Філарет Патріарх - Проповіді – Том 9

Дев’ятий том «Проповідей» Патріарха Філарета належить до того типу церковних видань, цінність якого не вичерпується окремими текстами. Це великий корпус документів одного періоду архіпастирського служіння, де поруч опинилися храмова проповідь, святкове послання, настанова новопоставленому єпископові, ювілейна промова, офіційний лист, церковне звернення та розгорнуте інтерв’ю. Редакція прямо пояснює цей задум: книга має лише частково відобразити багатогранну діяльність Патріарха, причому проповіді переважно виголошувалися експромтом, а інші матеріали подаються як богословсько-історичні праці, пов’язані з життям Православної Церкви, канонічними питаннями та тлумаченням Писання. Тому том слід читати не як систематичну монографію з наперед визначеною тезою, а як своєрідний зріз пастирського, богословського й суспільного мислення Патріарха Філарета у 2010–2012 роках. Саме жанрова неоднорідність стає його методологічною особливістю: одну й ту саму систему переконань читач спостерігає то в літургійному слові, то в богословській аргументації, то в офіційному церковному документі, то в автобіографічній розмові. Унаслідок цього перед нами не стільки завершена «теорія», скільки богослов’я, яке діє в конкретних обставинах — проповідує, навчає, полемізує, захищає, застерігає, згадує й реагує.

Перший великий корпус — проповіді — одразу показує головний принцип Філаретової гомілетики. Він майже завжди починає від літургійної події, євангельського читання або пам’яті святого, але не залишається на рівні переказу житія чи біблійного епізоду. Життя Іоана Предтечі, Петра і Павла, князя Володимира, великомучениць Катерини й Варвари, святителя Миколая, сорока Севастійських мучеників або апостола Андрія стає моделлю для осмислення сучасної християнської поведінки. У слові на пам’ять Іоана Предтечі та преподобних Манявських ця логіка сформульована надзвичайно виразно: «Не обставини роблять людину святою, а життя людини робить її праведною». У цій фразі фактично міститься одна з провідних ідей усього проповідницького розділу. Святість не переноситься в недосяжне минуле і не пояснюється сприятливим історичним середовищем. Навпаки, приклади біблійних праведників і святих покликані зняти виправдання сучасної людини, яка вважає власну добу надто складною для послідовного християнського життя. Історична дистанція між святим і слухачем скорочується: різними є умови, але духовний вибір залишається тим самим.

Ця гомілетична схема помітна вже в перших словах. Розповідаючи про Іоана Предтечу, Філарет послідовно зіставляє його з Мойсеєм, Давидом, Авраамом, а потім переводить біблійну типологію в заклик до особистої боротьби з гріхом. У проповіді про Петра і Павла центральною стає не героїзація апостолів, а парадокс благодаті: Петро, який зрікся Христа перед служницею, після П’ятидесятниці проповідує без страху; Павло, колишній гонитель, стає апостолом і водночас зберігає усвідомлення власної немочі. Звідси Філарет виводить практичне вчення про пам’ять власних гріхів не як про патологічне самозвинувачення, а як про охорону від гордості. У проповідях про мучеників повторюється інший мотив — християнське страждання не є знаком залишеності Богом. Катерина, Варвара, Севастійські мученики та святі XX століття постають свідками того, що Божа благодать не усуває всяку скорботу, але дає людині силу пройти її. Ця думка в автора нерідко набуває максимально стислої аскетичної форми: поки людина бореться з гріхом, навіть падаючи й знову встаючи через покаяння, духовна боротьба ще не програна; «людина до того часу не переможена, доки вона бореться».

Проповіді на богородичні свята відкривають ще один важливий пласт книги — виразно православну маріологію та вчення про молитовне заступництво святих. У слові на Введення в храм Філарет пояснює найменування Марії Богородицею христологічно: значення цього титулу походить не з автономного прославлення Марії, а з того, ким є народжений від Неї Христос. Звідси розгортається аргумент про участь людської свободи у відповіді на Божу дію, про Благовіщення як згоду Діви Марії та про церковну практику молитовного звернення до Богородиці й святих. Для православного читача цей матеріал важливий ще й тим, що Філарет намагається дати популярну апологію практик, які часто викликають запитання в міжконфесійному діалозі: молитви до святих, чудотворні ікони, шанування мощей, прохання про заступництво. Водночас саме тут особливо видно жанрову природу текстів: це не академічний трактат з патристичними посиланнями й аналізом історії догмату, а усне пастирське пояснення, де догматичний зміст поєднаний із переказами, досвідом паломництва, розповідями про зцілення та конкретними церковними святинями. Для систематичного богословського використання такі твердження потребують подальшого джерельного опрацювання, але як свідчення сучасної православної проповіді вони надзвичайно показові.

Особливо цікаве місце займає слово на святителя Миколая, де проповідник фактично переходить до популярної теодицеї. Питання «де є Бог?» у світі страждання веде до міркування про Боже всезнання, волю і попущення, свободу створеної істоти, походження зла та вічну долю людини. Філарет наполягає: Бог не є джерелом морального зла; зло виникає через неправильне використання свободи, яку Бог не знищує, бо сама свобода є благом. Ця тема повертається в різних формах і в інших текстах. Людська свобода для нього не конкурент благодаті, а простір відповіді на неї: Бог може перетворити грішника, як розбійника або Савла, але не перетворює людину механічно, без її бажання. Сильна сторона цих міркувань — пастирська ясність і безпосередній зв’язок із питаннями слухача. Водночас стислий проповідницький формат іноді змушує автора надто швидко переходити від складної метафізичної проблеми до однозначної формули. Розрізнення Божої волі та попущення, природи свободи, сенсу страждання й есхатологічного суду заслуговувало б на значно тонше догматичне розгортання, ніж його може дозволити усна проповідь.

Проповідь на пам’ять князя Володимира особливо добре демонструє поєднання сотеріології з історичним і церковно-суспільним мисленням. Хрещення Руси тлумачиться тут не лише як цивілізаційна подія, а передусім як навернення від неправди до істини, від язичництва до Бога, від жорстокості до християнського способу життя. При цьому Філарет свідомо повертає слухача від церковно-політичних суперечок до богословського центру спасіння: «Спасає Бог, а не архієрей, не патріарх, не священик». Це принципово важлива фраза для правильного прочитання всього тому, тому що значна частина пізніших листів та інтерв’ю присвячена саме інституційним питанням — юрисдикції, канонічному статусу, автокефалії, відносинам Києва, Москви й Константинополя. У самій проповіді ці інституційні проблеми не проголошуються джерелом спасіння. Навпаки, спасіння залишається дією Бога, яку людина повинна прийняти. Цим автор встановлює богословську ієрархію цінностей, хоча в інших текстах його церковно-історичні й національні аргументи іноді займають настільки багато простору, що читачеві доводиться самому знову співвідносити їх із цим фундаментальним сотеріологічним принципом.

Чотири Різдвяні та Пасхальні послання переводять проповідницькі мотиви на ширший рівень церковного звернення. Тут центральними стають Втілення, Хрест і Воскресіння. У Різдвяному посланні 2010/2011 років Філарет розгортає класичну сотеріологічну формулу: невмістимий Бог стає людиною, входить у страждання і смерть для визволення людини від гріха та смерті; рушійним мотивом цього кенозису називається Божа любов. Він не відокремлює Різдво від Пасхи: народження Христа одразу осмислюється в перспективі Хреста, воскресіння і вічного життя. Це надає посланням богословської цілісності, а не просто святкового характеру. Далі богословська теза переходить у моральну: якщо людська природа оновлена у Христі, християнин не може задовольнятися номінальною релігійною належністю. Відтак у посланнях з’являється критика розриву між хрещенням і способом життя, між публічною християнською ідентичністю та корупцією, несправедливістю, руйнуванням сім’ї, користолюбством і байдужістю до ближнього. Такий рух від христології до етики є характерною рисою всього тому: догмат для Філарета повинен виявлятися у зміненому житті, інакше він залишається декларацією.

Два слова при врученні архіпастирських жезлів належать до найсильніших богословсько-пастирських текстів збірника. На відміну від урочистої риторики, якої можна було б очікувати від такого жанру, обидва тексти побудовані як серйозне попередження новопоставленому єпископові. Філарет протиставляє апостольське розуміння єпископства прагненню влади, слави, багатства й комфортного становища. Він говорить про небезпеку користолюбства, розкішного життя, владолюбства, лінощів і формального адміністрування; нагадує, що архієрейські матеріальні засоби належать Церкві, а не є особистою власністю ієрарха. У слові до єпископа Юліана ця еклезіологія концентрується у формулі: «Служіння єпископа є жертовне вмирання заради любові до пастви і Церкви». Влада тут переосмислюється як відповідальність, а керування — як батьківське піклування, здатне поєднувати дисципліну з милосердям. Особливо цінною є внутрішньоцерковна самокритика: недостойність духовенства не приписується лише зовнішнім ворогам або історичним обставинам. Філарет прямо допускає, що церковний сан сам по собі не гарантує духовної зрілості, а єпископ може перетворитися на адміністратора, якщо його служіння втрачає молитовну, жертовну й пастирську основу.

Розділ промов розширює картину, бо тут особиста біографія Патріарха дедалі тісніше переплітається з історією церковної інституції. Ювілеї інтронізації, річниці перебування на Київській кафедрі, 50-річчя єпископської хіротонії, дні народження і тезоіменитства створюють нагоди не тільки для привітань, але й для ретроспективи. Поруч із ними стоять зовсім інші за тональністю матеріали: слово на похованні митрополита Андрія, виступи перед випускниками богословської академії, молебні на Софійській площі, слова біля пам’ятника Володимиру та літургійні виступи. У сукупності вони показують, наскільки для Філарета церковна пам’ять є не пасивним зберіганням минулого, а засобом інтерпретації сучасності. Особисті ювілеї майже завжди переводяться у мову служіння, церковної відповідальності та історичної тяглості. Водночас дослідник має пам’ятати, що автобіографічна ретроспектива природно вибудовується з перспективи самого учасника подій. Вона надзвичайно цінна як джерело саморозуміння церковного діяча, але для реконструкції спірних історичних епізодів потребує зіставлення з документами інших учасників і незалежними архівними матеріалами.

Найбільше історичне значення тому, ймовірно, міститься в корпусі звернень і листів. Тут книга перетворюється на документальний архів публічного служіння. Адресатами стають Вселенський Патріарх, глави інших Церков, Президент України, державні установи, суд, духовенство, окремі політики, православні громади та українське суспільство загалом. Тематика простягається від Хрещення Руси, Голодомору, Чорнобиля, Дня Соборності й мовного питання до церковного майна, міжправославних відносин, резонансних судових процесів та становища Київського Патріархату. Ці документи не слід читати як нейтральну хроніку: це позиційні тексти, у яких Філарет аргументує власне бачення конкретних церковних і суспільних конфліктів. Саме тому вони особливо важливі для історика. Вони показують не лише те, що відбувалося, а те, як Предстоятель УПЦ Київського Патріархату осмислював події, якою мовою звертався до влади, де проводив межу між пастирським словом і громадянською позицією та які біблійні категорії — правда, справедливість, милосердя, свобода, відповідальність — використовував у публічній аргументації.

Показовим є лист Вселенському Патріарху Варфоломію щодо роботи комісії в Шамбезі. Філарет критикує підхід, який, на його думку, зосереджувався на процедурі проголошення автокефалії, не давши належної відповіді на питання про передумови її виникнення та співвідношення «надання» і «визнання» автокефального статусу. Він апелює до історії Помісних Церков і наполягає, що зацікавлені церковні спільноти повинні бути суб’єктами, а не тільки об’єктами обговорення. Для каноніста цей документ цікавий насамперед не як остаточне розв’язання питання, а як виклад однієї з позицій у міжправославній дискусії. Тут особливо потрібне критичне читання: історичні узагальнення автора, його трактування практики автокефалії та оцінка рішень комісії мають бути зіставлені з актами самої комісії, канонічною аргументацією Константинополя, Москви та інших Помісних Церков. Книга такого зіставлення не пропонує, бо має інше завдання — зберегти позицію Філарета. Саме в цій ролі документ є першорядним джерелом.

Соціально-етичні звернення демонструють прагнення автора не замикати церковний голос у межах внутрішньої обрядовості. Суд, державна влада, суспільна справедливість, мова, історична пам’ять, національна єдність та ставлення до культурної спадщини постають для нього сферами моральної відповідальності. У зверненнях щодо судових процесів Філарет застосовує біблійні категорії справедливого суду, рівності перед законом та милосердя; у пам’ятних текстах про Голодомор і Чорнобиль — категорії пам’яті, співстраждання й відповідальності; у зверненнях про церковні святині — мотив служіння спадщині народу. Для богословської оцінки важливо розрізняти два рівні. Біблійно-етичний принцип — неупереджений суд, милість, правда, захист гідності людини — претендує на триваліше значення. Конкретне застосування цього принципу до політичної чи судової події залишається позицією автора в певній історичній ситуації. Том не завжди проводить це розрізнення достатньо виразно, і саме тому сучасному читачеві корисно читати такі документи одночасно як богословські висловлювання і як джерела свого часу, не перетворюючи їх на позачасові оцінки конкретних політичних діячів.

Невеликий, але надзвичайно характерний текст про сучасну українську богословську термінологію показує іншу сторону Філарета — богослова, стурбованого співвідношенням мови та догматичного змісту. Для нього мовна українізація богослов’я не може здійснюватися ціною поняттєвої неточності. Він допускає використання слів різного походження, якщо вони точніше передають зміст, і формулює принцип: «У богослів’ї треба зберігати істину, причому істину неспотворену». Цей фрагмент важливий, бо засвідчує консервативне розуміння богословської мови: термін не є просто стилістичним знаком, а носієм доктринальної пам’яті. Водночас така позиція могла б бути поглиблена історико-філологічним аналізом: сама православна термінологія століттями виникала через переклад, семантичне переосмислення й творче засвоєння грецьких понять у різних мовах. Автор радше формулює пастирський критерій обережності, ніж розробляє повну теорію богословського перекладу. Проте для українського богословського середовища початку 2010-х сам факт постановки проблеми має помітну документальну вагу.

Майже половину тому займають інтерв’ю, і саме вони суттєво змінюють характер книги. Якщо в проповіді Філарет говорить переважно як пастир, у листах — як глава церковної структури, то в інтерв’ю він одночасно виступає свідком, учасником, інтерпретатором і захисником власних рішень. Уже двочастинна розмова «Треба йти шляхом правди» присвячена переходу від Українського екзархату до Української Православної Церкви наприкінці радянського періоду. Філарет докладно подає власне бачення рішень 1990 року, формули «самостійна і незалежна в управлінні», ролі Московської Патріархії та наступних кроків. Тут читач отримує рідкісне свідчення від безпосереднього учасника процесів. Але саме безпосередня участь вимагає джерелознавчої дисципліни: інтерв’ю не є протоколом собору чи архівною справою. Воно фіксує пам’ять і ретроспективну інтерпретацію Філарета. Для історика це не зменшує цінності джерела; навпаки, робить його особливо важливим для дослідження того, як діяч через два десятиліття структурував власну біографію, визначав причинно-наслідкові зв’язки й пояснював свої мотиви.

Подальші інтерв’ю розгортають майже енциклопедію питань, які визначали публічний порядок денний Київського Патріархату: відносини з Константинополем і Москвою, можливість подолання православного поділу, УГКЦ, концепція «руського міра», роль держави, відновлення Десятинної церкви, церковні фінанси, суспільна мораль, ЄВРО-2012, міжконфесійний діалог. Зміст останньої частини книги сам по собі показує масштаб цієї тематики. У цих розмовах Філарет говорить значно вільніше, ніж в офіційних документах: з’являються короткі оцінки, спогади, полемічні формули, припущення про мотиви інших церковних діячів. Саме тому інтерв’ю не можна механічно використовувати як довідник перевірених історичних фактів. Вони передають позицію співрозмовника. Для дослідника українського православ’я їхня сила полягає в іншому: читач бачить внутрішню логіку цієї позиції, її сталі аргументи, словник, образ минулого і проект майбутнього. Порівняння цих інтерв’ю з документами інших православних юрисдикцій могло б стати окремим дослідницьким проектом.

Особливо контрастним завершенням великого політико-церковного масиву стає остання розмова про чернецтво. Тут зовнішня церковна проблематика майже зникає, а на передній план виходять покликання, послух, молитва і внутрішня дисципліна. Філарет згадує власний вибір монашого життя у сталінську добу, життя послушника, убогі побутові умови, постриг, духовне керівництво і сприйняття наступних церковних призначень як послуху. Його особистий девіз звучить просто: «Молися і працюй!» Цей фінал несподівано повертає весь том до аскетичного центру. Після сотень сторінок про юрисдикції, державу, канонічне визнання, суспільні суперечки й церковну дипломатію читач опиняється перед початковим питанням: чи є в людини покликання, чи готова вона відмовитися від своєї волі, чи здатна нести послух без особистих амбіцій. Порада майбутньому ченцю складається з випробування покликання, вірності зробленому вибору та послуху настоятелю або Церкві. Для розуміння особистого самосприйняття Філарета ця розмова, можливо, не менш важлива, ніж його багатосторінкові розповіді про церковну політику.

Однією з найвиразніших рис усього видання є постійне повернення до кількох основних богословських категорій: правда, свобода, благодать, покаяння, страждання, любов, вічне життя і відповідальність. «Правда» у Філарета одночасно означає догматичну істину, моральну чесність і справедливий суспільний порядок. «Свобода» має антропологічний вимір як умова морального вибору, а в історико-церковних текстах переходить у мову церковної та національної самостійності. «Благодать» не є абстрактним поняттям — нею пояснюється перетворення Петра, навернення Павла, витривалість мучеників і духовна боротьба звичайного християнина. «Страждання» тлумачиться есхатологічно: воно не є самоцінним, але може стати місцем вірності Богові. «Любов» виконує функцію головного критерію церковності: навіть у полемічних текстах автор наполягає, що ненависть суперечить християнській природі. Ця повторюваність створює внутрішню єдність книги, якої не можна було б очікувати від простого хронологічного зібрання різножанрових матеріалів.

Для пастора і проповідника том корисний передусім як велика майстерня православної гомілетики. Він показує, як літургійний календар може постійно ставати вихідним пунктом для морального й богословського повчання; як житіє святого переходить у питання до сучасного слухача; як біблійний сюжет співвідноситься з особистою кризою, суспільним життям або історичною пам’яттю. Для студента богослов’я особливу цінність мають теми христології, сотеріології, свободи волі, еклезіології, єпископського служіння, маріології, аскетики та есхатології. Для викладача книга може бути джерелом матеріалу для порівняльного аналізу: наприклад, зіставлення усної проповіді та офіційного послання, пастирської теодицеї та академічної догматики, канонічної аргументації і церковної дипломатії. Для історика українського православ’я найбільшу вагу матимуть листи, звернення й інтерв’ю, бо вони фіксують позицію одного з ключових учасників церковних процесів у конкретний період. Для дослідника релігії і суспільства книга важлива як приклад того, яким чином церковний провідник переносить богословську лексику в публічну сферу.

Сильною стороною видання є його безпосередність. Читач має справу не з пізньою реконструкцією поглядів Філарета, а з корпусом його власних текстів різного призначення. Завдяки цьому можна простежувати сталість і варіативність аргументації. Особливо цінною є внутрішньоцерковна критика в словах до єпископів, де автор не ідеалізує церковну владу, а говорить про спокусу грошей, статусу, розкоші й адміністративного панування. Не менш важлива постійна сотеріологічна перспектива: навіть там, де книга торкається інституційної проблематики, її гомілетичне ядро повертає до покаяння, благодаті, боротьби з гріхом і вічного життя. Значною перевагою є й жанрова широта: одна особа постає перед читачем у храмі, перед єпископом, у зверненні до державної влади, в діалозі з журналістом і в особистій розмові про чернече покликання. Таке поєднання робить дев’ятий том набагато ціннішим як історичне джерело, ніж була б проста збірка проповідей.

Водночас редакційна концепція могла бути значно сильнішою. Коротке вступне слово пояснює загальний характер тому, але не дає докладної хронології, історії походження кожного тексту, відомостей про первинну публікацію, принципів відбору чи текстологічного опрацювання матеріалів. Для документа обсягом понад сімсот сторінок особливо бракує науково-довідкового апарату: іменного покажчика, покажчика біблійних місць, тематичного покажчика, хронологічної таблиці, переліку першоджерел інтерв’ю та пояснень до осіб і подій, які згадуються без контексту. Це суттєво обмежує дослідницьке використання книги. Читач, що шукає, наприклад, усі висловлювання про автокефалію, стосунки з Константинополем або свободу волі, змушений самостійно проходити сотні сторінок. Особливо відчутна відсутність редакторських приміток у полемічних інтерв’ю, де згадуються конкретні рішення, переговори і мотиви інших осіб. Наукове видання мало б відокремити первинний голос Філарета від перевірочного апарату, не виправляючи автора, але надаючи читачеві інструменти для верифікації.

Є й суто богословські обмеження. Усна природа багатьох проповідей зумовлює повтори, категоричні скорочення та іноді надто прямолінійні переходи від біблійної розповіді до сучасного застосування. Деякі історичні, агіографічні чи екзегетичні твердження подаються без аргументації, якої вимагав би академічний текст. Роздуми про причини страждання іноді ризикують бути прочитаними так, ніби конкретна скорбота майже завжди безпосередньо надіслана Богом для спасіння; ширше православне богослов’я дозволяє ретельніше розрізняти Боже провидіння, попущення, наслідки людської свободи, природне зло й пастирську недопустимість поспішного пояснення чужого болю. Розповіді про чудесні зцілення та дію святинь передаються як пастирські свідчення, але видання не пропонує документального апарату для їх історичної перевірки. Це не позбавляє їх значення всередині жанру проповіді, проте читачеві важливо не змішувати богословське свідчення з критичною історіографією.

Ще складнішою є взаємодія еклезіології з національною та суспільною тематикою. Для Філарета ідея незалежної Української Церкви послідовно пов’язана з історією української державності, культурною пам’яттю та його баченням канонічної справедливості. У книзі ця позиція викладена надзвичайно виразно й неодноразово. Саме тому том є важливим джерелом для вивчення української церковної думки початку 2010-х років. Але для академічного дослідника ця виразність водночас є підставою для порівняльного читання: твердження про наміри Москви, Константинополя, окремих ієрархів чи державних діячів є словами Філарета і повинні атрибутуватися йому, а не перетворюватися без додаткової перевірки на нейтральний історичний опис. Найпродуктивніше використання цього тому — читати його поруч із рішеннями Соборів, офіційними документами інших церковних сторін, архівними матеріалами та дослідженнями істориків. Тоді полемічність книги стає не недоліком джерела, а ключем до розуміння позиції її автора.

Попри ці обмеження, дев’ятий том має виразну внутрішню завершеність. Він починається словами, зверненими до людей у храмі, проходить через святкове богослов’я, настанову єпископам, церковну пам’ять, суспільні звернення й гострі інституційні дискусії, а завершується розмовою про особистий чернечий послух. Саме ця дуга допомагає побачити Філарета не лише як учасника церковно-політичних суперечок, до яких часто зводиться його образ у публічній пам’яті, а як проповідника зі сталою системою пастирських акцентів. Для нього християнин живе перед обличчям вічності; свобода робить людину відповідальною; благодать не скасовує зусилля; святість можлива в несприятливих обставинах; церковна влада повинна бути служінням; богословська мова мусить берегти істину; історична й суспільна діяльність підлягає моральному суду Євангелія. Саме тому книга буде особливо корисною пасторам, студентам і викладачам богослов’я, дослідникам православної гомілетики, історикам українського християнства, фахівцям із церковно-державних відносин та всім, хто досліджує самосвідомість українського православ’я на початку XXI століття. Її потрібно читати критично, чітко розрізняючи проповідь, свідчення, богословський аргумент і позиційний документ, але саме таке читання дозволяє повною мірою побачити цінність цього великого й багатошарового корпусу.