Біблія - Сучасний переклад 2020

«Біблія. Сучасний переклад давньоєврейської та давньогрецької мов. Перше видання». Київ: Українське Біблійне Товариство, 2020. Саме так видання ідентифіковане на титульному аркуші. Друкована нумерація основного книжкового блоку доходить до 1168-ї сторінки. Перед нами не навчальна, не коментована і не академічна Біблія з розгорнутим критичним апаратом, а компактне читальне видання повного корпусу канонічних книг у новому українському перекладі, призначене насамперед для особистого читання, церковного використання й ознайомлення широкої аудиторії з біблійним текстом сучаснішою мовою.

До складу видання входять тридцять дев’ять книг Старого Завіту і двадцять сім книг Нового Завіту. Другоканонічні книги тут відсутні, а порядок розташування відповідає поширеній протестантській видавничій традиції: після П’ятикнижжя йдуть історичні книги, поетичні та мудрісні книги, великі й малі пророки, а далі стандартний двадцятисемикнижний корпус Нового Завіту. Водночас назви окремих книг свідомо пристосовано до ширшого слов’янського церковного середовища. Так, поряд із назвами «Перша книга Самуїла» та «Друга книга Самуїла» подано в дужках відповідники «1-а книга царів» і «2-а книга царів», а книги Царів додатково названо третьою і четвертою книгами царств; Хроніки співвіднесено з традиційними «параліпоменон». Така подвійна номенклатура є вдалою пастирською і книгознавчою рисою: вона не змінює канонічного складу, але допомагає читачам, вихованим на православній, греко-католицькій або російській синодальній системі назв, без труднощів орієнтуватися у виданні. Однак конфесійна відкритість перекладацького проєкту не означає, що конкретний том містить повний православний чи католицький біблійний канон: за складом це саме шістдесятишестикнижна Біблія.

Передмова повідомляє, що роботу над перекладом було розпочато Українським Біблійним Товариством 1992 року, а центральною постаттю проєкту став о. Рафаїл Турконяк, знавець давніх мов, доктор богослов’я і лауреат Шевченківської премії. Проте називати видання виключно одноосібною працею Турконяка було б спрощенням. Сам переклад пов’язаний передусім із ним, але остаточний текст постав унаслідок тривалого редакційного, консультативного й міжцерковного опрацювання. Микола Жукалюк, який очолював редакційну комісію, згадував про участь Ігоря Корещука, Олександра Болотникова, церковних керівників і фахівців, до яких зверталися для консультацій; він також розповідав про публікацію шести окремих біблійних книг, збирання читацьких зауважень і перевірку тексту знавцями єврейської мови. Це свідчить про багатоступеневий характер роботи, хоча повного списку всіх редакторів, рецензентів, літературних консультантів та розподілу їхніх обов’язків у самому томі не подано. Турконяк, зі свого боку, зазначав, що спочатку мав перекладати грецький текст, тоді як Старим Завітом з єврейської мав займатися інший перекладач; після того як цей розподіл не реалізувався, він узяв на себе і давньоєврейську частину, а редакційна перевірка Старого Завіту тривала кілька років. (Релігійно-інформаційна служба України)

Особливо важливо відрізняти це видання від попередньої повної Біблії в перекладі Турконяка, оприлюдненої Українським Біблійним Товариством 2011 року. Там старозавітний корпус був пов’язаний із грецькою традицією Септуагінти, тоді як видання 2020 року заявлене як переклад Старого Завіту з давньоєврейського масоретського тексту, а Нового Завіту — з давньогрецького. Отже, перед нами не просте поліграфічне перевидання попередньої Турконякової Біблії і не лише мовна модернізація тексту 2011 року, а окрема редакційно-перекладацька реалізація з іншою основою для Старого Завіту. Офіційні матеріали презентації видання також підкреслювали, що старозавітний текст перевіряли щодо відповідності масоретському оригіналу, а новозавітний — грецькому. Водночас ні передмова, ні інші доступні сторінки тому не називають конкретних наукових видань: не зазначено, чи використовувалася Biblia Hebraica Stuttgartensia, Biblia Hebraica Quinta, певна редакція Nestle–Aland або Greek New Testament Об’єднаних біблійних товариств. Тому приписувати перекладачам залежність від одного з цих видань без додаткового документального підтвердження не можна. Формулювання «масоретський текст» і «давньогрецький текст» визначають загальну традицію основи, але не дають академічно повної текстологічної паспортизації перекладу. (Religion in Ukraine)

Заявлену перекладацьку філософію редактори формулюють виразно: «перекладати слід буквально наскільки можливо, і разом з тим вільно, в межах крайньої необхідності». Ця формула описує прагнення до проміжної позиції між послівним буквалізмом і парафразом. Інше образне визначення мети — бажання «скоротити відстань» між давнім текстом і сучасним читачем. Безпосереднє читання різних жанрів підтверджує, що це не просто декларація. Переклад справді нерідко зберігає повтори, сурядну побудову, біблійні образи, традиційні титули й відчуття стародавньої оповіді, але в інших місцях перебудовує синтаксис, вводить логічні зв’язки, називає невиражений підмет, пояснює метафору або розкриває передбачуваний смисл. Тому найточніше визначати його як помірно формально-еквівалентний переклад із помітним функціональним і тлумачним компонентом. Він значно ближчий до власне перекладу, ніж до переказу, однак не прагне відтворювати кожну граматичну конструкцію оригіналу ціною неприродної української фрази.

Початок книги Буття добре демонструє сильні сторони такого підходу. Речення «На початку створив Бог небо та землю» зберігає традиційну урочистість, але звучить природніше для сучасного українського читача, ніж низка архаїчніших відповідників. Наступний вірш передано як: «Земля ж була порожньою і безжиттєвою; безодню вкривала темрява, а Дух Божий ширяв над поверхнею води». Слова «порожньою і безжиттєвою» є зрозумілим контекстуальним відтворенням складної давньоєврейської формули, а «ширяв» вдало зберігає динамічну образність дієслова. Водночас переклад не усуває біблійної повторюваності: формули «І сказав Бог», «І сталося так», «І побачив Бог» відтворюються послідовно, підтримуючи ритм розповіді. Збереження висловів на кшталт «жива душа» показує небажання повністю розчинити стародавню антропологічну лексику в сучасному натуралістичному описі. Проте вже в Бут. 1:26–27 помітна богословська редакційність через великі літери в займенниках «Нашим», «Нашою», «Своєю», «Він». Таке оформлення звичне для церковного читання, але воно є не властивістю давньоєврейської графіки, а конфесійно-шанобливою інтерпретацією українських редакторів.

У поетичних книгах переклад загалом зберігає паралелізм, однак розташування тексту не завжди допомагає побачити його формальну структуру так чітко, як у спеціалізованих поетичних або навчальних виданнях. Перший псалом починається словами: «Блаженний чоловік, який не бере участі у раді нечестивих», а далі пояснює, що він «насолоджується Господнім Законом». «Блаженний», «нечестиві» та «Закон» підтримують сакрально-літературний регістр; натомість конструкція «не бере участі у раді» звучить пояснювальніше, ніж буквальне відтворення метафори ходіння. Образ дерева біля потоків води збережено, завдяки чому переклад не жертвує поетикою заради абстрактного тлумачення. У Пс. 2:7 основний текст має традиційне «Ти Мій Син, Я сьогодні Тебе породив», але примітка пропонує інший можливий спосіб розуміння. Це хороший приклад того, як короткий довідковий апарат може попередити читача про неоднозначність. Разом із тим написання «Син» із великої літери і формулювання деяких приміток спрямовують сприйняття в бік христологічного прочитання ще до того, як читач сам зіставить псалом із його давньоізраїльським царським контекстом і новозавітним використанням.

Ще виразніше тлумачний характер виявляється у пророчих книгах. В Іс. 7:14 читаємо: «Ось Діва завагітніє й народить Сина», причому великі літери посилюють традиційне христологічне прочитання. Такий вибір цілком зрозумілий у церковній Біблії, але академічному читачеві було б корисно мати примітку про лексичний обсяг давньоєврейського слова та про історію його передачі в Септуагінті й християнській традиції. В Іс. 52:13–53:12 особові займенники, що стосуються Господнього Слуги, також систематично пишуться з великих літер. Переклад «Він же був зранений за наші гріхи» зберігає центральний образ, але фраза «завдяки перенесеному Ним стражданню, нам подаровано мир» уже не лише відтворює лексику, а й розгортає її логіку. Подібно вислів про життя як «викупну жертву» робить богословський зв’язок прозорішим для сучасного християнина, але водночас звужує поле можливих лексичних відповідників. Для проповіді така ясність є перевагою; для філологічної екзегези необхідно пам’ятати, що частину інтерпретації тут перенесено з коментаря до самого тексту.

Новозавітний текст переважно легко читається і зберігає впізнаваність ключових церковних формул. Ів. 1:1 звучить: «На початку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог». Ритм, повтор і богословська точність цього речення не принесені в жертву стилістичному урізноманітненню. В Ів. 3:16 переклад «Бо так Бог полюбив світ, що дав [Свого] Єдинородного Сина» поєднує традиційний термін «Єдинородний» із редакційною вставкою в квадратних дужках. Це рішення зберігає зв’язок із літургійною та догматичною мовою, але показує, що «сучасність» перекладу не означає систематичного усунення церковної лексики. У Посланні до євреїв 11:1 читаємо: «Віра є підставою для надії, те, що переконує про речі, недоступні для споглядання». Це виразно пояснювальний переклад: семантично насичені грецькі іменники передано не симетричними абстрактними відповідниками, а цілими смисловими конструкціями. Результат доступний для читача, проте інтерпретаційні можливості слів звужуються, тому в академічному аналізі цей вірш варто перевіряти за грецьким текстом та іншими перекладами.

Однією з найпомітніших редакційних особливостей є застосування курсиву, круглих і квадратних дужок. Передмова пояснює, що курсив позначає слова, відсутні в оригіналі, але додані для ясності. Це корисний принцип: читач бачить, де українська граматика або контекст потребували уточнення. Проблема полягає в тому, що функція квадратних дужок окремо не пояснена, хоча в основному тексті вони виконують щонайменше кілька різних завдань. У них можуть стояти доданий підмет на кшталт «[Ісус]» або «[Його учні]», пояснювальна фраза, традиційний текстовий додаток чи цілий вірш. Через це читач не може за самим знаком визначити, чи перед ним звичайна граматична експлікація, сумнівне рукописне читання, пізніша церковна традиція або лише стилістичне уточнення редактора. Для популярного видання така багатозначність може залишитися непоміченою, але для відповідального читання вона істотна: одна й та сама графічна конструкція не повинна без пояснення позначати явища різної текстологічної ваги.

Непослідовність особливо очевидна у відомих новозавітних різночитаннях. Доксологію молитви Господньої в Мт. 6:13 — «Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки» — подано в квадратних дужках. У Мк. 15:28 весь вірш також взято в дужки. Натомість довге завершення Євангелія від Марка, Мк. 16:9–20, надруковане як звичайне продовження розповіді без вступної текстологічної примітки. Сучасні критичні видання і багато перекладів окремо сигналізують особливий рукописний статус цього завершення; наукові примітки NET Bible, наприклад, виділяють увесь уривок подвійними дужками, а Deutsche Bibelgesellschaft показує, що критичний апарат має дозволяти читачеві простежити редакційне рішення. (NetBible) Так само розповідь про жінку, схоплену в перелюбі, Ів. 7:53–8:11, у виданні Турконяка входить до звичайного основного тексту без загальної позначки її нестійкого місця в рукописній традиції, хоча ранні свідки й історія переміщення цього уривка давно становлять предмет текстологічного обговорення. (Bible Odyssey)

Ще показовішим є 1 Ів. 5:7–8. Розширене формулювання про «Отця, Слово і Духа Святого» включене в квадратних дужках, але примітка не пояснює, чому воно виділене і яке його місце в історії грецького тексту. У Nestle–Aland 28 основний грецький текст містить лише свідчення Духа, води і крові, без так званої Comma Johanneum. (Die Bibel) Сам факт дужок у виданні 2020 року принаймні показує обережність редакторів, але для непідготовленого читача їхнє значення залишається неясним. Отже, видання не можна характеризувати як таке, що механічно відтворює Textus Receptus, адже частину пізніших читань воно маркує; однак його не можна беззастережно назвати й послідовним відтворенням сучасного критичного тексту, бо інші великі варіантні уривки залишаються немаркованими. Найвірогідніше, редактори прагнули поєднати критичну основу з літургійно й культурно звичним корпусом, проте не створили достатньо прозорої системи повідомлення про свої текстологічні рішення.

Значною перевагою Старого Завіту є спроба розрізнити в друці Боже ім’я YHWH і титул Adonai. Передмова пояснює, що слово «Господь», надруковане особливим шрифтом, відповідає «Яхве», а звичайне «Господь» — «Адонай»; курсивне написання іноді є редакційною заміною займенника для ясності. Для читача, який не володіє давньоєврейською мовою, це потенційно дуже корисне рішення, адже воно показує різницю, зазвичай приховану однаковим слов’янським відповідником. Водночас ефективність системи залежить від поліграфічної помітності шрифтового контрасту. У щільному наборі відмінність не завжди відразу кидається у вічі, а під час копіювання в простий електронний текст може взагалі зникнути. Для науково-довідкового видання доцільнішою була б також чітка легенда на окремій сторінці та послідовний опис усіх комбінацій YHWH і Adonai. Проте сама увага до проблеми Божого імені відрізняє цей переклад від багатьох популярних видань, у яких відповідна інформація зовсім невидима.

Власні назви передаються переважно у традиційних формах: Єва, Ісаак, Мойсей, Єрусалим, Самарія, а не в максимально наближених до єврейської фонетики варіантах Хавва, Їцхак, Моше, Єрушалайм і Шамрон. Передмова чесно пояснює це культурною пам’яттю, сформованою російським Синодальним перекладом і попередніми українськими Бібліями. Такий підхід має практичну силу. Він не змушує громади відразу переучувати сотні усталених імен і полегшує міжпоколінне читання. Водночас посилання на синодальну традицію виявляє історичну залежність українського біблійного словника від російського церковного посередництва. Для перекладу, який претендує на сучасне українське мовне існування, можна було б очікувати систематичнішого пояснення того, де традиційна форма справді стала органічною частиною української культури, а де вона лише відтворює давню російську норму. Сам текст обирає обережний еволюційний шлях, а не радикальну гебраїзацію антропонімів і топонімів. Для широкого читача це перевага; для лінгвіста — предмет подальшої дискусії.

Мовний регістр перекладу можна визначити як сучасний літературно-сакральний. Він помітно легший за багато фрагментів Огієнкового тексту, але не стає розмовною Біблією і не намагається усунути всю традиційну церковну лексику. Залишаються «блаженний», «нечестивий», «Син Людський», «довіку», «Єдинородний», «Заповіт», «праведність» та інші слова, які не завжди належать до щоденного мовлення, проте є частиною української біблійної й богословської культури. Сам Турконяк, порівнюючи свою працю з перекладом Огієнка, наголошував на бажанні зробити текст легшим для читання, не заперечуючи значення попередника. (Релігійно-інформаційна служба України) На практиці це вдалося нерівномірно, але загалом переклад справді читається плавніше. У ньому частіше трапляються коротші синтаксичні блоки, виразні причинно-наслідкові зв’язки й природні українські дієслівні конструкції. Поряд із ними збережено чимало гебраїзованих повторів і сурядних ланцюгів, що підтримують біблійний ритм. Така стилістична подвійність не обов’язково є недоліком: вона відображає заявлений намір залишити текст давнім за походженням, але доступним за мовою.

Дискусійним редакційним рішенням є відмова від лапок для прямої мови. Передмова пояснює це труднощами точного визначення меж цитат і висловлювань у давньому тексті. З текстологічного погляду обережність виправдана: сучасна пунктуація неминуче інтерпретує структуру, якої не було в первісних рукописах у нинішньому вигляді. Проте для читача, особливо в пророчих книгах, Євангеліях і довгих промовах, відсутність лапок інколи ускладнює встановлення того, де завершується голос оповідача і починається чи закінчується репліка персонажа. Редакційні заголовки й абзаци частково компенсують цю проблему, але самі заголовки також є тлумачними і не належать до біблійного оригіналу. Видання, отже, уникає одного виду інтерпретаційної пунктуації, але використовує інші засоби структурного тлумачення. Було б корисно чіткіше розрізняти у передмові давній текст, перекладацьку пунктуацію, редакційні заголовки й шрифтові позначення, щоб читач розумів рівень авторитетності кожного елемента.

Підрядкові примітки становлять цінний, хоча й нерівномірний апарат. Вони пояснюють значення єврейських і грецьких імен, географічних назв, мір, монет, культурних реалій і термінів на кшталт геєни, мамони чи «амінь»; подекуди наводять альтернативний переклад або вказують, що інші версії розуміють вислів інакше. Для читача без доступу до словників це реальна допомога. Разом із тим філологічні, богословські та конфесійні пояснення не завжди чітко розмежовано. Примітка може починатися як лексична довідка, а завершуватися христологічним висновком; в інших місцях історико-культурне пояснення майже непомітно переходить у тлумачення авторського наміру. Такий апарат доречний у церковному популярному виданні, але не є нейтральним науковим коментарем. Особливо бракує систематичних текстологічних приміток: другорядні реалії іноді пояснено докладніше, ніж великі рукописні варіанти, здатні впливати на уявлення читача про склад основного тексту.

Науково-довідкове оснащення тому загалом мінімальне. У ньому немає окремих вступів до кожної біблійної книги, оглядів історичного контексту, відомостей про авторство й датування, бібліографії, словника, тематичного покажчика, розгорнутої системи паралельних місць, хронологічних таблиць, плану читання або картографічного додатка. Для звичайної читальної Біблії це не вада саме по собі: відсутність великої кількості допоміжних матеріалів залишає в центрі біблійний текст і дозволяє вмістити повний корпус у порівняно компактний том. Але називати видання навчальним або академічним було б неправильно. Для семінарського курсу, поглибленого біблійного гуртка чи підготовки проповіді читачеві знадобляться окремі вступи, атлас, словники, критичні видання та коментарі. Коротка передмова досить добре описує мовно-редакційні принципи, але не замінює повної документації перекладацького проєкту.

Поліграфічна композиція стримана й традиційна. Темно-бордова обкладинка з золотистим хрестом, великим словом «БІБЛІЯ» і позначенням «Сучасний переклад» відразу визначає сакральний, а не академічний чи рекламний характер книги. Внутрішній текст набрано у дві колонки, з великими номерами розділів, жирним шрифтом і виразними назвами книг. Така система економить місце й добре відповідає звичному образу церковної Біблії. Водночас сторінка досить щільна: вузькі колонки, невеликі поля і сильне насичення шрифту можуть втомлювати під час тривалого читання, а простору для власних нотаток майже немає. Поетичні тексти не завжди мають настільки розвинену графічну сегментацію, щоб читач відразу бачив усі строфічні й паралельні структури. Електронна копія дозволяє оцінити макет, контраст і композицію, але не дає підстав робити певні висновки про щільність паперу, просвічування, міцність шиття, зручність розкривання, вагу тому або довговічність конкретної палітурки.

У порівнянні з перекладом Івана Огієнка видання 2020 року загалом синтаксично прозоріше і ближче до сучасної української фрази, хоча поступається Огієнковому текстові в історичній укоріненості й упізнаваності в багатьох євангельських громадах. Порівняно з перекладом Івана Хоменка воно має інше конфесійне оточення, інший канонічний склад цього конкретного тому і часто більш виражене прагнення показувати додані слова типографічно. На тлі перекладу Куліша, Пулюя і Нечуя-Левицького мова Турконякового видання значно доступніша сучасному читачеві, але не має тієї самої історико-літературної дистанції й виразної стилізації XIX століття. Порівняно з динамічнішими сучасними версіями цей текст більш охоче зберігає традиційну богословську термінологію, повтори й біблійний синтаксичний ритм. Його особливе місце полягає не в абсолютній «найточності» чи «найсучасності», які неможливо об’єктивно проголосити, а в поєднанні прямої роботи з біблійними мовами, міжцерковного редакційного процесу, сучаснішої української літературної форми і свідомого збереження значної частини традиційного церковного словника.

Основною аудиторією видання є читач, який прагне читати повну Біблію зрозумілою українською мовою, але не бажає переходити до цілком вільного переказу. Переклад придатний для домашнього читання, біблійних груп, молодіжного навчання, підготовки проповідей і публічного церковного використання, якщо громада приймає його термінологію та шістдесятишестикнижний склад. Він особливо корисний поряд із Огієнком або Хоменком: зіставлення допомагає помітити, де традиційна формула є лише одним із можливих способів передачі оригіналу. Для православних і католицьких читачів слід окремо враховувати відсутність другоканонічного корпусу. Для фахівців переклад становить важливий матеріал з історії української біблійної мови початку XXI століття, але не може замінити давньоєврейський, арамейський і грецький тексти та їхній критичний апарат.

Підсумкова оцінка має бути виразно позитивною, але не некритичною. «Сучасний переклад» Українського Біблійного Товариства є масштабним і вагомим досягненням української біблійної культури. Його сильними сторонами є читабельність, цілісність, поважний сакральний регістр, робота з мовами оригіналу, збереження біблійної образності, корисні лексичні примітки, продумане поєднання традиційних назв із сучаснішою фразою та спроба розрізняти YHWH і Adonai типографічно. Найпомітнішими обмеженнями є відсутність точної інформації про використані критичні видання, неповна документація складу й процедур редакційної комісії, багатозначне застосування квадратних дужок, непослідовне маркування великих новозавітних варіантів, проникнення конфесійного тлумачення у великі літери, текст і примітки, а також мінімальний науково-довідковий апарат. Тому цю Біблію можна впевнено рекомендувати як один із головних сучасних українських текстів для читання й церковного вжитку, але не як єдину основу для академічної екзегези. Найвідповідальніше користування нею передбачає зіставлення з іншими українськими перекладами, сучасними критичними виданнями оригіналів і коментарями, особливо там, де перекладачі розгортають зміст, вводять слова в дужках або працюють із текстологічно складними уривками. Саме в такому діалозі це видання найповніше виявляє свою справжню цінність: не витісняє попередню українську традицію, а розширює її, даючи сучасному читачеві ще один серйозний, живий і богословськи насичений спосіб слухати біблійний текст.