Барщевський - Вступ до біблійних наук

Книга о. Тараса Барщевського «Вступ до біблійних наук», видана львівським видавництвом «Свічадо» у 2016 році як конспект лекцій, належить до того типу навчальних праць, які за своїм фактичним змістом значно ширші за скромне жанрове визначення «вступ». Перед читачем не просто довідник про склад Біблії і не короткий курс ісагогіки, а спроба вибудувати цілісний простір біблійного знання: від богослов’я об’явлення і натхнення до історії канону, від історико-критичної методології до політичної історії Ізраїлю та ранньої Церкви, від літератури стародавнього Близького Сходу до географії й археології Палестини. Видавнича анотація точно окреслює цей задум: автор розглядає формування християнського канону, історичне середовище цього процесу, місце Біблії як джерела віри в сучасній Церкві, українські переклади Писання і різноманіття біблійних жанрів; адресатами названо насамперед катехитів, учасників біблійного апостоляту та студентів богословських навчальних закладів. Однак справжнє значення книги дещо ширше. Це своєрідна карта сучасної католицької біблістики, написана зсередини церковної віри, але зі свідомим використанням історичних, літературних та археологічних методів. Тому головна проблема праці полягає не стільки в тому, щоб повідомити читачеві певну суму відомостей про Біблію, скільки в тому, щоб показати, яким чином історична зумовленість Писання, людське авторство, складна історія його формування та наукова критика можуть бути прийняті без руйнування віри в Боже об’явлення.

Історико-богословський фон книги принципово важливий для її правильного розуміння. Барщевський пише в руслі того католицького біблійного відродження, яке досягло зрілої форми у другій половині XX століття. Сам автор простежує шлях від обережного відкриття критичним методам у Providentissimus Deus Лева XIII через кризу модернізму та стриманіший етап початку XX століття до Divino Afflante Spiritu Пія XII, яка офіційно легітимувала історичне дослідження Писання, а потім до Dei Verbum Другого Ватиканського Собору. Саме Dei Verbum для нього є вершиною тривалого розвитку церковного ставлення до Біблії: об’явлення розуміється вже не просто як набір повідомлених Богом абстрактних істин, а як Боже самоповідомлення, що відбувається в історії й досягає повноти у Христі. Звідси випливає й метод усієї книги. Барщевський не хоче обирати між вірою і критичним дослідженням. Він послідовно поєднує конфесійне читання, історію, філологію, літературознавство, археологію та церковну герменевтику. Його науковий підхід не має на меті дистанціювати Біблію від церковного життя; навпаки, історико-критичне дослідження повинно усунути хибні уявлення про природу Писання і тим самим зробити богословське й духовне читання зрілішим.

Уже передмова задає тон, який потім зберігається протягом усього курсу. Біблія постає водночас культурною пам’яткою, свідченням двотисячолітньої історії Ізраїлю, Ісуса та первісної Церкви і передусім священною книгою віруючої спільноти, що містить Боже об’явлення та історію спасіння. Але Барщевський відразу попереджає, що кінцевою метою біблійної освіти не може бути накопичення відомостей. Знання про походження книг, їхній поділ і зміст повинно привести до перебування всередині Писання, роздумування, молитви, розпізнавання Божої волі та життя відповідно до неї. Особливо виразно звучить його визначення мети читання: «Саме цей досвід Слова є правдивою метою кожного читання Біблії для віруючого». Ця фраза фактично є програмною для всієї книги. Підручник, який далі говоритиме про датування, редакційні шари, стародавньосхідні імперії та археологічні стратифікації, починає не з методологічного скептицизму, а з переконання, що через Писання віруючий зустрічається з Богом, Який до нього звертається.

Другий розділ, «Загальний вступ», поступово переводить цю вихідну богословську інтуїцію в площину власне ісагогіки. Тут пояснюється склад Біблії, її мови, різноманіття авторів, епох і літературних перспектив. Автор підкреслює, що перед нами не одна книга у звичайному сенсі, а ціла бібліотека, що створювалася протягом століть, і саме тому правильне читання вимагає врахування культурного, історичного та літературного контексту. Водночас різноманітність не знищує єдності: наскрізною лінією Писання залишається історія Божого ставлення до Ізраїлю і Церкви. Потім Барщевський подає елементарні, але для початківця необхідні відомості про порядок книг, скорочення, розділи та вірші, після чого переходить до значно суттєвішої теми — історії виникнення біблійної літератури. Біблійні книги названо «пам’яттю» давнього Ізраїлю і Церкви першого століття: спочатку подія переживається спільнотою, потім згадується, осмислюється у вірі, передається, редагується і лише зрештою набуває тієї форми, яку отримує читач. Це положення надзвичайно важливе, оскільки воно руйнує наївне уявлення про Біблію як про текст, що одномоментно з’явився в завершеному вигляді.

Історію Старого Завіту Барщевський тому описує водночас як історію народу та історію літератури. Патріархальні оповіді проходять стадію усного передання; вихід і Синай формують фундаментальну пам’ять Ізраїлю про Бога, Який визволяє і укладає союз; монархія створює умови для архівів, літописів і перших великих літературних композицій. Автор приймає класичну історико-критичну картину формування П’ятикнижжя і говорить про ягвістську, елогістську, второзаконницьку та священичу традиції, однак характерно, що пізніше прямо називає таку реконструкцію гіпотезою, яка продовжує обговорюватися й уточнюватися дослідниками. Пророча література розглядається не як збірка загадкових передбачень далекого майбутнього, а як богословське тлумачення історії, викриття невірності союзу та захист Божої справедливості. Вавилонський полон стає вирішальним моментом літературного й богословського переосмислення минулого; післяполонна епоха формує значну частину біблійного корпусу, мудрісну літературу, мідрашичні оповіді та пізнішу апокаліптику. У результаті читач бачить канон не як випадкову колекцію, а як осмислювану у вірі пам’ять Божого народу.

Той самий принцип застосовано до Нового Завіту. Спочатку існує подія Ісуса Христа, потім апостольська проповідь, далі листи й євангельські оповіді. Ісус не з’являється у книзі як літературний персонаж; навпаки, книги з’являються тому, що Церква повинна зберегти пам’ять про Нього, Його навчання, смерть і воскресіння. Первісна християнська проповідь була усною; найдавнішими письмовими пам’ятками стають послання Павла, за якими йдуть євангельські та інші новозавітні традиції. Автор орієнтує читача в питаннях датування й авторства, не приховуючи наукових дискусій щодо Послання до Ефесян, Колосян, пастирських послань, соборних послань та йоанівського корпусу. Для підручника, адресованого церковній аудиторії, це важлива риса: критичне питання про авторство не зображається як атака на натхненність. Історія формування тексту належить людському виміру Писання, а тому сама по собі не суперечить визнанню його богонатхненності.

Далі загальний вступ переходить до історії канону, пояснюючи саме поняття «канон», взаємозв’язок єврейського Танаху і християнського Старого Завіту, структуру Тори, Пророків і Писань, роль Септуагінти та відмінність католицького, православного й протестантського обсягів Старого Завіту. Формування християнського канону представлено як тривалий церковний процес, у якому істотними чинниками були зміст книги, апостольський авторитет та її використання в літургії й церковному навчанні. Особливо цінно те, що автор не перетворює канон на суто технічний перелік. Розмова про Старий і Новий Завіт стає розмовою про єдину історію союзу: християнин не має права розуміти «старий» як просто відкинутий. Автор прямо стверджує, що первісний союз не втратив свого значення для Ізраїлю і залишається частиною єдиної історії спасіння. Це важливий антимаркіонітський і водночас екуменічно чутливий вимір книги.

Не менш значущим є розділ про літературні жанри та історичну вартість Біблії. Барщевський заперечує як раціоналізмові, що наперед виключає Божу дію, так і фундаменталістичному ототожненню істини з буквальним літописом. Визнання поезії, притчі, міфопоетичної оповіді, апокаліптики чи богословськи опрацьованої історії не означає заперечення істини Писання. Автор нагадує, що навіть історіографія завжди включає інтерпретацію, а завдання екзегета — зрозуміти, що саме мав намір повідомити священний автор за допомогою обраної літературної форми. У цьому контексті особливо містко звучить методологічне правило: «Кожен біблійний текст має бути досліджений у його формі», щоб розрізнити історичні дані та їхню богословську й історичну інтерпретацію. Далі розповідь про передавання тексту, рукописи, варіанти читань і текстуальну критику показує, що збереження Писання було історичним процесом, який не скасовує вражаючої стабільності біблійної традиції.

Особливе значення для українського читача має нарис історії перекладів. Барщевський веде лінію від кирило-методіївської слов’янської традиції через рукописну та друковану культуру українсько-білоруських земель, Скорину, Острозьку Біблію, Пересопницьке Євангеліє і Крехівський Апостол до новоукраїнських перекладів. Значне місце приділено Біблії Куліша, створеній за участю Івана Пулюя та завершеній Іваном Нечуєм-Левицьким, перекладу Івана Огієнка, католицьким перекладацьким спробам, а особливо перекладу Івана Хоменка і праці над новим перекладом Українського Біблійного Товариства, дорученої Рафаїлові Турконяку. Цей матеріал не є випадковим додатком: він демонструє одну з центральних тез книги — Боже слово завжди приходить до людини через конкретну людську мову, а історія перекладу є частиною історії церковного сприйняття Писання.

Третій розділ становить богословське серце всієї праці. Тут Барщевський ставить найскладніше питання: у якому сенсі Писання є Божим словом? Починає він із христологічного розуміння Слова: в остаточному сенсі Слово Боже — не книга і не висловлювання, а Син, вічне Слово Отця, що стало тілом. Звідси народжується навмисно різке розрізнення між Божим Словом і біблійним текстом. Автор протистоїть уявленню про натхнення як про небесний диктант і пише: «Біблія не є Божим диктантом. Бог є автором через натхнення, але справжніми авторами є люди». Ця формула визначає його подальшу герменевтику. Якщо людські автори справді є авторами, то їхню мову, культуру, історичні уявлення, літературну техніку й обмеженість слід сприймати серйозно, а не усувати благочестивою теорією механічного натхнення.

Найоригінальнішою тут є аналогія між натхненням і воплоченням. Як вічний Син справді прийняв людську природу, так Боже слово справді увійшло в людське слово. Барщевський формулює це гранично сміливо: «немає прямих Божих слів, але Боже Слово у людських словах». Тому людська «слабкість» тексту сама по собі не є загрозою об’явленню: навпаки, вона відповідає Божому сходженню до людини. Писання не падає з неба в готовій формі, але й не зводиться до релігійного людського документа. Для пояснення автор використовує образ вогню в ковадлі: Писання не вичерпує Божого Слова, але стає тим видимим знаком, через який це Слово дається і чується силою Святого Духа. Саме тому історична екзегеза й духовне читання не конкурують. Перша досліджує людське слово в усій його конкретності, друге в цьому слові шукає дію Божого Духа.

З такої бібліології органічно виростає вчення про lectio divina. Барщевський веде читача від єврейської традиції уважного ставлення до тексту до християнського молитовного читання, послідовно розглядаючи читання, послух текстові, розважання, молитву, споглядання і перехід до дії. Зміст цього блоку показує, чому авторові недостатньо суто академічної біблістики. Історичний сенс є необхідним, але не останнім горизонтом. Водночас духовне тлумачення не повинно перетворюватися на довільне витягування благочестивих думок. Воно можливе лише після того, як читач дозволив текстові сказати щось відмінне від його власних припущень. Тому такою важливою є інша коротка формула книги: «Біблія — це книга Церкви, а не приватна бібліотека». У контексті книги це означає не заборону особистого читання, а заперечення інтерпретативного індивідуалізму: Писання народжується в Божому народі, передається Церквою і читається всередині спільноти віри.

Четвертий розділ історично й богословськи обґрунтовує саме таке місце Біблії в Католицькій Церкві. Автор коротко проходить історію екзегези, показує цінність патристичного духовного читання і водночас пояснює необхідність сучасного історико-критичного методу. «Біблійна критика» визначається не як критика Біблії в побутовому значенні, а як сукупність наукових процедур, що дають змогу встановити найімовірнішу форму тексту, його походження, літературний характер, історичне середовище та значення для перших читачів. Далі розглядаються Писання і Передання, природа натхнення, церковний авторитет і місце Біблії в житті віруючої спільноти. Особливо важливо, що внутрішній авторитет Писання автор не виводить із церковного адміністративного рішення: віра розпізнає Боже Слово в Біблії, але не створює його. Католицька еклезіологія тут не скасовує власного авторитету тексту, хоча його правильне розпізнавання пов’язується зі спільнотою та Переданням.

П’ятий розділ знову звертається до канону, тепер уже значно докладніше. Після богословської розмови про авторитет автор аналізує історію формування старозавітного канону, свідчення прологу Сираха, дані Йосифа Флавія, проблематичність надто простого протиставлення «палестинського» та «александрійського» канонів і історію християнського використання Старого Завіту. Потім розглядається виникнення новозавітного канону — від збереження пам’яті про Ісуса й апостолів до визнання певного корпусу нормативних книг. Структура тут вдала: канон постає не зовнішнім церковним додатком до вже існуючої Біблії, а завершальним етапом історії свідчення, передавання, богослужбового використання і розпізнавання апостольської віри. У такий спосіб богослов’я канону поєднується з історією спільноти.

Починаючи з шостого розділу, характер праці помітно змінюється: богословсько-герменевтичний трактат перетворюється на насичений енциклопедичний курс допоміжних біблійних дисциплін. Розділ про стародавній Близький Схід вводить читача у величезний геокультурний світ Єгипту, Сирії-Палестини, Анатолії, Месопотамії, Ірану та Аравії. Послідовно розглядаються неолітична й міська революції, Шумер, Аккад, Ур, Вавилонія, Ассирія, хетти, хурити, фінікійці, арамеї, Новоассирійське й Нововавилонське царства, Персія, елліністичні, парфянські та сасанідські епохи. Призначення цього тривалого історичного екскурсу очевидне: Ізраїль не слід читати як релігійний острів. Його мова, політичні інституції, міжнародні кризи та літературні форми належать великому світові стародавнього Сходу, хоча біблійна віра й переосмислює цю спадщину по-своєму.

Сьомий розділ присвячено історії Ізраїлю від походження до Вавилонського полону і він становить, мабуть, найметодологічніше зрілу історичну частину книги. Барщевський починає з визнання складності реконструкції: археологічні відкриття, позабіблійні документи та нові методи датування багаторазово змушували істориків переглядати попередні схеми. Він прямо говорить про напруження між двома крайнощами — прагненням настільки підкреслити унікальність Ізраїлю, що його зв’язки зі стародавнім Сходом виявляються недооціненими, і звичкою приймати біблійну розповідь як готовий каркас історичної реконструкції. Особливо корисним є огляд конкуруючих моделей походження Ізраїлю: військове завоювання, мирне проникнення, амфіктіонія, соціальне повстання, моделі сегментованого суспільства та поступової еволюції. Автор не перетворює жодну гіпотезу на новий догмат і показує археологічні та соціологічні труднощі різних реконструкцій. Потім оповідь проходить через утворення монархії, Давида і Соломона, поділ царства, історію Ізраїлю та Юдеї і приводить читача до катастрофи VI століття до Р. Х.

Восьмий розділ продовжує хронологічну лінію, але переносить увагу на політичну історію юдаїзму в елліністичну добу. Тут послідовно розглядаються перське панування, Александр Великий, Птолемеї та Селевкіди, криза за Антіоха IV, Макавейське повстання, Хасмонейська династія, римське панування, Юдейська війна і повстання Бар-Кохби. Таке продовження важливе для новозавітної екзегези: фарисеїв, садукеїв, месіанські очікування, напруження навколо Закону, Храму та політичної незалежності неможливо зрозуміти, якщо між Малахією і Матвієм залишати історичний вакуум.

Дев’ятий розділ природно переходить до первісної Церкви. Барщевський будує цей нарис не лише за хронологією, але й за людьми та спільнотами. Серед дійових осіб розглядаються Петро, улюблений учень, Яків брат Господній, Степан, Павло та його співпрацівники; далі увага переноситься до різних центрів раннього християнства. Такий підхід не дозволяє звести історію раннього християнства лише до книги Діянь і місіонерських подорожей Павла. Постає картина мережі спільнот і традицій, що поширюються з Єрусалима через Самарію, Сирію та Малу Азію до Греції й Рима, причому автор чесно відзначає бідність наших відомостей про деякі напрямки поширення християнства.

Десятий і одинадцятий розділи повертають читача до літературного виміру Писання. Великий огляд стародавньосхідної літератури знайомить із міфом, епосом, гімнами, молитвами, плачами, мудрісними творами, правовими збірниками, царськими написами, хроніками, адміністративними документами і пророчими текстами. Особливо показовими є матеріали Ебли та Марі: десятки тисяч клинописних табличок створюють порівняльне тло, без якого особливості біблійної літератури важко оцінювати історично. Після цього автор безпосередньо звертається до біблійної мови, її літературних жанрів, паралелізму і звукопису. Паралелізм пояснюється не як примітивне повторення однієї думки, а як спосіб розглянути одну реальність під різними кутами зору. Таким чином, читач отримує не лише історичне тло, а й інструментарій для уважного читання самого тексту.

Дванадцятий розділ присвячено інституціям єврейського народу і тому він становить своєрідну соціальну енциклопедію Біблії. Сім’я, шлюб і поховальні звичаї змінюються розглядом вільних і рабів, домонархічного устрою, царя й двору, суддів і Синедріону; далі йдуть священство, ковчег, храм, синагога, жертвоприношення і свята. Значення такого матеріалу важко переоцінити: богословські слова Писання надто легко набувають у сучасного читача абстрактного змісту, якщо він не уявляє соціальних і культових структур, усередині яких вони звучали. Тринадцятий розділ виконує ту саму функцію щодо юдаїзму новозавітної доби, розглядаючи садукеїв, фарисеїв, ессеїв, терапевтів, Кумранську спільноту і книжників. Завдяки цьому євангельська полеміка набуває історичного об’єму і перестає виглядати зіткненням Ісуса з безликим «юдаїзмом».

Чотирнадцятий і п’ятнадцятий розділи дають просторовий і матеріальний вимір біблійного світу. Біблійна географія веде від Родючого півмісяця та Єгипту до фізичної географії Святої Землі, розташування племен і сусідніх народів — филистимлян, Едому, Моаву, Аммону, Дамаска. Археологічний розділ пояснює саму дисципліну, історію її методів, значення стратиграфії, кераміки і типології та подає періодизацію Палестини від халколіту до залізного віку. Автор тут особливо корисно показує, що археологія — не фабрика «доказів Біблії», а самостійна історична наука, здатна уточнювати, ускладнювати, а іноді й проблематизувати звичні реконструкції. Завершується книга вельми показово: шістнадцятий розділ є додатком, у якому вміщено догматичну конституцію Другого Ватиканського Собору про Боже об’явлення Dei Verbum. Таким чином, після майже трьохсот сторінок історії, літературознавства й археології читач знову повертається до богослов’я об’явлення. Це композиційно підтверджує, що науковий апарат для автора служить церковному розумінню Писання, а не замінює його.

Саме таке поєднання визначає аудиторію книги. Найбільшу безпосередню користь вона принесе студентові першого серйозного курсу біблістики, оскільки дає йому систему координат, необхідну перед вивченням окремих книг. Катехит і проповідник отримують захист від двох протилежних помилок: від довільного духовного застосування тексту без історичного контексту і від академізму, який знає безліч відомостей про Писання, але втрачає його церковне й сотеріологічне призначення. Для освіченого мирянина праця може стати мостом між звичайним читанням Біблії та професійною екзегезою. Для протестантського читача книга особливо цікава як змістовне знайомство з постсоборною католицькою бібліологією: багато чого в історико-граматичній увазі до автора, жанру й контексту буде добре знайомим, тоді як учення про Писання і Передання, канон, церковну інтерпретацію та формулювання взаємин між Божим Словом і Біблією вимагатимуть богословського діалогу, а не автоматичної згоди.

Найсильнішою стороною праці є її здатність утримувати разом те, що в популярній релігійній літературі часто розводиться по різні боки. Барщевський не боїться визнати людську історію Біблії і саме тому може серйозно говорити про натхнення. Він не боїться літературних форм і саме тому може точніше сформулювати, якого роду істину повідомляє конкретний текст. Він приймає історичну критику, але не дозволяє їй перетворитися на філософський натуралізм. Він визнає церковний характер канону, але не зводить авторитет Писання до адміністративного санкціонування. Він докладно розглядає стародавній Схід, але не розчиняє Ізраїль у його оточенні. Особливо цінним є постійне розрізнення факту і реконструкції: навіть там, де автор використовує давно усталені наукові моделі, він здатен нагадати про їхній гіпотетичний статус. У підручнику це виховує значно важливішу навичку, ніж запам’ятовування дат: інтелектуальну дисципліну, за якої віра не вимагає робити попередній науковий висновок догматом.

Є, однак, і підстави для змістовної критики. Передусім сама широта задуму призводить до нерівномірності. Початкові розділи, де обговорюються об’явлення, натхнення, Писання, Передання, канон і lectio divina, мають внутрішню богословську аргументацію; пізніші історико-археологічні глави нерідко набувають характеру щільно упакованого лекційного довідника. Перехід від богослов’я Слова до довгої послідовності стародавньосхідних царств, дат і археологічних періодів педагогічно виправданий, але читачеві не завжди показано, як саме ця інформація повинна змінювати екзегезу конкретних біблійних текстів. Більш розвинені конкретні приклади зробили б зв’язок між «допоміжними дисциплінами» і власне тлумаченням значно переконливішим. Крім того, деякі історико-критичні реконструкції відображають навчальний консенсус певного періоду і тому мають використовуватися саме як робочі моделі, а не як остаточні результати. Сам автор іноді робить це застереження цілком коректно, але студент-початківець не завжди зможе розрізнити рівень упевненості окремих тверджень.

Найбільш дискусійною з богословського погляду залишається формула, згідно з якою Святе Письмо «не є безпосередньо Божим Словом», а «містить» його. У контексті всієї глави намір автора зрозумілий і багато в чому плідний: він прагне зберегти першість воплоченого Логоса, відкинути механічний диктант і підкреслити дію Духа, завдяки якій людське слово стає місцем Божого звернення. Більше того, в іншому місці сам автор говорить про Писання як Боже Слово саме в силу натхнення. Проте термін «містить» здатен викликати уявлення, ніби всередині Біблії існує певний відокремлюваний «божественний компонент», який інтерпретатор має видобути з решти людського матеріалу. Це було б уже значно слабше за класичне християнське вчення про богонатхненність. Інкарнаційна аналогія, яку сам Барщевський пропонує, фактично дозволяє сформулювати думку точніше: як Христос не просто «містить» божественну природу, так і богонатхненне Писання не можна мислити як нейтральну посудину, всередині якої перебуває Боже слово. Тому педагогічно вдаліше було б наполегливіше говорити про незлитий, але нероздільний характер Божественного і людського авторства.

Певна конфесійна схематичність виявляється також у викладі історії канону. Протиставлення католицького, православного і протестантського складів корисне для початківця, однак реальна історія східних канонів складніша за єдину категорію «православний канон», а процес визнання старозавітних книг у давній Церкві значно менш лінійний, ніж це може випливати з короткого навчального огляду. Так само твердження про офіційне визначення католицького канону на Тридентському Соборі потребує поряд із собою розлогішої розмови про значно давніше фактичне церковне використання та соборні списки. Це не стільки фактична помилка книги, скільки наслідок надмірної компактності там, де сам предмет надзвичайно складний. Із протестантської точки зору додаткові питання неминуче виникнуть також щодо взаємозв’язку Писання, Передання та учительського авторитету Церкви. Барщевський викладає католицьку модель послідовно, однак міжконфесійному читачеві було б корисно побачити більш розвинений діалог із принципом sola Scriptura та з найкращими, а не лише фундаменталістичними формами євангельської бібліології.

Незважаючи на ці застереження, підсумкова оцінка праці залишається високою. «Вступ до біблійних наук» добрий передусім тим, що навчає ставитися до Біблії одночасно благоговійно й інтелектуально відповідально. Тут академічна біблістика не є процедурою розчарування віруючого, а віра не перетворюється на засіб захисту тексту від історії. Автор показує, що рукописні варіанти не знищують Писання, літературні жанри не знищують істину, редакційна історія не знищує натхнення, стародавньосхідні паралелі не знищують унікальність біблійного свідчення, а археологічна невизначеність не скасовує богословської природи канону. У цьому сенсі книга послідовно реалізує власну тезу про те, що Божественне Слово приходить до людини через справді людські слова. Її найкраща риса — саме відмова обирати між дослідженням і молитвою. Читач повинен уміти запитати, коли і чому виник текст, хто його написав, який жанр використав, яку історичну реальність відображав, як текст передавався і був прийнятий каноном, але після всіх цих питань він ще має почути звернення Бога і відповісти Йому вірою. Тому праця Барщевського заслуговує місця не лише в навчальній програмі початкового курсу біблістики, але й у бібліотеці пастиря, учителя та вдумливого читача Святого Письма: попри всі дискусійні формулювання та неминучу навчальну схематичність, вона переконливо показує, що глибоке історичне знання Біблії і глибоке шанування Біблії не є суперниками, а за правильного богословського порядку здатні служити одній і тій самій меті — зрілішому слуханню Божого Слова.