Беннер - Стратегічне пасторське консультування

Книга канадського психолога Девіда Беннера «Стратегічне пасторське консультування», що вийшла українською 2017 року у видавництві «Брайт Стар Паблішинг» за ініціативи Української євангельської теологічної семінарії, належить до тих небагатьох праць, які з’являються в нашому просторі не випадково, а як відповідь на цілком конкретну пастирську потребу. Оригінал, Strategic Pastoral Counseling: A Short-Term Structured Model, уперше побачив світ у видавництві Baker 1992 року і згодом був перероблений автором; саме друге, оновлене видання лягло в основу перекладу Олеся Дмитренка. Вихідні дані українського видання відверто пояснюють мету проєкту: підготувати церковних лідерів України до душепастирської допомоги людям, які пережили травму після 2013 року внаслідок війни на Сході, анексії Криму та порушень прав людини. Сам Беннер, автор близько трьох десятків книжок, викладач Університету Торонто, Йоркського університету та Вітонського коледжу, предпослав виданню коротку передмову, датовану першим серпня 2017 року, в якій застерігає читача сприймати запропоновану систему не як інструкцію чи «дорожню карту», а як основу для присутності самого служителя і, насамперед, присутності в ньому Христа, бо ніщо не важливіше для стражденних, ніж сам Цілитель. Ця інтонація, у якій методичність поєднана з глибоким духовним наголосом, визначає весь подальший текст.

Історичний і богословський контекст книги Беннер окреслює вже на перших сторінках. Спираючись на дослідження Голіфілда «Історія пасторського душепіклування в Америці», він нагадує, що пасторське консультування як окремий напрям виникло в першому десятилітті ХХ століття, коли кілька пасторів Нової Англії замислилися над тим, як здобутки психотерапії можуть послужити духовному життю церкви. Обидві дисципліни, і світське, і пасторське консультування, були дітьми «епохи тріумфу терапії», як її влучно назвав Ріфф. Відтоді пасторське консультування постійно балансувало між двома небезпеками: одні служителі настільки захопилися психотерапевтичними методами, що втратили власне пастирську ідентичність, інші ж цілковито відкинули психологію, керуючись лише Біблією. Беннер свідомо шукає золоту середину, і в цьому полягає головний виклик, на який відповідає книга: як зайнятий парафіяльний пастор, обтяжений проповіддю, адмініструванням, відвідуванням хворих і десятками інших обов’язків, може надавати людям справжню консультативну допомогу, не перетворюючись ані на другорядного психотерапевта, ані на проповідника, що виголошує мораль у своєму кабінеті. Метод аргументації автора поєднує кілька джерел: історію християнського душепіклування від ранньої Церкви до Фенелона, біблійну антропологію цілісної людини, емпіричні дані про ефективність короткотривалої терапії, результати опитувань пасторів і, що особливо цінно, розлогий аналіз реальних випадків консультативної практики з детальним коментарем.

Перший розділ розглядає пасторське консультування як різновид ширшого явища душепіклування. Беннер звертається до латинського вислову cura animarum і показує, що слово cura містить два значення, турботу і лікування, тож християнська опіка про душі історично охоплювала як підтримку добробуту людини, так і відновлення втраченого здоров’я. Біблійні поняття «непеш» і «псюхе», за автором, найточніше передаються як «особистість» або «Я», адже людина не просто має душу, а сама є душею, так само як вона є духом і є втіленою. Звідси випливає цілісне розуміння душепіклування, яке не може лікувати окремі «частинки» людини. Спираючись на класичну працю Клебша і Джекла, Беннер нагадує про чотири історичні функції душепіклування, а саме зцілення, підтримку, примирення і скерування, а разом із Мак-Нілом визначає загальну мету як формування характеру Христа в Його народі. Двадцяте століття, на думку автора, звузило цю широку традицію до клінічно-терапевтичної моделі, і тому необхідно знову вписати пасторське консультування в розмаїття форм християнської турботи. Беннер вибудовує континуум із п’яти форм: християнська дружба, пасторське служіння, пасторська опіка, пасторське консультування і духовне скерування, причому підкреслює, що це континуум спеціалізації, а не важливості.

Кожну з цих форм автор описує з неабиякою тонкістю. Християнська дружба, укорінена в самій природі триєдиного Бога, є основою, і якби вона справді жила в родинах і громадах, потреба у формальному консультуванні була б значно меншою; проте пасторське консультування дружбою не є і навіть становить небезпеку для тих, із ким пастор має надто близькі стосунки. Пасторське служіння охоплює проповідь, навчання, поклоніння і адміністрування, і консультування не повинно «спалювати» час, призначений для інших обов’язків. Тут Беннер порушує делікатне етичне питання використання історій із консультацій у проповідях і радить обговорювати зміст проповіді з тією людиною, якої вона може стосуватися. Пасторська опіка, що включає відвідування хворих, утішення скорботних і підтримку в кризі, відрізняється від консультування тим, що її ініціатором зазвичай є пастор, тоді як по консультацію людина приходить сама; до того ж в опіці доречно одразу прочитати уривок Писання, а в консультуванні пастор не повинен засипати співрозмовника цитатами, доки уважно не вислухав його. Найвище місце Беннер віддає духовному скеруванню, яке радить сприймати як «перлину в короні» душепіклування. Його визначення духовного скерування як молитовного процесу, в якому людина, що прагне поглибити стосунки з Господом, зустрічається з іншою для молитви й бесіди, спирається на образ трикутника, де головний зв’язок існує не між наставником і тим, кого він скеровує, а між людиною і Богом. Консультування зосереджене на проблемі, духовне скерування на Дусі Святому, але пастор-консультант має вчитися в цієї традиції пам’ятати, що справжнім Консультантом є Дух. Розділ завершується думкою про те, що консультування полягає не в демонстрації методик, а в тому, щоб «бути поруч»: Беннер, посилаючись на Олтіуса, бачить у цьому головну метафору завіту, адже сам Бог пропонує Своєму народові вірність і присутність серед страждань.

Другий розділ присвячений унікальності пасторського консультування, яку автор розкриває через п’ять вимірів: підготовку, роль, контекст, мету і ресурси служителя. Пастори є єдиною категорією консультантів, що пройшли підготовку з систематичної теології, біблеїстики, етики й історії Церкви, і Беннер щиро шкодує, коли служитель замінює цю перспективу лише психологією, вважаючи її престижнішою. Водночас він тверезо визнає, що знання пасторів у сфері психопатології та діагностики обмежені, тому їм не слід братися за довготривалу терапію, спрямовану на зміну структури особистості чи несвідомих конфліктів. Символічна роль пастора має подвійний ефект: одних вона відштовхує через дитячі асоціації з суворою релігійною владою, але найбільша частка опитаних, як засвідчили американські дослідження 1957 і 1976 років, першою особою, до якої звернулася б у тяжкій ситуації, називала саме служителя. Церковний контекст пришвидшує консультування, бо цінності пастора відомі заздалегідь, а громада стає ресурсом, якого не має жоден психотерапевт; пастор має виконувати роль своєрідного «брокера», що знайомить стражденних із цілющими ресурсами Тіла Христового. Центральну тезу розділу Беннер формулює так: «Унікальність пасторського консультування полягає не в самій проблемі, з якою служитель має справу, а в його меті». Ця мета полягає в духовному зростанні людини, а розв’язання проблеми, хоч і бажане, ніколи не повинно ставати в центр. Звідси вчення про релігійні ресурси, молитву, Писання, таїнства, які мають бути насамперед живими в житті самого пастора, подібно до того, як «духовний акумулятор» потребує постійної підзарядки. Автор чесно попереджає, що молитва і читання Біблії можуть стати для служителя способом утекти від справжнього діалогу, сховатися за божественним авторитетом або передчасно себе заспокоїти, і тоді консультування рідко стає чимось більшим, ніж «ритуальним набором релігійних кліше». Дуже цінною є порада, спираючись на Клайнбелла, використовувати псалми плачу, щоб показати людині: Бог не відсторонюється від неї, коли вона виливає перед Ним гнів, відчай і навіть бажання помсти.

Завершує розділ розгорнутий захист короткотривалого формату. Беннер визначає пасторське консультування як обмежені в часі структуровані стосунки, мета яких полягає в тому, щоб допомогти людині глибше усвідомити Божу благодать і відчути Його вірну присутність, і порівнює його з інтенсивною терапією в медицині, після якої людина повертається до звичайної, тривалої пасторської опіки. Коли вийшло перше видання книги, короткотривалі підходи вважалися поверховими, проте з розвитком системи керованої медичної допомоги в США дослідження переконливо засвідчили їхню ефективність. Для пастора на користь короткого формату свідчать три обставини: брак часу, розмаїття ролей, у яких він зустрічається з тими самими людьми на богослужінні чи церковній вечері, і обмеженість психологічної підготовки. Звідси тверезий висновок автора, який варто запам’ятати кожному служителю: «не існує такого випадку, до якого пасторське консультування було би недоречним. Є лише люди, для яких його може бути недостатньо». Разом із Говардом Стоуном Беннер закликає відмовитися від грандіозних цілей на зразок «змінити особистість» і навчитися цінувати маленькі зміни, які зупиняють інерцію і запускають рух у правильному напрямку.

Третій розділ викладає саму модель. Стратегічне пасторське консультування автор визначає як стислий, структурований і за сутністю християнський підхід, що містить елементи сучасної психотерапії, але завжди залишається пасторським. Йому притаманні сім рис: недовготривалість і обмеженість у часі, цілісність, структурованість, домашні завдання між сесіями, укоріненість у громаді, зосередженість на духовному і християнська сутність. Кількість сесій обмежено п’ятьма, і це число не взяте зі стелі: опитування, проведене перед першим виданням, засвідчило, що вісімдесят сім відсотків пасторів і так вкладалися в п’ять або менше зустрічей. Із загальних принципів короткотривалого консультування Беннер запозичує активну і директивну позицію консультанта, на противагу недирективному підходу Карла Роджерса, партнерський характер стосунків, у яких беруть участь пастор, людина і Бог, зосередженість на одній центральній проблемі та чіткі часові межі. На прикладі діалогу з Руді, який переживає кризу віри, автор показує, як пастор, не втрачаючи емпатії, повертає розмову до узгодженої теми. Зосередженість на одній проблемі він ілюструє дотепною аналогією: короткотривале консультування схоже на заміну мастила в автомобілі, а не на повну діагностику на станції техобслуговування. Окремо Беннер наполягає на тому, що межі задумані Богом, а не є даниною шаленому темпові сучасності: досвідчені служителі не консультують родичів, ділових партнерів, близьких друзів, тих, кого бояться, або тих, хто викликає в них сексуальну привабливість; сесії мають стандартну тривалість близько години, а інтервали між останніми зустрічами варто збільшувати до двох-трьох тижнів.

Не менш важливими є інші риси моделі. Цілісний підхід Беннер обґрунтовує біблійною антропологією, яка ніколи не розглядає тіло, душу, дух, серце чи плоть як окремі деталі конструктора. Він дорікає світським школам за однобічність, адже біхевіористи бачать лише поведінку, когнітивісти мислення, гуманістичні терапевти почуття, а психоаналітики несвідоме, і з певним жалем зауважує, що християнські підходи пішли не набагато далі, згадуючи в цьому контексті нутетичне консультування Джея Адамса і біблійне консультування Ларрі Крабба. Стратегічна модель натомість рівноцінно звертається до почуттів, мислення і поведінки. Структура для автора не є самоціллю, а якісна консультація передбачає «шлюб структури та свободи», де структура залишається майже непомітною для того, хто приходить по допомогу. Домашні завдання включають бібліотерапію, і тут Беннер нагадує, що Біблія, з її літературою мудрості й пасторськими посланнями, сама по собі є найдавнішим терапевтичним ресурсом; сам автор роздав незліченні примірники книги Генрі Нувена «Повернення блудного сина» і радить праці Клайва Льюїса, Філіпа Янсі, Льюїса Смідса. Консультування на основі церкви означає, що пастор з’єднує людину з групами підтримки і з окремими членами громади. Історія студента Кевіна, якому насправді потрібен був «друг, а не консультування», показує, як одна зустріч і знайомство з однолітками в церкві розв’язали проблему, що могла б розтягнутися на кілька сесій.

Найглибший у богословському сенсі фрагмент третього розділу стосується зосередженості на духовному. Духовність, за Беннером, ґрунтується на тому, що Бог є Дух і створив людину за Своїм образом для близьких стосунків із Собою; бути людиною означає бути істотою духовною, і питання полягає лише в тому, кому людина вирішить служити, Богові чи ідолові, що Його заміняє. Відправною точкою консультування є переконання, що Бог уже присутній і діє в житті людини задовго до того, як вона прийшла до пастора. Тут звучить одна з найсильніших думок книги: «Ми обов’язково знайдемо в людині те, що самі в ній шукаємо». Хто шукає психопатологію, знайде її; хто шукає Божої дії, за допомогою Духа знайде й Його. Духовні запити часто приховані за депресією, сімейними конфліктами чи тривогою, а богословські питання, наприклад про провидіння, слід переводити з площини абстракцій у площину особистого досвіду, щоб почути «розповідь серця». Беннер, проте, рішуче відмежовує християнську духовність від її імітацій: «Не вся духовність — християнська духовність», і справжня цілісність неможлива поза відновленими стосунками з Богом через Ісуса Христа. Богословські поняття, зокрема гріх, можна використовувати або як знаряддя провини і маніпуляції, або як запрошення до зустрічі з Богом, що прагне зцілити розбите серце. Нарешті, спираючись на Вейна Оутса і на слова Ісуса про Утішителя (Ів. 14:26), автор наголошує, що саме Дух Святий є невичерпним джерелом мудрості для консультанта, а щире викриття гріха (Ів. 16:8), за його словами, це «делікатна дія Духа Божого», яку пастор не може замінити власним тиском.

Четвертий розділ описує три етапи консультування, які Беннер свідомо називає термінами, що описують стосунки, а не завдання: зустріч, участь і вихід. Зустріч, що зазвичай займає першу сесію, автор розуміє в дусі Мартіна Бубера як зустріч «Я» і «Ти», а не «Я» і «Воно». Її фундаментом є три риси особистості консультанта, емпатія, повага й автентичність, причому емпатія для Беннера не техніка слухання, а відкритість, укорінена в характері, а повага ґрунтується на баченні в людині образу Божого, навіть пошкодженого гріхом. Перша сесія включає встановлення контакту, окреслення меж, з’ясування проблеми і її контексту, пасторську діагностику та узгодження центральної проблеми. Автор радить записувати формулювання проблеми словами самого прихожанина, приділяти контексту не більше десяти-п’ятнадцяти хвилин і шукати не лише слабкості, а й сильні сторони людини. Для діагностики він залучає працю Пола Пруйзера «Служитель як діагностик» і розроблені Ньютоном Малоні вісім вимірів духовної оцінки: усвідомлення Бога, прийняття благодаті, визнання гріхів і відповідальність, довіра до Божого керування, участь у житті церкви, спілкування з віруючими, етика і відкритість до зростання у вірі. Доповнює їх адаптований перелік запитань Клайнбелла для розрізнення здорової і нездорової релігійності. Випадок Даєн, яка не могла вибрати між стосунками з батьками, безмолитовністю, конфліктом зі співмешканкою і проблемами на роботі, показує, як пастор м’яко допомагає людині самій назвати головне, і цим головним виявляється відчуття, що Бог її залишив.

Етап участі, що зазвичай охоплює три сесії, Беннер називає серцевиною консультування. Пастор тут не вболівальник на трибуні, що вигукує гравцям, куди бігти: «Пасторське консультування інкарнаційне, тобто має ефект присутності у житті людини». Автор пов’язує цей етап із новозавітним поняттям параклесису, коли одна людина стає поруч з іншою, щоб її підтримати, і нагадує, що апостол Павло називає Бога «Отцем милосердя й усього утішення». Дослідження починається з почуттів, і тут Беннер розгортає справжню маленьку теологію емоцій. Почуття належать до доброго Божого творіння, Бог Писання засмучується, гнівається і радіє, Ісус відчував гнів, тривогу, смуток і любов, а пригнічення емоцій автор характеризує як гріховну дію людини проти самої себе. Вельми гостро звучить його спостереження, що пригнічені емоції є одним із найпоширеніших станів християн і що Ісус був значно емоційнішим за більшість сучасних консервативних віруючих. Висновок простий і глибокий: від тяжких емоцій неможливо зцілитися, заперечуючи саме їхнє існування, і змінити почуття можна лише тоді, коли спершу прийняти їх такими, якими вони є. Далі пастор працює з мисленням, спираючись на здобутки когнітивної терапії та християнських авторів на зразок Сіана Яна Тана, але Беннер наголошує, що в незмінних обставинах важливіше не виправлення «неправильних» думок, а новий погляд на ситуацію, і християнство обіцяє не відсутність боротьби, а присутність живого Бога в самому її епіцентрі. Саме на цьому етапі, на думку автора, доречно експліцитно звертатися до Писання. Розлогий фрагмент про прощення як реінтерпретацію болю, коли скривджена людина вчиться бачити в кривдникові таку ж зранену особу, належить до найкращих сторінок книги. Робота з поведінкою вимагає уникати моралізаторства, адже консультування, навіть пасторське, на думку автора, ніколи не полягає у «благочестивій балаканині»: людина має сама захотіти змін, а пастор допомагає їй усвідомити ціну збереження проблемної поведінки і ставити конкретні, реалістичні та поступові цілі. Етап завершується образом Еммауської дороги, де невпізнаний Учитель супроводжує учнів, допомагаючи їм духовно прозріти.

Етап виходу охоплює оцінювання результатів, підготовку до самостійної роботи, за потреби перенаправлення до фахівців і завершення стосунків. Беннер красиво формулює богословський сенс завершення: Божа милість залишається, а консультаційні сесії закінчуються. Особливої уваги заслуговує розгорнутий перелік станів, за яких пастор зобов’язаний скерувати людину до сімейного лікаря, психіатра чи сімейного терапевта: марення і галюцинації, тривала депресія і маніакальні стани, органічні розлади, залежності, розлади особистості, дисоціативні та сексуальні розлади, глибокі подружні дисфункції. Невміння вчасно перенаправити людину автор називає безвідповідальністю, а самовпевненість пастора в таких випадках межує із зарозумілістю. Водночас він розуміє побоювання служителів щодо терапевтів, які «рубають переконання християн сокирою атеїзму», і пропонує поєднувати світське лікування з духовним скеруванням у зрілого християнина. Беннер застерігає і від маніпулятивних прохань продовжити консультації, і від власного бажання пастора не розлучатися з цікавим співрозмовником, адже маленький паросток нездорової залежності може швидко вирости у «стовбур баобаба». Розділ підсумовує застереження Клайнбелла, що без належних навичок пастора стражденні отримають камінь замість хліба, і притча про сіяча: стратегічні консультанти «сіють по зернині за раз», уважно вивчаючи ґрунт.

П’ятий розділ, найбільший за обсягом, становить детальний розбір п’яти сесій із тридцятиоднорічною Еллен, яка нещодавно приєдналася до церкви. На першій зустрічі вона розповідає, що зробила аборт під тиском чоловіка, а згодом дізналася, що через ускладнення їй потрібна часткова гістеректомія і вона ніколи не матиме дітей. Автор показує, як пастор протягом десяти хвилин майже мовчки слухає, утримуючись навіть від співчутливих фраз, які перевели б увагу на його власні почуття, і пояснює різницю між співчуттям і емпатією. Коли Еллен каже, що зрадила Бога, пастор запитує: «А якого Бога ви зрадили?» З’ясовується, що її образ Бога складається з правил і вимог, а за ним стоїть історія дитинства: батьки навернулися, коли їй було одинадцять, і родинне тепло поступилося жорсткій дисципліні, мати пережила тяжку хворобу і депресію, а авторитарний батько ніколи не був задоволений донькою. Пастор свідомо відкладає ці лінії, зосереджуючись на центральній проблемі, і завершує сесію молитвою за згодою Еллен та завданням поміркувати над десятим розділом Євангелія від Івана і двадцять третім псалмом. На другій сесії відбувається переломний момент. Пастор допомагає Еллен розрізнити провину перед Богом і гнів на себе, побачити, що вона вимагає від себе божественної досконалості і прагне заслужити любов, а не прийняти її як дар. Коли Еллен, плачучи, визнає, що почувалася винною саме тому, що справді була винною, пастор не применшує гріха, але відповідає словами, в яких зосереджено, мабуть, усе богословське бачення книги: «я бачу ваші відчуття провини не як ознаку покарання Божого, а як ознаку Його милості». Далі звучать слова з Першого послання Івана про вірного і праведного Бога, що прощає визнані гріхи, нагадування про Ісуса, який узяв на Себе провину за наш гріх, і заклик прийняти прощення вірою. Примітно, що в авторському коментарі Беннер не ідеалізує пастора і зауважує, що той надто затягнув свої монологи.

Наступні сесії показують, що консультування не є лінійним. Після полегшення провини Еллен поринає в депресію, пов’язану з неможливістю мати дітей, і пастор відкладає свій план, щоб іти за її реальною потребою, водночас пояснюючи, коли таке відхилення доречне, а коли ні. Коли напередодні операції виявляються глибокі проблеми в подружжі, пастор не береться за них сам, а пропонує сімейну терапію. На четвертій сесії Еллен знову запитує, чи не є бездітність Божою карою, і пастор відповідає з тонким біблійним розумінням: Бог, який після гріхопадіння дав Адамові та Єві шкіряний одяг замість фігового листя, не відбирає в людини останнє прикриття, а допомагає їй жити з наслідками гріха. Він обережно говорить про можливість усиновлення, допомагає Еллен назвати весь спектр утрат, включно з утратою невинності й колишнього ідеалізму, і пояснює, що її горе нормальне і навіть здорове, хоча в коментарі застерігає консультантів від легковажної нормалізації того, що насправді є патологічним. Остання сесія присвячена стосункам із чоловіком, у якому Еллен раптом упізнає риси свого батька; пастор допомагає їй побачити механізм проєкції, тверезо переглянути очікування від шлюбу і знайти в досвіді Божого прощення джерело для прощення чоловікові. Попри бажання Еллен продовжити зустрічі, пастор завершує їх молитвою благословення, залишаючи двері відчиненими на майбутнє. Беннер підсумовує, що жодна стенографія вдалого консультування не може бути шаблоном, а сила моделі полягає в іншому: «Її потенціал криється не стільки у психологічних прийомах пастора, скільки в особі Христа».

Шостий розділ демонструє, що модель працює і в межах однієї сесії. Білл, сорокарічний батько трьох дітей, втратив посаду керівника відділу маркетингу в християнській місії, а згодом дізнався, що на його місце взяли іншу людину, хоча йому запевняли, що скорочення «нічого особистого». Розмова почалася після богослужіння, а наступна зустріч охопила всі три етапи. Пастор, якою в цьому прикладі є жінка-служителька, допомагає Біллові побачити, що його найбільший біль пов’язаний із розчаруванням у християнах («Вас «вкусила» вівця»), виявляє давній шаблон очікування несправедливості, просить скласти письмовий перелік утрат і ставить ключове запитання про те, що могло б повернути надію. Білл сам доходить висновку, що потребує Божої допомоги, щоб по-справжньому пробачити колишньому керівникові, і під час молитви усвідомлює, що сам постійно потребує Божого прощення, а прийнявши його, здатен ділитися ним з іншими. Додаток до книги викладає п’ять етичних засад пасторського консультування: захист прав того, кого консультують, включно з інформованою згодою і конфіденційністю, уникнення подвійних ролей, абсолютна заборона романтичних чи сексуальних стосунків, пам’ять про власні обмеження і постійна підзвітність досвідченішому наставникові, бажано іншому пасторові.

Говорячи про аудиторію, слід насамперед назвати пасторів місцевих церков, особливо тих, хто служить у малих і середніх громадах без штатного душепастиря чи психолога. Для них книга пропонує не теоретичну систему, а реалістичну рамку, що дозволяє вписати консультування в перевантажений тиждень служителя і водночас не опуститися до поспіхових порад у коридорі. Для українських і російськомовних євангельських громад, де пастор нерідко поєднує служіння зі світською роботою, а запит на допомогу людям, травмованим війною, еміграцією, втратами і розпадом сімей, постійно зростає, ця модель особливо доречна. Велику користь книга принесе студентам богословських семінарій і викладачам пасторського богослов’я: чітка структура, таблиці, анотовані списки літератури після кожного розділу і розлогі випадки з коментарями роблять її зручним навчальним посібником, а запропоновані Беннером діагностичні виміри можна перетворити на практичні вправи. Дияконам, пресвітерам, лідерам малих груп і досвідченим членам церкви, які вже несуть служіння опіки, книга допоможе краще розрізняти межі між дружбою, опікою і консультуванням і своєчасно розпізнавати ситуації, що потребують фахівця. Християнським психологам і психотерапевтам праця буде цікава як свідчення того, як фаховий клініцист осмислює специфіку пасторської ролі і поважає її. Натомість мирянам, які шукають інтелектуальних відповідей на апологетичні чи догматичні питання, книга майже нічого не запропонує, адже це практичний посібник, а не богословський трактат.

Сильні сторони праці очевидні й вагомі. Найперше варто відзначити чесність і тверезість автора, який не обіцяє пасторові всемогутності, а вчить його смиренно визнавати межі власної компетенції, водночас не применшуючи унікальних можливостей служителя. Беннер переконливо обґрунтовує, що пасторське консультування має власну ідентичність, яка визначається не набором технік, а метою духовного зростання і присутністю Бога як третього учасника розмови. Цілісна антропологія, укорінена в біблійному розумінні людини як неподільної єдності, слугує доброю противагою і світському редукціонізму, і тим християнським підходам, що зводять усе до інтелектуальної корекції переконань. Справжнім даром для консервативних громад є його теологія емоцій: нагадування, що почуття належать до доброго творіння, що Христос був глибоко емоційною людиною, а псалми плачу дозволяють віруючому виливати перед Богом навіть найтемніші переживання, здатне зцілити чимало сердець, привчених вважати гнів і смуток ознакою слабкої віри. Слід особливо оцінити христоцентричність тих моментів, де консультування стає проголошенням благодаті: діалоги з Еллен є взірцем того, як Євангеліє звучить не з кафедри, а в розмові з конкретною зраненою людиною, і як провина перетворюється на двері до прощення. Нарешті, книга має неабияку педагогічну цінність, бо автор не обмежується абстрактними принципами, а показує їх у живих діалогах, супроводжуючи коментарями, в яких не боїться вказати й на помилки консультанта. Детальні настанови щодо перенаправлення, етики, меж і завершення стосунків захищають і служителя, і тих, кому він служить, від поширених у церковному середовищі зловживань.

Разом із тим книга викликає низку критичних зауважень, і перше з них стосується самої природи інтеграційного підходу. Беннер, як і вся школа, до якої він належить, послідовно доводить, що психологія і богослов’я можуть гармонійно співпрацювати, але майже не ставить питання про критерії, за якими пастор має оцінювати психологічні теорії, перш ніж їх запозичити. Діагностичні категорії, поняття проєкції, нормалізації, катарсису і самооцінки входять у текст як самоочевидні, тоді як біблійні поняття часто виконують роль «ресурсу» для психологічно визначеної мети. Показовим є адаптований перелік запитань Клайнбелла, де поряд із довірою до Бога фігурують досвід самотрансцендентності, позитивна самооцінка і відчуття приналежності до Всесвіту: такі критерії радше описують загальнорелігійне психологічне благополуччя, ніж біблійну зрілість, і значно поступаються чіткішим вимірам Малоні. Тут виникає реальна небезпека психологізації, коли гріх непомітно перетворюється на «проблему», покаяння на роботу з почуттями, а освячення на «зростання». Беннер сам усвідомлює цю небезпеку і неодноразово наголошує, що духовне не можна зводити до психологічного, проте читач-євангеліст має вчитуватися в книгу з розрізненням.

Із цим пов’язане друге зауваження, що стосується полеміки з біблійним, або нутетичним, консультуванням. Беннер згадує Джея Адамса і раннього Ларрі Крабба лише одним реченням, причому характеристика їхніх підходів як зосереджених переважно на мисленні є неточною: Адамс, автор праці «Competent to Counsel», яка фігурує в бібліографії, наголошував передусім на гріховній поведінці, особистій відповідальності й достатності Писання. Серйозний діалог із тезою про достатність Писання, що для багатьох баптистських і загалом євангельських читачів є принциповою, у книзі відсутній. Справедливість вимагає визнати, що саме в цьому діалозі модель Беннера могла б послужити корективом до тих крайнощів нутетичного підходу, які подекуди перетворювали консультування на моралізаторську конфронтацію; його наголос на емпатії, слуханні й делікатності є біблійно виправданим (Як. 1:19). Але й нутетичне консультування могло б нагадати Беннерові, що апостольський заклик навчати й напоумляти одне одного (Кол. 3:16) також є формою любові. Тож найкращим шляхом для пастора, мабуть, буде синтез: брати в Беннера структуру, межі, слухання і теологію емоцій, але міцно тримати Писання як остаточне мірило і для діагнозу, і для мети.

Третє зауваження стосується вчення про гріх, покаяння і роль громади. Беннер слушно застерігає від маніпулятивного використання провини, але, доручаючи викриття гріха лише делікатній дії Духа, майже не розглядає пророчий вимір пастирського служіння і церковну дисципліну, без яких новозавітна турбота про душі неповна (Мт. 18:15–17; Гал. 6:1). У випадку Еллен гріх аборту названо гріхом, і це варто цінувати, але відповідальність чоловіка, який наполіг на аборті, обговорюється лише в психологічних категоріях проєкції та завищених очікувань, а біблійне вчення про подружжя і спільне покаяння подружньої пари залишається поза розмовою. Вражає й однобічне зображення: дитинство Еллен було щасливим в єпископальній церкві, а навернення батьків і перехід до євангельської громади поклали йому край, тоді як її уявлення про Бога як суворого законодавця автор характеризує як сформоване «у дусі Старого Заповіту». Для євангельського читача таке протиставлення Заповітів і такий образ євангельської родини виглядають щонайменше спрощеними. Варто також мати на увазі, що до улюблених авторів, яких Беннер радить для бібліотерапії, належить Річард Рор, чиї погляди виходять далеко за межі євангельської ортодоксії, а сама традиція духовного скерування, яку автор вважає вершиною душепіклування, у її католицькому та англіканському вигляді потребує уважного переосмислення в баптистському середовищі, де немає таїнств у сакраментальному розумінні та миропомазання як терапевтичного ресурсу.

Четверте зауваження стосується культурного контексту і якості видання. Книга написана для американських реалій з їхньою системою керованої медичної допомоги, професійними асоціаціями пасторів-консультантів і сімейних терапевтів, ліцензуванням і широкою мережею фахівців, до яких можна перенаправити людину. В українських і російськомовних громадах, особливо в діаспорі та малих містах, християнських психотерапевтів обмаль, психіатрія досі несе на собі стигму, а пастор живе з членами церкви в настільки тісних стосунках, що уникнути подвійної ролі практично неможливо. Хоча українське видання задумане як інструмент допомоги людям, травмованим війною, сам текст про посттравматичний стрес майже не говорить, і для таких випадків п’яти сесій явно недостатньо, тож читачеві доведеться доповнювати Беннера спеціальною літературою з травми. Нарешті, переклад місцями потребував ретельнішої редакторської роботи: термінологія коливається між «прихожанином», «парафіянином» і «служителем», трапляються кальки й неточні біблійні посилання, а одне з речень про викриття гріха в українському тексті набуло прямо протилежного змісту, коли замість думки про те, що максимум, чого пастор досягне власними силами, це нав’язування невротичної провини, з’явилося твердження, ніби це «найкраще», що він може зробити. Подібні недоліки не применшують цінності книги, але читачеві варто про них пам’ятати.

Підсумовуючи, «Стратегічне пасторське консультування» Девіда Беннера можна назвати однією з найкорисніших практичних праць із душепіклування, доступних сьогодні українською мовою. Це не богословська енциклопедія і не повний курс християнської психології, а ясна, смиренна і глибоко пастирська рамка, яка допомагає служителю перетворити безладні розмови з людьми на структуровані, обмежені в часі зустрічі, в центрі яких стоїть не техніка, а Христос, який зцілює, підтримує, примирює і скеровує. Євангельський пастор, читаючи цю книгу з біблійним розрізненням, знайде в ній і дисципліну, якої часто бракує його консультаційній практиці, і нагадування про те, що найбільший дар, який він може принести стражденній людині, полягає не в мудрих порадах, а в присутності, крізь яку людина зустрічає Бога всякої розради.