апокаліптичні спекуляції. У передмові згадано, що так звані «Свідки Єгови» намагалися доводити, ніби Гітлер є антихристом, який незабаром оволодіє Палестиною, а відтак і світом. Саме ця атмосфера есхатологічної тривоги спонукала Барчука наново і систематично простудіювати не лише Об’явлення, а й інші біблійні пророцтва. Після еміграції до Сполучених Штатів він оселився в Чикаго, проповідував в Українській Баптистській Церкві та в радіопрограмі «Голос Євангелії», а його лекції про Об’явлення викликали настільки значний інтерес громади, що слухачі почали наполягати на виданні матеріалу окремою книжкою. Отже, перед нами не академічний коментар, написаний у кабінеті для вузького кола фахівців, а праця, яка виросла з проповідницького служіння, церковного навчання, полеміки з популярною апокаліптикою та пастирського бажання дати віруючим цілісну карту останніх подій.

Ця обставина визначає і метод Барчука. Він виходить із беззастережного переконання в богонатхненності та внутрішній єдності Святого Письма, а тому основним інструментом тлумачення для нього є зіставлення тексту Об’явлення з іншими біблійними текстами, передусім книгами Даниїла, Ісаї, Єзекіїля, Захарії, Євангеліями, посланнями Павла та іншими місцями Нового Завіту. При цьому автор визнає символічність апокаліптичної мови: Об’явлення, на його думку, говорить про далекі майбутні події образами, доступними людині першого століття. Саме тому стародавні реалії можуть позначати явища майбутнього, однак символ не скасовує реальності самої події. Барчук відкидає як довільну фантазію, так і таке алегоризування, за якого конкретність пророцтва зникає. Дуже важливим для розуміння його авторської самосвідомості є зізнання: «Я не претендую на абсолютне знання Божих таємниць», а далі він пояснює, що прагнув «не послуговуватися власною фантазією», але вивчати Слово Боже, молитися про духовне світло і «аргументами зо Святого Писання підперти кожну думку». У цьому формулюванні міститься і сила, і майбутня проблема коментаря. Сила полягає в серйозному ставленні до біблійного тексту та прагненні бачити його в канонічній єдності. Проблема ж виникає там, де автор, проголосивши обережність, іноді переходить від імовірної паралелі до майже абсолютної впевненості. У ширшій герменевтичній перспективі його підхід являє собою характерне поєднання історицизму і футуризму: Об’явлення 2–3 він читає як пророчу схему всієї історії церкви, тоді як події від четвертого розділу переважно переносить у майбутню сімдесяту «сімку» Даниїла, після підхоплення Церкви. Саме це поєднання становить архітектонічний каркас усієї книги.

Перший розділ Об’явлення Барчук тлумачить передусім христологічно. Для нього це не «Об’явлення Івана Богослова», а «Об’явлення Ісуса Христа», причому сама книга відкриває історію Церкви, її стан у небі, події перед другим приходом, панування антихриста, Армагеддон, тисячолітнє царство, останній суд і нове творіння. Саме такий п’ятичастинний масштаб автор бачить уже на початку коментаря. Велике значення він надає символіці числа сім, розглядаючи його як знак повноти; тому сім світильників означають повноту Церкви, сім зір — повноту її служіння, сім печаток — повноту Божої таємниці, сім труб — повноту суду, сім чаш — повноту гніву. Особливу увагу приділено образу прославленого Сина Людського: довга одежа означає царське і первосвященницьке достоїнство, білі коси — мудрість і вічність, очі як полум’я — всевідання і суд, ноги як розпалена мідь — караючу силу, меч з уст — дію Божого Слова. Важливо, що есхатологія Барчука з самого початку не існує без христології: майбутнє для нього є не автономною схемою катастроф, а історією остаточного явлення царської влади Христа. Саме тому автор так наполегливо захищає видимий і особистий другий прихід. Водночас він переконаний у безпосередній близькості цієї події і, розмірковуючи над біблійним «незабаром», пише: «сьогодні ми вже безперечно стоїмо напередодні Христового приходу». Ця есхатологічна терміновість надає всій книзі не стільки характеру холодної екзегези, скільки характеру великої проповіді про готовність до зустрічі з Христом.

Другий і третій розділи Об’явлення займають у Барчука значно важливіше місце, ніж просто сім історичних послань до малоазійських громад. Він вважає ці церкви «пророчими портретами» семи послідовних періодів загальної церковної історії. Ефес у такій схемі відповідає апостольській епосі від П’ятидесятниці до гоніння Нерона 64 року. Автор захоплюється працею, терпеливістю, доктринальною пильністю та непримиренністю ефесян до зла, однак наголошує, що зовнішня активність не компенсує втрати першої любові. Тут з’являється один із найкращих пастирських акцентів усієї книги: «любов — це душа християнства. Коли християнство втрачає любов до Христа, воно стає бездушне й мертве». У іншому місці та сама думка сформульована ще коротше: «Одна діяльність без палкої любови не задовольняє Бога». Смірна символізує епоху гонінь 64–313 років, від Нерона до Костянтина; «десять днів» скорботи автор зіставляє з традиційно виділюваними десятьма великими переслідуваннями, причому останнє, за Діоклетіана, тривало приблизно десять років. Пергам охоплює 313–606 роки і стає образом «шлюбу» Церкви зі світом: від легалізації за Костянтина до утвердження папського устрою. Тіятир у Барчука відповідає тривалому середньовічному періоду церковної ієрархізації та духовного занепаду; «Єзавель» стає образом церковної системи, яка поєднала релігію з владою, обрядовістю і переслідуванням інакодумців. Сарди представляють Реформацію від 1517 приблизно до 1750 року. Барчук високо оцінює реформаторів як «кілька імен», але водночас вважає, що Реформація повернула значні біблійні істини, не довівши духовного відродження церков до завершення. Філадельфійський період, приблизно 1750–1900 роки, він пов’язує з пієтизмом, пуританством, пробудженнями та світовою місією. Лаодикію ж автор прямо називає сучасною собі епохою, що почалася близько 1900 року і триватиме до приходу Христа: період зовнішнього багатства, релігійної самовпевненості та внутрішньої теплохолодності. Таким чином, сім листів стають для нього не лише моральним дзеркалом окремих церков, а ключем до всієї християнської історії.

Четвертий і п’ятий розділи переводять погляд із земної церковної історії на небесну сцену. Сам зміст книги показує цю композиційну зміну дуже чітко: після Лаодикії йде «Навколо престолу», потім «Запечатана книга й Ягня», далі — шість печаток. Для Барчука це має хронологічне значення: історія земної Церкви фактично завершена, Церква перебуває в небесній сфері, а Бог знову звертається до незавершеної історії Ізраїлю. Він звертає увагу, що від четвертого розділу дедалі частіше з’являються старозавітні образи — скинія, ковчег, жертовник, кадильниця, труби, храм, — і вбачає в цьому ознаку повернення пророчої дії до Ізраїлю. Центральною особою п’ятого розділу є Ягня, єдине достойне відкрити запечатану книгу. Барчук пояснює це через образ Спасителя-Відкупителя, Який не тільки заплатив ціну за людей, але входить у право володіння всім Божим спадком. Цей фрагмент належить до найсильніших частин праці, тому що есхатологічна схема тут підпорядкована богослов’ю викуплення: суди починаються не через сліпу космічну необхідність, а тому, що заколене Ягня має законне право відновити Боже царювання. Проте саме тут автор робить і вирішальний для всієї подальшої книги крок: він вважає, що власне апокаліптичні події почнуться після підхоплення Церкви. Формулює це цілком однозначно: «властиві події Об’явлення розпочнуться по підхопленню церкви». Це вже виразна передскорботна модель есхатології.

Шостий і сьомий розділи розгортають перші земні наслідки розкриття книги. Сам Барчук пояснює, що в четвертому й п’ятому розділах Іван бачив небесні приготування, а з шостого починаються події сімдесятої сімки Даниїла, які настануть негайно після підхоплення Церкви. Чотири вершники для нього є не повторенням минулої історії, а майбутньою послідовністю катастроф: політично-релігійне піднесення антихриста, війна, голод і масова смерть. Пояснюючи чорного коня та голод, автор робить надзвичайно характерний для українського читача історичний відступ, згадуючи голод 1933 року в Україні як досвід, що дозволяє зрозуміти, до чого ведуть конфіскація продовольства і руйнування господарства. П’ята печатка відкриває мучеників, шоста — космічне потрясіння і жах земних володарів. Сьомий розділ автор сприймає як паузу милосердя серед суду: чотири ангели затримують стихійні сили, доки не будуть запечатані 144 тисячі. На відміну від алегоричних тлумачень, Барчук наполягає, що це буквально вибрані з племен Ізраїлю; особливо полемізує з групами, які намагалися ототожнювати 144 тисячі із власною конфесією. Поряд із ними він бачить незліченний натовп спасенних із великої скорботи. Це важливий момент його системи: після підхоплення Церкви спасіння не припиняється; навпаки, Бог зберігає свідчення серед Ізраїлю і народів навіть тоді, коли світ входить у найтемніший етап своєї історії.

Восьмий, дев’ятий, десятий та одинадцятий розділи Барчук розглядає як дедалі інтенсивніше розгортання Божих судів. Сьома печатка відкривається півгодинною тишею на небі, яку він називає фактично тишею перед бурею: сім ангелів отримують сім труб, і всесвіт ніби завмирає перед новим циклом кар. У перших чотирьох трубах уражаються земля, море, води та небесні світила. Тут особливо помітна риса Барчукової екзегези: символічні образи він часто намагається пояснити через конкретні природні процеси, наприклад падінням метеора або комети, отруєнням води та іншими фізичними катаклізмами. П’ята труба відкриває безодню і випускає надприродну «сарану», шоста пов’язана з чотирма зв’язаними ангелами та страшною кіннотою, після чого автор підкреслює не тільки фізичне страждання, але й духовну деградацію людства, яке попри кари не кається в ідолопоклонстві, насильстві й аморальності. Десятий розділ, із сильним ангелом, сімома громами та малою книжкою, виконує роль пророчої вставки перед кульмінацією. В одинадцятому розділі з’являються храм і два свідки; Барчук докладно розмірковує над їхньою тотожністю і схиляється до Мойсея та Іллі, приділяючи окрему увагу таємниці Мойсеєвого тіла. Їхнє служіння, смерть, воскресіння та вознесіння готують сьому трубу, яка проголошує зміну верховної влади: царства світу переходять під безпосереднє царювання Бога і Його Помазанця. Так апокаліптичні катастрофи в коментарі Барчука не є самоціллю; вони прямують до питання, хто насправді має право царювати.

Дванадцятий і тринадцятий розділи становлять богословський центр його пояснення конфлікту останніх часів. Жінку, зодягнену в сонце, автор ототожнює не з Церквою, а з Ізраїлем, дитину чоловічої статі — з Христом, а дракона — із сатаною. Він відкидає тлумачення жінки як Церкви на тій підставі, що Церква не могла породити Христа, тоді як Месія тілесно походить з Ізраїлю. Між вознесінням Дитини і втечею жінки в пустелю Барчук бачить великий пророчий проміжок, тотожний паузі між шістдесят дев’ятою і сімдесятою сімками Даниїла; цей проміжок і є добою Церкви. Війна Михаїла з драконом і скинення сатани на землю відкривають другу, особливо страшну половину останньої сімки. Тринадцятий розділ розростається в цілий трактат про антихриста. Барчук починає з Даниїла 2, 7, 8 і 11, зіставляє чотири імперії, образи рогів, північних і південних царів, а потім переходить до звірини з моря, в якій бачить майбутнього світового володаря. Сім голів він пов’язує з попередніми світовими імперіями, десять рогів — із десятьма царями останнього союзу. Друга звірина стає неправдивим пророком, який творить культ першої, встановлює образ і знак звірини та контролює економічне життя. Автор навіть говорить про сатанинську антитрійцю: дракон як псевдоотець, антихрист як псевдосин і неправдивий пророк як імітація дії Духа. Саме в цих розділах коментар найяскравіше демонструє одночасно свою внутрішню системність і схильність до спекулятивного деталізування.

Чотирнадцятий, п’ятнадцятий і шістнадцятий розділи підводять історію до завершального суду. На Сіоні Барчук бачить Ягня і 144 тисячі, а далі трьох ангелів-благовісників, які проголошують Божу правду, падіння Вавилону та попередження проти поклоніння звірині. Жнива і виноградне чавило автор тлумачить як образи остаточного Божого суду; виноград у цьому контексті пов’язує з Ізраїлем, а чавило — з караючою дією Бога. П’ятнадцятий розділ відкриває скляне море і скинію свідчення. Особливо вдало Барчук проводить типологічну паралель між піснею Мойсея та піснею Ягняти: визволення Ізраїлю від фараона стає прообразом остаточного визволення Божого народу від антихриста, а Червоне море відповідає скляному морю небесного видіння. Сім чаш шістнадцятого розділу є останньою повнотою гніву: виразки, ураження морів і річок, спека, темрява, висихання Євфрату та космічне потрясіння ведуть до Армагеддону. За всім цим автор намагається зберігати морально-богословську перспективу: найстрашніше не те, що люди страждають від кар, а те, що навіть під судом здатні хулити Бога й не каятися. Таким чином, апокаліптичний суд стає одкровенням не тільки Божого гніву, але й остаточної твердості гріховного людського серця.

Сімнадцятий і вісімнадцятий розділи виявляють найбільш полемічну сторону Барчукового богослов’я. Він розрізняє символічний і буквальний Вавилон. Велика розпусниця сімнадцятого розділу для нього є релігійною системою, тоді як Вавилон вісімнадцятого — майбутнім відбудованим містом і центром світової цивілізації. Сам автор наголошує, що в Об’явленні є кілька символічних жіночих постатей: Ізраїль, Наречена Христова, велика розпусниця і місто-цариця Вавилон. Проте далі його конфесійна ідентифікація стає надзвичайно конкретною: «велику розпусницю» він ототожнює насамперед із Римською Католицькою Церквою, православ’я називає її старшою «дочкою», а до пізніших дочок зараховує частину протестантизму. За його схемою, в першій половині останньої сімки ця релігійна система навіть здобуде міжнародну владу, скористається антихристом і водночас буде використана ним, після чого сам антихрист знищить її. Вісімнадцятий розділ Барчук читає набагато буквальніше: стародавній Вавилон, на його переконання, має бути відбудований і знову стати економічним центром, а потім загинути катастрофічним чином. Він навіть уявляє, як будинки, банки й фабрики провалюються в розплавлений ґрунт, тоді як над містом залишається хмара диму. Це один із тих моментів, де межа між екзегезою біблійного образу і реконструкцією майбутньої геополітики стає особливо тонкою.

Дев’ятнадцятий і двадцятий розділи дають Барчукові можливість перейти від суду до царювання. Небесне «Алилуя» звучить після падіння Вавилону, а за ним відбувається весілля Ягняти. Наречений — Христос, Наречена — спасенна Церква; весілля відбувається на небі. Після нього Христос із Церквою сходить на землю; цей рух Барчук образно називає «пошлюбною подорожжю», яка триває тисячу років. Другий прихід у славі завершується Армагеддоном, загибеллю армій антихриста та киданням звірини і неправдивого пророка в озеро огненне. Далі сатана зв’язується, починається буквальне тисячолітнє царство Христа на землі. Автор принципово відкидає неміленарні прочитання і детально описує форму правління, відновлення землі, центр царства, тривалість людського життя, зміни у тваринному світі та суспільні відносини. Перше воскресіння він розуміє як кілька послідовних етапів: Христос як первісток, воскресіння Церкви під час підхоплення і воскресіння мучеників великої скорботи перед тисячоліттям. Після тисячі років сатана ненадовго звільняється, відбувається останній бунт Гога і Магога, а потім — остаточна загибель диявола і суд перед великим білим престолом. Барчук наголошує, що Суддею є Христос, а сам факт воскресіння нечестивих для суду використовує в полеміці проти уявлення, ніби смерть означає припинення існування особи.

Останні два розділи коментаря становлять необхідну противагу всім попереднім картинам катастрофи. Книга завершується не антихристом, не Армагеддоном і навіть не великим білим престолом, а новою землею, Новим Єрусалимом, новою рікою, деревом життя, Божим престолом і «вічними віками». Сам зміст видання показує, наскільки послідовно Барчук доводить оповідь до її справжнього есхатологічного завершення: нова земля, нове місто, нові народи, ріка життя, дерево життя, престол, вічність, а вже потім завершальні заклики Об’явлення — «Ото незабаром приходжу», «Богу вклонися», «Прийди!», застереження проти додавання й віднімання та останнє слово Спасителя. Барчук допускає, що нинішня земля може бути не абсолютно знищена, а очищена і преобразована вогнем, після чого з оновленої матерії постане новий світ; Новий Єрусалим він бачить як столицю Божого вічного царства на новій землі. Особливо привабливо звучить його думка про вічність не як нерухоме існування, а як нескінченне відкриття Божого багатства: життя буде повне радості, цікавості, несподіванок і все нових відкриттів. Саме тут остаточно виявляється, що Барчукова есхатологія, попри величезну увагу до суду, за своєю внутрішньою інтенцією є есхатологією надії. Остання впевненість автора ґрунтується не на його здатності правильно обчислити всі символи, а на Божій правдивості: «все це вірне і правдиве й воно має виповнитися», а тому Божому слову, наголошує він, «треба вірити без найменшого сумніву».

У цілісному богословському плані праця Барчука є насамперед христоцентричною есхатологією, хоча на поверхні це іноді затуляється великою кількістю схем, символів, історичних паралелей та реконструкцій. Христос проходить крізь усю книгу як Прославлений Син Людський, Первосвященик, Цар, Ягня, Відкупитель, Наречений, Вершник, Суддя і Владика вічного царства. Другою великою темою є суверенність Бога над історією. Світові імперії можуть здаватися непереможними, сатана може діяти через політику, релігію й насильство, антихрист може отримати майже всесвітнє поклоніння, але жоден із цих процесів не виходить поза межі Божого верховенства. Третьою темою є вірність святих: переможець у Барчука — не політичний герой, а людина, яка зберігає віру, чистоту, свідчення і любов до Христа тоді, коли зовнішня система схиляється до компромісу. Четверта тема — нерозривний зв’язок есхатології з етикою. Для автора знати майбутнє, але залишатися духовно холодним, означає не зрозуміти Об’явлення взагалі. Тому його пояснення постійно переходить від пророцтва до заклику молитися, працювати, любити Христа, не йти на компроміс зі світом, поважати церковне служіння, зберігати чистоту і чекати Господа. У цьому сенсі книжка значно ближча до великого циклу проповідей, ніж до сучасного технічного коментаря.

Саме тому найбільшу користь ця праця може принести пастирям, проповідникам, керівникам біблійних груп і студентам євангельського богослов’я, особливо тим, хто хоче зрозуміти розвиток есхатологічної думки в українському баптистському середовищі ХХ століття. Для мирянина Барчук має ту перевагу, що не залишає читача сам на сам із хаотичним набором символів: він пропонує завершену картину від першого розділу до Нового Єрусалима, пояснює, чому одна сцена переходить у другу, і постійно показує паралельні місця Писання. Для історика українського євангельського руху книга ще цінніша: у ній відбиваються досвід еміграції, пам’ять про українські трагедії, конфесійна полеміка, американське євангельське середовище середини ХХ століття, передскорботне очікування підхоплення, преміленаризм, особливе зацікавлення долею Ізраїлю та гостре несприйняття сакралізованої церковної ієрархії. Для читача, який уже знайомий із різними підходами до Об’явлення, праця може бути надзвичайно корисним прикладом того, як історицизм у тлумаченні семи церков поєднувався з футуризмом у тлумаченні печаток, труб, антихриста й сімдесятої сімки. Натомість як єдиний вступ до академічної екзегези Об’явлення книгу варто використовувати обережніше, оскільки Барчук майже не веде діалогу з альтернативними серйозними школами тлумачення.

До найсильніших сторін праці належить її внутрішня цілісність. Навіть там, де читач не погодиться з конкретним ототожненням символу, він бачить, чому автор робить такий висновок і як цей висновок включається в загальну систему. Барчук має виняткову здатність накопичувати біблійні паралелі; для нього Об’явлення справді є завершальною книгою канону, мова якої відлунює Тору, пророків, псалми, Євангелія і послання. Похвали заслуговує і пастирський характер коментаря. Його найкращі сторінки — не ті, де він намагається вгадати природу майбутньої катастрофи, а ті, де він говорить про першу любов, вірність у стражданні, небезпеку духовного формалізму, Божу присутність серед Церкви і Христову владу над смертю. Книжка також не перетворює Об’явлення на книгу самого страху. У ній багато суду, але цей суд оточений поклонінням, викупленням, свідченням мучеників, весіллям Ягняти, царюванням і новим творінням. Саме ця богословська пропорція робить працю духовно значущою навіть для читача, який не приймає всієї есхатологічної схеми автора.

Водночас центральна слабкість книги полягає в тому, що Барчук не завжди дотримується тієї герменевтичної стриманості, яку сам проголошує у вступі. Від біблійної асоціації він нерідко переходить до історичної ідентифікації без достатнього проміжного доказу. Найочевидніший приклад — сім церков як сім точно окреслених епох із датами 64, 313, 606, 1517, 1750, 1900 років. Така схема надзвичайно струнка, але сам текст Об’явлення не повідомляє, що Ефес має завершитися 64 року, Пергам — 606-го, а Лаодикія початися 1900-го. Історичні події тут служать підтвердженням уже прийнятої моделі. Те саме стосується етимології «николаїтів», із якої Барчук виводить цілу історію виникнення панівного духовенства, або інтерпретації окремих труб як метеорів і комет. Система стає ще напруженішою через поєднання двох різних герменевтичних режимів: розділи 2–3 прочитуються історично через майже дві тисячі років, тоді як із четвертого розділу більшість тексту переноситься в короткий майбутній період. Така композиція можлива, але потребує значно сильнішого текстуального обґрунтування, ніж його подає автор. Особливо це стосується передскорботного підхоплення: для Барчука воно є ключем до всього подальшого тлумачення, хоча сам четвертий розділ Об’явлення прямо не говорить про підхоплення Церкви.

Не менш істотною є конфесійно-полемічна проблема. Барчук пише як переконаний український євангельський баптист, і саме ця позиція додає книзі сили та історичної виразності, але часом полеміка переходить межу справедливої богословської критики. Ототожнення Римської Католицької Церкви з великою розпусницею, православ’я з її «дочкою», а частини протестантизму з іншими дочками є не просто екзегетичною гіпотезою, а широким вироком величезним історичним традиціям. Слабкість такого підходу полягає не в тому, що церковні інституції не можуть або не повинні підлягати пророчій критиці, а в тому, що Барчук майже не розрізняє історичні епохи, богословські течії, внутрішні реформаційні рухи та конкретних віруючих. Так само твердження, ніби неміленарна традиція не приймає земного тисячоліття через незнання Писання, не вступає в реальний діалог із багатовіковою християнською екзегезою. Складнішим богословським уточненням потребує і його пояснення Марка 13:32 на початку книги, де земне незнання Сина пов’язується з тимчасовим обмеженням, яке після воскресіння було зняте. Намір автора — захистити повне Божество Христа — цілком очевидний, однак формулювання вимагає значно точнішого розрізнення двох природ Христа, щоб не виникло враження, ніби Син тимчасово переставав володіти божественною властивістю всезнання. Нарешті, у пізніх розділах уява автора часом випереджає текст: «пошлюбна подорож» Христа і Церкви тривалістю тисячу років, докладна соціальна організація тисячоліття, майбутній відбудований Вавилон, фізична природа окремих кар, демонічне походження антихриста і неправдивого пророка викладені значно впевненіше, ніж дозволяє сама міра біблійної визначеності.

Однак ці критичні зауваження не зменшують історичної та богословської ваги праці. «Пояснення на книгу Об’явлення» Івана Барчука варто оцінювати не як нейтральний сучасний академічний коментар, а як масштабне свідчення української євангельської есхатології середини ХХ століття і водночас як серйозну пастирську спробу повернути Об’явлення церковному читачеві. Книга показує автора, який не боїться найскладніших текстів, мислить канонічно, прагне з’єднати пророцтво з церковною історією, а майбутнє — з особистою святістю. Його схеми іноді занадто жорсткі, полеміка часом надмірна, а деякі конкретизації майбутнього виходять за межі переконливої екзегези. Проте головний нерв книги залишається глибоко євангельським: історія належить не імперіям, не антихристові, не релігійним системам і не людському прогресу, а заколеному й воскреслому Ягняті; тому остаточне слово Об’явлення є не словом страху, а закликом чекати Христа. Саме в цьому — а не в можливості скласти безпомилковий календар останніх подій — міститься найбільша і найтриваліша цінність Барчукового коментаря.