Філарет Патріарх - Проповіді – Том 14

Чотирнадцятий том праць Патріарха Філарета — не монографія і не систематичний богословський трактат, а великий авторський корпус усного й епістолярного церковного слова, укладений Антоном Павленком і відредагований Анною Гудимою. Його внутрішню єдність створює не послідовно розгорнута наукова теза, а літургійне життя Церкви, в якому біблійний текст, догматичне вчення, пастирська настанова та реакція на сучасні події знову й знову сходяться в проповіді. Редакція справедливо наголошує, що видання лише частково відображає багатогранну діяльність Патріарха, а сам том приєднується до тринадцяти попередніх і був присвячений його 95-літтю. У такій перспективі книга водночас виконує кілька функцій: є збірником гомілетичних текстів, свідченням українського православного церковного життя останнього десятиліття служіння Філарета, джерелом для вивчення його богословських акцентів і своєрідним архівом пастирської реакції на драматичні суспільні події. Це особливо важливо для правильного читання тому: окремі його твердження народжувалися не в академічній аудиторії, а в соборі перед конкретною громадою, у святковому посланні або в урочистій, але надзвичайно відповідальній ситуації єпископської хіротонії.

Композиційний принцип першої, найбільшої частини — церковний рік. Він дозволяє побачити характерний метод проповідника. Філарет майже завжди виходить із прочитаного євангельського уривка або змісту свята, виокремлює з нього одну-дві богословські істини, а потім переводить їх у площину особистої віри, покаяння, любові, церковності й вічного життя. Його проповіді побудовані не як детальні екзегетичні лекції. Тут майже немає аналізу грецької лексики, історії тлумачення окремого вірша чи зіставлення академічних позицій. Натомість широко застосовуються риторичні запитання, повторення, короткі біблійні цитати, контрасти — віра і невір’я, правда і неправда, тимчасове і вічне, любов і егоїзм, благодать і гріх. Завдяки цьому складні догматичні теми подаються мовою, розрахованою на слухача богослужіння. Водночас за зовнішньою простотою стоїть доволі цілісна система: Христос є втіленим Сином Божим; Його смерть і воскресіння долають гріх і смерть; Дух Святий подає благодать; людина покликана відповісти вірою, покаянням і любов’ю; Церква веде її до єднання з Богом та вічного життя. Саме цей сотеріологічний горизонт об’єднує десятки проповідей, навіть коли їхні безпосередні теми дуже різні.

Цикл після Пасхи відкриває головну тему всього тому — Воскресіння Христове. Філарет послідовно підкреслює тілесність воскресіння, труднощі, з якими самі апостоли приймали пасхальну звістку, і поступове перетворення сумніву на свідчення. У проповіді Світлого понеділка він доходить до місткої формули, що «головною темою проповіді апостолів було Воскресіння Ісуса Христа». Для нього це не просто один із догматів: воскресіння підтверджує особу і вчення Христа, відкриває можливість загального воскресіння та надає земному життю есхатологічної перспективи. У неділю Фоми сумнів апостола тлумачиться не тільки негативно: його потреба переконатися в реальності воскреслого тіла стає засобом утвердження церковної віри. У проповіді про жон-мироносиць на перший план виходить любов, яка перемагає страх: жінки приходять до гробу, тоді як учні ховаються, і саме тому першими стають вісницями воскресіння. У неділю про розслабленого тема Божої сили поєднується з проблемою гріха, хвороби та страждання. Спершу проповідник досить прямолінійно нагадує про зв’язок гріха і руйнування людського життя, але потім сам запобігає спрощенню, звертаючись до Іова і наголошуючи, що не кожне страждання є покаранням за конкретний гріх. Ця внутрішня корекція важлива: вона показує, що моральна причинність у проповідях не є абсолютно механічною.

Особливо змістовними є дві проповіді про самарянку. Образ живої води Філарет розкриває одразу в кількох взаємопов’язаних площинах: істини, Божого життя, любові та дії Святого Духа. В одному з варіантів він формулює це гранично стисло: «Жива вода — це істина і благодать Святого Духа». Знання істини при цьому недостатнє: людині потрібна сила жити відповідно до пізнаної правди, і цією силою виступає благодать. Далі розмова Христа із самарянкою дає підставу говорити про поклоніння «духом та істиною», про внутрішню молитву і про конфесійну вірність Православній Церкві. Тут добре видно одночасно силу й обмеження проповідницького методу Філарета. Сила полягає в тому, що богословський текст Івана він негайно перетворює на запитання особистого життя: де джерело щастя, чому володіння, влада і слава не насичують людину, що означає мати любов. Обмеження виявляється там, де складна історія конфесійних розходжень стискається до короткої полемічної формули про відступ інших християн від істини. Для конфесійної проповіді така мова зрозуміла, але для академічного богословського аналізу вона потребувала б значно ширшого історичного й еклезіологічного обґрунтування.

Проповідь про сліпонародженого продовжує лінію переходу від видимого до духовного: фізичне зцілення стає образом духовного прозріння, а нездатність визнати дію Божу — духовною сліпотою. Наступна неділя, пам’ять отців І Вселенського собору, переносить увагу до христології. Тут Філарет пояснює аріанську суперечку, значення сповідання Сина Божого «рожденного, несотворенного» і єдність Божественної природи Отця і Сина. На рівні парафіяльної катехизи це одна з сильніших проповідей циклу: догмат Нікеї не залишається історичним експонатом, а безпосередньо пов’язується з питанням, ким є Христос і чому точність віри має значення для спасіння. Водночас зіставлення Божественного одкровення з мінливістю людського знання іноді приводить проповідника до надто широких узагальнень про науку, зокрема про дарвінізм. Тут варто розрізняти законний богословський намір — показати незмінність віри в Бога — і конкретні твердження про стан природничих наук, які в книзі не підкріплені науковим апаратом і тому не можуть розглядатися як наукові висновки.

Великий цикл неділь після П’ятидесятниці переносить акцент із пасхальної події на життя, яке має випливати з неї. У неділю Всіх святих святість описується не як привілей невеликої групи надзвичайних подвижників, а як остаточне покликання кожного, хто входить у Царство Боже. Милість, покаяння, віра і любов тут поставлені вище за спробу здобути спасіння накопиченням заслуг. Показовою є коротка формула: «Царство Боже — це Царство любові». Звідси випливає й етична логіка решти циклу. Совість повинна залишатися «оком» душі; віра повинна бути живою і діяльною; прощення не може бути відділене від усвідомлення власної гріховності; багатство оцінюється з перспективи відповідальності й вічності; страждання не скасовує Божого провидіння; справжня молитва передбачає внутрішнє навернення. Повторення цих тем у проповідях 3-ї, 4-ї, 5-ї та наступних неділь не є випадковим: Філарет проповідує циклічно, повертаючись до невеликого ядра духовних категорій і прикладаючи їх до щоразу нового євангельського сюжету.

Проповідь у неділю Всіх святих землі Української становить важливий текст для розуміння співвідношення універсального й національного в богословській думці Філарета. Він нагадує, що серед святих, пов’язаних з українською землею, були представники різних народів, і прямо говорить, що в Царстві Божому немає національних привілеїв. Любов до власного народу для нього не повинна перетворюватися на приниження інших; він навіть проводить чітку межу між любов’ю до Батьківщини і нацизмом, визначаючи останній як відкинення любові до інших народів. Це принципово важливо для читання пізніших послань, де національно-патріотична проблематика стає значно гострішою. У богословській логіці самого автора любов до народу має залишатися включеною в ширшу християнську заповідь любові, а не ставати самодостатнім абсолютом. Проповіді наступних неділь постійно повертають цю суспільну відповідальність до особистої совісті: реформа суспільства для Філарета починається не з абстрактної зміни структур, а з правди, покаяння, відмови від неправди, користолюбства і зради.

Пізніші неділі після П’ятидесятниці та передпісний блок поступово підводять читача до центральної теми покаяння. Закхей стає прикладом зміни, яка має конкретний моральний наслідок; митар і фарисей дозволяють говорити про небезпеку духовної самовпевненості; блудний син — про свободу, віддалення від Бога та милосердя Отця; Страшний суд — про есхатологічну серйозність любові до ближнього; Прощена неділя — про неможливість увійти в піст без примирення. У цих проповідях особливо відчутний практичний характер богослов’я Філарета. Він рідко зупиняється на поясненні притчі як літературної конструкції. Його постійне запитання інше: що ця притча вимагає від слухача сьогодні? І майже кожна відповідь закінчується одним із кількох закликів — визнати власний гріх, перестати його виправдовувати, просити Божої милості, навчитися любити, пам’ятати про смерть і вічність. Для читача, звиклого до академічних коментарів, така повторюваність може видаватися монотонною; для літургійної проповіді вона виконує іншу функцію — формує стійку духовну пам’ять громади.

Розділ Великого посту посилює саме цю аскетично-покаянну лінію. Передпісні слова пояснюють духовний сенс посту і застерігають від його зведення до зовнішньої дисципліни. Неділя Торжества Православ’я повертає до теми істини та вірності церковному переданню. Хрестопоклонна неділя розкриває хрест не тільки як предмет шанування, а як модель християнського самозречення і терпіння. Четверта та п’ята неділі, пов’язані з великими аскетичними постатями православної традиції, дозволяють говорити про боротьбу з пристрастями, молитву та покаяння як тривалий шлях. Велика п’ятниця зосереджує все на Христовій жертві. Важливо, що в цьому розділі моральна вимога не відокремлена від христології: людина не просто повинна «стати кращою», а відповідає на те, що Христос здійснив задля її спасіння. Саме тому покаяння у Філарета не є психологічним самовдосконаленням, а поверненням до Бога.

Проповіді на дванадесяті й великі свята утворюють компактний катехитичний курс православного прочитання церковного року. Вхід Господній до Єрусалима осмислюється на тлі майбутніх страстей; Вознесіння — як прославлення людської природи у Христі; П’ятидесятниця — як здійснення обітниці Духа і початок повноти церковного життя; Преображення — як об’явлення слави Христа; богородичні свята — через таємницю втілення; Воздвиження — через спасительне значення Хреста; Богоявлення — через явлення Тройці; Стрітення — через зустріч старозавітного очікування з виконанням обітниці; Благовіщення — як початок таємниці боговтілення. Великі свята — Обрізання, Різдво Іоана Хрестителя, пам’ять Петра і Павла, Покров — продовжують цю педагогіку. Сильна сторона цих текстів полягає в постійному прагненні не залишити свято на рівні календарної пам’яті: воно має ставити слухача перед питанням про його власну віру, послух Богові, молитву, любов і надію на воскресіння.

Двадцять два святкові послання — одинадцять пасхальних і одинадцять різдвяних — утворюють у книзі окремий корпус, особливо цінний для історика. Пасхальні тексти 2013–2023 років демонструють виняткову сталість базової богословської схеми. Воскресіння є перемогою над смертю, підтвердженням істинності Христового спасительного діла, основою надії та закликом змінити земне життя. У посланні Філарет висловлює це так: «Воскресіння Христове міняє спосіб і образ земного життя кожної людини». Далі він пояснює, що воно переконує людину в її покликанні до вічності. Саме ця незмінна пасхальна вісь дозволяє побачити, як змінюється зовнішній контекст. У ранніших текстах переважають загальноцерковні заклики; у посланнях середини та кінця десятиліття дедалі більше місця займають українські суспільні конфлікти, війна, жертовність захисників, проблема миру, правди та національної єдності. Це не перетворює послання на політичні трактати: конкретні суспільні судження завжди включаються автором у богословську схему боротьби добра і зла, правди й неправди, любові та ненависті. Водночас для історика необхідно читати ці оцінки саме як позицію церковного діяча в конкретний момент, а не як нейтральний опис усіх обставин.

Різдвяні послання 2012/2013–2022/2023 років мають аналогічну будову, але інший догматичний центр. Тут домінує таємниця боговтілення: вічний Син Божий приймає людську природу не перестаючи бути Богом, входить у тлінність і страждання заради визволення людини від гріха та смерті. Різдвяна радість тому не сентиментальна і не зводиться до образу Вифлеєму; її основою є спасительне з’єднання Бога й людини. З цього Філарет виводить мотив смирення: Той, Хто є Царем Всесвіту, народжується не в палаці. Далі богослов’я втілення переходить в етику милосердя, турботи про нужденних, чесної праці, боротьби з корупцією, громадянської відповідальності й миру. Чим ближче послання до завершення охопленого томом періоду, тим сильніше в них звучить воєнний контекст. У різдвяному слові 2022/2023 року Філарет безпосередньо говорить про майбутню перемогу над тим, кого називає агресором, але знову вбудовує це переконання у свою постійну формулу про правду, добро та Божу присутність. Для дослідника ця частина тому цікава саме накладанням традиційної догматики Різдва на мінливі обставини українського суспільства.

Останній великий розділ — слова при врученні архіпастирських жезлів — може виявитися найбільш несподіваним і одним із найцінніших у книзі. Це не просто церемоніальні привітання новопоставленим єпископам. У них фактично сформульована практична еклезіологія єпископського служіння. Хіротонія розуміється як дар благодаті Святого Духа і водночас як надзвичайно велика відповідальність. Філарет постійно нагадує новому архієреєві, що єпископство не скасовує чернечих обітниць, не дає права на користолюбство, розкіш, свавілля чи байдужість. Єпископ повинен молитися, звершувати богослужіння, проповідувати, керувати справедливо, дбати про духовенство і паству, працювати над власним спасінням. Особливо виразною є формула: «Служіння єпископа є жертовне вмирання заради любові до пастви і до Церкви». Далі Філарет протиставляє пастирський вплив володарюванню: сила архієрея вимірюється любов’ю, а не здатністю наказувати. Це суворі тексти: автор відверто говорить про архієреїв, які прагнуть влади, слави, грошей і комфорту, про небезпеку перетворення пастиря на адміністратора або найманця. Саме така відвертість підносить ці промови над рівнем звичайного протокольного жанру.

Послідовність п’ятнадцяти слів на вручення жезлів дозволяє побачити й повторювану модель архіпастирського ідеалу. Митрофану нагадується про особисту духовну боротьбу та відповідальність за ввірені душі; Фотію — про збереження чернечих обітниць усередині архієрейської влади; Варсонофію, Паїсію та іншим — про небезпеку честолюбства, користолюбства й формального ставлення до обітниць; у наступних промовах знову й знову з’являється мотив батьківського, а не суто адміністративного керування. Філарет формулює принцип, який фактично підсумовує весь розділ: єпископське служіння «не до слави і не до багатства, а до подвигу», скорбот і випробувань. Повторення тут має майже нормативну функцію: перед різними новопоставленими єпископами ставиться один стандарт — особисте благочестя, вірність Церкві, проповідь, богослужіння, некористолюбство, відповідальність за паству й пам’ять про Божий суд. Для історії українського православного єпископату ці тексти є джерелом не лише про конкретні хіротонії, а й про те, яким Філарет хотів бачити самого православного архієрея.

Як видання джерел том має очевидні переваги. Матеріал упорядкований за зрозумілою літургійною та жанровою логікою; проповіді датовані; послання вибудувані хронологічними серіями; окремо виділено архіпастирські слова; докладний зміст дає змогу орієнтуватися у великому корпусі. Вихідна сторінка чітко називає упорядника Антона Павленка, редактора Анну Гудиму, Катерину Хомякову як відповідальну за набір тексту та Олену Мадзяновську як відповідальну за верстку. Проте це радше церковне зібрання текстів, ніж критичне академічне видання. Тут немає розгорнутих редакторських приміток щодо походження кожної проповіді, відомостей про аудіозапис або стенограму, опису принципів редагування усного мовлення, зіставлення варіантів тексту, біблійного чи предметного покажчика, покажчика імен і подій. Для звичайного читача це незначний недолік; для дослідника, який бажає простежувати редакційну історію або точний контекст кожного виступу, така відсутність апарату помітно обмежує можливості книги.

Головна сила тому полягає у цілісності пастирського світобачення. Філарет здатний переходити від христологічного догмата до совісті, від воскресіння — до ставлення до смерті, від П’ятидесятниці — до потреби жити благодаттю, від вчення про Тройцю — до питання істинності віри, від образу доброго пастиря — до дуже конкретної критики церковного користолюбства. Через сотні сторінок проходять кілька стрижневих понять: правда, любов, покаяння, благодать, вічне життя. Вони не існують окремо. Правда без любові може стати холодною полемікою; любов без істини — беззмістовним почуттям; покаяння без віри в милосердя — відчаєм; церковна влада без жертовності — адміністративним пануванням. Саме взаємозалежність цих понять робить збірник богословськи ціліснішим, ніж можна було б очікувати від великого корпусу проповідей, виголошених у різний час.

Для пасторів і проповідників книга корисна передусім як зразок літургійно зорієнтованої гомілетики: як почати з конкретного євангельського читання, сформулювати одну головну істину, зробити її зрозумілою широкій громаді й привести до практичного заклику. Студенти богослов’я можуть використовувати том для вивчення того, як догматика функціонує поза академічним трактатом — у реальній проповіді. Викладачам гомілетики буде цікава риторична техніка Філарета: серії запитань, повтори, антитези, біблійні приклади, переведення абстрактного поняття в життєву ситуацію. Історикам українського православ’я особливо важливими будуть послання та архіпастирські слова, бо вони фіксують церковну самоідентифікацію, ставлення до суспільних криз і внутрішнє розуміння єпископської влади. Дослідникам релігії та суспільства книга дає матеріал для аналізу того, як традиційні християнські категорії — гріх, правда, жертва, мир, любов — використовуються для інтерпретації сучасного історичного досвіду. Для мирянина том може служити великим збірником духовного читання, особливо якщо читати його відповідно до церковного календаря.

Разом із тим академічна оцінка потребує відзначити й слабші місця. Проповідницька аргументація часом переходить від конфесійного переконання до твердження загального характеру без проміжних доказів. Це особливо видно у висловлюваннях про сучасну науку, еволюцію, взаємини православ’я з католицизмом і протестантизмом. Тут автор говорить як православний архіпастир своїй пастві, а не як історик науки чи фахівець з екуменічного богослов’я. Отже, такі фрагменти найкраще читати як свідчення його конфесійної позиції, а не використовувати як самодостатній опис відповідних дисциплін або традицій. Подібна обережність потрібна й у темі хвороби та страждання. У деяких проповідях зв’язок гріха зі стражданням сформульовано настільки безпосередньо, що без ширшого контексту він міг би сприйматися як твердження, ніби конкретна хвороба завжди є наслідком конкретної особистої провини. Сам Філарет, однак, далі застерігає від такого висновку на прикладі праведного Іова. Було б корисно, якби ця пастирська обережність послідовніше визначала всю аргументацію, особливо там, де йдеться про епідемію, страх, хворобу та Божий промисел.

Історичні та суспільні приклади також роблять книгу одночасно сильнішою і складнішою. Завдяки їм проповідь не стає позачасовою абстракцією: читач бачить, як церковний діяч осмислював радянське минуле, українську державність, церковні конфлікти, пандемію, війну та жертовність людей. Але саме ця конкретність означає, що частина висловлювань неминуче несе на собі відбиток конкретного моменту, особистої церковної позиції автора і його оцінки подій. Редакційні примітки з історичним контекстом зробили б книгу значно кориснішою для майбутнього дослідника. Подібно й повторення однакових богословських формул у проповідях та щорічних посланнях може втомлювати читача, який читає том поспіль. Проте для історика ця повторюваність має свою цінність: вона дозволяє відрізнити сталі переконання Філарета від ситуативних наголосів. Особливо виразно це видно в незмінному поєднанні віри у воскресіння, покаяння, любові та вічного життя з дедалі новими обставинами, в яких ці теми проголошуються.

У підсумку чотирнадцятий том слід читати передусім як великий корпус первинних текстів Патріарха Філарета — проповідника, православного ієрарха і безпосереднього учасника церковного життя України. Його цінність не в новизні систематичної богословської теорії, а в наполегливому перенесенні основних догматів віри у сферу пастирського життя. Христове воскресіння тут повинно змінити ставлення до смерті; боговтілення — навчити смирення і любові; П’ятидесятниця — зробити благодать реальною силою духовного життя; покаяння — перестати бути загальним визнанням власної недосконалості й стати називанням конкретного гріха; єпископство — перестати бути знаком статусу й стати жертовним служінням. Саме тому ця книга важлива одночасно для гомілетики, практичного богослов’я, еклезіології та історії українського православ’я. Її варто читати критично, враховуючи конфесійність, повторюваність, полемічні спрощення й відсутність критичного наукового апарату, але ці обмеження не скасовують головного: перед нами масштабне документальне свідчення про те, як один із найпомітніших українських православних ієрархів своєї епохи проповідував Христа, тлумачив церковний рік, реагував на випробування суспільства і формулював вимоги до пастирського та архіпастирського служіння.