«Новий Завіт Господа нашого Ісуса Христа з додатком Псалмів. Новий переклад» належить до тих українських біблійних видань, бібліографічна ідентифікація яких вимагає уважнішого читання не лише титульного аркуша, а й останньої сторінки. На титулі зазначено, що книгу видано для Інтернаціонального Біблійного Товариства в Колорадо-Спрінґс видавництвом Evangel Bible Translators and Ministries у Торонто 1991 року. Зворот титулу містить копірайт Evangel Bible Translators and Ministries за 1990 рік, але водночас указує московське видавництво «Протестант» і 1992 рік. Остаточні вихідні дані повідомляють, що книгу підписано до друку 14 квітня 1992 року з готових діапозитивів, надруковано в Москві виробничим об’єднанням «Детская книга» накладом 250 000 примірників на офсетному папері у форматі 60×90/16; обсяг становить 31 умовний друкований аркуш, а ISBN — 5-85770-079-5. Основна пагінація завершується сторінкою 486, до якої додаються ненумеровані й пронумеровані римськими цифрами вступні аркуші; цифрова копія містить 498 зображень сторінок. Тому найточніше цей примірник слід описувати як московський масовий передрук 1992 року торонтського видання 1991 року, виконаний із наданого закордонного оригінал-макета, а не просто як «торонтське видання 1991 року». Саме таке розрізнення між перекладом, редакцією і конкретним поліграфічним випуском передбачають критерії поданого для рецензування завдання.
Названа на титулі організація International Bible Society нині діє під назвою Biblica; офіційна історична сторінка організації вказує, що нову назву було прийнято 2009 року. Проте це сучасне інституційне ототожнення не вирішує головної проблеми самого видання: книга не називає перекладачів, редакторів, філологічних консультантів, членів комісії або рецензентів. Не подано також історії проєкту, опису редакційного процесу, переліку використаних давньоєврейських і грецьких видань чи пояснення того, що саме означає титульне визначення «Новий переклад». Для біблійного видання, яке претендує на статус нового перекладу, така анонімність є істотним редакційним недоліком: читачеві пропонують авторитетний текст, але не дають змоги перевірити компетентність його укладачів, розподіл відповідальності й принципи прийняття перекладацьких рішень. (biblica.com)
Пізніші оглядові матеріали євангельського середовища пов’язують цей проєкт з Яковом Духонченком, Григорієм Деркачем, Діаною Деркач і Фредом Смольчуком. За цими повідомленнями, робота розпочалася наприкінці 1980-х років у співпраці українських протестантських керівників із діаспорними перекладачами; після смерті Григорія Деркача 1989 року її продовжила Діана Деркач. Ті самі джерела характеризують текст не як цілком самостійний переклад з оригіналів, а як мовне поновлення перекладу Івана Огієнка з певним посереднім впливом російського Синодального перекладу. Ці відомості повторюються у двох незалежних один від одного популярних ресурсах, однак жоден із них не є архівом перекладацького проєкту або академічною публікацією, тому названий склад учасників слід подавати з відповідним застереженням. Крім того, одна з пізніших статей говорить про друкування у Стокгольмі й про том із Псалмами та Приповістями, тоді як досліджуваний примірник має московські вихідні дані й містить лише Новий Завіт та Псалми. Це показує, що історію ширшого проєкту не можна механічно переносити на кожен його окремий випуск. (bible.by)
Внутрішній аналіз тексту переконливо підтримує думку, що перед нами не незалежний переклад Нового Завіту і Псалтиря безпосередньо з біблійних мов, а досить послідовна редакційна модернізація Огієнкового тексту. Це не означає, що праця укладачів була механічною або незначною. Вони замінювали частину архаїчної лексики, спрощували синтаксис, нормалізували написання деяких слів, змінювали порядок компонентів речення, додавали заголовки, вступи, розгалужені паралельні місця та окремі пояснювальні примітки. Однак структура речень, основна лексика, послідовність образів, традиційні власні назви й навіть численні характерні формулювання залишаються настільки близькими до Огієнка, що титульне визначення «Новий переклад» створює завищене уявлення про ступінь самостійності проєкту. Коректніше було б назвати його переглянутим, осучасненим або популярно відредагованим варіантом перекладу Огієнка, підготовленим для широкого протестантського читача кінця радянської доби.
Канонічний склад видання відповідає протестантській практиці компактного поєднання Нового Завіту з Псалтирем. Подано всі двадцять сім книг Нового Завіту у звичному порядку: чотири Євангелія, Дії апостолів, Павлові послання, Послання до євреїв, соборні послання й Об’явлення Іоана Богослова. Після Об’явлення вміщено сто п’ятдесят псалмів. Другоканонічних книг або інших старозавітних додатків немає, але називати це «скороченим протестантським каноном» було б неточно: видавці не намагалися представити повну Біблію, а створили молитовно-місіонерський том, у якому Новий Завіт доповнений найуживанішою в особистому й церковному благочесті старозавітною книгою. Псалми мають єврейсько-протестантську нумерацію, без паралельного зазначення відмінної нумерації Септуагінти.
Паратекстова концепція видання виразно євангельська й катехитична. Перед Новим Завітом уміщено загальний вступ, а перед кожною біблійною книгою — короткий огляд її автора, адресатів, теми та структури. Уже формула вступу «Новий Завіт — це вчення Ісуса Христа і апостолів» показує, що редактори прагнуть не стільки нейтрально ознайомити читача з історико-літературними проблемами, скільки одразу ввести його в конфесійне розуміння єдності Писання. Старий Завіт розглядається передусім як очікування Месії, а його постаті, установи й події — як прообрази Христа. Така христоцентрична перспектива цілком природна для церковного видання, однак вступ майже не відокремлює прямі месіанські тексти, пізнішу християнську типологію та редакційні богословські узагальнення. Тому читачеві пропонують уже сформовану герменевтичну систему, не позначаючи її як одну з можливих конфесійних моделей прочитання.
Вступи до окремих книг часто корисні як перша орієнтація. Вони пояснюють літературні жанри, групують матеріал, називають провідні теми, допомагають побачити зв’язок між Євангелієм від Луки та Діями апостолів або між адресатами Павлових послань і конкретними обставинами ранніх церков. Водночас їхній науковий рівень нерівний. Традиційні гіпотези нерідко подано як установлені факти. Наприклад, вступ до Матвія розповідає, що Євангеліє спершу було написане арамейською мовою, а потім перекладене грецькою, не пояснюючи, що це реконструкція, пов’язана з тлумаченням ранньоцерковних свідчень, а не висновок, безпосередньо доведений збереженим текстом. Схема «Матвій зображає Христа Царем; Марко — Слугою; Лука — Чоловіком; Іоан — Богом» є популярним проповідницьким узагальненням, але воно спрощує багатогранну христологію кожного Євангелія. Вступ до Псалтиря так само поєднує корисні відомості про п’ять книг і традиційних авторів із категоричними твердженнями про Ездру як остаточного упорядника та майже суцільне передбачення земного життя Христа в псалмах. Отже, ці матеріали придатні для церковного навчання, але не можуть замінити сучасний академічний вступ до Біблії.
Найістотнішою науковою прогалиною є цілковита відсутність декларації про текстологічну основу. Видання не називає ані конкретного грецького тексту Нового Завіту, ані видання давньоєврейського тексту Псалмів. Тому йому не можна без документальних доказів приписувати використання Nestle–Aland, UBS Greek New Testament, Biblia Hebraica Stuttgartensia чи будь-якого іншого критичного видання. Проте характер основного тексту дозволяє зробити аргументований висновок: новозавітна частина послідовно відтворює читання, властиві Textus Receptus і залежним від нього традиційним перекладам. Ідеться не про один випадковий збіг, а про сукупність показових місць. Довше закінчення Марка 16:9–20 надруковане без дужок і пояснень; оповідь про жінку, схоплену в перелюбі, Ів. 7:53–8:11 безперервно переходить з сьомого розділу у восьмий; доксологія молитви Господньої міститься в основному тексті Мт. 6:13; включено Дії 8:37; у 1 Тим. 3:16 читаємо «Бог з’явився в тілі»; у 1 Ів. 5:7–8 подано розширене тринітарне читання; в Об. 22:19 стоїть «книга життя», а в Об. 22:14 — «ті, котрі додержуються заповідей Його».
Саме по собі включення традиційних уривків не є підставою знецінювати видання: вони відіграли величезну роль у богослужінні, проповіді й духовній пам’яті християнських громад. Проблема полягає в непрозорості. Сучасні критичні видання та переклади зазвичай принаймні позначають, що рукописна традиція Марка 16:9–20 і Ів. 7:53–8:11 є складною; детальні текстологічні примітки NET Bible, наприклад, пояснюють відсутність цих уривків у низці ранніх свідків і подають їх із відповідним застереженням. Ще виразнішим індикатором є 1 Ів. 5:7: досліджуване видання друкує «Бо троє свідчать на небі: Отець, Слово і Дух Святий; і Ці троє — одно», тоді як сучасний критичний грецький текст не містить цього розширення, а текстологічні довідки прямо пов’язують його з формою Textus Receptus. Читач досліджуваного тому нічого про це не дізнається, бо видання не має ні квадратних дужок, ні виноски, ні альтернативного читання. Для особистого читання це може лишитися непомітним, але для екзегези й доктринальної аргументації така мовчанка принципова. (NetBible)
Псалтир не дає настільки виразного набору текстологічних маркерів, щоб установити конкретне давньоєврейське видання. Його нумерація, послідовність і загальна форма відповідають масоретській традиції, однак дуже близька залежність від попереднього українського перекладу не дозволяє стверджувати, що укладачі систематично перекладали кожний псалом безпосередньо з єврейської. В окремих примітках трапляються пояснення єврейських слів, зокрема «шеол», назви музичних понять або образні значення висловів, але вони не утворюють послідовного текстологічного апарату. Тетраграматон передається традиційним словом «Господь»; альтернативної форми Божого імені чи пояснення принципу його відтворення немає. Тому найбезпечніше говорити, що Псалтир представляє традиційну українську протестантську редакцію масоретського текстового типу, значною мірою успадковану через Огієнка, а не документований новий переклад із названого наукового видання єврейського тексту.
Фактичний перекладацький метод тяжіє до формальної еквівалентності з вибірковим стилістичним спрощенням. Редактори здебільшого зберігають традиційну послідовність синтаксичних компонентів, повтори, образи, довгі ланцюги сполучників і культурно забарвлені терміни. Вони не перетворюють стародавні міри чи грошові одиниці на сучасні еквіваленти, а часом пояснюють їх унизу сторінки. Не усуваються метафори на кшталт «камінь спотикання», «плід утроби», «підперезати стегна» або «жорстокість серця». Водночас деякі граматичні конструкції стають простішими, а архаїчні слова замінюються звичнішими: «Ангол» часто стає «ангелом», «ймення» — «ім’ям», «тайкома» — «таємно», «вродить» — «народить». Це робить текст доступнішим, але не переводить його до справді сучасного розмовного чи функціонально-еквівалентного регістру. Перед нами радше традиційний церковний текст, полегшений для читача кінця ХХ століття.
Показовим є Мт. 1:18–21. У досліджуваному виданні читаємо: «Народження ж Ісуса Христа сталося так. Коли матір Його Марію заручено з Йосипом, то перше ніж вони зійшлися, виявилося, що вона мала в утробі від Духа Святого». Далі ангел говорить про Сина: «Він спасе людей Своїх від гріхів їхніх». Огієнків текст має ту саму композицію, той самий словник і майже той самий порядок слів: відмінності стосуються переважно розташування займенників, пунктуації та заміни окремих архаїчних форм. Навіть характерний вислів «ославити її» зберігається в сусідньому вірші, хоча сучасний читач швидше очікував би «зганьбити» або «виставити на ганьбу». Це типовий приклад не нового перекладацького розв’язання грецького тексту, а обережного редагування вже усталеної української версії.
Таку саму залежність показує молитва Господня. Видання подає: «Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім’я Твоє. Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі». Огієнкова редакція відтворює практично ту саму фразу, включно з формою «єси» і традиційним порядком прохань. Незначне усунення слова «отак», зміна великої чи малої літери та пунктуації не створюють нового перекладу. Більше того, збереження «єси» добре демонструє межі осучаснення: редактори прагнули полегшити сприйняття, але не бажали надто віддалятися від сакрального звучання, засвоєного українськими протестантами через Огієнка. Такий компроміс має пастирську логіку, бо дозволяє громаді впізнавати знайомий текст, однак називати його «живою, легкодоступною мовою» без застережень уже на початку ХХІ століття було б перебільшенням. (Bible.com)
Мовний регістр видання внутрішньо неоднорідний. Поруч із цілком природними українськими реченнями трапляються архаїчні або книжні форми «єси», «грядущий», «увірувати», «возлежати», «благочестя», «провіщення», «осоромити» й «звіщати». У вступах особливо помітні конструкції на зразок «в дальших книгах», «появлялося», «відноситься прямо», «висказані фігуральною формою», «прислання Святого Духа», які нині сприймаються як застарілі, діаспорні або кальковані. Часте вживання відносного займенника «котрий» саме по собі нормативне, але в поєднанні з повторюваною синтаксичною моделлю надає тексту одноманітного книжного ритму. Тому переклад звучить простіше за деякі старі церковні видання, але не завжди природніше за сучасну українську прозу. Його мова є документом перехідної доби: вона намагається відійти від архаїки, не розриваючи зв’язку зі східнослов’янською євангельською традицією.
Система власних назв також консервативна. Використано форми «Іоан», «Іуда», «Іудея», «Віфлеєм», «Вавілон», «Ісайя», «Фарес», «Єсром», «Заровавель», близькі до усталених церковнослов’янських, російських синодальних та давніших українських біблійних форм. Така практика полегшувала спільне читання людям, вихованим на традиційних протестантських Бібліях, але віддаляє видання від сучасних принципів українського передавання біблійних імен. Божественні займенники й назви послідовно пишуться з великої літери, що виражає редакційне благоговіння, хоча не відтворює особливості давньоєврейських або грецьких рукописів. Усе це підтверджує, що редактори працювали насамперед для церковного середовища, а не для академічної аудиторії чи читачів, які очікують максимальної мовної нейтральності.
Традиційний текстологічний і конфесійний характер особливо помітний у Діях 8:37. Після запитання ефіопського євнуха про хрещення Пилип відповідає: «Якщо ти віруєш усім серцем, то можна», а євнух сповідує: «Вірую, що Ісус Христос є Син Божий!» Цей вірш добре узгоджується з баптистським наголосом на особистій вірі перед хрещенням, але видання не повідомляє, що його відсутність у ранніх і важливих рукописах стала причиною невключення до основного тексту багатьох сучасних критичних видань. Так само читання 1 Ів. 5:7 може бути використане читачем як безпосередній тринітарний доказ, хоча його текстова історія потребує спеціального пояснення. Переклад не створив цих читань і не обов’язково обрав їх із конфесійною метою; він успадкував їх разом із текстовою традицією. Проте редактори несуть відповідальність за те, що не позначили успадковані варіанти й не дали читачеві змоги розрізнити давній біблійний текст, пізнішу рукописну традицію та церковне використання. (NetBible)
Псалтир мовно й стилістично продовжує ту саму редакційну лінію. Пс. 23 починається виразною й легко запам’ятовуваною фразою: «Господь — Пастир мій, я в недостатку не буду». Далі читаємо: «На пасовиськах зелених оселить мене, на тихую воду мене провадить» і «Він душу мою відживляє». У цих рядках поєднуються образна сила, церковна впізнаваність і форми, які вже 1991 року не були цілком нейтральними: «в недостатку», «на тихую воду», «відживляє», «Твоє жезло». Переклад зберігає паралелізм змісту, але поліграфічно майже не показує поетичної структури. Псалми набрані тим самим двоколонковим, віршованим за нумерацією, але фактично прозовим способом, що й новозавітні книги. Через це строфи, відповідності між піввіршами, повтори й композиційні переходи менш помітні, ніж у сучасних виданнях, де біблійну поезію розташовують окремими рядками. Для співу або послідовного молитовного читання це не є нездоланною перешкодою, але для літературного аналізу Псалтиря верстка невдала.
Організація сторінки загалом практична й консервативна. Основний біблійний текст розміщено у двох колонках, тоді як вступи до книг набрано на всю ширину сторінки. Великі заголовки книг, чіткі номери розділів, колонтитули з назвою книги та розділом, номери сторінок і виділені курсивом тематичні підзаголовки полегшують навігацію. На початку розділів використано збільшені ініціали. Слова Ісуса не друкуються іншим кольором, що дозволяє уникнути штучного поліграфічного поділу між Христовими словами й авторською розповіддю. Тематичні заголовки візуально відокремлені від біблійного тексту, але ніде не пояснено, що вони є редакційними. Частина з них не лише орієнтує, а й тлумачить. Заголовок над Ів. 8:1–11 називає жінку «грішницею» і формулює подію як «Ісус прощає грішниці», хоча сам уривок має складніший юридичний і текстологічний контекст. Такі рішення корисні для швидкого пошуку, проте здатні непомітно задавати читачеві інтерпретацію.
Однією з найсильніших сторін видання є система паралельних місць. Після багатьох віршів подано біблійні посилання, що пов’язують цитати, спільні образи, пророцтва, тематичні відповідності й паралельні розповіді. Для проповідника, керівника домашньої групи або читача, який не має окремої симфонії, це справді корисний інструмент. Посилання розміщені компактно й не перевантажують сторінку окремими колонками. Водночас їхня природа не пояснена: частина є прямими текстовими паралелями, частина — богословськими асоціаціями, а частина відображає типологічне читання редакторів. Непідготовлений користувач може сприймати всі посилання як однаково безпосередні. Система потребувала б редакційної передмови, яка пояснила б критерії добору й умовні скорочення.
Виноски трапляються значно рідше за паралельні місця і здебільшого пояснюють імена, грошові одиниці, давні терміни або іншомовні слова: «мамона», «легіон», «десятимістя», «міна», «драхма», «динарій», «маранафа», «шеол», «Аваддон» та «Аполліон». Такі пояснення корисні й відповідають популярному призначенню книги. Проте межа між мовною довідкою і конфесійним коментарем не завжди витримана. Особливо показова примітка до Мт. 16:18, де розрізнення грецьких слів, пов’язаних з іменем Петра й «скелею», переходить у протестантське тлумачення, що Церква будується не на Петрові, а на його сповіданні Христа. Це допустима інтерпретація, але вона не є простим словниковим значенням і мала б бути чітко позначена як богословський коментар. Через відсутність такого розрізнення довідковий апарат іноді надає конфесійній екзегезі вигляду безперечного філологічного факту.
Науково-довідковий апарат у цілому залишається обмеженим. У книзі немає текстологічних приміток, альтернативних перекладів, посилань на давні рукописи, пояснень синтаксичних труднощів, карт, хронологічних таблиць, словника, конкордансу, предметного покажчика, плану читання чи таблиці мір і ваг. Вступи та паралельні місця роблять том більшим за просте кишенькове видання, але не перетворюють його на навчальну або дослідницьку Біблію. Називати його академічним виданням було б неправильно. Це популярний церковно-місіонерський текст із початковим орієнтаційним апаратом, розрахований на самостійне читання без спеціальної підготовки.
Поліграфічне оформлення добре відповідає масовому призначенню. Темно-зелена фактурна палітурка із золотим написом стримана й упізнавана; зовнішнє оформлення не містить ілюстрацій або декоративної символіки, що надає книзі традиційного протестантського вигляду. Формат 60×90/16 дозволяє поєднати портативність із достатньо великою сторінкою для двоколонкового набору. Основний шрифт контрастний і загалом читабельний, хоча кегль невеликий, рядки щільні, а поля не передбачають зручних розлогих нотаток. Видання придатне для принесення на богослужіння, групового читання й особистого використання, але тривале читання може бути стомливим для людей зі слабшим зором. Наклад у 250 000 примірників і відсутність дорогих кольорових матеріалів підтверджують, що перед видавцями стояло завдання швидкого й широкого поширення Писання, а не створення подарункової або бібліофільської книги.
Електронна копія дає змогу оцінити композицію сторінок, шрифти, навігацію й загальну структуру, але не дозволяє надійно судити про міцність палітурки, фактичну білизну й непрозорість офсетного паперу, просвічування, якість шиття блока або довговічність фарби. Частина сторінок у скані трохи перекошена чи розмита, а автоматично розпізнаний текст містить численні помилки, зокрема змішані літери й пошкоджену пунктуацію. Ці дефекти не слід автоматично приписувати друкованому оригіналу. Водночас самі зображення показують і реальні редакційно-поліграфічні нерівності: подекуди надто щільне розташування паралельних місць, несталу якість дрібного шрифту й не зовсім рівномірне використання пробілів та знаків пунктуації.
Історичне значення тому перевищує його суто перекладацьку оригінальність. Він з’явився в момент, коли українські євангельські громади після десятиліть радянських обмежень отримали можливість масово друкувати й розповсюджувати Святе Письмо. Торонтський оригінал-макет, участь діаспорного видавництва, замовлення International Bible Society і московський наклад у чверть мільйона примірників відображають перехідний культурний простір початку 1990-х років. Український текст виходить у Росії, останні технічні відомості надруковані російською, організаційний центр перебуває в Північній Америці, а мовною основою служить український переклад, створений у діаспорі й давно прийнятий багатьма протестантами. У цьому сенсі книга є не лише біблійним виданням, а й пам’яткою відновлення трансатлантичних зв’язків українського євангельського християнства. (Газета Слово про Слово)
Для первісної аудиторії видання мало очевидні переваги. Воно давало повний Новий Завіт, молитовний Псалтир, короткі вступи, тисячі паралельних посилань і зрозуміліші, ніж у частині старих видань, формулювання в одному відносно компактному томі. Люди, які знали Огієнків переклад напам’ять, могли читати нову редакцію без відчуття радикального розриву. Пастори отримували текст, придатний для цитування в проповіді, а нові громади — доступний масовий примірник для місіонерського розповсюдження. Відсутність складного критичного апарату в такому контексті була не лише недоліком, а й свідомим спрощенням: книга не лякала читача технічними позначками й не вимагала спеціальної освіти.
Для сучасного користувача оцінка має бути диференційованою. Видання й далі може бути цінним для історії українських перекладів, дослідження слововжитку протестантських громад, порівняння редакцій Огієнкового тексту, особистого благочестя й читання в середовищах, де ця версія стала звичною. Воно також допомагає побачити, як наприкінці ХХ століття розуміли «осучаснення»: не як створення нового ідіоматичного перекладу, а як обережне усунення найпомітніших архаїзмів зі збереженням традиційного ритму. Проте для першого знайомства молодого читача з Біблією мова вже не завжди буде легкою; для перекладацького семінару бракуватиме документованих вихідних текстів; для підготовки академічної екзегези — текстологічних приміток; для літературного вивчення Псалмів — поетичної верстки.
Серед українських біблійних версій це видання слід розташувати найближче до перекладу Івана Огієнка, а не поруч із цілком самостійними новими перекладами. Його відмінність від Огієнка полягає переважно у ступені мовного редагування, спрощенні частини форм, новій системі заголовків, вступів і паралельних місць. Саме тому воно може бути корисним другим текстом для читача, який хоче простежити, як одну перекладацьку традицію адаптували до іншої доби. Водночас воно не забезпечує справжньої незалежної перевірки Огієнкових рішень: коли обидва тексти збігаються, це часто пояснюється генетичною залежністю, а не двома окремими перекладацькими висновками. Для порівняльної екзегези його потрібно ставити поруч із українським перекладом, виконаним з іншої текстової основи й за іншою філософією, а також із сучасним критичним грецьким текстом.
Головними здобутками видання є його історична своєчасність, масштаб поширення, конфесійна впізнаваність, загалом ясна двоколонкова верстка, зручна навігація, велика кількість паралельних місць, наявність вступів і стримане прагнення зробити традиційний український біблійний текст доступнішим. У найкращих місцях редактори досягають природнішого звучання, не руйнуючи урочистого регістру. Формулювання залишаються придатними для публічного читання й запам’ятовування, а Псалтир органічно доповнює Новий Завіт для молитовної практики. Не слід недооцінювати й культурну роль такого тому: для багатьох читачів початку 1990-х його недосконалості були значно менш важливими, ніж сама можливість вільно отримати українське Святе Письмо.
Основні обмеження так само мають системний характер. Назва «Новий переклад» не відповідає реальному ступеню залежності від Огієнка; імена учасників та порядок роботи не розкриті; текстологічну основу не названо; значущі рукописні варіанти подано без будь-якого попередження; довідкові примітки часом змішують лексичне пояснення з протестантським тлумаченням; мова поєднує осучаснені форми з архаїзмами, кальками й традиційною номенклатурою; поезію Псалмів набрано майже як прозу; вступи надто впевнено перетворюють традиційні гіпотези на факти; бібліографічні дані 1991 і 1992 років не узгоджено в зрозумілий для читача опис. Жоден із цих недоліків не робить текст непридатним для церковного читання, але разом вони не дозволяють рекомендувати його як єдину основу для наукового дослідження або точного встановлення найдавнішої доступної форми біблійного тексту.
Отже, «Новий Завіт Господа нашого Ісуса Христа з додатком Псалмів» слід оцінювати як історично значущу українську протестантську редакцію перекладу Огієнка, а не як повністю самостійний «новий переклад». Її головна заслуга полягає не в новій текстологічній або перекладознавчій концепції, а в адаптації знайомої біблійної мови, забезпеченні її вступами й паралельними місцями та масовому поширенні в переломний період початку 1990-х років. Видання варто мати дослідникам української біблійної традиції, історикам євангельського руху, пасторам, які працюють зі старшими громадами, і читачам, для яких ця форма тексту має духовну та родинну пам’ять. Воно придатне для особистого читання, молитви й зіставлення з Огієнком, але під час підготовки проповіді, богословської статті або детальної екзегези його необхідно доповнювати перекладами, заснованими на сучасних критичних текстах, а також текстологічними коментарями, словниками й виданнями біблійними мовами. Саме в такому, чітко визначеному колі застосування книга зберігає реальну цінність: не як остаточна або найточніша українська Біблія, а як важливе свідчення того, як українське євангельське християнство на порозі незалежності намагалося повернути Святе Письмо широкому читачеві зрозумілішою, хоча ще глибоко традиційною мовою.
Комментарии
Пока нет комментариев. Будьте первым!