Баско Катерина - Богові не всеодно

Книжка Катерини Баско «Богові не все одно: 31 історія про надію», видана львівським видавництвом «Свічадо» 2025 року, належить до того типу сучасної християнської літератури, який найточніше можна назвати духовно-автобіографічною есеїстикою. Саме видавниче означення книги підкреслює, що до неї ввійшли історії та свідчення журналістки й блогерки, покликані говорити про Божу присутність «у часи випробувань, коли здається, що Бог покинув нас», і тому її тематичними центрами від початку названо любов і надію. Проте книга значно цікавіша, ніж звичайна збірка побожних оповідань. Вона постає на перетині особистої автобіографії, популярної біблійної медитації, материнського щоденника, богослов’я страждання та українського досвіду повномасштабної війни. Це не систематичне богослов’я й не академічна екзегеза, і було б несправедливо оцінювати її за критеріями монографії. Баско свідомо працює іншим методом: бере маленьку подію, річ, спогад або несподіване спостереження — дощ, червоні туфельки, кулон, бліх, розбиту склянку, сонячне затемнення, університетський іспит, равлика на лезі — і перетворює їх на своєрідні притчі. Від видимого вона переходить до невидимого, від побутового — до біблійного, від пережитого — до богословського. Саме ця «притчева» структура є головним методом аргументації всієї книги. Авторка рідко доводить тезу послідовністю формальних силогізмів; натомість вона спочатку змушує читача щось побачити або відчути, а вже тоді пропонує прочитати цей досвід у світлі Святого Письма.

Історичний контекст твору принципово важливий. Перед нами книжка, написана українською християнкою після 24 лютого 2022 року, коли питання Божої присутності перестало бути для мільйонів українців абстрактною проблемою теодицеї. У тексті постійно присутні війна, вимушені зміни, новини про загиблих, Буча, Маріуполь, Одеса, страх за дітей, питання ненависті до ворога, досвід духовного виснаження. Разом з тим книга не перетворюється на воєнні мемуари. Війна радше радикалізує центральне питання, яке існувало в житті авторки й раніше: чи справді Богові не все одно, що відбувається з конкретною людиною? Відповіддю стає не обіцянка безпечного життя і не спроба пояснити кожне лихо таємним Божим планом, а наголос на присутності. Одна з найточніших фраз книжки звучить так: «Бог ніколи не обіцяв життя без турбуленцій». Отже, головна теза Баско значно тонша за популярну формулу «якщо віриш, усе буде добре». У неї радше: якщо віриш, не все буде добре в земному значенні слова, але ніщо з пережитого не відбуватиметься поза Божою присутністю. Саме тому воскресіння Христа виявляється не одним із багатьох християнських мотивів, а остаточною герменевтикою людського болю: смерть реальна, трагедія реальна, проте жодна з них не має останнього слова.

Перша історія, «Уроки любові», фактично виконує роль автобіографічного ключа до всього твору. Авторка повертається до дитинства в Ковалівці на Івано-Франківщині, до бабусі й дідуся, домашньої печі, бджіл, воскових свічок, простого сільського світу, у якому віра ще не формулюється як доктрина, а переживається як любов, присутність і турбота. За родинною пам’яттю стоїть і велика історія: прадіда розстріляла радянська влада, родину мали вислати до Сибіру, але цього вдалося уникнути. Саме тут уперше з’являється формула «Богові не все одно»: авторка бачить власне існування як ланцюг дарованих можливостей — якби бабусю було вислано, не було б її матері, а відтак і її самої. Водночас розділ позбавлений солодкавої ностальгії: старість, Паркінсонова хвороба дідуся, сліпота бабусі й особливо болючий спогад про те, як онука одного разу промовчала, щоб не витрачати часу на прохання немічної бабусі, вводять тему провини. Тому любов тут не романтизована: вона осмислюється через втрату й запізніле усвідомлення цінності іншого. Звідси природно виростає друга історія, «Незручна благодать», де осінній дощ стає образом дару, який є добрим, але переживається як незручність. Вихід Ізраїлю з Єгипту дозволяє авторці показати парадокс спасіння: люди роками просять свободи, а отримавши її, скаржаться на пустелю. Для Баско благодать не завжди усуває дискомфорт; іноді саме дискомфорт є простором, де людина змінюється.

«Червоні туфельки» продовжують ту саму тему Божого провидіння вже через дитячу драму зіпсованого Великодня. Дівчинка отримує омріяне червоне взуття, але дощ руйнує її план одягнути його на святкову літургію. Доросла авторка бачить у цьому мініатюру більших життєвих «не за планом». Важливий тут не сам оптимістичний висновок, ніби Бог обов’язково дасть щось краще, а протиставлення обмеженої людської перспективи й повнішого Божого бачення. У «Пані Естер» ця думка набуває значно серйознішого виміру. Авторка з дочкою знаходять узимку літню жінку в домашньому одязі та капцях; виявляється, що вона має хворобу Альцгеймера й не пам’ятає дороги додому. Історія переходить у роздум над духовною загубленістю та бурею на Галилейському морі. Учні питають Ісуса: «тобі байдуже, що гинемо?», і саме це є біблійним нервом усієї книги. Баско добре вловлює механізм страху: учні знали, хто перебуває з ними в човні, але буря в певну мить здалася їм реальнішою за присутність Христа. Тому християнська віра в її прочитанні полягає не у запереченні хвиль, а в поверненні погляду до Того, хто перебуває в човні.

П’ятий розділ, «Природне середовище», формулює одну з центральних антропологічних тез книги. Як риба створена для води, дерево — для землі, так людина створена для Бога: «Бог — це наше природне середовище». Ця яскрава формула дозволяє Баско поєднати вчення про образ Божий, Едем, людську свободу та відчуження від Творця. Вона наполягає, що Бог не створив людину для примусової залежності, а тому дерево пізнання стає для неї знаком справжньої можливості вибору. Звідси постійно повторювана в книжці теза: любити — означає давати вибір. У наступній історії «Як Бог обіймає» цю свободу авторка намагається узгодити із заповідями. Подарований кулон із назвою God’s Loving Embrace стає образом того, як Божі настанови оточують людину, не перетворюючись на в’язницю. «Божі заповіді й настанови — це не клітка», — пише вона, називаючи їх безпечним простором свободи. Ця антилегалістична інтуїція дуже важлива: стосунки з Богом у Баско принципово не є бартером, де людина накопичує добрі вчинки, а Бог за них виплачує благословення.

У «Блохах та небесному протоколі» авторка звертається до відомого епізоду зі спогадів Коррі тен Бом про концентраційний табір, де сестри дякували навіть за бліх, а згодом виявилося, що саме через них наглядачки не заходили до барака і жінки могли молитися та читати Біблію. Баско використовує цю історію не для банальної вимоги «дякувати за все погане», а для нагадування про обмеженість людського знання добра. Тут знову виникає Едем: спокуса, за її інтерпретацією, полягає у прагненні людини самій остаточно визначати, що для неї добре й що зле. Восьма історія, «Зручна любов», переносить читача від Божої благодаті до етики наслідування Бога. Любов, яка нічого не коштує, легко виявляється замаскованим егоїзмом, тоді як хрест демонструє інший принцип — самовіддачу. Розповідь про Сундара Сінгха і пташку, що закриває пташенят крилами під час пожежі, служить зворушливою, хоча й дуже традиційною, ілюстрацією жертовності. Важливо, що авторка не залишає цей образ лише на рівні почуття: вона постійно повертає питання до читача — наскільки наша любов готова стати незручною для нас самих.

«Світло едемського походження» розгортає тему образу Божого через біблійну символіку світла. Баско починає з простого досвіду пошуку уламків скла ліхтариком, а потім переходить до 1 Ів. 1:5 та Нагірної проповіді. Найсильніша практична думка розділу полягає у тому, що набагато легше бути «світлом» для аудиторії в соціальних мережах, ніж для тих, хто живе з нами в одному домі. Це характерний для всієї книги рух від публічної побожності до перевірки віри близькими стосунками. У «Смерті, яка повертає до життя» тон різко змінюється. Авторка описує передвоєнне життя родини в Києві як комфортну «бульбашку», яку знищило повномасштабне вторгнення. Особливо сильним є її осмислення загибелі молодої матері Анни та немовляти в Одесі. Баско не намагається раціонально пояснити смерть невинних, але реагує на свідчення чоловіка загиблої, який говорив про готовність до зустрічі з Богом. Звідси виникає дуже серйозне запитання до себе: чи готова людина зустріти Христа тепер? Для авторки трагедія виявляє, наскільки віра була лише мовою комфортного життя або справді стала внутрішньою реальністю. Її формула тут афористична й переконлива: «Легко жити у власній бульбашці, але справжні плоди віри видно тієї миті, коли бульбашка лускає».

Саме після цього розділу назва всієї книги отримує найповніше пояснення в історії «Богові не все одно». Злочини війни породжують питання «де був Бог?», і Баско відповідає насамперед христологічно. Вона проводить паралелі між досвідом сучасних українців і земним шляхом Ісуса: загроза життю, народження в тяжких умовах, вимушена небезпека дитинства, сльози біля гробу Лазаря, несправедливий суд, катування, смерть. В основі відповіді не абстрактна всемогутність, а співстраждання Бога в Христі. «Бог шукає людину завжди. Щоб бути поруч», — ця коротка фраза, мабуть, найкраще передає богословське серце книги. Проте Баско не зупиняється на співчутті: воскресіння стає відповіддю, яка не скасовує могилу, але позбавляє її остаточності. У наступній історії «Любити ворогів?» авторка торкається одного з найскладніших питань українського християнського досвіду воєнного часу. Вона не називає природний гнів гріховним самим по собі й не закликає до моральної байдужості щодо злочину. Навпаки, відповідальність винного залишається. Але заповідь Христа молитися за переслідувачів вона сприймає як спосіб не дозволити ненависті остаточно сформувати власне серце. Її особисте зізнання — що вона не може бажати ворогам добра, але може молитися про їхнє покаяння — надає розділові чесності й захищає його від дешевої моралізації.

У «Corega» історія середньовічного венеційського провідника, який ішов попереду з ліхтарем і захищав подорожнього, перетворюється на метафору Божої присутності. Тут знову звучить принципово важливе уточнення: Божа обітниця не означає, що біда не торкнеться людини; вона означає, що Бог не залишить її в біді. У «Зануритись у рану» власний післяопераційний біль допомагає авторці інакше прочитати зустріч воскреслого Ісуса з Томою. Її захоплює доступність Христа, який дозволяє учневі торкнутися ран. Ця думка переходить у сакраментальне осмислення Причастя як близькості з невидимим, але присутнім Богом. «Він знає те, чого не знаю я» повертає читача до автобіографії: шкільний конкурс, вступ до Києво-Могилянської академії, робота над «Суперкнигою», телевізійними та медійними проєктами поступово вибудовують картину провидіння, сенс якого не був очевидним у момент прийняття окремих рішень. Авторка добре показує різницю між ретроспективним баченням і переживанням життя в теперішньому часі: людина бачить один фрагмент пазла, але сподівається, що Бог бачить ціле.

Шістнадцята історія, «Криза і чарівна аптечка», особливо цінна своєю практичністю. Розповідаючи про серйозний конфлікт із чоловіком після шести років шлюбу й про звернення до сімейного психолога, Баско чинить важливу пастирську послугу: вона не протиставляє молитву професійній психологічній допомозі. Подружня «аптечка» включає пам’ять про щасливі моменти, добру літературу, можливість звернутися до психолога, священника чи пастора. За метафорою рани стоїть простий, але здоровий принцип: дрібний конфлікт іноді лікується словом «вибач», а перелом потребує допомоги. Після цього «Закам’яніле серце?» переносить медичну метафору в духовну антропологію. Камінь холодний, непроникний, нерухомий — отже, скам’яніле серце є серцем, яке перестало по-справжньому жити. На тлі війни ця тема набуває особливого значення: постійний біль може не лише травмувати людину, а й зробити її нечутливою. Заклик «понад усе пильнувати серце» тут стає не сентиментальною духовною порадою, а питанням внутрішнього виживання.

У «Рембрандті і Авраамі» проявляється культурологічна освіта авторки. Вона читає «Жертвопринесення Авраама» Рембрандта не як ілюстрацію до Буття 22, а як інтерпретацію батьківського болю художника, який сам втратив дитину. Її цікавлять переляк Авраама, рука на обличчі Ісаака, ніж у падінні — те, що повертає біблійним персонажам людську психологічну вагу. Після цього «Зустріч» звертається до кровоточивої жінки. Авторка наголошує не тільки на фізичному зціленні, а й на дванадцятирічній соціальній ізоляції: Ісус повертає жінку не просто до здоров’я, а до спільноти. «Єва — адама для Адама» розробляє словесну гру між єврейськими поняттями adam та adamah і намагається втримати біблійну антропологію між двома крайнощами: людина є порохом і водночас носієм Божого образу. Ця подвійність — крихкість і гідність — справді є одним із богословськи плідних мотивів книги.

«Равлик на лезі, горобці і ми» знову демонструє улюблений прийом Баско: природниче спостереження перетворюється на притчу про провидіння. Захисний слиз равлика й слова Христа про небесних птахів дозволяють їй говорити про Божу турботу в «гострих» життєвих обставинах. «Затемнення Бога» постає з конкретного досвіду сонячного затемнення 8 квітня 2024 року, яке родина спостерігала в Монреалі. Темрява посеред дня асоціюється з темрявою Голгофи і стає образом тих періодів, коли Бог ніби зникає за диском розчарування, гріха або відчаю. Важлива думка полягає в тому, що затемнення не означає зникнення сонця: відчуття відсутності Бога ще не є Його відсутністю. Наступний «Автомат» повертається до теми благодаті. Несподіваний університетський іспит, від якого студентка вважала себе звільненою, стає приводом поговорити про спокусу заробити спасіння релігійною успішністю. Авторка прагне втримати дві істини одночасно: стосунки з Богом вимагають реального учнівства й не зводяться до формального називання Його Господом, але водночас Божу любов неможливо купити добрими справами. Саме ця боротьба з транзакційним образом Бога є однією з найпослідовніших ліній книги.

«Вона сказала “Так”» осмислює покликання через образ Марії. Баско уявляє її не відстороненою іконографічною фігурою, а реальною матір’ю з побутом, втомою й відповідальністю. Її «так» Богові стає моделлю готовності звичайної людини прийняти незвичайне покликання: Бог, за формулою авторки, не стільки знаходить кваліфікованих, скільки формує тих, кого кличе. У «Слова мають силу» цей мотив відповідальності переноситься у цифровий простір. Соціальні мережі для Баско є місцем, де особливо виразно виявляються марнославство, лицемірство, гнів і здатність слова ранити. «Чорний пояс зі спокою» знову звертається до Рембрандта, цього разу до «Бурі на Галилейському морі». Дуже вдалою є метафора човна, який гине від води, що потрапляє всередину: зовнішню бурю людина не завжди контролює, але вирішальним залишається питання, що буря зробить з її внутрішнім світом. У «Як це — бути, як діти?» авторка розгортає слова Ісуса про дитинність як духовну якість: здатність питати, просити, довіряти, швидко прощати, радіти простому і не соромитися залежності. Її підсумок тут напрочуд влучний: «Це не полегшує життя. Це дає життя».

«Що таке чудо?» ставить запитання про співвідношення Божої дії та людської участі. Починаючи з історії про молитву перед університетським іспитом, Баско доходить до євангельських зцілень і застерігає від віри, яка більше цікавиться чудом, ніж Богом. Це дуже важлива корекція популярної харизматичної риторики: справжня небезпека полягає не в тому, що людина просить про надприродне втручання, а в тому, що саме втручання стає важливішим за Особу Бога. Двадцять дев’ятий розділ «Раби чи діти?» починається з реакції аудиторії на відео про біблійний образ овець. Авторка простежує рух біблійної мови від рабства до дружби і синівства: Христос називає учнів друзями, а Павло говорить про Божих дітей і спадкоємців. Передостанній розділ, «Найкращий спосіб подбати про себе», переводить модну тему self-care у духовну площину. Мати п’ятьох дітей не заперечує потреби відпочинку, але знаходить найглибше відновлення у молитві та читанні Писання. Особливо переконливими є тут прості практичні деталі: десять-п’ятнадцять хвилин до пробудження дітей, аудіо-Біблія, молитва разом із дітьми. Нарешті, «Коли ти у пустелі...» завершує книжку не переможною історією успіху, а чесним свідченням про приблизно піврічну духовну кризу, коли молитва стала сухою, Писання не приваблювало, а Божа присутність не відчувалася. Саме фізичне й емоційне виснаження допомагає авторці по-новому прочитати павлівську тему сили в немочі. Вихід із пустелі приходить не через раціональну техніку, а через повернення бажання читати Біблію — несподівано Книгу Суддів. Книга тому завершується не формулою «я все зрозуміла», а молитвою: «Провадь мене, Боже».

Саме ця композиція пояснює, чому тридцять одна історія, попри жанрову фрагментарність, сприймається як ціле. У змісті немає формального поділу на богословські частини: після сімейної кризи може йти Рембрандт, після равлика — затемнення, після університетського іспиту — Марія. Але під зовнішньою мозаїчністю працюють кілька постійних мотивів: Божа присутність, обмеженість людської перспективи, незаслуженість благодаті, свобода і довіра, небезпека самодостатності, хрест як найвища форма любові, воскресіння як відповідь смерті. Особливо важливим є те, що Баско не пропонує читачеві стоїчної незворушності. Вона плаче, боїться, сердиться, зневірюється, свариться з чоловіком, відчуває провину, переживає духовну сухість. Тому її надія не виглядає продуктом темпераменту оптимістки. Вона вибудовується як повторюваний рух від досвіду розгубленості до відновленої довіри.

Найбільшу користь книжка може принести читачеві, якому потрібен міст між біблійним текстом і повсякденністю. Вона особливо придатна для тих, хто не звик читати академічні богословські праці, але прагне навчитися бачити духовні питання в сімейному житті, материнстві, праці, тривозі, соціальних мережах, кризі шлюбу та досвіді війни. Водночас її можуть плідно використовувати пастирі, проповідники й викладачі як джерело образів та ілюстрацій: дощ як «незручна благодать», корега як образ Божого супроводу, затемнення як переживання прихованості Бога, університетський «автомат» як метафора релігійної заслуги, подружня аптечка як образ профілактики кризи. Для молодих християн цінною буде відвертість розділів про сумнів, духовну пустелю та молитву. Для людей, травмованих війною, важливими можуть виявитися ті сторінки, де авторка не заперечує жаху смерті, а намагається говорити про Бога саме всередині нього. Натомість спеціалістові з біблійної екзегези книгу краще читати не як коментар до біблійних текстів, а як матеріал для аналізу сучасної популярної рецепції Писання.

Сильна сторона Баско полягає передусім у здатності богословськи бачити буденність. Цей дар має глибоко біблійний характер: сам Ісус говорив про насіння, птахів, хліб, монети, рибальські сіті, домашні лампи й польові квіти. У Баско цю функцію виконують туфельки, блохи, дитяче пташеня, кулон, равлик, психологічна консультація, соціальна мережа й сонячне затемнення. Другим досягненням є її антиутилітарне розуміння Бога. Вона постійно бореться з образом віри як торговельної угоди: «я молюся — Бог виконує прохання», «я служу — Бог благословляє», «я поводжуся правильно — отримую небесний автомат». Третя чеснота книжки — христоцентричність у найболючіших розділах. Відповіддю на страждання в неї зрештою є не фраза «Бог має план», а розп’ятий і воскреслий Христос, який сам знає біль, несправедливість, самотність і смерть. Четверта — незвична для популярної побожної літератури готовність говорити про професійну психологічну допомогу, виснаження, сімейні конфлікти та духовні кризи без сорому й стигматизації.

Разом із тим богословська простота, яка робить книгу доступною, місцями переходить у надмірне спрощення. Найпомітніший приклад — твердження в розділі про Авраама, що Бог «ніколи не допускає, щоб випробування були більші, ніж ми можемо витримати». У популярній християнській мові ця фраза поширена, однак її важко точно обґрунтувати Писанням: 1 Кор. 10:13 говорить передусім про спокусу і Божий вихід із неї, а не дає загальної гарантії, що будь-яка трагедія відповідатиме психологічній витривалості людини. Біблійні Псалми, Йов і навіть Павло знають досвід, коли людина почувається цілковито розчавленою. Не менш дискусійним є повторюване визначення любові через формулу «любити — це давати вибір». Свобода справді є важливим виміром любові, але не може бути її вичерпним визначенням: біблійна любов включає також вірність, самовіддачу, святість, виправлення, завіт і відповідальність. Подекуди така формула змушує текст говорити більше, ніж дозволяє конкретний біблійний уривок.

Потребує уточнення й розділ «Раби чи діти?». Авторка правильно наголошує на дивовижному переході до дружби та усиновлення, але вислів про те, що Ісус «замінює статус “раб” на “друг”» і що в дружбі «немає ієрархії», може створити враження, ніби біблійні образи просто скасовують один одного. Насправді Новий Завіт утримує їх одночасно: віруючі є дітьми, друзями й водночас слугами Христа; Павло після воскресіння Ісуса продовжує називати себе Його рабом. Схожої обережності потребує твердження, що чудо є «співпрацею Бога і людини»: це добре передає багато євангельських епізодів, але не є універсальним визначенням чуда, адже Писання знає Божі дії, де людська ініціатива або співпраця практично відсутні. Так само вислів, що Божа любов до авторки через її помилки «лише росте», емоційно зрозумілий, але догматично точніше було б сказати, що зростає усвідомлення або переживання цієї любові, а не сама досконала Божа любов.

У воєнних розділах сила книжки водночас стає джерелом її найбільшої богословської небезпеки. Авторка дуже переконливо говорить про Христа як Того, хто знає людське страждання, однак інколи переходить від есхатологічної надії на Божий суд до досить прямого прочитання сучасної історії в категоріях чаші Божого гніву. Тут варто було б залишити більше простору для біблійної таємниці провидіння. Християнин може й повинен називати зло злом, вимагати справедливості та вірити в остаточний Божий суд, не претендуючи водночас на точне знання того, як окремі сучасні події вписуються в конкретні схеми Божої відплати. Взагалі саме в моменти, коли Баско залишається біля хреста і воскресіння, її богослов’я звучить найпереконливіше; коли вона намагається детальніше пояснити механізм Божого провидіння, аргументація стає вразливішою.

Та ці зауваги не руйнують головної цінності книги, бо «Богові не все одно» не претендує на роль підручника догматики. Її справжня сила — у свідченні про те, як богослов’я входить у реальне життя і як повсякденність, навпаки, змушує людину заново ставити богословські питання. Баско переконує не безпомилковістю кожного тлумачення, а послідовністю свого головного свідчення: Бог не є байдужим спостерігачем людської історії. Він присутній у любові стареньких дідуся й бабусі, у кризі подружжя, в материнському виснаженні, у сумніві Томи, у самотності кровоточивої жінки, у бурі на морі, в темряві Голгофи, в українському досвіді війни й у духовній пустелі, де людина вже майже нічого не відчуває. При цьому останнє слово книги належить не людській силі, а Божій: авторка проходить від упевненості у власних планах до готовності бути веденою. Саме тому назва «Богові не все одно» після прочитання всіх тридцяти однієї історії сприймається не як оптимістичний рекламний слоган, а як сповідання віри, яке доводиться повторювати саме тоді, коли обставини найпереконливіше говорять протилежне. У цьому напруженні між видимою відсутністю і сповідуваною присутністю Бога, між людським «чому?» і християнським поглядом на розп’ятого та воскреслого Христа і міститься головна богословська вартість цієї невеликої, але змістовно насиченої книги.