Надане видання слід ідентифікувати як «Біблія або Вічне Євангеліє: українсько-російський паралельний переклад з давньоєврейської та давньогрецької мови доктора теології В. О. Громова». Воно позначене як «видання презентаційне для ознайомлення священнослужителів, теологів і читачів», випущене під маркою Boanerges Ministry LLC і містить надруковану послідовність ISBN 966-74-65-04-8 та додатковий код FT781201. Титульні матеріали подають копірайт В. О. Громова за 2018 рік і згадку про 2019 рік та Бібліотеку Конгресу США, однак ці дати не слід автоматично приймати за рік фактичного виходу книги. Сам автор у статті 2021 року прямо зазначив, що повне презентаційне видання побачило світ у вересні 2020 року, тому назва електронного файла з датою 2018 відображає, вочевидь, копірайт або етап підготовки, а не остаточну дату публікації. У доступному титульному оформленні не вказано міста видання, точного формату в сантиметрах чи накладу повної Біблії. Заявлений обсяг становить 2544 сторінки. Надрукований номер ISBN не вдалося незалежно підтвердити за авторитетним бібліотечним каталогом, а тому його доцільно наводити саме як реквізит, зазначений у книзі, а не як зовнішньо верифікований ідентифікатор. Йдеться не про пізніше «друге видання, уточнене й доповнене» 2022 року обсягом 1421 сторінка, а про попередню презентаційну редакцію повного двомовного тексту. Така бібліографічна обережність відповідає наданій програмі рецензування, яка слушно вимагає не ототожнювати копірайт, перевидання й нову редакцію.
За канонічним складом це повна Біблія протестантського типу: тридцять дев’ять книг Старого Завіту і двадцять сім книг Нового Завіту без другоканонічних книг, характерних для католицьких і православних видань. На окремому титулі корпус названо «Книги Святого Письма Старого й Нового Завіту канонічні». Старозавітні книги розташовано у звичній для християнських Біблій послідовності від Буття до Малахії, тоді як у Новому Завіті після Євангелій і Діянь подано соборні послання, а вже після них послання Павла. Отже, склад канону є протестантським, але порядок новозавітних корпусів тяжіє до грецької та східнослов’янської традиції, де соборні послання нерідко передують Павловим. Це показовий приклад того, чому канонічний склад і порядок книг не варто механічно ототожнювати з однією конфесійною ідентичністю. Видання не містить окремого обґрунтування вибраного канону й не розглядає історію статусу другоканонічних книг; його редакційна концепція просто виходить із шістдесятишестикнижного корпусу як із нормативного. Назва «Вічне Євангеліє», поширена на всю Біблію, пояснюється не жанровим ототожненням кожної старозавітної книги з новозавітним Євангелієм, а богословським переконанням упорядників, що все Писання від Буття до Одкровення являє єдину Добру Звістку про Божий задум спасіння. Обкладинка й авантитульні сторінки пов’язують цю назву з Одкр. 14:6–7: «мав вічне Євангеліє, щоб благовістити тим, хто живе на землі». Це виразна редакційна інтерпретація, а не нейтральна бібліографічна назва.
Історія проєкту реконструюється переважно за свідченнями самого перекладача й офіційного сайта, тому її необхідно передавати саме як авторську версію, а не як незалежно документовану хроніку. В. О. Громов датував початок роботи 1 січня 1993 року. За його повідомленням, спочатку готувався російський переклад Нового Завіту на основі Textus Receptus; перше його видання вийшло у США 1995 року, а 2000 року з’явилася наступна редакція під назвою «Євангеліє Царства». Паралельно розпочався переклад Старого Завіту, початковою книгою якого стали Псалми. У 2009 році було випущено українсько-російський паралельний Новий Завіт «Вічне Євангеліє», названий четвертим виданням проєкту й презентаційним накладом у три тисячі примірників. Він уже мав червоний друк слів Ісуса, понад тисячу посторінкових приміток і скорочені словникові матеріали. Повна Біблія стала результатом приблизно двадцяти семи років праці й, за авторською статтею, вийшла у вересні 2020 року. Таким чином, досліджуваний текст не є ані модернізацією перекладу Огієнка, ані українською адаптацією російської Синодальної Біблії у вузькому сенсі. Це самостійний авторський проєкт, хоча його церковна лексика, синтаксичні моделі та текстологічні переваги зберігають помітний зв’язок зі східнослов’янською протестантською культурою читання Біблії. (Біблія - Вічне Євангеліє)
Відомості про учасників роботи в самому виданні є докладнішими, ніж у багатьох одноосібних перекладацьких проєктах, але потребують точного прочитання. Наприкінці новозавітної частини перелічено осіб, які брали участь у підготовці перекладу Нового Завіту в різні періоди між 1997 і 2020 роками. Рецензентом названо академіка НАН України, доктора філологічних наук професора В. М. Русанівського, головним редактором — В. О. Громова. Серед редакторів зазначені Л. Л. Шевченко, А. Г. Голубєва, Г. О. Громова, І. В. Байда, І. П. Звоник-Бекрешова, Л. Л. Китова, Б. З. Міньковський, Л. В. Пилипенко та Н. В. Щербакова; окремо названо коректорів, художнє оформлення, комп’ютерне верстання й технічних редакторів. Цей список свідчить, що проєкт не був працею перекладача в цілковитій ізоляції. Водночас його формулювання не дозволяє автоматично приписати всім названим фахівцям відповідальність за старозавітний переклад, текстологічні рішення повної Біблії чи остаточну редакцію 2020 року. Не подано розподілу книг між консультантами, протоколів рецензування, окремих висновків гебраїстів і елліністів або переліку змін, внесених кожною редакцією. Автор повідомляє також про співпрацю з Українським мовно-інформаційним фондом НАН України та про схвалення попереднього Нового Завіту Центральним правлінням Українського Біблійного Товариства в березні 2010 року, але доступного незалежного протоколу такого рішення знайти не вдалося. Тому твердження про схвалення слід цитувати як повідомлення автора, а не розширювати до висновку, ніби УБТ несе редакційну відповідальність за все повне видання. (Біблія - Вічне Євангеліє)
Передмови й презентаційні матеріали відкривають виразно євангельсько-харизматичне розуміння перекладацького покликання. Автор розповідає про особисте Боже доручення, керівництво Святого Духа, одкровення щодо назви й особливе призначення книги для «останніх часів». Офіційна характеристика називає переклад «біблійно-класичним», «автентичним», «науково-академічним», «високо-літературним», «позаконфесійним» і «біблійно-універсальним». Академічна рецензія не повинна ані висміювати такі переконання, ані приймати їх за доказ перекладацької точності. Вони пояснюють духовну мотивацію проєкту, але якість перекладу перевіряється текстологічними даними, мовною послідовністю й можливістю незалежного контролю рішень. Термін «позаконфесійний» тут найкраще розуміти інституційно: проєкт не був офіційно підпорядкований одній деномінації. Герменевтично нейтральним він не є. Акцент на особистому одкровенні, розрізненні слів «рема» і «давар», есхатологічній місії перекладу, особливому помазанні тексту й перевазі Textus Receptus формує цілком визначений богословський профіль. Саме видання має право бути конфесійно й духовно виразним, але характеристика «науково-академічне» потребує суворіших критеріїв, ніж щирість авторського покликання або наявність філологічних приміток. Тут коректніше говорити про незалежну євангельську навчально-дослідницьку Біблію з харизматичною духовністю, ніж про академічне критичне видання у звичному значенні цього терміна. (Біблія - Вічне Євангеліє)
Текстологічна основа Старого Завіту сформульована досить загально: перекладач і видавці називають масоретський текст. Це важлива й змістовна інформація, але її недостатньо для повної наукової ідентифікації. Не зазначено, чи використовувалася Biblia Hebraica Stuttgartensia, Biblia Hebraica Quinta, видання Бен-Ашера в певній публікації, електронна база або інший підготовлений текст. Не пояснено, як враховувалися Кетів і Кере, Самарянське П’ятикнижжя, Септуагінта, Кумранські рукописи, Пешитта чи Вульгата у місцях, де масоретська традиція складна або пошкоджена. У примітках справді трапляються єврейські слова, транслітерації й ряди можливих відповідників, однак лексикографічна довідка не замінює текстологічного апарату. Читачеві здебільшого не повідомляють, чи переклад конкретного складного місця відповідає основному масоретському читанню, кон’єктурі, давньому перекладу або авторському витлумаченню. За репрезентативними уривками тетраграматон передається традиційним «Господь», а не транслітерацією «Ягве» чи «Ягве́», що вписує текст у звичну слов’янську християнську практику. Такий вибір цілком правомірний, але його бажано було б пояснити у вступі разом із правилами передачі Божих імен, єврейських власних назв, мір і календарних понять. Отже, для церковного читача формула «масоретський текст» окреслює загальний напрям, але для професійного текстолога залишає надто багато невідомих. (Біблія - Вічне Євангеліє)
Ще гостріше питання постає щодо Нового Завіту. Видання прямо проголошує своєю основою Textus Receptus, але не називає конкретної редакції — Еразма, Стефануса, Бези, Ельзевірів, Скрівенера чи іншої друкованої форми. У передмовах і на сайті Textus Receptus неодноразово названо «грецьким манускриптом», що термінологічно неточно: це не один давній рукописний кодекс, а ранньомодерна друкована редакційна традиція грецького Нового Завіту, представлена кількома не тотожними виданнями. Вибір цієї традиції може бути свідомою конфесійною позицією, особливо для громад, пов’язаних із Біблією короля Якова, російським Синодальним перекладом або старішими протестантськими версіями. Проте його не можна подавати як єдину самоочевидну «оригінальну» форму тексту чи як нейтральний підсумок сучасної текстології. Німецьке біблійне товариство зазначає, що наукові видання Nestle–Aland і UBS зіставляють тисячі рукописів, подають значущі різночитання у критичному апараті й дають читачеві можливість перевіряти редакційні рішення; історія Nestle також прямо засвідчує, що Textus Receptus був витіснений із академічного вжитку ще розвитком текстології XIX–XX століть. Це не означає, що кожне читання Textus Receptus є хибним або що критичний текст богословськи бездоганний. Це означає лише, що сам титул «науково-академічний» вимагає відкритого зіставлення рукописних свідчень, а не полемічного відкидання критичного методу.
Фактичне поводження з відомими різночитаннями послідовно підтверджує орієнтацію на Textus Receptus. Після Мр. 16:8 довге завершення 16:9–20 продовжується без квадратних дужок і без помітної примітки про його відсутність у найдавніших основних свідках. Розповідь про жінку, схоплену в перелюбі, подається після Ів. 7:53 як звичайна частина безперервного тексту. У 1 Ів. 5:7–8 до основного тексту включено розширене небесне свідчення: «Бо троє свідчать на небі: Отець, Слово і Святий Дух; і Ці троє є Одне». Для перекладу Textus Receptus це послідовно, але для видання, що претендує на навчальну й академічну цінність, бракує пояснення рукописної історії цих уривків. Критично орієнтовані українські видання можуть зберігати традиційні тексти, але позначають їх дужками або примітками, даючи читачеві змогу відрізнити церковну історію уривка від питання його первісності. У «Вічному Євангелії» текстологічний вибір прихований усередині безперервного біблійного тексту й фактично представлений як безспірний. Головна проблема полягає не в самому включенні цих місць, а в недостатній прозорості: читачеві не повідомлено, де саме переклад відбиває специфічні читання ранньодрукованої традиції, як вони співвідносяться з давнішими рукописами і чому редактори віддали їм перевагу.
Перекладацька філософія сформульована у двох дещо різних, хоча не несумісних формах. Передмова наголошує, що вирішальне значення має «точність перекладу, майже буквальна», і застерігає від вилучень та додавань. Натомість авторська стаття 2021 року говорить про пошук «золотої середини» між дослівним і змістовним, або ідіоматичним, принципами. Сам біблійний текст підтверджує саме другу характеристику. Його основна структура тяжіє до формальної еквівалентності: зберігаються традиційні терміни, повтори, порядок компонентів речення, відносно довгі синтаксичні конструкції й слов’янська сакральна інтонація. Водночас перекладач нерідко вводить пояснювальні слова, конкретизує образ або обирає один тлумачний напрям там, де оригінал допускає ширший спектр. Позитивною рисою є використання курсиву для слів, яких немає у вихідному тексті, але які додано для граматичного зв’язку. Це допомагає бачити межу між формально наявним і редакційно доповненим. Проте курсив не розв’язує всіх проблем: інтерпретація може входити не лише через додане слово, а й через вибір основного відповідника, перебудову синтаксису чи редакційний заголовок. Тому «майже буквальний» тут слід сприймати як авторський ідеал, а не як точний опис кожного вірша. Фактично маємо помірно формальний переклад із численними лексичними поясненнями та локальними тлумачними розгортаннями.
Характерною перевіркою методу є пролог Євангелія від Іоанна: «Спочатку було Слово, і Слово було уз Бога, і Бог був це Слово». Перше речення впізнаване, урочисте й структурно близьке до грецького тексту. Водночас прийменникове сполучення «уз Бога» має архаїчний і регіонально маркований відтінок, а конструкція «Бог був це Слово» звучить українською менш природно, ніж традиційне «Слово було Бог» або інша синтаксично впорядкована передача. Вставлене «це» експлікує ототожнення, але не має окремого формального відповідника й змінює інформаційну будову фрази. У п’ятому вірші переклад «темрява не огорнула його» обирає образ захоплення чи подолання світла; це можливий напрям розуміння грецького дієслова, однак він звужує його багатозначність, яка охоплює також схоплення, осягнення й перемогу. Цей уривок показує і сильну, і слабку сторони проєкту. Сильною є готовність відійти від механічно успадкованої фрази й шукати конкретний семантичний образ. Слабкою — переконання, ніби вибраний варіант просто відтворює «оригінал», а не являє собою одне з можливих філологічних рішень. Посторінкові пояснення слова λόγος та інших ключових понять справді можуть допомогти читачеві, але словниковий ряд не усуває потреби розрізняти лексичні можливості слова й те значення, яке реалізується у конкретному контексті.
У поетичних текстах переклад часто досягає більшої природності. Початок Пс. 22 за нумерацією видання звучить: «Господь — Пастир мій; і я ні в чому не матиму потреби». Фраза зберігає традиційний богослужбовий резонанс, але не є простим повторенням найвідоміших українських версій. Подальше «Він оселяє мене на пасовиськах зелених» відтворює пастирську образність і читається ритмічно, хоча дієслово «оселяє» надає образові більш статичного характеру, ніж можливі відповідники зі значенням укладання на відпочинок. У Псалмах загалом помітне прагнення зберігати паралелізм, повтори й урочистість, не перетворюючи поезію на прозовий переказ. Проте традиційна лексика й інверсії подекуди роблять поетичний текст ближчим до церковного декламування, ніж до сучасної української поезії. Це не обов’язково недолік: сакральний регістр може бути свідомою метою, особливо для публічного читання. Проблема виникає лише тоді, коли видавнича характеристика одночасно обіцяє цілком сучасну, легку й загальнодоступну мову. Для читача, вихованого на Огієнкові або слов’янській євангельській фразеології, така мова звучатиме органічно; для молодої людини без церковного мовного досвіду вона потребуватиме звикання.
В Іс. 53 перекладач демонструє здатність до виразної богословської поетики, але водночас відходить від проголошеної майже буквальної моделі. Формула «покарання — ціна миру нашого — було на Ньому» робить причинний зв’язок зрозумілим і риторично сильним. Слово «ціна», однак, є тлумачним розгортанням: воно вводить економічну або замісницько-сотеріологічну метафору без окремого лексичного еквівалента у вихідній конструкції. Таке рішення може бути богословськи доречним у межах християнського прочитання розділу, але воно вже не лише перекладає, а й пояснює. Подібний ефект має передача «Він узяв на Себе наші немочі»: додаток «на Себе» виразно артикулює замісний характер дії та узгоджується з традиційною християнською інтерпретацією, хоча читачеві було б корисно знати, де закінчується граматично необхідне відтворення й починається богословська експлікація. У цьому місці «Вічне Євангеліє» може бути дуже плідним для проповіді й духовного читання саме завдяки виразності, але менш придатним як єдиний текст для екзегетичної аргументації. Його формулювання треба зіставляти з іншими перекладами та єврейським текстом, щоб не обґрунтовувати богословський висновок особливістю лише одного перекладацького рішення.
У молитві Господній за Лк. 11:2–4 особливо помітна стилістична неоднорідність: «Отче наш, сущий на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє… І не введи нас у тяжке випробування, але визволи нас від лукавого». Форма «сущий» належить не до нейтрального сучасного українського регістру, а до церковнослов’янсько-російського сакрального шару. Вона зрозуміла церковному читачеві, але суперечить заяві про беззастережну відповідність природній сучасній літературній мові. Вислів «тяжке випробування» натомість є сучаснішим і тлумачним: прикметник «тяжке» уточнює характер випробування, хоча у грецькому тексті немає окремого слова з таким значенням. Це може захистити читача від розуміння прохання як розмови про звичайну життєву перевірку, проте одночасно звужує семантичне поле поняття, здатного означати і випробування, і спокусу. У тому самому уривку «блага частка» та «не відніметься» зберігають архаїзований слов’янський лад. Отже, переклад не можна однозначно назвати ані модерним, ані архаїчним. Він поєднує сучасні пояснювальні формули, традиційну церковну лексику, російсько-слов’янські синтаксичні моделі й власні авторські новотворення. Саме ця гібридність становить його впізнаваний стиль, але вона ж перешкоджає цілковитій мовній рівності.
Загальний мовний регістр української частини можна визначити як літературно-церковний із модернізованою граматикою та помітними архаїчними й східнослов’янськими нашаруваннями. Форми «Іоанн», подекуди «Іісус», «сущий», «благий», «лице», конструкції на зразок «відніметься у неї» або «уз Бога» створюють відчуття сакральної давнини, проте не завжди узгоджуються з живою українською нормою. Частину цих особливостей можна пояснити свідомим збереженням церковної традиції, частину — впливом паралельного російського тексту. Не кожна схожість із російською є калькою, але системне сусідство двох мов робить особливо важливим незалежне українське стилістичне редагування. Переклад зберігає традиційні богословські поняття «благодать», «праведність», «виправдання», «освячення», «спасіння», «заповіт», «віра», «покаяння», «церква», що забезпечує наступність із протестантським богословським словником. Примітка до грецького διαθήκη, наприклад, подає значення «заповіт», «заповітне розпорядження», «договір», допомагаючи побачити складність терміна. Божественні займенники й титули регулярно пишуться з великої літери, а деякі загальні слова набувають великої літери відповідно до богословського тлумачення. Це легітимний редакційний принцип, але він подекуди вводить інтерпретацію безпосередньо в графіку тексту. Мова видання найкраще функціонує там, де традиційна урочистість підтримує жанр; найслабше — у побутових діалогах і складній аргументативній прозі, де архаїзми та кальковані конструкції заважають природності.
Двомовна структура є найочевиднішим і найціннішим видавничим задумом. Український текст розташовано ліворуч, російський праворуч, а між ними проходить вузька смуга паралельних місць. Вірші синхронізовано, тому читач може без тривалого пошуку зіставляти формулювання двома мовами. Для українсько-російських родин, церков зі змішаним мовним середовищем, служителів діаспори, перекладачів проповідей і людей, які переходять до українського богослужбового мовлення, це справді практичний інструмент. Паралельне подання водночас вимагає дуже ретельної редакції, оскільки надто тісна структурна відповідність може перетворити один текст на стилістичну кальку іншого. У досліджуваному виданні українська й російська частини часто побудовані майже дзеркально; це полегшує звіряння, але не завжди дає кожній мові розвиватися за власними природними синтаксичними законами. Центральна колонка посилань містить значний обсяг міжтекстових зв’язків і добре служить тематичному вивченню, хоча її дрібний кегль і щільність вимагають уважного зору. Основний текст розбитий на розділи й вірші, забезпечений редакційними заголовками, а примітки розміщено внизу сторінки. Межа між біблійним текстом і заголовками графічно помітна, однак самі назви інколи задають конкретне тлумачення, як у формулі «Спасіння набувається вірою». Для проповідника це зручна орієнтація, але заголовок не слід сприймати як частину натхненного тексту.
Слова Ісуса у Новому Завіті надруковано червоним. Це поширена популярна практика, що прискорює пошук євангельських висловів і може бути корисною під час читання в групі. Водночас вона має герменевтичні наслідки. Червоний колір візуально наділяє прямі слова Христа вищою вагою порівняно з оповіддю євангеліста, старозавітними цитатами або апостольськими посланнями, хоча в богослов’ї богонатхненності весь канонічний текст має авторитет. Крім того, межі прямої мови не завжди безспірні: особливо в Євангелії від Іоанна редактор має вирішувати, де закінчуються слова Ісуса й починається пояснення автора. Отже, червоний друк є не лише декоративним засобом, а мовчазним редакційним коментарем. Подібним чином великі літери в займенниках, зірочки біля термінів та спеціальні індекси слів «рема» і «давар» створюють багаторівневу систему читання. Видавці пояснюють, що позначили всі відповідні слова через їхнє особливе значення як одкровення. Для середовища, де розрізнення λόγος і ῥῆμα або «давар» як особисто актуалізованого слова відіграє духовну роль, ця система буде цікавою. З філологічного погляду вона потребує обережності: контекстуальне значення слова не визначається автоматично належністю до одного словникового гасла, а сучасне харизматичне протиставлення «логос» і «рема» не можна без додаткової аргументації вважати універсальною семантикою новозавітної грецької мови. (Біблія - Вічне Євангеліє)
Науково-довідковий апарат є значним за обсягом і неоднорідним за характером. Офіційний опис говорить про понад дві тисячі посторінкових приміток до єврейських і грецьких слів, суттєво доповнену систему паралельних місць, наголоси в часто вживаній лексиці та окремий Біблійний словник. У самій книзі примітки нерідко наводять слово мовою оригіналу, транслітерацію й кілька можливих значень. Наприклад, пояснюються «тетрарх», назви тканин, посад, богословські поняття й культурні реалії. Такий апарат значно перевищує звичайний мінімум популярної Біблії й може пробуджувати інтерес до біблійних мов. Особливо корисно, що читач бачить не лише один український відповідник, а ширше семантичне поле. Проте словникові переліки інколи створюють ілюзію, ніби будь-який із наведених синонімів можна підставити в конкретний вірш. Насправді значення визначається граматикою, жанром, сполучуваністю й контекстом, а не максимально довгим рядом словникових еквівалентів. Примітки переважно лексичні, етимологічні, богословські або довідкові; систематичної інформації про рукописні варіанти, ступінь упевненості тексту та джерела конкретного читання немає. Окремий словник, на який вказують зірочки, не входить до досліджуваного презентаційного тому, тому частина посилальної системи всередині книги веде до зовнішнього видання. У доступній копії також не виявлено розгорнутих вступів до кожної біблійної книги, картографічного комплексу, хронології чи предметного покажчика, які зробили б Біблію повноцінним навчальним виданням. (Біблія - Вічне Євангеліє)
Матеріальне оформлення задумане як престижне й довговічне. Офіційна презентація описує натуральну шкіряну обкладинку різних кольорів, золоте тиснення виноградної лози, позолочений зріз, пальцеві індекси книг, тонкий папір, посилене кріплення блока та захисну коробку. На електронній копії справді видно бордове оформлення із золотим рослинним орнаментом, урочисті титульні сторінки, двоколірний новозавітний друк і продуману композицію розвороту. Проте скан не дозволяє незалежно оцінити справжність матеріалу обкладинки, міцність шиття, щільність паперу, просвічування сторінок, вагу або довговічність. У композиційному відношенні головною проблемою є надзвичайна інформаційна щільність: дві мовні колонки, центральні паралельні місця, номери віршів, надрядкові знаки й нижні примітки борються за обмежений простір. Для короткого пошуку це ефективно, але тривале послідовне читання може втомлювати. Обсяг у 2544 сторінки неминуче робить книгу масивною, тому вона радше придатна для домашнього столу, церковної бібліотеки чи кабінету проповідника, ніж для щоденного носіння. Червоний колір допомагає орієнтації в Євангеліях, однак у цифровій копії його насиченість не може бути надійним показником якості друку оригіналу. Загалом поліграфічна концепція справляє враження серйозної інвестиції в особливе, майже подарункове видання, але функціональність місцями поступається прагненню вмістити дві повні Біблії та великий апарат в одному томі. (Біблія - Вічне Євангеліє)
Передбачувана аудиторія сформульована на титулі досить точно: священнослужителі, теологи й читачі. Найбільшу реальну користь книга матиме в українсько-російському церковному середовищі, де потрібне синхронне читання двома мовами. Пастор, який проповідує українською, але працює з російськомовними джерелами або служить двомовній громаді, отримає зручний міст між двома традиціями. Паралельні місця й лексичні примітки корисні для домашніх груп, тематичного вивчення й підготовки популярних біблійних занять. Для читача, відданого Textus Receptus, видання пропонує цілісну українську версію цієї текстової традиції, а не лише окремий Новий Завіт. Водночас новому читачеві без церковної підготовки можуть заважати архаїзми, незвичні імена, щільна сторінка та богословські позначки, зміст яких не завжди очевидний. Студентові богослов’я книга буде корисна як об’єкт порівняння й допоміжний переклад, але не як єдине джерело екзегези. Відсутність систематичного текстологічного апарату й точного позначення вихідних видань не дозволяє використовувати її замість BHS, BHQ, Nestle–Aland, UBS Greek New Testament, лексиконів і професійних коментарів. Легкість читання тут також не слід плутати з екзегетичною достатністю: виразна фраза може добре звучати в проповіді, але потребувати перевірки, перш ніж на ній будувати доктринальний висновок.
Серед українських перекладів «Вічне Євангеліє» займає окреме місце. Від перекладу Огієнка його відрізняє не лише новіша орфографія, а двомовна побудова, значно густіший лексичний апарат, авторські переформулювання й спеціальна індексація термінів. Водночас обидва тексти споріднює тяжіння до традиційної протестантської мови та читань, близьких до Textus Receptus. Порівняно з перекладом Хоменка мова Громова менш ідіоматично українська й менш послідовно літературна, зате ближча до слов’янського євангельського церковного словника. Порівняно із сучасними українськими версіями, що спираються на критичні видання й позначають великі текстові варіанти, Громов свідомо репрезентує консервативнішу новозавітну основу та не виносить рукописну дискусію на поверхню сторінки. Його не варто критикувати за те, що він не прагне бути динамічним місіонерським перекладом: заявлена мета інша. Проте його власні претензії на універсальність, найвищу точність і науково-академічний статус закономірно підлягають суворішій перевірці. Результат є справжнім новим перекладацько-редакційним твором, а не простим передруком попередника, але його самостійність не означає незалежності від успадкованих слов’янських формул, Textus Receptus і конкретної євангельсько-харизматичної герменевтики.
Найпереконливішими перевагами видання є масштаб здійсненої праці, послідовна двомовна концепція, практично синхронізовані тексти, багата система паралельних місць і прагнення зробити біблійні мови видимими для неспеціаліста. Перекладач не приховує духовної мотивації й бере особисту відповідальність за рішення, а перелік редакторів і коректорів засвідчує багаторічну колективну підтримку. У поетичних і пророчих текстах трапляються формули, що мають справжню риторичну силу; у багатьох оповідних уривках текст читається ясно; традиційна богословська термінологія забезпечує наступність церковного вжитку. Паралельна українсько-російська форма є не випадковою прикрасою, а відповіддю на конкретну пастирську й культурну ситуацію. Навіть там, де запропоноване рішення викликає заперечення, переклад спонукає читача поставити філологічне питання й перевірити звичну фразу. Це вагома заслуга, бо добрий альтернативний переклад не обов’язково повинен у кожному місці давати остаточну відповідь; він може продуктивно порушувати питання.
Основні обмеження також мають системний, а не випадковий характер. Бібліографічні дані презентаційного видання подано не цілком прозоро; точні редакції єврейського й грецького текстів не названо; Textus Receptus некоректно описується як один давній манускрипт; текстологічно дискусійні місця включено без достатніх пояснень; лексичні примітки не утворюють критичного апарату. Декларована «майже буквальна» точність поєднується з тлумачними додаваннями, богословською конкретизацією й заголовками, що спрямовують розуміння. Українська мова не завжди відповідає заявленій сучасності: поряд із вдалими літературними формулами зберігаються церковнослов’янізми, російсько забарвлені конструкції й синтаксична неприродність. Назва «позаконфесійний» не повинна приховувати виразної духовної орієнтації. Нарешті, полемічне ставлення до критичного грецького тексту послаблює наукову довіру саме тому, що складний процес реконструкції подається переважно як загроза богословським формулам, а не як дослідження всієї рукописної традиції. Академічно сильніше було б надрукувати Textus Receptus у головному тексті, але чесно позначити найважливіші відмінності критичних видань і дозволити читачеві бачити докази обох позицій.
У підсумку «Біблія або Вічне Євангеліє» В. О. Громова є значущим самостійним перекладацьким і видавничим досягненням, спеціалізованою двомовною Біблією та документом певного напряму пострадянської євангельської культури. Її не слід зводити до курйозного приватного перекладу: повнота корпусу, двадцатисемирічна історія, редакційна команда, численні примітки й складне поліграфічне виконання заслуговують серйозної уваги. Водночас її не можна без істотних застережень класифікувати як академічну критичну Біблію. Найточніше визначення — авторський українсько-російський паралельний переклад формально-еквівалентного спрямування, заснований на масоретській традиції Старого Завіту й невизначеній редакції Textus Receptus для Нового Завіту, забезпечений популярним лексико-довідковим апаратом і сформований євангельсько-харизматичною герменевтикою. Його варто мати пасторам двомовних громад, дослідникам історії українських біблійних перекладів, читачам, які свідомо цікавляться традицією Textus Receptus, та учасникам біблійних груп, готовим порівнювати кілька версій. Для академічної екзегези, перекладацьких досліджень і відповідальної підготовки проповіді його доцільно використовувати разом із сучасним критично орієнтованим українським перекладом, оригінальними текстами, словниками й коментарями. Як додатковий голос у хорі українських біблійних перекладів це видання є помітним, сміливим і часом плідним; як єдиний остаточний провідник до текстології та значення оригіналу воно має надто виразні методологічні й мовні обмеження.
Комментарии
Пока нет комментариев. Будьте первым!