Барчук - Теорія еволюції

Книжка Івана Барчука «Теорія еволюції», видана 1977 року Християнським видавництвом «Дорога Правди» у Вінніпезі та Клівленді, належить до того особливого пласту української євангельської літератури діаспори, який неможливо належно зрозуміти поза історичним контекстом протистояння християнства радянському державному атеїзмові. Це не просто популярна книжка про походження видів і навіть не стільки спроба написати альтернативний підручник із природознавства, скільки апологетичний трактат, у якому питання еволюції стає полем значно ширшої боротьби за християнське розуміння Бога, світу, людини, її гідності та моральної відповідальності. Передмова видавництва прямо пояснює такий задум: книжка виходить у час, коли, за словами її видавців, світ «тоне в болоті безбожництва», а в Україні атеїзм насаджується силою; водночас видавці бачать ознаки духовного пробудження, особливо серед молоді, й тому сподіваються дати українському читачеві інтелектуальну зброю для захисту віри. Там само підкреслено, що працю побудовано на «фундаментальних євангельських правдах», логічних висновках автора та посиланнях на віруючих науковців. Уже цей вступний контекст визначає характер усієї книги: Барчук пише не як біолог, що пропонує нову природничу теорію, а як проповідник і апологет, який сприймає матеріалістичний еволюціонізм передусім як світоглядного конкурента біблійному вченню про творіння.

Цікаво, однак, що свою полеміку Барчук починає з формулювання, яке саме по собі є цілком здоровим принципом християнського ставлення до науки. Він заявляє, що віруючі не повинні відкидати певне твердження лише тому, що воно здається суперечним звичному біблійному прочитанню, і пише: «кожна доведена теорія науки повинна бути прийнята». Нові наукові припущення, на його думку, мають бути не автоматично засуджені й не безкритично прийняті, а досліджені «ясним і незалежним розумом». Це, можливо, одна з найсильніших методологічних заяв усієї книжки. Проблема полягає не в самому принципі, а в тому, як автор застосовує його далі. Уже за кілька рядків він проголошує еволюційну теорію «неправдоподібною, недоведеною, шкідливою та згубною» і пов’язує її не лише з науковою помилкою, а з моральною деградацією людини, яка нібито перестає бачити в собі образ Божий і починає розуміти себе лише як тварину. Таким чином, від самого початку в аргументації зливаються два різні питання: чи правдиві певні біологічні механізми походження та зміни живих організмів і які світоглядні наслідки автор пов’язує з матеріалістичним тлумаченням цих механізмів. Саме це змішання науки, метафізики й моральної полеміки стане водночас джерелом сили книги та її головною слабкістю.

Структура праці виявляє прагнення Барчука побудувати не один окремий аргумент, а цілу сукупність доказів. Після передмови та вступу він послідовно розглядає «Різні теорії еволюції», «Початок теорії еволюції», «Шукання підстав для еволюції», «Неймовірність еволюції», «Імпульси чи спонуки еволюції», «Безпляновість», «Зародок в утробі», питання «Чи еволюція затрималась?», вік людства, подібність мов і релігій, місце постання людини, розвиток цивілізації, закон спадковості, біометрію і, нарешті, «Наслідки еволюції». Отже, автор намагається охопити космологію, біологію, палеонтологію, ембріологію, генетику, демографію, мовознавство, порівняльне релігієзнавство, археологію і моральне богослов’я. Уже сама широта задуму заслуговує уваги: перед нами не вузькоспеціальна суперечка, а спроба створити цілісний християнський контрнаратив, у якому біблійна історія творіння, потопу, Вавилону та поширення людства повинна пояснити сукупність відомостей про світ краще, ніж еволюційна картина.

У першому розділі Барчук намагається показати, що під словом «еволюція» приховуються різні світоглядні системи. Він розрізняє атеїстично-матеріалістичний варіант, який відкидає будь-якого Творця, ламарківський варіант, де Бог нібито створює матерію, а життя виникає далі природним шляхом, дарвінівське бачення, в якому Богові приписується створення початкових зародків життя, та ще кілька компромісних схем, що допускають більшу або меншу участь Творця. Уже тут виявляється цікава риса автора: його головним противником насправді є не будь-яке вчення про зміни в живій природі, а така модель світу, в якій творча роль Бога стає непотрібною. Це особливо видно в тому, як Барчук говорить про Дарвіна. Він наполягає, що сам Дарвін не був послідовним атеїстом, наводить слова, приписувані йому, про віру в Першопричину та навіть підкреслює, що Дарвін відрізнявся від пізніших матеріалістичних послідовників. У цьому спостереженні є важлива богословська інтуїція: наукова гіпотеза про природні процеси і філософський атеїзм не є логічно тотожними речами. На жаль, далі сам Барчук не завжди зберігає це розрізнення і часто говорить про еволюціоніста так, ніби сама прихильність до еволюційної біології вже передбачає бажання «скинути Бога з престолу».

Другий розділ переходить від класифікації теорій до питання походження самого життя. Барчук наголошує, що еволюційна теорія, як він її розуміє, не може пояснити появи першої живої клітини. Він протиставляє цьому біблійну картину, згідно з якою живі істоти були створені Богом і отримали здатність розмножуватися «за родом своїм». Далі автор навмисно спрощує передбачувану еволюційну послідовність: клітина перетворюється на хробака, хробак на рибу, риба на наземну істоту, та зрештою виникає мавпа й людина. Він постійно запитує, чим перші організми живилися, як могли пережити мільйони років, як у риби встигли виникнути легені, як одна істота могла поступово змінитися на іншу. Його риторична мета зрозуміла: показати читачеві абсурдність процесу, якщо уявляти еволюцію як послідовне перетворення одного конкретного організму протягом власного життя. Проте саме тут починається одна з головних наукових проблем книги. Сучасна еволюційна теорія не описує процес так, ніби одна риба протягом мільйонів років мусить чекати, поки в неї виростуть легені, або один хробак має особисто перетворитися на інший вид. Зміни розглядаються на рівні популяцій і багатьох поколінь. Тому частина критики Барчука вражає читача лише тому, що її об’єктом стає спрощена модель, яку сама еволюційна біологія не стверджує.

Третій розділ, присвячений «шуканню підстав для еволюції», переносить полеміку в палеонтологію. Особливу увагу Барчук відводить так званим перехідним формам і знахідкам, які свого часу представлялися як «мавполюди». Він згадує зуб, на основі якого було реконструйовано передбачувану перехідну істоту, а потім виявилося, що зуб належав не людині, а іншій тварині; далі розглядає яванського пітекантропа, неандертальця і особливо пілтдаунську людину. Історія Пілтдауна справді є показовою для історії науки: Барчук правильно акцентує на тому, що знахідка виявилася підробкою і що наукове середовище протягом певного часу приймало її серйозно. У руках апологета цей приклад стає моральним застереженням проти некритичної довіри до авторитету науковців. У цьому застереженні є здорове зерно: історія науки знає помилки, вплив упереджень і навіть шахрайство, тому християнський читач не зобов’язаний перетворювати науку на непомильне священство. Проте Барчук робить із конкретного випадку надто широкий висновок. Те, що одна знаменита реконструкція виявилася шахрайством, не робить шахрайством палеонтологію як дисципліну; більше того, саме наукові методи зрештою й викрили підробку. Отже, цей матеріал можна використати як аргумент на користь самокритичності науки, але значно важче — як доказ хибності всієї еволюційної теорії.

Четвертий розділ «Неймовірність еволюції» уже менш історичний і значно більше побудований на аргументації від доцільності та винятковості людини. Автор ставить запитання: якщо вся жива природа походить від спільного первинного зародка, чому з величезної кількості живих форм лише одна піднялася до рівня людського розуму, моралі, творчості й панування над природою? Він намагається виразити цю проблему мовою математичної ймовірності, порівнюючи її з випадковим падінням величезної кількості монет на одну сторону. Але найважливіший висновок цього розділу є не математичним, а антропологічним: людина відрізняється від решти творіння тому, що, за біблійним свідченням, «тільки вона створена на образ і подобу Божу». Саме тут Барчук торкається одного з найсильніших богословських нервів книги. Його справжня тривога полягає не в тому, скільки саме років зайняло формування біологічних видів, а в тому, щоб людина не була редукована до суми матеріальних процесів. У цьому сенсі його захист образу Божого, духовності, моральної свободи та неповторної цінності особи залишається значущим незалежно від того, наскільки переконливими є його природничі аргументи. Слабкість полягає в припущенні, що біологічне походження автоматично визначає богословський статус людини. Християнське вчення про imago Dei саме по собі не є твердженням про механізм формування людського тіла; отже, для захисту образу Божого потрібно значно точніше показати, де саме проходить межа між природничим поясненням і богословським редукціонізмом.

П’ятий розділ, один із найдовших у книжці, спрямований проти «боротьби за існування», природного добору та впливу середовища. Барчук протестує проти уявлення, що природа ніби виконує роль розумного селекціонера. Він слушно зауважує, що слово «природа» не означає особу з волею, метою та свідомим задумом, а тому його дратують вислови, в яких природі приписуються майже особистісні дії. Він порівнює природний добір із людською селекцією: людина може відбирати потрібних тварин чи рослини, бо має мету, але хто здійснює подібний вибір у природі? Далі він доводить незмінність «родів» прикладами схрещування: собаки залишаються собаками, вівцю не можна перетворити на корову, огірок — на кавун, березу — на дуб. Ці образи прості, доступні і легко запам’ятовуються, що робить книгу ефективною популярною полемікою. Проте наукова проблема знову полягає в тому, що «рід» у Барчука не має достатньо чіткого визначення. Біблійний вислів «за родом своїм» переноситься безпосередньо в сучасну систематику, хоча поняття виду, роду, родини та популяції мають інші функції. Крім того, природний добір не передбачає свідомого вибору з боку персоніфікованої «природи». Він описує різницю в виживанні та репродукції носіїв спадкових ознак. Тому критика Барчука влучає радше в популярну метафору, ніж у сам біологічний механізм.

У цьому ж великому блоці особливо виразно проявляється концепція «реверсії»: залишений без людської опіки сад дичавіє, культурні рослини втрачають бажані ознаки, а отже, природа, на думку автора, не розвивається в напрямку вищого, а повертається до попереднього стану. Такий матеріал дозволяє йому протиставити дві великі картини світу: еволюційний поступ і біблійний світ, у якому первинне творіння було добрим, а після гріхопадіння спостерігається радше розлад і деградація. Це богословськи цікава інтуїція, бо вона пов’язує космологію з біблійним ученням про гріхопадіння. Однак науково здичавіння культурної яблуні або втрата селекційних ознак не доводить неможливості популяційних змін. Барчук не розрізняє спадкову мінливість, штучний добір, природний добір та повернення ознак після припинення селекційного тиску. Особливо проблематично те, що він часом приписує Дарвінові успадкування набутих за життя властивостей, змішуючи різні історичні теорії спадковості.

Шостий розділ «Безпляновість» переводить дискусію в царину, де Барчук почувається значно впевненіше як богослов. Він виходить із досвіду порядку, доцільності й складності світу і запитує, чи може організована реальність бути наслідком процесу без розуму, плану та мети. Тут його аргументація фактично наближається до класичного телеологічного аргументу: якщо в природі бачимо порядок, взаємну відповідність органів, інстинктів і середовища, виникає питання про розумну причину цього порядку. У цій частині книга вже не залежить так безпосередньо від конкретних датувань чи палеонтологічних реконструкцій. Тому навіть читач, який не погодиться з антиеволюційними висновками автора, може побачити тут серйозне філософське питання: чи достатньо описати механізм природного процесу, щоб тим самим пояснити остаточну причину існування, закономірності та доцільності світу? Сильна сторона Барчука полягає саме в постійному нагадуванні, що опис механізму і відповідь на метафізичне питання «чому взагалі існує впорядкований світ?» не є тотожними відповідями.

Сьомий розділ, «Зародок в утробі», присвячено ембріології та відомому біогенетичному закону Геккеля. Барчук виступає проти грубого формулювання, ніби людський ембріон буквально повторює дорослі стадії еволюційних предків — черва, риби, рептилії та інших форм. Він звертає увагу на суперечки навколо рисунків Геккеля і на те, що людський зародок із самого початку розвивається відповідно до людської природи: він не формує справжніх риб’ячих плавців, рогів або луски, а його органи розвиваються як органи людини. У цьому пункті критика має історичну цінність, оскільки жорстка формула «онтогенез повторює філогенез» справді не може бути прийнята як буквальний опис ембріогенезу. Проте й тут Барчук робить більший висновок, ніж дозволяє матеріал: спростування примітивної рекапітуляційної схеми не дорівнює спростуванню спільності походження. Його полеміка добре працює проти популярних шкільних карикатур на ембріологію, але значно гірше — проти зрілої біологічної аргументації.

Восьмий розділ «Чи еволюція затрималась?» демонструє характерну для Барчука любов до арифметичних reductio ad absurdum. Автор припускає заради аргументу, що еволюція справді діяла, а далі запитує: хто і чому її зупинив? Якщо, за наведеною ним схемою, за шістдесят мільйонів років виникло три мільйони «родів», то просте ділення дає один новий рід приблизно кожні двадцять років; отже, за історичний період людство мало б спостерігати сотні нових родів. Оскільки такого, на переконання автора, не спостерігається, він робить висновок про банкрутство еволюції. Логіка дуже прозора, і саме тому вона могла бути переконливою для популярної аудиторії. Але математична ясність тут оманлива. Процеси біологічного розходження не зобов’язані відбуватися з постійною швидкістю, а загальну кількість видів не можна просто поділити на передбачуваний вік життя і отримати нормативний інтервал утворення нового виду. До того ж Барчук знову вживає «рід» у власному, нестрогому значенні. Це гарний приклад загальної особливості книги: автор полюбляє перетворювати складні історичні процеси на арифметичну задачу, але правильність обрахунку ще не гарантує правильності вихідних припущень.

Та сама методика досягає кульмінації в дев’ятому розділі «Відколи існують люди на світі?». Вихідною точкою Барчук робить сім’ю Ноя після потопу й зіставляє біблійну хронологію з населенням світу 1922 року. Він обраховує середній час подвоєння людства приблизно у 168 років, порівнює його зі своїми підрахунками щодо єврейського та арабського народів і далі демонструє, що при двох мільйонах років існування людства постала б астрономічна кількість людей. Звідси випливає одна з найсильніше сформульованих тез автора: «Біблія витримує математичну перевірку, але теорія еволюції її не витримує». Як риторичний прийом це справді ефектно. Як демографічний доказ — значно менш переконливо, бо передбачає майже постійний середній темп зростання населення протягом тисячоліть і переносить відносно пізні демографічні коефіцієнти на доісторичні епохи, не враховуючи тривалих періодів майже нульового приросту, високу смертність, голод, епідемії, обмеження ресурсів і складну динаміку популяцій. Отже, сама арифметика може бути правильною, але модель, до якої її застосовано, є надто простою.

Десятий і одинадцятий розділи особливо цікаві як свідчення широти апологетичного задуму. У «Подібності мов» Барчук пов’язує спорідненість людських мов із розповіддю Буття 11 про первісну єдність мови і Вавилонське змішання. Він посилається на Макса Мюллера, наголошує на спільних коренях, назвах родинних зв’язків, граматичних паралелях і робить із цього висновок про спільне та відносно недавнє походження людства. Як богословська спроба співвіднести біблійну історію з мовним різноманіттям ця глава цікава; як лінгвістичний доказ вона сьогодні виглядає надмірно спрощеною. Подібність мов справді дозволяє реконструювати мовні родини, але не означає автоматично, що всі сучасні мови походять у доступний історичний час від однієї мови саме в тому вигляді, який передбачає автор. Особливо слабкими є твердження про малий словниковий запас стародавніх мов та пряме пов’язання кількості слів із віком мови.

Ще цікавішим є розділ «Подібність релігій», бо тут Барчук переходить від природничої апологетики до своєрідної біблійної теорії релігій. Він вважає універсальність жертвоприношення, храмів, священства, віри в безсмертя, поховальних звичаїв та семиденного циклу не доказом поступової еволюції релігійної свідомості, а залишками первісного Божого об’явлення, даного першим людям і згодом перекрученого народами. Особливу увагу він приділяє кровній жертві: її поширення серед стародавніх народів автор бачить як віддалений спогад про істину, що гріх пов’язаний зі смертю і потребою замісної жертви, яка в біблійному одкровенні досягає виконання в Агнці Божому. Далі до слідів первісного одкровення він відносить семиденний тиждень, священство, шлюб, поховання, віру в безсмертя душі й надію на потойбічне життя. З богословського погляду це один із найцікавіших фрагментів книги, бо Барчук фактично розвиває концепцію прадавнього одкровення та деградації релігійної пам’яті. Водночас порівняльне релігієзнавство потребувало б значно обережнішого аналізу: культурні паралелі самі по собі допускають кілька пояснень, а добір лише тих рис, які нагадують біблійну традицію, створює ризик підтверджувального упередження.

У дванадцятому розділі «Місце постання людини» автор спирається передусім на Дії 17:26 і Буття 2. Він наголошує на єдності людського роду, виводить усіх людей «від одного» і локалізує первісний Едем у месопотамському регіоні між Тигром та Євфратом. Богословський мотив цієї глави важливіший за її географічні деталі: Барчук послідовно захищає моногенізм, тобто єдність людського походження, а отже — єдність людської природи. Саме це підтримує його вчення про рівну гідність усіх людей перед Богом. Його полемічні припущення про те, що при незалежній еволюції від різних тварин могли б з’явитися люди з рогами, хвостами чи крилами, мають очевидно сатиричний характер і не становлять серйозного наукового аргументу. Але під цією сатирою лежить богословськи правильна для автора інтуїція: людство не є множиною істотно різних біологічних каст, а є однією родиною, яка має спільну відповідальність перед Творцем.

Тринадцятий розділ, «Розвиток цивілізації», продовжує ту саму лінію вже в археологічному вимірі. Барчук наголошує на високому рівні стародавніх культур, особливо Єгипту і Месопотамії, й заперечує схему, за якою людство нібито починало з майже тваринного стану і поступово піднімалося до культури. На його думку, найдавніші доступні джерела вже свідчать про організоване суспільство, мистецтво, ремесла, письмо й релігію; люди не «піднялися» від дикості, а в багатьох випадках, навпаки, здичавіли після початкового високого стану. У цьому міркуванні потрібно розрізняти біологічну еволюцію і культурну історію. Високий рівень Єгипту третього чи другого тисячоліття до Різдва Христового не дає прямої відповіді на питання про давність Homo sapiens, так само як одночасне існування суспільств із різним технологічним рівнем не спростовує археологічної періодизації. Але для самого Барчука це ще один елемент цілісної біблійної картини: первісна людина створена розумною та культурно здатною, а гріх породжує не прогрес, а деградацію.

Чотирнадцятий і п’ятнадцятий розділи звертаються до спадковості та біометрії. Барчук використовує закони Менделя, появу домінантних і рецесивних ознак, повернення властивостей у наступних поколіннях і статистичне тяжіння популяцій до середніх величин, щоб обґрунтувати стабільність створених Богом «родів». Він розглядає спадкову мінливість як коливання всередині встановленої межі, а не як матеріал для довготривалого розходження популяцій. Парадоксально, саме тут книга особливо виразно показує свій історичний вік: генетика, яку Барчук вважає опонентом еволюції, у сучасній біології давно стала одним із головних інструментів вивчення еволюційних процесів. Його аргумент ґрунтується на припущенні, що якщо діти залишаються належними до того самого виду, то значні зміни в довгій послідовності поколінь неможливі. Але це якраз і є тим пунктом, який потрібно було б доводити, а не передбачати. У розділі про біометрію Барчук знову використовує математичні моделі спорідненості й числа предків, переконуючи читача, що вони приводять до недавнього спільного походження людства. Сам він підсумовує цей мотив твердженням, що природа ніби «вирівнює» крайнощі й зберігає середній тип.

Останній, шістнадцятий розділ розкриває справжню пастирську мету всього твору. Барчук уже майже не дискутує про викопні рештки чи спадковість, а говорить про те, що вважає духовними наслідками еволюціонізму. Він називає еволюційну теорію не лише помилковою науковою ідеєю, але «дуже шкідливою єрессю», бо вважає, що заперечення Творця і зведення людини до тварини підриває основу моральної відповідальності. Далі він пов’язує цю логіку з кримінологічним детермінізмом, ніцшеанським культом сили, зневагою до слабких і насильницькими режимами. У цьому розділі стає остаточно зрозуміло, що для Барчука «еволюція» є символом значно ширшої системи — матеріалістичної антропології без Бога, гріха, суду, спасіння й вічності. Саме проти цієї системи, а не лише проти біологічної теорії походження видів, він веде боротьбу від першої до останньої сторінки.

Сильні сторони праці найкраще оцінювати саме в цьому історико-богословському вимірі. Передусім перед нами переконливе свідчення української євангельської апологетики другої половини ХХ століття. Барчук пише для людей, яким не просто пропонували еволюцію як один із наукових способів опису природи, а часто подавали матеріалістичний світогляд як нібито остаточно доведену альтернативу християнській вірі. У таких умовах його заклик не боятися науки, вимагати доказів, перевіряти авторитетні твердження і пам’ятати про межі людського пізнання мав пастирську вагу. Другою великою перевагою є його непохитний захист людської гідності. Для нього людина — не біологічна випадковість і не ресурс колективу, а істота, створена Богом, відповідальна перед Ним і покликана до вічності. Третя сила книги — її доступність. Барчук не пише мовою академічних журналів. Він використовує приклади зі саду, ферми, родини, тваринного світу, арифметики, історії. Його проза жива, часом гостра, часом іронічна, часом майже проповідницька. Старіша українська діаспорна орфографія і лексика — «пляну», «матеріялістичний», «усесвіт» — ще більше підкреслюють її історичний колорит.

Окремо треба відзначити, що Барчук не виступає принциповим ворогом науки як такої. Його програмна теза про необхідність приймати доведені наукові висновки є важливою і заслуговує на серйозне ставлення. Він правильно нагадує про наукові помилки, про небезпеку перетворення гіпотези на догму і про те, що жоден людський авторитет не є непомильним. Правильно також його бажання відокремити природниче дослідження від філософського матеріалізму: навіть якщо в природі відкрито певний механізм, із цього самого по собі ще не випливає, що Бога немає. У цьому сенсі найбільш плідною спадщиною книги може бути не конкретний набір антиеволюційних доказів, а принципове запитання про світоглядні припущення, з якими людина інтерпретує наукові факти. Барчук постійно нагадує, що наука не повинна непомітно перетворюватися на метафізику, а опис процесу — видаватися за остаточне пояснення буття.

Водночас саме там, де книга претендує на наукове спростування еволюції, її аргументація сьогодні потребує дуже серйозного застереження. Автор часто об’єднує в одне ціле еволюційну біологію, абіогенез, космологію, атеїзм, матеріалізм і моральний нігілізм, хоча це різні питання. Походження першого життя не є тотожним теорії зміни живих популяцій після появи життя; питання про початок Всесвіту не є біологічною проблемою; визнання природного механізму не дорівнює запереченню Бога. Так само невдала популярна реконструкція, шахрайство Пілтдауна чи застаріла концепція Геккеля не доводять хибності всього масиву біологічних досліджень. У кількох місцях Барчук сперечається не з реальною еволюційною теорією, а з її карикатурою: окрема риба ніби повинна чекати мільйони років на легені, а одна мавпа — буквально народити людину. Саме такі пасажі роблять книгу легкою для популярного читання, але значно послаблюють її академічну переконливість.

Не менш істотна проблема — джерельна база. Барчук наводить багато висловів Дарвіна, Вірхова, Ейнштейна, Павлова та інших відомих учених, але практично не забезпечує читача повноцінним бібліографічним апаратом, точними посиланнями на видання, листи, сторінки чи контексти цитат. Тому низка гучних висловів у книжці повинна перевірятися незалежно, перш ніж використовувати їх у сучасній проповіді, лекції чи апологетичній публікації. Особливо це стосується тверджень про те, що Дарвін нібито пізніше жалкував про свою теорію, або різних коротких афоризмів, приписаних відомим ученим. Для популярної полеміки 1970-х років подібна практика була поширеною, але для богословського клубу сьогодні важливо відрізняти риторично сильне свідчення від документально підтвердженого джерела.

Богословська критика також повинна бути врівноваженою. Барчук справедливо захищає Бога як Творця, історичну реальність людського гріха, унікальність людини, моральну відповідальність і залежність творіння від Божої волі. Проте він часто робить конкретну природничу модель майже частиною самого євангельського вчення. Унаслідок цього незгода з його молодоземельною хронологією, демографічними обрахунками чи геологічним поясненням потопу легко перетворюється на незгоду з Богом і Біблією. Такий перехід надто швидкий. Біблійне вчення про творіння є богословськи набагато глибшим за питання про точний механізм формування біологічних видів. Християнська ортодоксія наполягає, що все існує завдяки Богові, людина має особливий статус перед Ним, гріх є реальною трагедією, а творіння має мету; але з цих тез ще потрібно окремо доводити конкретні висновки про тривалість геологічних епох, механізми спадковості чи швидкість зміни популяцій. Коли ці рівні не розмежовано, виникає небезпека поставити авторитет Писання в залежність від аргументів, які самі можуть виявитися слабкими.

Ще серйознішою є тенденція автора приписувати опонентам моральні мотиви. Барчук не раз пояснює прихильність до еволюції тим, що люди «бояться Бога», «полюбили неправду» або не хочуть покаятися. У пастирській проповіді така мова може бути зрозумілою як застосування біблійної антропології гріха, але в інтелектуальній дискусії вона є небезпечною. Християнський апологет повинен уміти припустити, що опонент може щиро помилятися, або навіть мати сильні емпіричні причини для своєї позиції, не будучи свідомим ворогом Бога. Крім того, історичні злочини, здійснені режимами, що сповідували атеїзм або матеріалізм, не можуть самі по собі довести хибність певної біологічної теорії. Інакше ми впадаємо в генетичну помилку: оцінюємо істинність твердження за його можливими моральними наслідками. Значно сильнішим був би аргумент Барчука, якби він чітко сказав: навіть якщо певний природничий механізм буде доведений, із нього не випливає, що людина позбавлена образу Божого, свободи, моралі чи відповідальності.

Саме тому сучасному читачеві цю книгу найкраще читати не як надійний посібник із біології, палеонтології, генетики чи демографії, а як важливий документ історії української євангельської думки та приклад конфесійної апологетики доби протистояння радянському атеїзмові. Найбільшу користь вона може принести пасторам і проповідникам, які хочуть зрозуміти, як попереднє покоління євангельських християн захищало біблійне вчення про творіння; студентам богослов’я, що досліджують взаємини науки й віри; історикам українського протестантизму; дослідникам релігійної літератури діаспори; а також церковним читачам, готовим відрізняти незмінні богословські переконання автора від його історично зумовлених природничих аргументів. Для людини, яка шукає сучасної наукової критики еволюції, книжка вже недостатня і потребує обов’язкового доповнення актуальною літературою з генетики, палеонтології, філософії науки та сучасного богослов’я творіння.

У підсумку «Теорія еволюції» Івана Барчука є значно цікавішою книгою, ніж може здатися з її назви. На поверхні це полеміка з Дарвіном і еволюціоністами; у глибині — захист світу як Божого творіння і людини як істоти, чия гідність не вичерпується матерією. Її природничо-наукова аргументація в багатьох місцях застаріла, спрощена або побудована на неправильних передумовах; арифметичні докази перебільшують свою силу, історичні цитати потребують перевірки, а риторика щодо опонентів часом надмірно різка. Проте духовний нерв книги залишається зрозумілим і сьогодні. Барчук відчував небезпеку не стільки в самій ідеї зміни живих форм, скільки в редукціоністському світогляді, який після пояснення природного механізму проголошує, що вже пояснив усю реальність, усунув Творця і перетворив людину на випадковий продукт без остаточної мети. У цьому питанні його протест зберігає богословську актуальність. Книга найсильніша там, де нагадує, що наукове знання не усуває питання про Бога, сенс, особистість, мораль і вічність; і найслабша там, де для захисту цієї істини намагається довести більше, ніж дозволяють її наукові аргументи. Саме таке розмежування дозволяє сьогодні читати Барчука з повагою до його віри, історичного служіння та апологетичного мужества, але водночас із тією критичною відповідальністю, до якої, за іронією, закликає й сам автор, коли на початку книги наполягає, що будь-яке твердження слід не сліпо приймати чи відкидати, а уважно перевіряти.