Філарет Патріарх - Листи – Том 11

Одинадцятий том «Листів» Патріарха Філарета має особливу природу серед богословських і церковно-історичних видань: це не систематичний трактат і не мемуари, а великий корпус документів, через який більш ніж сорок років церковної історії постають у безпосередньому русі. Редакція визначає хронологічні межі від 1972 до 2014 року й прямо повідомляє, що до книги ввійшли листи до керівників Радянського Союзу, президентів незалежної України, урядових і державних установ, глав іноземних держав та інших представників влади, а також додаткові документи. Саме редакція формулює концепцію тому як своєрідної «історії України і Українського Православ’я в листах, документах, зверненнях, заявах». У цьому визначенні є певна урочистість, властива ювілейному виданню, але воно точно передає основну особливість книги: історія тут не переказується заднім числом, а фіксується в документах, створених у момент, коли їхні адресанти ще не знали майбутнього розвитку подій. Завдяки цьому том дозволяє простежити, як змінювалися мова церковного звернення до держави, розуміння церковної свободи, аргументація щодо канонічного устрою, ставлення до української державності та сама модель церковно-суспільної присутності.

Ювілейний характер книги відчувається вже в передмові Олександра Трофимлюка та Юрія Дорошенка. Вона написана не як критичне історіографічне дослідження, а як пошанування Патріарха до його 85-річчя. Філарет у ній постає богословом, пастирем, організатором церковного життя, перекладачем, публіцистом і духовним провідником. Така перспектива важлива для розуміння редакційного задуму: документи добираються не нейтральним архівістом, який прагне відобразити всі сторони конфліктів, а церковним видавництвом, яке представляє доробок свого Предстоятеля. Саме тому книгу слід читати одночасно у двох площинах. З одного боку, це першорядне джерело для вивчення позиції самого Філарета та Київського Патріархату; з іншого — це не завершена історія українського православ’я і не збірник документів усіх сторін. Такий поділ принципово важливий. Цінність листів полягає не в тому, що кожне висловлене в них історичне, правове чи канонічне судження автоматично стає остаточним висновком історика, а в тому, що читач бачить, як церковний діяч формулював проблему саме тоді, коли вона вимагала рішення.

Перший великий розділ — листи митрополита Філарета до державних керівників Радянського Союзу з 1972 по 1991 рік — особливо виразно демонструє еволюцію церковно-державної комунікації. Початкові документи 1970-х років майже цілком адміністративні. Митрополит просить дозволити зробити професійний запис хору Київського кафедрального собору для випуску платівок у США, клопочеться про встановлення телефону співробітнику Відділу зовнішніх церковних зносин, передачу приміщень Екзархії, можливості приймати міжнародні делегації. Уже сам спосіб постановки цих питань показує, наскільки багато звичайних внутрішньоцерковних справ залежало від дозволу державних структур. У таких листах майже немає розгорнутого богослов’я, зате вони надзвичайно промовисті як свідчення повсякденної інституційної реальності пізньорадянського православ’я. Церква діє через прохання, погодження і клопотання, а церковний керівник виступає водночас пастирем, адміністратором і посередником між церковною інституцією та державною системою. Саме ця початкова точка робить подальшу трансформацію риторики особливо помітною.

Наприкінці 1980-х і на початку 1990-х у документах з’являється зовсім інший словник: суверенітет, свобода совісті, права віруючих, церковна незалежність, міжконфесійні конфлікти, повернення святинь, духовна освіта, благодійність. У листопаді 1990 року Філарет від імені Собору Української Православної Церкви вітає Леоніда Кравчука і Верховну Раду та заявляє про підтримку проголошеного державного суверенітету. У 1991 році він клопочеться про приміщення для Київської духовної семінарії, створення фонду милосердя, допомогу Пантелеймонівському монастирю на Афоні, розвиток церковного видавництва. Паралельно з цим зростає гострота міжконфесійних суперечок на заході України та боротьби за храми. Особливо показовим є звернення від 26 червня 1991 року, де після полеміки навколо публічної характеристики Церкви сформульовано еклезіологічний принцип: «Церква повинна спасати людські душі, очищати совість і пробуджувати духовно-моральні сили народу». Ця фраза стає одним із ключів до всього тому, бо наступні сотні сторінок постійно ставлять питання, де проходить межа між таким духовним покликанням і активною участю Церкви в суспільному житті.

У вересні 1991 року ця напруга сформульована ще виразніше. Архієрейський Собор підтримує державний суверенітет України й водночас наголошує, що Церква не повинна перетворюватися на політичну силу. У тексті, підписаному Філаретом від імені Собору, сказано, що Церква, «не втручаючись у політичні процеси», все ж «не може стояти осторонь проблем сьогоднішнього дня». Саме ця формула пояснює значну частину подальшої кореспонденції. Філарет не будує концепцію повного усунення Церкви з публічної сфери. Навпаки, він розглядає її як морального суб’єкта суспільства, який має право і обов’язок говорити про мир, справедливість, свободу совісті, духовну освіту, церковне майно, міжконфесійний мир і державну незалежність, але при цьому повинен зберігати відмінність від політичної партії. Том показує, наскільки складно здійснити такий принцип у ситуації, коли питання храмів, реєстрації громад, юридичного статусу, церковної юрисдикції та національної незалежності виявляються нерозривно переплетеними.

Другий розділ, присвячений листуванню з Леонідом Кравчуком, урядом і державними органами в 1991–1994 роках, переносить читача в період різкого переформатування українського православного простору. Особливо значний блок документів 1992 року стосується Харківського зібрання єпископів, зміни церковного керівництва, суперечок щодо статуту УПЦ та церковного майна. Тут необхідно дуже точно розрізняти документ і встановлений історичний факт: Філарет у своїх зверненнях називає Харківський собор незаконним, стверджує про втручання Московської Патріархії та докладно обґрунтовує свою позицію статтями тодішнього Статуту УПЦ. Видання дає саме його аргументацію, а не зіставлення всіх канонічних позицій. Як першоджерело це надзвичайно важливо: читач бачить не пізніший стислий переказ конфлікту, а юридично й канонічно структуровану самопрезентацію однієї зі сторін. Філарет послідовно намагається поєднати два принципи: невтручання держави в церковне життя та обов’язок держави гарантувати дотримання зареєстрованого статуту й захищати релігійну організацію від дій, які він вважає позастатутними. Саме ця модель взаємин Церкви і держави надалі неодноразово повертається в інших історичних обставинах.

Третій великий корпус, листи до Леоніда Кучми, уряду й державних органів у 1994–2004 роках, є найширшим за тематикою. Тут уже йдеться не лише про наслідки церковного конфлікту початку 1990-х, а про формування сталої інституційної програми Київського Патріархату. Документи порушують питання повернення культових споруд, статусу історичних святинь, податкового режиму релігійних організацій, духовної освіти, благодійності, присутності Церкви в суспільному просторі, міжконфесійних взаємин і церковної єдності. Окреме місце займають листи, пов’язані з подіями біля Софії Київської 1995 року та похованням Патріарха Володимира: вони демонструють не лише біль і конфліктність моменту, а й те, як церковна сторона формувала власну пам’ять про нього. Для історика такі документи особливо корисні тоді, коли їх читають поряд із матеріалами органів влади, повідомленнями преси, свідченнями інших церковних структур і пізнішою історіографією.

У цьому ж розділі дедалі чіткіше оформлюється еклезіологічна програма єдиної Помісної Православної Церкви. В одному зі звернень Філарет пише: «Сьогодні, як ніколи, відчувається потреба в об’єднанні всіх православних Церков в Україні в єдину Помісну Українську Православну Церкву». Для нього церковна незалежність має не лише адміністративне, а й духовно-суспільне значення: єдність православ’я пов’язується з консолідацією суспільства й утвердженням державності. Саме тут відкривається одна з головних богословських тем тому — співвідношення помісності, канонічності, національної церковної традиції та універсальності Православної Церкви. Філарет розглядає помісність не як ізоляцію від вселенського православ’я, а як нормальну форму буття Церкви в незалежній державі. Водночас листи показують, наскільки ця богословська теза у практичній площині пов’язувалася з дуже конкретними питаннями: юрисдикцією, державним визнанням, храмами, лаврами, реєстрацією та відносинами з іншими православними структурами. Саме тому цей корпус буде особливо корисним дослідникам еклезіології, які цікавляться не лише теоретичним визначенням автокефалії, а тим, як церковне вчення функціонує в умовах реального інституційного конфлікту.

Листи періоду президентства Віктора Ющенка, виділені в окремий четвертий розділ, зміщують акцент до механізмів постійної взаємодії держави та релігійних організацій. Поряд із традиційними питаннями майна й святинь тут порушуються теми християнської етики в освіті, духовно-патріотичного виховання у війську, участі церков у загальнонаціональних медіа, відновлення історичної справедливості щодо конфіскованого майна, міжконфесійного діалогу. Водночас Філарет регулярно протестує проти того, що вважає нерівним ставленням державних установ до різних православних юрисдикцій. Для дослідника особливо цінним є те, що повторюваність тем дозволяє побачити не випадкові епізоди, а церковну інституційну програму. Йдеться про правову рівність конфесій, доступ до суспільних інституцій, відновлення релігійного життя після радянського періоду і створення майданчиків, де держава та церкви можуть взаємодіяти без формального підпорядкування одне одному. Проте й тут документи залишаються позиційними: оцінки «рівності», «дискримінації» чи «справедливого розподілу» в них відображають погляд Київського Патріархату й потребують зіставлення з іншими джерелами.

П’ятий і найбільший за часовою насиченістю розділ охоплює 2009–2014 роки та листи до Віктора Януковича, уряду й державних органів. Ця частина особливо цікава тим, що в ній церковно-державна проблематика переходить від переважно майнових та адміністративних питань до ширшого бачення суспільства. Філарет пише про механізми співпраці Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій з державною владою, законодавство про свободу совісті, ювілеї Софії Київської та Хрещення Руси-України, статус духовних навчальних закладів, комунальні тарифи для монастирів і семінарій, доступ до святинь, мовне питання, міжцерковні відносини. У листі, присвяченому державно-церковному діалогу, автор застерігає від сподівання, що церковний поділ можна розв’язати простим зовнішнім адміністративним рішенням. Його формула «єдиним дієвим шляхом їх розв’язання є шлях внутрішнього українського діалогу» важлива саме тому, що виходить за межі конкретного спору. Вона формулює принцип: стійке примирення не може бути просто нав’язане одній церковній стороні іншою чи створене державним декретом.

Одним із найбільш незвичних документів цієї частини є великий відкритий лист, у якому Філарет переходить від церковних адміністративних питань до суспільної етики. Розділи про відповідальність влади, реформи та взаємовідносини громадянина й держави вибудовуються навколо категорії довіри. «Одна з найбільших бід України — брак суспільної довіри», — пише він, розвиваючи далі думку про взаємну недовіру держави і громадян, несплату податків, корупцію та відповідальність керівництва. Тут особливо добре видно пастирсько-публіцистичний стиль Філарета. Його аргументація не є політичною теорією в академічному сенсі: він починає з моральних категорій — правди, довіри, совісті, відповідальності, служіння — і через них розглядає суспільні інститути. Саме такі тексти пояснюють, чому том не слід зводити до вузької історії церковного майна або юрисдикційної боротьби. Перед читачем поступово формується соціально-етичне бачення, в якому християнська мораль повинна мати суспільний вимір, але Церква не повинна ставати партійною структурою.

Водночас ця частина потребує від читача найбільшої історичної дисципліни. Листи адресовані конкретним державним діячам і нерідко містять оцінки їхніх рішень, інших політиків, судових процесів, законодавчих ініціатив та зовнішньополітичних напрямів. Ці оцінки є частиною джерела і мають залишатися саме атрибутованими оцінками Філарета, а не автоматично перетворюватися на висновки редактора чи сучасного читача. Особливо це видно в листах, де Патріарх звертається до влади щодо окремих судових справ або висловлює підтримку певним державним діям, а потім в інших документах гостро застерігає ту саму владу від кроків, які вважає шкідливими. Така зміна тональності, однак, робить корпус ще важливішим: він показує не статичне ставлення Церкви до конкретної адміністрації, а ситуативну взаємодію, де схвалення, прохання, заперечення, моральне напучення й публічна критика можуть існувати поряд.

Кульмінацією всієї хронологічної дуги стає заява 2014 року «Закликаю негайно припинити насилля!». Після десятиліть адміністративних клопотань, канонічних аргументів, суперечок за храми, закликів до діалогу і роздумів про державність фінальний великий голос тому звучить як пастирський заклик до припинення кровопролиття. Філарет формулює три необхідні речі: «зупинення насилля, результативний діалог сторін, політичний компроміс», а потім визначає межу церковної відповідальності: «Церква не може замість політичних, державних та громадських діячів вивести Україну з кризи. Але ми маємо обов’язок сьогодні знову повторити: негайно припиніть насилля!» Богословська сила цього уривка полягає в поєднанні обмеження й відповідальності. Церква не присвоює собі функцію державного управління, проте відмовляється мовчати перед загрозою людському життю. Далі аргументація стає безпосередньо есхатологічною: за заподіяне зло, наголошує заява, кожен несе особисту відповідальність перед Богом. Цим документом соціальна етика тому повертається до своєї остаточної богословської підстави — Божого суду над людськими вчинками.

Розділ листів до глав іноземних держав та інших представників влади відкриває ще одну грань служіння Філарета — церковну дипломатію. Адресатами стають посли Польщі, Мексики, Хорватії та Болгарії, американські сенатори й конгресмени, представники Державного департаменту США, української діаспори, президенти й посадовці інших держав. Частина цих текстів має протокольний характер: привітання, співчуття, реакції на трагедії. Інші стосуються свободи віросповідання, міжнародного статусу українського православ’я або зовнішньополітичного місця України. Особливо показовий лист до Сенату США щодо асоціації України з Європейським Союзом, де Філарет пише: «Україна не лише очікує вигоду від входження до Європейського Союзу, але також має багато що дати для Європи». Для дослідника тут важливе не питання оцінки конкретного політичного вибору, а сам факт того, як глава Церкви обґрунтовує міжнародну суб’єктність України мовою історії, духовності, безпеки й культурної належності. Корпус таким чином дозволяє досліджувати, як церковний дискурс виходить за межі внутрішньої пастирської сфери й стає учасником міжнародної репрезентації держави.

Додатки потребують окремої уваги саме через питання авторської відповідальності. Перший із них — заява прес-служби Київської Патріархії щодо подій у Маріуполі — не повинен автоматично атрибутуватися Філарету як його особистий лист. Це корпоративний документ церковної прес-служби, включений упорядником як історична довідка. Він написаний різко полемічною мовою, називає винуватців і дає власну інтерпретацію конфлікту; тому його особливо необхідно зіставляти з незалежними матеріалами та документами інших сторін. Другий додаток — підсумковий документ спільного засідання комісій УПЦ КП та УАПЦ 2011 року — має колективну авторську відповідальність і зовсім іншу природу. Це не приватний голос Патріарха, а інституційний текст міжцерковного діалогу, в якому окреслено можливі принципи об’єднання, взаємне визнання, подолання попередніх образ, перспективу спільного соборного рішення. Його поява наприкінці книги дуже доречна: після сотень сторінок документів про розділення читач отримує джерело, в якому церковні представники намагаються сформулювати конкретний механізм зближення.

Саме документальний характер є найсильнішою стороною одинадцятого тому. Перед нами не кілька вибраних цитат із сорокарічної діяльності, а великий корпус, у якому добре видно сталі мотиви та їхню еволюцію. Одні й ті самі поняття — свобода Церкви, невтручання держави, помісність, мир, міжконфесійна рівність, духовна освіта, національна відповідальність — повертаються в різних десятиліттях і різних політичних умовах. Це дозволяє перевіряти послідовність позиції автора листів не за його пізнішими спогадами, а за документами, датованими конкретним днем. Не менш цінною є побутова й адміністративна фактура. Поряд із великими еклезіологічними питаннями читач бачить проблеми телефонного зв’язку, ремонт клініки, будівельні матеріали для монастиря, приміщення семінарії, видавничі кіоски, тарифи, телерадіоефір, юридичні процедури. Саме з таких деталей складається реальна інституційна історія Церкви, яка часто губиться у великих наративах про собори, патріархів і канонічні суперечки.

Том буде особливо корисний історикам українського православ’я, дослідникам пізнього СРСР і перших десятиліть незалежності України, фахівцям із державно-церковних відносин, канонічного права та релігійної свободи. Для богословів він цікавий як матеріал до еклезіології: тут можна простежити практичне осмислення помісності, автокефалії, церковної єдності й меж державної участі в релігійній сфері. Для студентів богословських навчальних закладів книга може бути своєрідною лабораторією прикладного церковного мислення: абстрактні поняття «Церква і держава», «канонічність», «свобода совісті», «суспільне служіння» постають у конкретних ситуаціях, де будь-яке рішення має юридичні, пастирські й політичні наслідки. Пасторам і церковним адміністраторам буде корисно бачити, як церковний керівник аргументує прохання до влади, намагається перевести конфлікт у правову площину, поєднує церковний інтерес із мовою суспільного блага та повертає навіть суто адміністративну проблему до категорій миру, справедливості й відповідальності.

Водночас виданню бракує саме того наукового апарату, який перетворив би важливий корпус джерел на повноцінне академічне документальне видання. Передмова має виразно ювілейний і панегіричний характер; вона допомагає зрозуміти, як видавці оцінюють постать Філарета, але майже не пояснює принципів відбору документів. Не зазначено, чи публікується вся збережена кореспонденція за охоплений період, чи лише вибірка, за якими критеріями здійснювався відбір, де зберігаються оригінали та чи звірено тексти з архівними примірниками. Немає систематичних приміток до осіб, установ, законодавчих актів і подій; практично відсутнє представлення відповідей адресатів. Через це лист часто висить у документальному просторі сам по собі: читач бачить прохання, протест або пропозицію, але не завжди знає, якою була офіційна відповідь і що сталося далі. Для популярного церковного видання це зрозуміло, однак для історика така відсутність істотно збільшує обсяг зовнішньої перевірки.

Друга методологічна проблема випливає з самої природи джерела. У багатьох конфліктах Філарет не просто описує події, а захищає позицію очолюваної ним церковної структури. Тому терміни на кшталт «незаконний», твердження про мотиви Московської Патріархії, оцінки дій інших православних юрисдикцій чи державних посадовців повинні читатися як позиція автора документа. Те саме стосується заяви прес-служби щодо Маріуполя та інших полемічних матеріалів. Редакторське видання майже не створює дистанції між первинним документом і його пізнішим історичним прочитанням. Для критичного видання було б корисно дати короткі нейтральні довідки, посилання на паралельні документи, пояснення наслідків кожного ключового звернення і, де можливо, тексти або резюме відповідей іншої сторони. Відсутність такого апарату не применшує джерельної цінності корпусу; вона лише чітко визначає спосіб його використання: це фундаментальне свідчення однієї церковної перспективи, яке потребує контекстуалізації.

Не менш важливим є богословське питання, яке сам том порушує, але не розв’язує систематично. Філарет неодноразово наполягає на невтручанні Церкви в партійну політику і водночас регулярно просить державних керівників сприяти церковному об’єднанню, передавати святині, реагувати на канонічні конфлікти, змінювати адміністративні рішення або створювати сприятливі умови для певних процесів. Це не обов’язково суперечність: у православній соціальній думці співпраця держави й Церкви не тотожна підпорядкуванню однієї іншій. Проте саме межа між законним захистом свободи Церкви, партнерством заради суспільного добра і ризиком використання державного ресурсу в міжцерковному спорі потребувала б глибшої богословської артикуляції. Документи дають багатий матеріал для такого аналізу, але не пропонують окремого систематичного трактату, який узгодив би всі конкретні прохання із загальним принципом церковної незалежності від держави. Для викладача еклезіології це радше перевага: книга створює чудовий матеріал для дискусії про те, як богословський принцип проходить випробування практикою.

Подібне напруження присутнє у зв’язку між церковною помісністю й національною ідентичністю. У листах українська державність, українська культура, духовна незалежність і незалежність православної церковної структури часто розглядаються як взаємопов’язані. Це дозволяє зрозуміти логіку Філарета, але водночас ставить серйозне богословське запитання: як утвердити природну помісність Церкви й право народу на власну церковну організацію, не звівши кафолічність Церкви до національного проєкту? Том не уникає універсальної християнської мови — навпаки, в ньому постійно звучать заклики до любові, миру, примирення, свободи совісті й відповідальності перед Богом. Проте саме тому зіставлення цих універсальних категорій із сильною національно-державною риторикою є одним із найпродуктивніших напрямів богословського читання книги. Тут джерело цінне не лише відповідями, а й питаннями, які воно залишає наступному поколінню церковних істориків та богословів.

Редакційно книзі також допоміг би іменний та предметний покажчик. За обсягу понад п’ятсот сторінок одного докладного змісту недостатньо для дослідницької роботи. Імена президентів та головних адресатів легко знайти за великими розділами, але теми Софії Київської, Почаївської лаври, духовної освіти, свободи совісті, міжконфесійної ради, автокефалії, благодійності чи військового служіння розкидані по різних десятиліттях. Тематичний покажчик дозволив би побачити поперечні зв’язки й зробив би том значно функціональнішим як довідковий корпус. Так само корисною була б коротка хронологія ключових подій і таблиця зміни церковних титулів автора документів: читачеві важливо пам’ятати, що ранні листи підписані митрополитом Київським і Галицьким, Екзархом України, потім митрополитом Київським і всієї України, а пізніші — Патріархом Київським і всієї Руси-України. Ця зміна титулатури сама по собі є частиною тієї історії, яку документує книга.

Попри ці обмеження, одинадцятий том «Листів» залишається надзвичайно насиченим першоджерелом для розуміння українського церковного життя останньої чверті XX — початку XXI століття саме з перспективи Філарета та очолюваних ним церковних структур. Його найважливіша риса — довга хронологічна перспектива: читач проходить шлях від радянського клопотання про запис церковного хору, яке потребує державного дозволу, до відкритих звернень церковного предстоятеля до президентів незалежної держави, міжнародних політиків і суспільства. На цьому шляху адміністративний голос церковного керівника поступово стає голосом, що говорить про помісність, релігійну свободу, національну відповідальність, суспільну довіру, примирення та неприпустимість насильства. Книгу не варто читати як безсторонню завершену історію українського православ’я — вона й не є нею. Її справжня вага полягає в іншому: це великий корпус документів, у якому одна з центральних постатей українського православного життя сама, у момент подій, формулює свої аргументи, прохання, протести, надії та богословські переконання. Саме тому том однаково важливий і як церковний архів, і як матеріал для критичної історії, і як джерело для серйозної розмови про межі та відповідальність християнського свідчення в суспільстві.