Філарет Патріарх - Інтерв’ю – Том 12

Дванадцятий том «Інтерв’ю» належить до того типу церковно-історичних видань, цінність яких визначається не стільки систематичністю викладу, скільки безпосередністю голосу історичного діяча. Це не монографія з послідовно сформульованою тезою і не збірник богословських трактатів, а великий корпус інтерв’ю, пресконференцій та брифінгів Патріарха Філарета, упорядкований священиком Андрієм Головковим. Саме тому читати його доцільно водночас на кількох рівнях: як джерело до новітньої історії українського православ’я; як свідчення про еклезіологічне самоусвідомлення Київського Патріархату; як документ особистої богословської й суспільної думки Філарета; і, нарешті, як своєрідну хроніку того, як церковний лідер реагував на різко змінювані політичні й суспільні обставини. Упорядницький принцип пояснено вже у вступі: до тому ввійшли інтерв’ю, пресконференції та брифінги останніх років, а редакція прагнула через них передати «живий голос» Патріарха і «пульсацію його богословської думки». Національна бібліографія України також фіксує це видання як дванадцятий том праць Філарета, виданий 2015 року накладом 1500 примірників; Книжкова палата окремо зазначає, що корпус містить тексти українською та російською мовами. (Irbis)

Хронологічна дуга тому надзвичайно важлива для його розуміння. Ранні матеріали ще належать до ситуації, коли головними темами були майбутнє православної юрисдикції в Україні, діалог між Київським і Московським патріархатами, статус автокефалії, відносини з державою, становище українських парафій у діаспорі та можливість майбутнього церковного об’єднання. У пізнішій частині збірника дедалі більше місця займають Майдан, відносини Церкви з суспільним протестом, Крим, воєнні події на Донбасі, моральна допустимість захисту батьківщини, допомога армії, міжконфесійна солідарність і богословське осмислення національного випробування. Історичний контекст цієї зміни не є лише редакційним фоном: у березні 2014 року ОБСЄ розгорнула в Україні спеціальну цивільну моніторингову місію через різке загострення безпекової ситуації, а Генеральна Асамблея ООН того ж місяця підтвердила територіальну цілісність України в її міжнародно визнаних кордонах і закликала не визнавати зміну статусу Криму. (OSCE) Саме на цьому тлі друга половина тому набуває характеру не просто церковної публіцистики, а документа часу. Водночас важливо відразу розрізняти історичний контекст і конкретні інтерпретації Філарета: його оцінки мотивів інших церковних і політичних діячів є позиціями співрозмовника, зафіксованими виданням, а не результатом незалежної редакційної перевірки.

Перший великий тематичний блок починається інтерв’ю «Ми знаємо, чого прагнемо». Тут уже присутня майже вся еклезіологічна програма, що надалі повторюватиметься й розвиватиметься: переконання в необхідності єдиної помісної Української Православної Церкви, прагнення автокефалії, критика залежності українського православ’я від Москви, особлива увага до діаспори й водночас наголос на добрих взаєминах з Українською Греко-Католицькою Церквою. Філарет вибудовує аргументацію одночасно історично, канонічно й національно: існування держави в його логіці створює природну передумову для церковної самостійності, а помісність тлумачиться як церковна форма відповідальності конкретного народу за власне християнське життя. Цей аргумент не подано як абстрактну теорію автокефалії; він постійно переходить у практичні питання парафій, єпископату, освіти, церковної дипломатії та майбутнього інституційного устрою. Саме тут з’являється одна з наскрізних формул збірника: «А правда, як ми знаємо, рано чи пізно завжди пересилює». Вона важлива не лише як риторична фраза: для Філарета історична стійкість церковного проєкту є знаком моральної істинності, хоча саме ототожнення історичного успіху з підтвердженням правоти пізніше потребуватиме критичного богословського уточнення.

Друге інтерв’ю — «Він був одним із найкращих архієреїв» — різко змінює масштаб і переносить читача в радянську добу. Спогади про митрополита Миколая (Юрика) відкривають найцінніший історико-мемуарний пласт тому. Філарет розповідає про церковне життя під державним тиском, про стратегії збереження парафій, ситуацію в Почаївській лаврі, взаємини архієреїв з Радою у справах релігій, долю священнослужителів, що пережили переслідування, та складне співіснування православного і греко-католицького середовищ у Галичині. Особливо цікаві фрагменти про спроби оживити парафії, які формально ще не були зняті з реєстрації, про паломників, змушених долати кілометри пішки до Почаєва, про адміністративні способи сіяти недовіру між духовенством. Ще один важливий сюжет — відновлення «Православного Вісника», видання молитовника з українською фонетикою та історія українського перекладу Нового Завіту, який, за спогадами Філарета, спочатку було вилучено після політичних змін, а збережена копія пізніше дала можливість відновити роботу. На відміну від більшості газетних розмов у збірнику, цей матеріал забезпечено розгорнутими примітками, посиланнями на архівний аудіозапис, радянські документи, періодику й біографічні дослідження. Тому саме цей розділ найближче підходить до критично опрацьованого усно-історичного джерела.

Інтерв’ю «І у складних умовах треба розбудовувати Церкву» та «Церкву не здолати» повертають читача до початку 2010-х років і показують, як Філарет осмислює інституційну стійкість Церкви. Тут багато гострих оцінок державної релігійної політики, Московського Патріархату, патріарха Кирила, можливого майбутнього Київського Патріархату і його місця у світовому православ’ї. Особливо показовою є відповідь на запитання про наступника. Філарет відмовляється будувати майбутнє Церкви навколо особистої фігури і формулює власне бачення церковного проводу: «Не я керую Церквою — керує нею Бог, а я лише знаряддя виконання Його волі». Звідси випливає практична програма: важливі не пошуки персонального спадкоємця, а зміцнення єпархій, парафій, богословських шкіл, підготовка освіченого єпископату й вироблення стійкої церковної структури. У цьому місці богослов’я Провидіння переходить у цілком конкретну еклезіологію інституційної відповідальності. Поруч стоїть моральний мотив незмінності принципів перед обличчям політичної кон’юнктури: «за гроші та кар’єру не можна продавати віру, совість, рідний народ». Саме такі афористичні формули пояснюють, чому газетний формат для Філарета часто виявляється ефективнішим за академічний: складну позицію він зводить до ясного морального імперативу.

Матеріал про природні катаклізми розширює тематичне поле за межі церковно-юрисдикційних суперечок. Землетруси й інші катастрофи стають приводом говорити про страждання, Божий промисел, людську крихкість і покаяння. Тут проявляється характерний для всього тому спосіб богословського мислення Філарета: подія сучасності майже завжди розглядається крізь есхатологічний горизонт. Політичне, природне або суспільне лихо для нього не є самодостатнім фактом; воно ставить людину перед питаннями смерті, суду, вічності й морального вибору. Наступні розмови — про зростання Київського Патріархату, можливість його знищення та ставлення влади — повертають до інституційних питань, але вже з сильнішим мотивом духовної витривалості. Влада змінюється, церковне життя має пережити політичну кон’юнктуру. Цю думку Філарет формулює максимально виразно: «влада і політика за своєю природою речі тимчасові, а Церква — вічна». Богословський сенс такого протиставлення полягає не в запереченні суспільної відповідальності — навпаки, збірник демонструє величезну суспільну активність співрозмовника, — а в прагненні позбавити політичний порядок претензії на остаточність.

Серединний блок тому — матеріали про автокефалію, радянську спадщину, майбутнє українського православ’я і особисту еволюцію церковної позиції Філарета — особливо важливий для дослідника його біографії. В інтерв’ю «Я виступав не взагалі проти автокефалії…» він пояснює свою позицію радянської доби історичними умовами: на його думку, за існування СРСР реальна церковна незалежність була політично нездійсненною, тоді як зі здобуттям державної незалежності обставини принципово змінилися. Наступний матеріал про Радянський Союз як останню «територіальну імперію» продовжує цю ретроспективу; інтерв’ю про майбутнє розділеної Української Церкви переносить наголос із особистої ролі Філарета на кінцеву мету — єдність і визнання іншими Помісними Церквами. Далі послідовно йдуть тексти «Неправда діє, але їй буде край», «Ми не безчинствуємо і не розділяємо Церкву», «Москва розколола Українську Церкву і не дає їй об’єднатися» та розмова про значення моралі для суспільства. Разом вони показують, як у свідомості Філарета еклезіологічна проблема дедалі тісніше пов’язується з питаннями історичної пам’яті, національної суб’єктності та морального устрою суспільства.

Донецька і Тернопільська пресконференції демонструють іншу сильну сторону видання: можливість бачити церковного діяча поза заздалегідь визначеною тематикою газетного інтерв’ю. Запитання стосуються не тільки церковної політики, але й регіональної ситуації, соціальної моралі, історії, економіки, суспільних конфліктів. Розмова про продаж чорноземів переносить богословську аргументацію у сферу соціальної етики й відповідальності за землю; інтерв’ю про чисельність та вплив Київського Патріархату відбиває тогочасну боротьбу за суспільне визнання; розмова із шахтарською аудиторією дозволяє Філаретові говорити про працю як покликання й благословення. У тексті «Для Церкви природно бути в конфлікті зі світом» з’являється класичне християнське напруження між церковною вірністю та цінностями «світу»: Церква не повинна визначати істину за критерієм популярності. Поруч стоїть одна з небагатьох спеціально есхатологічних розмов — «Кінець світу буде під час другого пришестя Христового, а не 21 грудня 2012 року». Вона цікава тим, що в полеміці з календарними прогнозами кінця світу Філарет повертає есхатологію до її новозавітного центру — другого пришестя Христа, відмовляючись від сенсаційного датування.

Наступний цикл — від «Треба говорити правду!» до матеріалу про страх як чинник стримування зла — виявляє морально-публіцистичний характер цього корпусу. Тут поруч опиняються теми правди й неправди, внутрішніх конфліктів в українському православ’ї, оцінка становища архієпископа Олександра (Драбинка), особиста розповідь Філарета про вибір життєвого шляху та аналіз суспільної кризи. Не всі твердження мають однаковий документальний статус. Там, де Філарет згадує власний досвід, служіння, зустрічі чи рішення, текст є першорядним автобіографічним свідченням. Там, де він характеризує чужі мотиви, діяльність спецслужб або приховані церковно-політичні процеси, читач має справу насамперед з позицією й оцінкою співрозмовника. Саме тому цей том особливо корисний історикові, який читає джерело критично: його цінність полягає не лише в тому, чи можна підтвердити кожне висловлене припущення, а в тому, що ми бачимо, як один із центральних учасників церковних процесів пояснював події самому собі та публічній аудиторії.

Із матеріалу «Церква повинна бути з народом» починається нова фаза збірника. Події громадського протесту ставлять питання, яке до цього переважно залишалося теоретичним: що означає для Церкви не бути політичною партією, але водночас не залишатися осторонь моральної кризи суспільства? У відповідях Філарета виникає розрізнення між партійною політикою і моральним свідченням. Позиція сформульована гранично стисло: «Церква повинна бути з народом». В іншій розмові він пояснює це тим, що влада має захищати добро і стримувати зло, а коли, за його оцінкою, відбувається протилежне, Церква не може зберігати моральну байдужість. Далі цей мотив проходить через пресконференцію до 85-річчя, оцінки Митного союзу, брифінги та розмови про суспільне протистояння. Важливо, що богословська лексика тут не відступає перед політичною: поняття правди, совісті, Божої волі, добра і відповідальності залишаються основною мовою тлумачення подій. Це робить тексти виразними, але водночас загострює методологічне питання: наскільки безпосередньо можна переходити від богословської категорії «правди» до оцінки конкретного політичного процесу.

У матеріалах 2014 року ця напруга стає ще сильнішою. Інтерв’ю «Якщо щиро служиш Господу, не треба боятися назвати агресію агресією», «Бог — на боці правди», пресконференція в Українському кризовому медіацентрі та розмова про збір коштів для армії демонструють формування церковної етики в умовах збройного конфлікту. У наступних текстах про можливість захисту землі, міжрелігійну молитву за мир, матеріальну допомогу армії та ставлення до війни проблема набуває безпосередньо богословського характеру. Філарет намагається узгодити заповідь «Не вбивай» з правом і обов’язком захищати ближнього. Його формула показова: «Є заповідь: “Не вбивай”. Але захищати свою землю треба чи не треба?» Далі він розрізняє вбивство невинного й захист людей від насильства, пов’язуючи самопожертву з євангельською любов’ю. Це вже не просто публічна реакція на новини, а спроба сформулювати православну моральну логіку оборони, хоча систематичної етики війни в томі, звичайно, не вибудувано.

Остання частина корпусу ще тісніше поєднує еклезіологію з темою державності. Розмови «Ніяка Росія Україну не переможе!», «Люди хочуть належати до правдивої Української Церкви», «Церква закликає захищати свою землю!», матеріал про спільну позицію релігій і конфесій щодо молитви за мир та допомоги війську, висловлювання після катастрофи Boeing, інтерв’ю «Молюсь за митрополита Володимира» та наступні розмови про Помісну Церкву і Донбас складають щільний документальний зріз середини 2014 року. У них центральна теза Філарета полягає в тому, що церковна розділеність і політична вразливість України взаємопов’язані. Це саме його інтерпретація причинного зв’язку, і видання не намагається зіставити її з альтернативними поясненнями. Однак як джерело для історії релігійної думки ця позиція надзвичайно промовиста: помісність у ній перестає бути лише канонічним питанням і стає частиною ширшої концепції національної єдності, моральної відповідальності та суспільної стійкості.

Фінальні матеріали — брифінг у львівському аеропорту, інтерв’ю про можливий зв’язок церковної єдності з подіями у Криму й на Донбасі, роздуми про страждання українського народу та остання розмова про майбутнє Донбасу — доводять цю лінію до максимальної концентрації. В останніх сторінках особливо помітно, що політична проблематика для Філарета завжди завершується не політичною технологією, а закликом до морального і духовного навернення. У фінальному інтерв’ю відповідь на зневіру в можливостях влади знову повертає до молитви, любові до ближнього, народу, землі та Батьківщини; допомогу захисникам він пояснює вірою у вічне життя й необхідністю ще тут, на землі, вибрати добро й любов. Таким чином композиція тому, можливо навіть не цілком навмисно, набуває богословської завершеності: почавшись із питання про те, якої Церкви прагнуть її прихильники, корпус закінчується питанням, якою людиною треба бути, щоб історична й церковна боротьба не перетворилася на самоціль.

У богословському плані найсильнішою рисою збірника є постійна присутність есхатологічної перспективи. Філарет не залишає смерть, вічність, Божий суд і спасіння в межах спеціальної догматичної мови. Навіть розмова про церковне управління переходить до смерті й відповідальності перед Богом; суспільний конфлікт — до совісті; природна катастрофа — до покаяння; праця — до покликання; війна — до питання любові й самопожертви. Особливо виразною є його відмова мислити власне служіння як автономне джерело церковної сили. Формула про те, що Церквою керує Бог, а Предстоятель є лише знаряддям, працює як противага персоналізованій моделі церковної історії. Вона не усуває значення особистості — весь том фактично свідчить про величезну роль особистого голосу Філарета, — але ставить її під богословське обмеження. З цієї точки зору видання цікаве не тільки історикові Київського Патріархату, а й дослідникові православної еклезіології: у ньому можна простежити, як поняття Провидіння, соборності, помісності, єпископського служіння та церковної місії функціонують не в академічному трактаті, а в оперативній відповіді на конкретний виклик.

Сильною стороною тому є і його жанрова безпосередність. Інтерв’ю змушує відповідати на те, що запитує інша людина, а пресконференція — часто без можливості заздалегідь вибудувати завершену систему. Завдяки цьому читач бачить не тільки готові формули, але й спосіб мислення. Філарет нерідко починає з конкретного факту чи питання, переходить до історичної аналогії, потім до біблійного прикладу і завершує моральним висновком. Його аргументація тяжіє до ясних бінарних категорій: правда й неправда, добро й зло, вірність і зрада, тимчасове й вічне. Така структура робить відповідь доступною широкій аудиторії і пояснює силу усної риторики, яку підкреслює редакційна передмова. Водночас читач отримує рідкісну можливість спостерігати сталість певних мотивів упродовж років. Змінюються уряди, міжнародне становище, конкретні церковні конфлікти, але Філарет знову повертається до тих самих опорних понять: Божа воля, правда, церковна незалежність, відповідальність перед народом, вічне життя.

Для історика особливу вагу мають автобіографічні фрагменти. Спогади про радянські антирелігійні кампанії, архієреїв, Почаївську лавру, видавничу діяльність, церковну дипломатію і внутрішні механізми тодішнього церковного управління дають матеріал, який не завжди можна знайти в офіційних документах. Однак їх слід використовувати саме як усну історію: пам’ять реконструює події через десятиліття, а учасник має власну перспективу. Особливо добре, коли упорядник додає примітки й документальні паралелі, як у матеріалі про митрополита Миколая. Саме цей редакторський досвід показує, яким міг би бути весь том, якби до кожного великого інтерв’ю подавалися дата первинної публікації, точний бібліографічний опис ЗМІ, відомості про інтерв’юера, пояснення згаданих подій та посилання на документи. Присутність таких приміток у частині корпусу значно підвищує його наукову корисність і водночас робить помітною їхню відсутність в інших частинах.

Для пасторів і церковних служителів книга корисна насамперед як школа публічного богословського реагування. Вона показує, як церковний лідер намагається не відокремлювати богослов’я від суспільного життя, але й не зводити церковну місію до політики. Студентам богослов’я особливо корисно порівнювати сильні афористичні відповіді з більш систематичними формами аргументації і ставити питання: де закінчується пастирська відповідь і починається теза, яку потрібно доводити канонічно, історично чи етично? Дослідникам історії православ’я том дає великий корпус першоджерельних висловлювань про радянську спадщину, автокефалію, церковне управління та міжправославні взаємини. Релігієзнавцям і соціологам релігії він цікавий як матеріал про формування публічної релігійної мови в Україні. Для мирянина книга може бути цінною завдяки зрозумілому стилю, численним біблійним аналогіям і постійному поверненню від поточної події до питань віри, совісті та вічності.

Високу джерельну цінність тому забезпечують широта тем, тривалий часовий горизонт, безпосередній голос головного співрозмовника та здатність показати еволюцію його публічного дискурсу. Особливо вдало, що поруч із великими церковно-політичними темами збереглися розмови про працю, природні катастрофи, кінець світу, мораль, страх, смерть і вічне життя: завдяки цьому Філарет постає не лише учасником юрисдикційного конфлікту, а пастирем, який прагне давати богословську оцінку широкому спектру людського досвіду. Видання також переконливо показує внутрішню єдність його світогляду: для нього питання Церкви, народу, совісті й вічної відповідальності не існують у різних відсіках. Саме ця цілісність робить том важливим для реконструкції публічного богослов’я українського православ’я початку 2010-х років.

Водночас головне методологічне обмеження збірника випливає з його переваги: це голос одного впливового учасника подій. Інтерв’юери нерідко формулюють запитання з уже закладеною оцінкою, а відповіді Філарета часто приймають форму категоричних висновків щодо мотивів Москви, державної влади, інших ієрархів чи політичних процесів. Для церковно-історичного дослідження такі твердження потребують перевірки за документами й альтернативними свідченнями. Сам збірник цього систематично не робить. Відтак його не слід читати як нейтральну історію українського православ’я; це першорядне джерело до історії позиції Філарета і середовища Київського Патріархату. Саме таке розрізнення не зменшує, а підвищує наукову цінність видання, бо дозволяє використовувати його за належними правилами критики джерел.

Є й богословські питання, які в інтерв’ю залишаються недостатньо розгорнутими. Аргумент про природну відповідність незалежної держави автокефальній Церкві подається впевнено, але складна історія православної канонічної територіальності, процедур визнання автокефалії та співвідношення національного й соборного начал потребує ширшої аргументації. Так само богослов’я Провидіння часом майже без переходу з’єднується з прогнозами про майбутній успіх конкретної церковної структури. Християнське переконання в Божому промислі саме по собі не дає простого способу передбачати результат історичної боротьби, тому тут необхідніше чіткіше розділення сповідання віри й історичного прогнозу. У матеріалах про збройний захист Філарет формулює важливе розрізнення між убивством невинного та обороною ближнього, але майже не розглядає питання пропорційності сили, захисту цивільних, моральної травми військових, примирення після війни та пастирського ставлення до ворога. Розділ про кінець світу слушно повертає увагу від календарної сенсації до другого пришестя Христа, однак систематичнішого викладу новозавітної есхатології читач тут не знайде. Це не провали самого жанру інтерв’ю, але вони окреслюють межі того, що від такого корпусу можна вимагати.

Редакційно тому також бракує уніфікованого наукового апарату. Було б корисно мати хронологічний перелік усіх матеріалів із первинними місцями та датами публікації, покажчик імен, установ і географічних назв, пояснення принципів текстологічної підготовки, позначення того, чи передруковувався текст дослівно, чи редагувався після усної розмови. Надзвичайно цінні примітки до окремих матеріалів показують можливість такого підходу, але він не застосований послідовно. Через це читачеві часом важко відразу відрізнити безпосередню стенограму, газетну редакцію, пізнішу републікацію та текст із науковим коментарем. Для великого 638-сторінкового корпусу це суттєве обмеження, особливо якщо ним користуватимуться історики.

Попри ці застереження, «Інтерв’ю. Том 12» є вагомим документом епохи. Його значення полягає не в тому, що він пропонує остаточну історію конфліктів, про які говорить, і не в тому, що кожна політична чи канонічна оцінка в ньому має сприйматися без перевірки. Його значення в іншому: протягом сотень сторінок читач чує голос церковного діяча, який пережив радянські гоніння, займав високі посади в радянській церковній системі, став одним із центральних учасників поділу й переустрою українського православ’я після здобуття незалежності, а згодом намагався богословськи осмислити суспільну кризу та війну. Внутрішня вісь цього голосу залишається напрочуд сталою: історична дія мусить бути підпорядкована вічності, церковне служіння — Божій волі, суспільна відповідальність — совісті, а оцінка сили — правді й моральному добру. Саме тому том варто читати водночас близько й критично: близько — щоб почути логіку самого свідка; критично — щоб відрізнити богословське переконання, особисту пам’ять, інституційну позицію та історично перевірюваний факт. У такому прочитанні збірник стає не лише пам’яткою публіцистики Київського Патріархату, а великим першоджерелом до історії української церковної самосвідомості на зламі епох.