Філарет Патріарх - Проповіді – Том 13

Тринадцятий том проповідей Патріарха Філарета належить до того типу церковної літератури, в якому богословське мислення треба шукати не у формі послідовно побудованої системи, а в постійному поверненні проповідника до фундаментальних істин віри в нових літургійних, біблійних і суспільних обставинах. Саме тому внутрішня єдність цієї великої збірки не визначається хронологією або розвитком однієї тези від першого розділу до останнього. Її задає церковний рік. Пасха, П’ятидесятниця, недільні євангельські читання, Великий піст, дванадесяті та інші свята стають послідовними точками входу до одного й того самого кола питань: хто є Христос, що означає Його воскресіння, як людина отримує спасіння, якою має бути жива віра, що таке покаяння, як діє благодать Святого Духа, навіщо потрібна Церква, як розуміти Святе Письмо і як християнин повинен діяти перед обличчям гріха, страждання та суспільної несправедливості. Редакційне рішення упорядника Михайла Омеляна розташувати матеріал передусім літургійно, а не за датами виголошення, виявляється принципово важливим: перед читачем не щоденник церковного діяча і не хроніка певного періоду, а проповідницький корпус, у якому повторюваність церковного календаря дозволяє побачити сталість головних богословських переконань Філарета.

Перший великий цикл, присвячений неділям після Пасхи, одразу визначає христологічний центр усього тому. У проповіді Світлого понеділка воскресіння Христа подається не лише як подія, яку християнин сповідує словами «Воістину воскрес», а як підстава довіри до всього Христового вчення. Далі ця тема розгортається через постаті Фоми, жон-мироносиць, розслабленого, самарянки, сліпонародженого та отців I Вселенського Собору. Філарет постійно переводить євангельську розповідь із минулого часу в теперішній: сумнів Фоми стає питанням про достовірність віри сучасної людини; відданість мироносиць — образом любові; зцілення розслабленого — приводом говорити про гріх, страждання і покаяння; бесіда із самарянкою — підставою для роздумів про поклоніння «в дусі й істині»; сліпота з дев’ятого розділу Євангелія від Іоана перетворюється на образ духовної незрячості; а пам’ять Нікейського Собору приводить до догматичного пояснення Божества Сина та Тройці. Уже в цьому початковому циклі видно типовий метод проповідника: біблійний текст, догматичний висновок, пастирська конкретизація і заклик до зміни життя. Для нього пасхальна віра не може залишатися інтелектуальним переконанням. У проповіді про Фому він формулює це надзвичайно стисло: потрібно молитися, «щоб наша жива віра перетворювалася у добрі діла».

Цей пасхальний блок одночасно виявляє характерну для Філарета апологетичну логіку. Він багато говорить про чудеса як про свідчення Божої сили, звертається до апостольського досвіду воскреслого Христа і протиставляє Божественне Одкровення суто людським ученням. У проповіді Світлого понеділка воскресіння стає критерієм істинності Христового благовістя; в оповіді про Фому наголошено на тілесності воскресіння і на тому, що перші учні не були психологічно налаштованими легко повірити в нього. Такий спосіб аргументації має виразний пастирський характер: проповідник не розгортає історико-критичну дискусію про походження пасхальних переказів, а прагне зміцнити церковну впевненість слухача. Подібним чином у проповіді про отців I Вселенського Собору догматика пояснюється через категорії, доступні широкій парафіяльній аудиторії: одна Божественна природа Отця, Сина і Святого Духа та відмінність трьох Особ. Стисла формула «Бог — один, а Троїчний в Особах» добре демонструє і сильний бік цієї проповіді, і її жанрову природу: складна тринітарна проблематика тут не перетворюється на академічний трактат, а подається як істина, необхідна для церковного сповідання та молитви.

Проповідь про самарянку особливо важлива для розуміння духовності, що проходить крізь увесь том. Вислів Христа про поклоніння «в дусі й істині» Філарет тлумачить у двох напрямах. З одного боку, справжнє богопоклоніння має охоплювати розум, серце і внутрішню людину, а не обмежуватися тілесним жестом. З другого — «істина» для нього означає відповідність Божому Одкровенню й церковному віровченню. Тому особиста щирість і догматична правильність у його проповіді не розриваються. Звідси природно виникає й тема безперервної молитви. Вона може здійснюватися не тільки в храмі або під час формального молитовного правила: людина може працювати, подорожувати, лежати хворою і водночас залишатися перед Богом. Надзвичайно місткою є фраза: «молитва — це спілкування, єднання з Богом». У цьому місці збірка виходить далеко за межі суто конфесійної полеміки й дає матеріал для практичної духовності: праця в Божій присутності, чесність, увага серця, пам’ять про Бога і єдність зовнішнього богослужіння з внутрішньою молитвою становлять одну з найпереконливіших пастирських ліній тому. Водночас Філарет наполягає на особливому значенні храму та таїнственного життя, тому «молитва всюди» в нього не замінює церковного богослужіння.

Найоб’ємніша частина книги — неділі після П’ятидесятниці — являє собою широку панораму морально-пастирського богослов’я. Тут немає однієї теми, здатної поглинути всі інші, адже недільні читання ведуть від покликання учнів до притч, зцілень, питань багатства, прощення, любові, віри, милосердя, смерті й вічного життя. Проте кілька мотивів повторюються настільки послідовно, що набувають системного значення. Перший — неможливість відокремити віру від конкретного життя. Другий — необхідність бачити власний гріх раніше, ніж осуджувати гріх іншого. Третій — покаяння не як одноразовий емоційний акт, а як постійна зміна напрямку. Четвертий — любов як ознака присутності Божої благодаті. П’ятий — есхатологічна відповідальність: земне життя оцінюється з перспективи вічності. Саме тут найвиразніше проявляється усний стиль Філарета. Він ставить слухачеві питання, сам відповідає на них, повторює ключові фрази, вдається до побутових прикладів і прагне не дозволити аудиторії залишити євангельську історію на безпечній дистанції. Для читача, який шукає витончену літературну композицію, повтори можуть видаватися надмірними; для дослідника живої проповіді вони, навпаки, є важливим свідченням того, як доктрина переводиться в усне пастирське мовлення.

Особливо значущим у цьому великому циклі є вчення про покаяння. У проповідях про митаря і фарисея, блудного сина, Страшний суд, прощення та численні недільні євангельські читання Філарет не зводить покаяння до визнання факту гріха. Покаятися — означає побачити гріх, засудити його в собі, просити Божого прощення і залишати гріховний спосіб життя. Тому приклади Закхея, блудного сина і розбійника використовуються як різні моделі навернення. В одному місці проповідник формулює головну сотеріологічну тезу циклу: «покаяння — це наш шлях до вічного блаженного життя у Царстві Небесному». Але це не заклик до самоспасіння моральним зусиллям. У проповідях постійно присутня мова про благодать Святого Духа, Божу допомогу, милосердя і прощення. Напруга між благодаттю та людською відповідальністю розв’язується практично: Бог дає можливість змінитися, але людина не повинна використовувати милість як виправдання для збереження гріха. Така пастирська сотеріологія не подана в термінах академічної суперечки про синергію, виправдання чи освячення, проте її внутрішня логіка цілком послідовна.

Розділ про неділі після П’ятидесятниці важливий і тим, що саме тут особливо часто біблійний текст зустрічається з історією України. Проповідник говорить про суспільну несправедливість, корупцію, жертовність, війну, допомогу постраждалим, відповідальність за Батьківщину. Ці висловлювання потрібно читати як конкретні проповіді певного історичного моменту, а не як абстрактний трактат із політичного богослов’я. Філарет пов’язує готовність захищати інших із категорією любові та наголошує, що ненависть має бути спрямована не на людину як таку, а на зло. В одній із проповідей цей принцип сформульовано дуже виразно: «гріх ненавидіти, а людину любити». В інших місцях його богословське тлумачення конкретних суспільно-політичних подій є значно категоричнішим: страждання народу можуть пояснюватися через гріх, покарання, промисел і духовне оновлення. Для історика це робить том особливо цінним як первинне джерело: він показує, як православний ієрарх середини 2010-х років включав національну кризу безпосередньо в проповідницьку картину гріха, покаяння, Божого промислу та християнської жертовності. Видавнича анотація сама підкреслює цю особливість збірки.

Проповіді першої та другої неділь після П’ятидесятниці — всіх святих і всіх святих землі Української — продовжують цю єдність еклезіології, історії та духовного життя. Святість тут не є справою невеликої еліти духовних подвижників. Філарет нагадує про мучеників, святителів, преподобних, правителів і мирян та веде слухача до думки, що мета християнського життя стосується кожного. Проповідь про українських святих вибудовує історичний ряд від раннього християнства, хрещення Русі й давньоруських святих до пізніших подвижників і новомучеників. Гомілетична функція цього огляду очевидна: історія має довести, що різні політичні устрої та соціальні обставини не скасовують можливості святості. Це важлива особливість тому в цілому. Філарет рідко розповідає про святого лише заради житійної інформації; святість для нього завжди аргумент на користь дії благодаті й водночас виклик слухачеві. Саме тому оповіді про святих переходять у питання: якщо благодать діяла тоді, чому вона не може діяти в нас; якщо вони могли каятися, любити, терпіти й залишатися вірними, що перешкоджає сучасному християнинові?

Передпісні неділі — митаря і фарисея, блудного сина, Страшного суду і сиропусна — становлять особливо цілісний духовний блок. Тут сильніше, ніж у багатьох інших частинах тому, видно педагогіку православного літургійного календаря. Митар і фарисей відкривають проблему самоправедності; блудний син показує повернення до Отця; Страшний суд переводить віру в площину відповідальності за ближнього; сиропусна неділя акцентує прощення як умову духовного життя. Філарет послідовно відмовляється дозволити слухачеві сховатися за релігійною приналежністю. Формальне перебування в Церкві, знання молитов або сповідання догматів саме по собі не є тотожним живій вірі. Людина має бачити власне серце. Цей акцент добре врівноважує іншу, дуже сильну лінію тому — захист інституційної та догматичної православної ідентичності. Там, де полемічні проповіді можуть створити враження, ніби головна небезпека завжди приходить ззовні, передпісні тексти повертають проблему всередину: головним предметом боротьби християнина стають гордість, осуд, користолюбство, непрощення й духовна самовпевненість.

Великопісний цикл продовжує це спрямування, але змінює його тональність. Неділі Торжества Православ’я, святителя Григорія Палами, преподобного Іоана Ліствичника та преподобної Марії Єгипетської природно ведуть проповідника від істинності віровчення до внутрішнього преображення. Православ’я в цих текстах означає не лише конфесійну самоідентифікацію: воно повинно виявлятися в боротьбі з пристрастями, молитві, пості, покаянні та відновленні людини. Образ Марії Єгипетської особливо придатний для центральної для Філарета теми можливості радикальної зміни грішника. Велика п’ятниця перед плащаницею завершує цикл христологічно: усі моральні вимоги повертаються до хреста як явлення Божої любові й ціни спасіння. При цьому проповіді не є детальними екзегетичними коментарями до кожної перикопи. Вони вибирають одну або кілька духовних тез і розгортають їх для слухача. Для гомілетики це часто є перевагою: проповідь має чіткий центр. Для академічної біблійної екзегези цього недостатньо, бо історичний контекст, композиція біблійної книги, лексичні деталі й альтернативні тлумачення переважно залишаються поза увагою.

Дванадесяті свята утворюють у томі своєрідний стислий виклад православної христології та маріології через богослужбовий календар. Богоявлення дозволяє говорити про Христа, Йордан, явлення Тройці та хрещення; Стрітення — про зустріч Старого й Нового Завітів і готовність людини до зустрічі з Богом; Благовіщення — про Боговтілення, свободу людської відповіді та роль Богородиці; Вхід у Єрусалим — про царство Христа й мінливість людського схвалення; Вознесіння — про прославлену людську природу Христа та надію Церкви; П’ятидесятниця і день Святого Духа — про народження й життя Церкви в силі Духа; Преображення — про славу Христа; Успіння, Різдво Богородиці та Введення в храм — про місце Марії в історії спасіння; Воздвиження — про хрест як знак перемоги й самовідданої любові. Цінність цієї частини полягає в тому, що догматичні теми не ізольовані від богослужіння. Філарет мислить істину Церкви як істину, що не тільки формулюється, а святкується. Цим пояснюється велика кількість повторних проповідей на те саме свято: різні роки дають іншу пастирську конкретизацію того самого догматичного ядра.

Особливе місце займають П’ятидесятниця та проповіді про Святого Духа. Благодать для Філарета не є абстрактною «духовною енергією», яка існує незалежно від віри, покаяння й життя людини. Вона діє в Церкві, освячує, зміцнює мучеників, робить можливими святість, віру, любов і духовне оновлення. В одному з текстів він спеціально заперечує уявлення, ніби наявність Святого Духа обов’язково має виявлятися надзвичайними дарами на кшталт мов або зцілень; сама віра у воскреслого Христа для нього вже є плодом Божої благодаті. Ця думка особливо цікава в ширшому міжхристиянському контексті, бо показує православне розуміння дії Духа не як окремого емоційного досвіду, а як сили всього церковного та християнського життя. Упорядник слушно залишає наприкінці книги окрему проповідь «Благодать Святого Духа діє і в наш час»: вона тематично підсумовує дуже багато того, що було сказано раніше про святість, віру, любов і Божу присутність у сучасності.

Дві проповіді розділу великих свят — на Обрізання Господнє та Покров Пресвятої Богородиці — переходять у великий завершальний корпус інших православних свят. Саме тут найвиразніше виявляється конфесійно православний профіль книги. Собор Богородиці, покладення її пояса, ікона «Скоропослушниця», Животворчий Хрест, перенесення мощей Миколая та Феодосія Печерського, архістратиг Михаїл, Паїсій Величковський, великомучениця Катерина, Меркурій Бригинський, святитель Миколай, іконошанування — все це теми, в яких Писання читається разом із Переданням, житіями, культом святих, шануванням ікон і мощей. Для читача, який хоче зрозуміти не просто особисту побожність Філарета, а ширшу логіку православного благочестя, ці тексти не менш важливі, ніж догматичні проповіді. Святі постають не автономними посередниками поряд із Христом, а свідками того, що Божа благодать може преобразити людське життя; звернення до їхніх молитов розуміється всередині церковної спільності живих і померлих у Христі. При цьому саме тут особливо відчутною стає дистанція між православною та протестантською моделями благочестя, і читач із іншої конфесійної традиції повинен враховувати, що книга говорить зсередини православної доктрини, а не намагається створити міжконфесійно нейтральний виклад.

Окрема проповідь про іконошанування завершує важливу лінію, яка починається ще з Торжества Православ’я. Для Філарета матеріальне не протистоїть духовному в простій схемі «зовнішнє — погане, внутрішнє — добре». Він може різко критикувати механічний хресний знак або формальну молитву, однак це не веде його до відкидання видимих церковних форм. Навпаки, храм, ікона, хрест, таїнства, мощі, богослужбовий календар отримують сенс саме тому, що через матеріальне церковна віра свідчить про реальність Боговтілення та освячення творіння. Така внутрішня логіка особливо важлива для розуміння всієї збірки. Філарет не закликає замінити обряд «чистою духовністю»; він закликає наповнити обряд внутрішньою вірою. Подібно й церковне передання не має для нього бути музеєм минулого: воно повинно сформувати сучасну людину. Цей баланс між зовнішньою церковною формою та внутрішнім духовним змістом є одним із найсильніших богословських мотивів тому.

Проповідь про любов перед студентами КПБА, розташована майже в самому кінці збірки, виконує функцію, близьку до тематичного підсумку. Любов у попередніх сотнях сторінок уже з’являлася як вірність мироносиць, милосердя, прощення, допомога ближньому, жертовність, ставлення до ворога, служіння Богу й народу. Тут вона може бути побачена як критерій справжньої духовності. Цікаво, що в багатьох текстах Філарет полемічний, проводить чіткі догматичні межі та не приховує переконання в істинності саме православного передання; водночас моральний центр його проповідей регулярно повертається до вимоги любити людину. Це створює напругу, але не обов’язково суперечність: у його власній системі можна категорично відкидати те, що вважаєш хибним ученням чи злом, і водночас бути зобов’язаним любити особу. Саме ця відмінність між оцінкою вчинку або вчення і ставленням до людини заслуговує на особливу увагу читачів, які використовуватимуть том у пастирській роботі.

Еклезіологія Філарета найбільш виразно проявляється там, де йдеться про тлумачення Писання. Для нього недостатньо сказати, що Біблія є Божим Одкровенням; залишається питання, хто і як її тлумачить. Він апелює до апостолів, отців і соборної традиції Церкви та пов’язує конфесійні розділення з різним розумінням одного й того самого біблійного тексту. Ця позиція послідовно православна і пояснює, чому в книзі настільки велике місце мають Вселенські Собори, святі отці, літургійний календар та житія. Писання існує для проповідника не ізольовано, а всередині Церкви. Саме тому твердження «Ось те, що Він відкрив про Себе, це і є правда» одразу переходить у питання про церковне збереження цієї правди. Читачеві з протестантської традиції така герменевтика природно видаватиметься дискусійною; для дослідника православної думки вона, навпаки, є одним із ключів до всього тому.

Гомілетичний стиль збірки заслуговує окремої оцінки. Філарет говорить простими синтаксичними конструкціями, часто повторює питання, на які щойно сам відповів, звертається до слухачів «дорогі браття і сестри», використовує контрасти й короткі логічні ланцюги. Цей стиль не варто оцінювати за стандартами академічної монографії. Тексти створювалися для усного сприйняття, і повторення тут виконує мнемонічну й риторичну функцію. Сильним боком є ясність. Навіть коли йдеться про Тройцю, воскресіння тіла, благодать, Церкву чи есхатологію, слухач майже завжди може визначити, до якого практичного висновку веде проповідь. Особливо вдалі переходи від богослов’я до звичайної праці, сімейного життя, ставлення до грошей, хвороби, страждання чи прощення. Філарет може сказати, що людина повинна працювати так, ніби робить це в Божій присутності, і одразу пояснити, що така свідомість виключає неправду та нечесно отримані гроші. Саме ця здатність переводити велику богословську категорію в морально зрозумілу ситуацію робить том корисним матеріалом для проповідників.

Для пасторів і священнослужителів книга насамперед цікава як величезна майстерня тематичних переходів від літургійного читання до пастирського застосування. Студенти богослов’я можуть використовувати її як джерело для дослідження сучасної української православної гомілетики, еклезіології, сотеріології та богослов’я церковного року. Викладачам вона дає можливість показати відмінність між систематичним викладом догмату та його функціонуванням у проповіді. Історикам релігії том важливий як першоджерело, особливо там, де церковні мотиви перетинаються з українською суспільною історією 2010-х років. Дослідникам міжконфесійних відносин будуть особливо показові сторінки про православне тлумачення Писання, католицизм і протестантизм. Мирянам збірка пропонує великий запас коротких духовних настанов, які можна читати відповідно до церковного календаря. Нарешті, для протестантського або екуменічно орієнтованого читача том може бути корисним не тому, що він приховує конфесійні відмінності, а навпаки — тому, що формулює їх дуже відкрито й дозволяє побачити внутрішню логіку православного саморозуміння.

До безперечних сильних сторін тому належить передусім тематична цілісність попри величезний обсяг матеріалу. Воскресіння, покаяння, любов, благодать, молитва, святість і Церква не є випадковими мотивами окремих проповідей; вони повертаються в різних літургійних контекстах і поступово утворюють впізнавану богословську картину. Другою перевагою є постійний рух від доктрини до життя. Третьою — здатність говорити про догматичні теми мовою, зрозумілою непідготовленому слухачеві. Четвертою — історична документальність: дати проповідей та численні згадки про сучасні авторові обставини дозволяють побачити не абстрактне православ’я, а проповідь, виголошену в конкретному українському контексті. П’ятою — літургійна організація книги: вона дозволяє використовувати її не лише послідовно, а й тематично, повертаючись до потрібного свята або неділі церковного року. Упорядник не намагається штучно перетворити усні проповіді на трактати, і завдяки цьому зберігається голос кафедри — його ритм, наполегливі повтори, прямі звернення і характерна манера аргументації.

Разом із тим саме ці властивості породжують головні обмеження книги. Насамперед дуже великий обсяг і включення кількох проповідей на однакові або близькі свята спричиняють значну змістову повторюваність. Віра й добрі діла, покаяння, воскресіння, істинність православного вчення, любов до ближнього та дія благодаті формулюються багаторазово майже однаковими аргументами. Для читання за церковним календарем це не є великою проблемою; при послідовному читанні всього тому вона відчувається виразно. Редакційно виданню допоміг би докладний тематичний покажчик, покажчик біблійних місць і, можливо, хронологічний список проповідей. Колофон називає упорядника й редактора, однак збірка не містить розгорнутого наукового вступу, який пояснював би принципи відбору, джерела текстів, обставини виголошення та міру редакторського втручання. Для звичайного духовного читання це другорядне; для дослідника корпусу Філарета — істотна втрата інформації.

Другим обмеженням є характер біблійної аргументації. Філарет цитує й переказує Писання дуже активно, але його екзегеза переважно церковно-повчальна, а не історико-критична. Контекст книги, жанр, лексичні особливості оригіналу, дискусії сучасних біблеїстів майже не входять у поле проповіді. Іноді біблійний епізод дуже швидко стає підставою для широкого богословського або суспільного висновку. Так само житійні чудеса часто використовуються як безпосереднє підтвердження доктринальної істинності без обговорення історичної природи джерела. Для проповідницького жанру це зрозуміло, але академічний читач повинен розрізняти богословське свідчення традиції та історичну верифікацію. Подекуди твердження про хворобу, страждання чи причинний зв’язок між гріхом і суспільними лихами сформульовані настільки прямо, що потребували б значно більшої пастирської обережності та богословського нюансування. Сам Філарет в інших місцях визнає, посилаючись на сліпонародженого та Іова, що конкретне страждання не можна автоматично пояснювати особистим гріхом, і саме ця внутрішня корекція є важливою.

Третім дискусійним пунктом є міжконфесійна полеміка. Філарет не просто викладає позитивне православне вчення, а подекуди категорично характеризує католицькі й особливо протестантські тлумачення як пошкоджені, протиставляючи їм «непошкоджене» православне передання. Усередині конфесійної проповіді така позиція зрозуміла як вираження церковної самоідентичності, проте вона часто не супроводжується детальним аналізом того, що конкретно вчить та чи інша традиція і як її представники аргументують власну позицію. Тому ці сторінки сильні як джерело для вивчення православного саморозуміння, але слабші як міжконфесійна апологетика в академічному сенсі. Переконливішою була б полеміка, яка точніше розрізняла різні католицькі та протестантські напрями, працювала з їхніми першоджерелами й відповідала на найсильніші, а не лише на узагальнені версії їхніх аргументів. Те саме стосується інших релігій: проповідницька ясність досягається ціною значного спрощення складних традицій.

Нарешті, особливої герменевтичної обережності вимагають ті тексти, де Філарет прямо тлумачить події української історії через категорії Божого покарання, промислу, національного гріха та майбутньої допомоги Божої. З одного боку, саме тут проповідь найбільш жива: вона не відступає від людського болю в безпечну абстракцію, говорить про несправедливість, корупцію, жертовність, співстраждання й моральну відповідальність. З другого боку, безпосередній перехід від біблійних прикладів суду Божого до тлумачення конкретних історичних подій методологічно ризикований, оскільки проповідник може надати власній оцінці історії вагу майже пророчого знання Божого задуму. Найсильнішими є ті місця, де Філарет повертає розмову від пояснення чужого або суспільного гріха до покаяння самого слухача: «ми часто боремося з чужими гріхами, а своїх не бачимо». Саме тут його політично й історично забарвлене богослов’я знаходить найнадійнішу пастирську опору — не у впевненості, що людина здатна прочитати всі Божі наміри в історії, а у вимозі відповідати перед Богом за власний гріх, любов і вчинки.

У підсумку тринадцятий том «Проповідей» є значним гомілетичним корпусом, у якому церковний календар стає каркасом для цілісного православного бачення християнського життя. Його богословський центр — воскреслий Христос; антропологічна проблема — гріх і духовна сліпота; шлях відновлення — покаяння; сила нового життя — благодать Святого Духа; простір цього життя — Церква; його практичний критерій — любов, молитва і добрі діла; остаточний горизонт — воскресіння та Царство Боже. Найбільша цінність збірки полягає не в оригінальності окремих догматичних тез, а в тому, як наполегливо й послідовно Філарет проводить їх крізь десятки різних біблійних і святкових приводів, прагнучи щоразу завершити богослов’я вимогою конкретної відповіді людини. Слабкі місця — повторюваність, недостатній науковий апарат, спрощення міжконфесійних позицій та часом надто безпосереднє богословське тлумачення історичних подій — не скасовують значення тому, але чітко визначають його жанр і межі. Це передусім книга церковної кафедри: джерело для історії української православної проповіді, матеріал для гомілетики та пастирського богослов’я і водночас документ того, як традиційна православна доктрина була застосована до духовних та суспільних питань конкретної епохи.