Денисенко - Біблія

Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту: в українському перекладі з паралельними місцями та додатками / переклад Патріарха Філарета (Денисенка). Київ: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. Друк здійснено акціонерним товариством «Книга»; формат видання — 70 × 100/16, наклад — 10 000 примірників. ISBN у наданій електронній копії не зазначено. Зовнішній бібліографічний опис подає обсяг 1416 сторінок, тоді як досліджуваний PDF містить 1403 електронні сторінки. Ця різниця не є випадковою: зміст друкованої книги передбачає два блоки карт-схем — на сторінках 1073–1078 після старозавітних додатків і на сторінках 1409–1415 наприкінці Нового Завіту, — однак обидва блоки в наданому файлі відсутні. Отже, електронна копія відтворює майже все видання, але не є цілком повною і не дозволяє оцінити його картографічний апарат. Бібліографічні описи, оприлюднені церковними електронними бібліотеками, підтверджують назву, місце, рік публікації та обсяг друкованого примірника у 1416 сторінок. (Our Parish)

Найважливіша для правильної оцінки цього видання інформація міститься вже на звороті титульного аркуша. Там недвозначно сказано, що переклад виконано «за Біблією російською мовою», тобто за Синодальним виданням Російського біблійного товариства 2002 року, текст якого походить від російського Синодального перекладу другої половини ХІХ століття. Це формулювання принципово відрізняє книгу від перекладів, здійснених безпосередньо з давньоєврейської, арамейської та грецької мов. Перед нами не новий переклад біблійних оригіналів у строгому філологічному розумінні, а українське відтворення, мовне редагування і певною мірою конфесійна адаптація російського Синодального тексту. Офіційна електронна версія видання зберігає те саме пояснення його походження. (Biblio Cerkva) Тому будь-яка рецензія, що характеризувала б цю Біблію просто як переклад Філарета «з єврейської та грецької», була б неточною: єврейська й грецька традиції присутні тут опосередковано, через російський текст ХІХ століття з його власною текстологією, екзегезою, синтаксисом і церковнослов’янською спадщиною.

Таке походження не позбавляє видання історичного значення. Воно стало однією з найпомітніших спроб надати українському православному читачеві повний біблійний корпус українською мовою, зберігши звичну для східнослов’янського православ’я структуру канону, назви книг, систему церковних читань і традиційний богословсько-літургійний словник. У публічних церковних повідомленнях видання характеризувалося як перша повна православна Біблія українською мовою. Таке визначення виправдане, якщо розуміти його вузько: не як першу повну українську Біблію взагалі, а як перше повне українськомовне видання, підготовлене православною церковною інституцією за прийнятою в російській православній традиції моделлю канону. Зовнішні повідомлення також розрізняють характер праці над двома Завітами: Патріархові Філарету приписується особистий переклад Старого Завіту та редагування українського тексту Нового Завіту. (Релігійно-інформаційна служба України) Однак саме видання не подає докладної історії проєкту, не називає членів перекладацької чи редакційної комісії, текстологічних консультантів, філологів, літературних редакторів і рецензентів, не описує етапів перевірки та не вказує, чи звірявся український текст з оригіналами. Через це роль окремих учасників, крім самого Філарета, неможливо встановити з достатньою надійністю.

Канонічний склад є однією з найсильніших і найвиразніших особливостей видання. Старий Завіт містить тридцять дев’ять книг, названих канонічними, та одинадцять книг, позначених у змісті зірочкою як неканонічні. До останніх зараховано Другу і Третю книги Ездри, Товита, Юдиф, Премудрість Соломона, Премудрість Ісуса, сина Сирахового, Послання Єремії, Варуха, а також Першу, Другу і Третю книги Маккавейські. Крім того, у Псалтирі присутній псалом 151, а грецькі доповнення до деяких старозавітних книг включаються до відповідних текстів. Разом із двадцятьма сімома книгами Нового Завіту це становить сімдесят сім окремо названих книг. Термін «неканонічні» відтворює усталене слововживання російської православної традиції і не збігається ані з католицьким поняттям «другоканонічні», ані з протестантським узагальненням «апокрифи». Редактори не вилучають ці книги з біблійного корпусу, але типографічно та термінологічно відрізняють їх від книг єврейського канону.

Порядок і назви книг також виразно вказують на церковнослов’янсько-російську православну спадщину. Замість звичних у багатьох сучасних українських виданнях Першої і Другої книг Самуїла та Першої і Другої книг Царів тут маємо чотири Книги Царств; Хроніки названо Паралипоменоном; уживаються форми «Іов», «Екклезіаст», «Іоан», «Матфей», «Іоїль», «Аввакум». Неканонічні книги не зібрано в окремий додатковий корпус, а розміщено серед історичних, повчальних і пророчих книг. Саме так побудований російський Синодальний переклад, у якому православний Старий Завіт складається з тридцяти дев’яти канонічних і одинадцяти неканонічних книг. Академічний аналіз історії цього перекладу підтверджує і таку кількість, і принцип розміщення додаткових книг усередині відповідних жанрових розділів. (Bible Translation) Тому канонічна структура українського видання не є результатом нового самостійного рішення 2004 року, а свідомо відтворює канонічну архітектуру його російського джерела.

Текстологічна основа Старого Завіту є складною і гібридною. Примітка на початку книги повідомляє, що слова, поставлені в квадратних дужках, запозичено з грецького «перекладу сімдесяти тлумачів», тоді як курсивом надруковано слова, додані «для зрозумілости і зв’язку мови». Ця система добре помітна вже в першому розділі Буття: поряд із основним текстом трапляються розширення на зразок «і стало так», «і побачив Бог, що це добре», а також довші грецькі читання. Проте примітку не слід розуміти так, ніби український перекладач самостійно звіряв кожне місце із Септуагінтою. Насправді він відтворює систему російського Синодального перекладу, заснованого переважно на масоретському єврейському тексті, але з включенням читань, доповнень і нумерації, успадкованих від Септуагінти та церковнослов’янської Біблії. Історичні дослідження російського Синодального тексту показують, що саме такий принцип — єврейська основа з грецькими доповненнями, нерідко в квадратних дужках, — формувався ще в перекладах Російського біблійного товариства і був збережений у виданні 1876 року. (Bible Translation)

У цьому сенсі видання досить чесно показує читачеві частину текстологічної неоднорідності Старого Завіту. Квадратні дужки дають змогу принаймні побачити, що певні слова не належать до основної єврейської форми тексту. Це краще, ніж непомітне змішування двох традицій. Водночас апарат залишається недостатнім для серйозного дослідження. Не вказано, яке саме видання масоретського тексту, Септуагінти або російської Біблії було контрольним; немає посилань на рукописи, давні версії чи сучасні критичні видання; читачеві не пояснюють, чому одні грецькі доповнення прийняті, а інші ні. Навіть саме означення Септуагінти як єдиного «перекладу 70-ти тлумачів» є традиційним церковним скороченням, а не точним описом багатовікової і внутрішньо різноманітної грецької текстової традиції. Книга добре зберігає успадкований церковний текст, але майже не допомагає зрозуміти історію його формування.

Характерний приклад залежності від російської текстологічної моделі знаходимо в Бут. 2:2: Бог «звершив… до сьомого дня діла Свої». Формула відтворює російське «к седьмому дню» і відрізняється від буквального масоретського читання «у сьомий день». У науковій літературі це місце наводять як один із прикладів того, що синодальні перекладачі, формально спираючись на єврейський текст, інколи дозволяли грецькій або церковнослов’янській традиції визначати тлумачення. (Bible Translation) Українське видання не створює цієї інтерпретації, а успадковує її разом із російським текстом. Саме тому його не можна використовувати як прозоре свідчення того, «що буквально сказано єврейською»: між давньоєврейським текстом і українським читачем стоять щонайменше російська перекладацька школа ХІХ століття, церковнослов’янська традиція та православне тлумачення Септуагінти.

Ще виразніше успадкована текстологія простежується у Новому Завіті. На відміну від Старого Завіту, тут немає вступної примітки, яка пояснювала б походження різночитань або систему дужок. Відомі спірні місця подано як безумовну частину основного тексту. Закінчення Марка 16:9–20 друкується без дужок і застережень; розповідь про жінку, схоплену в перелюбі, міститься в Ін. 7:53–8:11; у Діян. 8:37 Филип промовляє до євнуха: «Якщо віруєш від усього серця, то можна»; у 1 Ін. 5:7 читаємо: «троє свідчать на небі: Отець, Слово і Святий Дух»; доксологія молитви Господньої в Мф. 6:13 також стоїть у головному тексті. Сукупність цих читань відповідає профілю Textus Receptus, що лежав в основі російського Синодального Нового Завіту. Історичні дослідження підтверджують, що російські перекладачі 1860–1862 років користувалися грецьким Textus Receptus московського видання 1811 року разом із церковнослов’янською Біблією. (Bible Translation)

Сама присутність цих уривків не повинна оцінюватися лише конфесійно або полемічно. Вони належать до тривалої церковної традиції читання і мають значну історію літургійного та богословського вжитку. Проблемою є не те, що редактори їх надрукували, а те, що читачеві зовсім не показано текстологічної ситуації. Сучасне академічне видання могло б залишити традиційний текст, але супроводити його короткими примітками про рукописні свідчення та інші форми тексту. Тут же відсутність апарату створює враження, ніби текст Нового Завіту переданий єдиною, безваріантною рукописною традицією. Для церковного читання така простота зручна; для екзегетичної роботи вона є істотним обмеженням. Необхідно також підкреслити, що вибір Textus Receptus не був новим самостійним текстологічним рішенням перекладача 2004 року: він був отриманий разом із російським Синодальним текстом, який саме видання називає своїм безпосереднім джерелом.

Філософію перекладу найточніше можна описати як формальну еквівалентність щодо російського посередника. Текст прагне зберігати структуру речень, послідовність частин вислову, повтори, сполучники, біблійну образність і традиційну термінологію. У Бут. 1:1 маємо лаконічне: «На початку створив Бог небо і землю». Однак уже наступний вірш — «Земля ж була безвидна і порожня» — виявляє залежність від російського «безвидна и пуста». Слово «безвидна» зрозуміле за будовою, але не є природним сучасним українським відповідником і справляє враження прямого лексичного перенесення. Так само численні конструкції з повторюваними присвійними займенниками, інверсіями та дієприкметниковими формами відтворюють синтаксичний ритм російської Синодальної Біблії значно виразніше, ніж структуру давньоєврейської мови як такої.

Формальна близькість до посередника має як переваги, так і недоліки. Вона забезпечує впізнаваність тексту для читача, вихованого на російській Синодальній Біблії, дозволяє легко зіставляти дві версії і зберігає багато традиційних формул. Проте буквальність тут не гарантує близькості до оригіналу. Навпаки, коли російський переклад уже містить інтерпретацію, кальку, архаїзм або церковнослов’янський зворот, український текст зазвичай переносить його ще на один мовний рівень. Внаслідок цього деякі речення є формально точними щодо російського джерела, але стилістично неприродними українською і не завжди прозоро передають давньоєврейський чи грецький синтаксис. Це особливо важливо для тих читачів, які сприймають буквальність як синонім філологічної точності: у цьому виданні буквальність і точність не завжди збігаються.

У Псалтирі перекладацький метод створює своєрідний церковний регістр. Пс. 22 починається словами: «Господь пасе мене, і нічого мені не бракуватиме». Фраза зрозуміла, ритмічна й богословськи виразна, але замість іменної метафори «Господь — мій пастир» вона передає російську дієслівну конструкцію «Господь пасет меня». Далі читаємо про ходіння «посеред тіні смертної», що зберігає традиційний образ, однак звучить менш природно, ніж можливі сучасні українські відповідники. Поетичний паралелізм загалом збережено, але типографічне оформлення майже не відрізняє поезії від прози: псалми набрано щільними колонками з цифровим поділом на вірші. Через це текст добре придатний для пошуку цитат і богослужбового посилання, але гірше показує строфіку, паралельні рядки, розвиток образів і ритмічну будову єврейської поезії.

Подібний баланс традиційності й інтерпретації бачимо в Ін. 1:1: «Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог». Слово «споконвіку» урочисте, природне для церковної української мови й добре виражає передвічність Логоса. Водночас воно послаблює навмисний словесний зв’язок між грецьким ἐν ἀρχῇ у Євангелії та «на початку» в Бут. 1:1. Перекладач віддає перевагу богословському роз’ясненню перед лексичною симетрією. У Ін. 1:14 читаємо: «І Слово стало плоттю». «Плоть» є усталеним церковним і богословським терміном, що зберігає зв’язок зі слов’янською традицією та богослужбовими формулами, але в сучасній загальнолітературній українській мові звучить архаїчно і може бути менш прозорим, ніж «тіло» або «людське тіло». Вибір має богословську мотивацію, проте водночас показує, що видання не прагне бути суто розмовним або максимально доступним перекладом.

Молитва Господня демонструє ще виразнішу орієнтацію на церковну пам’ять: «Отче наш, що єси на небесах». Форма «єси» не належить до нейтральної сучасної української прози, але протягом поколінь закріплена в молитовному вжитку. Її збереження виправдане для видання, яке претендує не лише на приватне читання, а й на церковну впізнаваність. Те саме стосується завершення: «Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки. Амінь». Текст не прагне радикально оновити традиційну молитву, навіть якщо в інших місцях використовує сучасніші граматичні конструкції. Внаслідок цього мовний регістр є змішаним: поряд із цілком сучасними реченнями стоять архаїчні дієслівні форми, слов’янізми, російські кальки та традиційна церковна фразеологія.

До характерних рис належать слова і звороти на зразок «путь», «глас», «плоть», «воздасть», «дерзновення», «зійшов на євнуха Дух Святий», «душа жива», «від лиця Господа», «у скорботі», а також називання розділів «главами», а біблійних віршів — «стихами». Не всі такі форми слід однаково оцінювати. «Плоть», «дерзновення» чи «глас вопіющого» можуть свідомо підтримувати сакральний стиль і зв’язок із богослужбовими текстами. «Путь», «безвидна», надмірне повторення займенників і деякі моделі керування частіше справляють враження недоопрацьованого перенесення з російської. В одному реченні церковнослов’янізм може надавати текстові урочистості, а в іншому — затуманювати сенс або порушувати природну українську сполучуваність. Головна проблема полягає не в самій архаїчності, а в непослідовності: читач не завжди може зрозуміти, де перед ним свідомий богословський термін, а де механічна залежність від мови-посередника.

Передача імен також орієнтована не стільки на єврейську або грецьку вимову, скільки на звичні форми церковнослов’янської та російської Біблії. Звідси «Іоан», «Іосія», «Іов», «Матфей», «Екклезіаст», «Паралипоменон», «Ісус Навин». Такий вибір підтримує спадкоємність православного читання і полегшує співвіднесення біблійного тексту з церковним календарем, житіями та богослужбовими книгами. Разом із тим він віддаляє видання від сучасної української біблійної ономастики, де частіше вживаються «Йоан» або «Іван», «Йосія», «Йов», «Матвій», «Хроніки». У книзі немає словника імен або пояснення принципів транслітерації, тому читачеві не повідомляють, чому одні форми збережено за слов’янською традицією, а інші наближено до сучасної української.

Боже ім’я в Старому Завіті передається традиційним словом «Господь». Тетраграматон не транслітерується і не виділяється спеціальним шрифтом, отже читач не бачить різниці між власним іменем Бога та деякими випадками загального титулу. Це відповідає багатовіковій християнській і, зокрема, православній практиці, а також російському Синодальному джерелу. Для богослужбового й духовного читання такий спосіб природний; для поглибленої екзегези він приховує важливу особливість єврейського тексту. Подібно традиційно передано христологічні назви «Син Божий», «Син Людський», «Господь», «Христос», «Спаситель». Видання не експериментує з інклюзивною мовою, гендерно нейтральними формулами чи пояснювальними парафразами, а зберігає історичний церковний словник.

Редакційне опрацювання основного тексту загалом охайне і функціональне. Кожна сторінка має дві колонки, колонтитули з назвою книги та діапазоном розділів і віршів, виразні номери глав, внутрішньотекстові номери віршів і нижній блок паралельних місць. Така організація особливо зручна для проповідника, викладача недільної школи або читця, якому потрібно швидко знайти уривок і пов’язані з ним місця. Паралельні посилання численні й охоплюють зв’язки між Старим і Новим Завітами, повторні оповіді, цитати та тематично близькі тексти. Вони не супроводжуються поясненнями, тому не нав’язують читачеві докладного тлумачення, але створюють корисну мережу внутрішньобіблійних зв’язків.

Разом із тим це не навчальна Біблія у сучасному значенні. Перед окремими книгами немає вступів про авторство, дату, історичний контекст, композицію, жанр або богословські теми. Відсутні пояснювальні примітки щодо географії, побуту, мір, стародавніх інституцій і складних місць перекладу. Не подано альтернативних варіантів перекладу, буквальних значень єврейських чи грецьких слів і посилань на критичний апарат. У тексті практично немає тематичних заголовків, які допомагали б бачити структуру оповіді або аргументації. Це зберігає сторінку від редакційного перевантаження і дозволяє читати біблійний текст без постійного втручання коментатора, але водночас обмежує педагогічну цінність видання для непідготовленої аудиторії.

Натомість паратекст має виразно церковне і літургійне спрямування. Після Старого Завіту розміщено покажчик старозавітних церковних читань — паремій, пояснення нумерації псалмів і назв книг, статтю про канонічні та неканонічні книги, біблійний календар. У Новому Завіті на полях позначено номери богослужбових зачал, а в додатках подано покажчик євангельських та апостольських читань, послідовність євангельських подій за чотирма євангелістами і таблицю грошових одиниць. Офіційна електронна публікація підтверджує наявність цих покажчиків і додатків. (Biblio Cerkva) Таким чином, редакційна концепція спрямована передусім на церковне користування: книга допомагає співвідносити біблійний корпус із річним колом читань, знаходити паремії, Євангелія та Апостоли для богослужіння.

Стаття про канонічні й неканонічні книги має практичну цінність, оскільки пояснює незвичний для багатьох читачів склад Старого Завіту. Проте її категорії відбивають конкретну конфесійну традицію і не замінюють історико-критичного огляду формування юдейського, православного, католицького й протестантського канонів. Так само таблиця євангельських подій прагне гармонізувати чотири Євангелія в одну хронологічну послідовність. Вона може бути корисною для церковного викладання життя Христа, але її не слід сприймати як нейтральний опис літературної структури Євангелій: будь-яка гармонізація вже містить екзегетичні рішення щодо порядку, тотожності та взаємозв’язку подій.

Поліграфічна композиція є консервативною, але професійною. Великі титули Завітів, чіткі назви книг, контрастний основний шрифт і стабільна сітка сторінки створюють відчуття церковного офіційного видання. Дві колонки дозволили вмістити значний канонічний корпус у порівняно компактному томі. Однак щільність набору висока: примітки й паралельні місця надруковані дрібно, між абзацами мало вільного простору, а поетичні тексти не отримали достатньо виразного окремого оформлення. Для тривалого послідовного читання сторінка може бути втомливою, особливо для людей зі слабшим зором. Якість паперу, палітурки, шиття блока, фарби та фізична довговічність не можуть бути достовірно оцінені за PDF. Електронний файл візуально добре передає сторінки, але використовує застаріле кодування шрифтів, через що автоматичне копіювання або пошук інколи відтворює українські літери неправильно. Відсутність карт додатково знижує повноту саме цієї цифрової версії.

Передбачуваною головною аудиторією є православний український читач, який бажає мати весь традиційний церковний біблійний корпус в одному томі й цінує спадкоємність зі слов’янською богослужбовою культурою. Видання особливо корисне для парафіяльного користування, підготовки проповідей, зіставлення церковних читань, приватного духовного читання та вивчення історії українського православного біблійного перекладу. Воно може бути важливим і для дослідника української церковної мови початку ХХІ століття, оскільки показує спробу поєднати українську літературну основу з російсько-синодальним синтаксисом і церковнослов’янською термінологією.

Для академічної біблеїстики це видання має іншу, більш обмежену функцію. Воно є цінним свідком рецепції російської Синодальної Біблії в українському православному середовищі, але не може бути основним інструментом дослідження єврейського чи грецького тексту. Відсутність прямої роботи з оригіналами, невказані критичні видання, успадкований Textus Receptus, змішана масоретсько-септуагінтна основа Старого Завіту і майже повна відсутність текстологічних приміток вимагають постійного звернення до інших перекладів та наукових видань. Навіть історія російського Синодального перекладу показує, що його вибір масоретського тексту для Старого Завіту й Textus Receptus для Нового Завіту залишався предметом наукових дискусій. (Bible Translation) Український переклад Філарета переносить ці давні рішення, але не переосмислює їх на рівні сучасної текстології.

Порівняно з українськими перекладами, що працювали безпосередньо з біблійними мовами, видання Філарета зазвичай ближче до російської Синодальної фразеології та православної церковної термінології. Його перевага полягає не в новизні філологічних рішень, а в канонічній повноті, літургійній придатності та впізнаваному сакральному звучанні. Там, де сучасний переклад прагне пояснити стародавню ідіому природною українською, Філарет частіше залишає традиційний зворот. Там, де переклад з оригіналу може відновити гру слів, розрізнити семантику єврейських термінів або відреагувати на нові текстологічні дані, це видання переважно повторює рішення російської Біблії. Тому найпродуктивніше читати його не ізольовано, а паралельно з одним або кількома безпосередніми перекладами з давньоєврейської, арамейської та грецької мов.

Справедливе підсумкове судження має уникати двох крайнощів. Було б неправильно знецінювати книгу лише через її російський посередник: вона справді виконала важливу церковну й культурну функцію, надала українською мовою повний православний корпус, забезпечила його розгалуженими паралельними місцями, богослужбовими покажчиками та корисними додатками. Переклад у багатьох місцях звучить гідно, урочисто й переконливо; добре передає традиційні молитовні формули та зберігає зв’язок із церковною пам’яттю. Водночас було б так само неправильно називати його сучасним науковим перекладом з оригіналів. Власне видання прямо визнає російську Синодальну Біблію своїм джерелом, а аналіз тексту підтверджує цю залежність на лексичному, синтаксичному, ономастичному й текстологічному рівнях.

Отже, Біблія в перекладі Патріарха Філарета 2004 року є значним українським православним церковним виданням, але не новим критичним перекладом у сучасному академічному сенсі. Її головні здобутки — повний православний склад книг, послідовна церковна орієнтація, традиційний богословський регістр, розвинена система паралельних місць і літургійних покажчиків, компактна та функціональна поліграфічна організація. Її головні обмеження — опосередкованість російським текстом, недостатня природність частини української мови, відсутність докладної історії проєкту, непрозорість редакційної процедури, застаріла й непояснена новозавітна текстологія, мінімальний науковий апарат і неповнота досліджуваної електронної копії через вилучення карт. Найдоцільніше рекомендувати це видання для церковного читання, знайомства з православною канонічною традицією, порівняльного вивчення українських біблійних перекладів і дослідження рецепції Синодальної Біблії. Для поглибленої екзегези його слід використовувати разом із перекладами, виконаними безпосередньо з оригінальних мов, та з сучасними текстологічними і довідковими виданнями.