Филипчук - Забутий святий

Монографія Олександра Филипчука «Забутий святий: Князь Володимир Великий між Сходом та Заходом», видана київським видавництвом Laurus 2020 року в серії «Золоті ворота», належить до тих історичних праць, які не просто додають нові подробиці до вже відомого сюжету, а змушують заново поставити питання про саму конструкцію звичного історичного оповідання. Перед читачем не ще одна біографія князя Володимира і не популярний виклад історії Хрещення Русі. Книга присвячена значно вужчій, але водночас фундаментальнішій проблемі: чому візантійські автори майже нічого не говорять про хрещення князя, яке в пізнішій східнослов’янській історичній і церковній пам’яті набуло значення епохальної події? Саме це дивне «візантійське мовчання» стає для Филипчука ключем, за допомогою якого він намагається відкрити зовсім іншу історію Володимира — не князя, що після хрещення просто й остаточно ввійшов до візантійської церковно-політичної орбіти, а християнського правителя, який протягом наступних десятиліть маневрував між Константинополем і латинським Заходом, прагнув самостійнішого церковного устрою і, можливо, саме через це став незручним для візантійської історичної пам’яті. Уже видавнича анотація формулює головний нерв дослідження цілком недвозначно: автор прагне радикально переоцінити як відносини князя з візантійськими імператорами, так і місце Русі в середньовічній Європі.

Филипчук від початку не приховує характеру своєї праці. Його формулювання «Це дослідження — ревізіоністське» є не риторичною провокацією, а методологічною декларацією. Автор не ставить за мету зруйнувати всю попередню історіографію або довести, що літописна традиція не має жодної цінності. Його завдання тонше: перевірити, наскільки звичний образ Володимира справді випливає з найближчих до подій джерел і наскільки він сформований текстами, написаними через багато десятиліть після смерті князя. Найбільшим об’єктом критичної уваги стає «Повість временних літ», адже саме вона протягом століть визначала контури історії Володимира. Проблема полягає в тому, що літописний виклад з’явився приблизно через століття після описуваних подій, тоді як свідчення сучасників або майже сучасників князя нерідко читалися крізь призму вже готової літописної картини. Филипчук пропонує перевернути цю ієрархію: спочатку читати Бруно Кверфуртського, Титмара Мерзебурзького, Ях’ю Антіохійського та інші ранні свідчення, а вже потім перевіряти, наскільки їм відповідає пізніший руський наратив. Його характерне зауваження, що «історія князя Володимира Великого гнітюче і слабко забезпечена джерелами», пояснює і обережність, і водночас сміливість подальшої реконструкції.

У богословському плані це надзвичайно важливий методологічний жест. Християнізація Русі часто описується ретроспективно: ми знаємо, що Київська церква згодом опинилася в орбіті Константинопольського патріархату, і тому схильні переносити цю пізнішу структуру безпосередньо в 988 рік, ніби хрещення Володимира, масове хрещення киян, створення повноцінної митрополії та остаточне входження Русі до візантійської церковної системи були частинами одного майже одночасного процесу. Филипчук демонструє, що джерела такої гладкої картини не дають. Між особистим наверненням князя, місіонерською діяльністю, організацією місцевого кліру, встановленням єпископської влади й появою стабільної митрополії могли лежати роки, а можливо й десятиліття. Саме це робить книгу особливо цінною для історії Церкви: вона змушує розрізняти християнізацію як духовно-місіонерський процес, політичне прийняття християнства правителем і формування канонічно-адміністративних структур. Такий підхід також допомагає уникнути іншого анахронізму — перенесення на кінець X — початок XI століття пізніших православно-католицьких конфесійних кордонів. Для Володимира Рим і Константинополь були двома центрами ще нерозділеного християнського світу, між якими політичне і церковне маневрування не обов’язково означало «перехід» із однієї конфесії до іншої в сучасному розумінні.

Перший розділ, «Візантійське мовчання», є фундаментом усієї аргументації. Филипчук починає з факту, який у традиційній картині Хрещення Русі справді виглядає вражаюче: візантійські автори, що жили близько до подій і знали про русів, громадянські війни імператора Василія II, руські військові контингенти та шлюб Володимира з царівною Анною, не залишили розповіді про хрещення князя, яку можна було б зіставити з літописною. Це не просто відсутність одного документа. Мовчання простягається через століття. Навіть пізні освічені автори не демонструють знання якогось утраченого раннього грецького переказу про навернення Володимира. Коли ж у пізньовізантійській традиції нарешті з’являються тексти, що розповідають про хрещення Русі, їхні автори часто плутають епохи, з’єднують хрещення русів IX століття з подіями часів Володимира або, як показує Филипчук, запозичують інформацію вже зі староруської традиції. Саме ця незграбність пізніших спроб заповнити прогалину стає одним із найсильніших аргументів автора: якби у Візантії справді існував стійкий ранній наратив про Володимирове хрещення, важко пояснити, чому його слідів не видно упродовж такого тривалого часу.

Особливо показовим є аналіз пізніх грецьких повідомлень, зокрема записів у Vat. gr. 840. Филипчук намагається довести, що автор відповідної замітки не зберіг для нас уламок невідомої візантійської традиції X століття, а, навпаки, зіткнувшись із браком грецької інформації, скористався староруським матеріалом, переклав його й стилізував під історичне повідомлення. Це істотно змінює напрям культурного руху тексту. Замість традиційної схеми, за якою Русь нібито лише засвоює візантійську пам’ять про власне хрещення, ми отримуємо ситуацію, коли пізній візантійський книжник сам змушений звернутися до руської традиції, щоб заповнити порожнечу у власній історичній пам’яті. Такий висновок є одним із найцікавіших у всій книзі, оскільки він перетворює «мовчання» з пасивного браку джерел на самостійний історичний феномен, який потребує пояснення.

Другий розділ, «Що сталося 989 року?», переносить читача в саме серце політичної кризи. Тут Филипчук детально реконструює обставини громадянської війни у Візантії, боротьбу Василія II з узурпаторами, прибуття руських військ, переговори з Володимиром, вимогу шлюбу з порфірородною Анною та захоплення Херсона. Для традиційної схеми надзвичайно важливо, щоб Володимир був уже охрещеним або принаймні безумовно готовим до хрещення до одруження з Анною. Филипчук, однак, читає свідчення інакше. На його думку, скандальність ситуації для Константинополя якраз і полягала в тому, що імператорська сестра в умовах гострої політичної кризи фактично була обіцяна язичницькому правителеві в обмін на військову допомогу. Василій II потребував руських воїнів, Володимир усвідомив силу своєї переговорної позиції, а шлюб із порфірородною царівною був вимогою, яка з погляду візантійської імперської ідеології межувала з приниженням імператорського престижу. Зволікання Константинополя, за реконструкцією автора, могло і привести до силового тиску Володимира та захоплення Херсона. Хрещення й шлюб стають тому не спокійним завершенням «вибору віри», а результатом драматичного дипломатично-військового конфлікту.

Саме тут особливо добре видно своєрідність книги Филипчука. Він послідовно позбавляє подію її пізнішої церковно-урочистої гладкості й повертає її в простір реальної політики кінця X століття. Це не означає заперечення духовного значення навернення Володимира. Радше автор відмовляється виводити політичні рішення безпосередньо з агіографічного образу князя. У його реконструкції імператори могли відправити Анну ще до остаточного хрещення Володимира, а сам князь, дратований затягуванням виконання домовленостей, поставив власне хрещення у зв’язок із фактичним прибуттям царівни. Така інтерпретація дискусійна, але вона пояснює те, що традиційний наратив часто згладжує: чому шлюб, який згодом можна було представити як тріумф візантійської місії, залишив у сучасників відчуття політичної кризи. Филипчук підсумовує цей сюжет промовистою фразою: «Тяжкий спадок від конфлікту “989 р.” ще довго тяжів над ними».

Третій розділ, «Візантійський світ князя», ставить уже інше питання: що означало для самого Володимира входження у світ християнської імперської культури? Тут Филипчук критикує дві протилежні крайності історіографії. Радянські дослідники певного періоду прагнули применшити візантійський вплив, тоді як після популяризації концепції Димитрія Оболенського Русь часто майже автоматично включали до «Візантійської співдружності». Филипчук вважає обидві схеми занадто прямолінійними. Володимир справді захоплюється символічною мовою Візантії, приймає християнське ім’я, одружується з імператорською сестрою, використовує візантійські моделі влади й монетної іконографії, але з цього не випливає, що він погоджується на статус покірного периферійного правителя в ієрархії Константинополя. Навпаки, одна з найцікавіших ліній розділу полягає в реконструкції його власних надзвичайно високих амбіцій.

Особливе місце тут займають златники й срібляники Володимира, на яких князя представлено за моделлю візантійського імператора — на престолі, з владними інсигніями, німбом та іншими елементами сакралізованої монархічної іконографії. Филипчук ставить просте, але незручне питання: якщо Володимир дійсно отримав від імператорів корону та регалії, чому про такий винятковий акт немає надійного повідомлення? Відповіддю стає концепція своєрідної «псевдокоронації». Князь запозичує імперську символіку, але робить це без тієї офіційної санкції Константинополя, яка перетворила б його на визнаного володаря відповідного рангу. Филипчук навіть бачить у перенесенні джерела легітимації від земного імператора до небесного Христа можливу компенсацію за відмову Константинополя задовольнити амбіції Володимира. Ця реконструкція особливо вдало показує, наскільки християнізація була одночасно богословським, літургійним і політичним процесом: прийняти християнство означало не просто засвоїти догмати, а знайти нову мову сакральної влади й визначити власне місце серед інших християнських правителів.

Четвертий розділ, присвячений Бруно Кверфуртському, на перший погляд може здатися відступом від головної теми, але фактично саме тут починає відкриватися та частина історії Володимира, без якої неможливо пояснити подальше «візантійське мовчання». Бруно — латинський архієпископ, місіонер і мученик, який безпосередньо зустрічався з Володимиром і залишив надзвичайно важливе свідчення про свою місію до печенігів. Филипчук уважно відділяє історичного Бруно від пізнішої агіографічної легенди. У західній традиції згодом з’являється дивна історія про те, що Бруно нібито охрестив «короля русів». Але в час реальної місії Бруно Володимир уже близько двадцяти років був християнином. Отже, перед нами не свідчення альтернативного хрещення, а результат того, як пам’ять про різні місіонерські події злилася в новий агіографічний сюжет. Филипчук переконливо показує, як у Петра Даміані події, особи й мотиви різних десятиліть могли бути контаміновані в єдину історію навернення.

Водночас історичний Бруно виявляється набагато важливішим для Русі, ніж дозволяє припустити традиційний візантійськоцентричний наратив. Він веде переговори з Володимиром, вирушає через руські землі до печенігів, сприяє встановленню миру, від якого залежить виживання маленької християнської громади серед кочовиків, і після досягнення відповідних домовленостей висвячує єпископа для місії. Филипчук також реконструює останній маршрут Бруно і припускає, що після повернення від печенігів той не обов’язково вирушив назад до Польщі, а міг залишатися в межах володінь Володимира, звідки й пішов на останню місію до язичників прикордоння Русі, Прусії та Литви. Навіть якщо окремі елементи цієї реконструкції залишаються гіпотетичними, загальний висновок має значну вагу: двір Володимира не був замкнений у винятково грецькому церковному просторі. Латинські місіонери не з’являються тут випадковими чужинцями, а входять до реальної християнської політики князя.

П’ятий розділ, «Між Константинополем і Римом», є концептуальною кульмінацією монографії. Саме тут численні попередні спостереження складаються в загальну реконструкцію церковної політики Володимира. Якщо традиційно після хрещення 988 року майже автоматично уявляється швидке створення на Русі візантійської митрополичої структури, Филипчук звертає увагу на вкрай слабкі джерельні підстави такого припущення. Спочатку церковні потреби могли забезпечувати корсунські священники, привезені князем. Повноцінна візантійська єпископська ієрархія в джерелах довго не проглядається. Володимир, за реконструкцією автора, міг прагнути особливого статусу для своєї Церкви, можливо навіть архієпископії, і чекати від Константинополя рішення, яке відповідало б його політичним амбіціям. Коли такого рішення не настало, князь звернувся до західних церковних сил.

Саме тут з’являється другий латинський єпископ, Райнберн, відомий насамперед із хроніки Титмара Мерзебурзького. Филипчук надає його присутності значно більшого значення, ніж це робить звичайний виклад історії Русі. Разом Бруно й Райнберн стають ознаками не випадкових контактів, а реальної альтернативної церковної орієнтації. Филипчук не стверджує, що Володимир «перейшов у католицизм» — така постановка питання для початку XI століття була б анахронізмом. Йдеться про інше: прийнявши хрещення у візантійському контексті, князь не вважав себе назавжди зв’язаним лише з Константинополем і міг залучати латинських єпископів до розбудови християнського життя у своїх володіннях. Найсміливіша формула цієї частини звучить так: «Володимир хрестився в Корсуні, але згодом запросив і прийняв латинських єпископів». Саме вона перетворює назву книги — «між Сходом та Заходом» — з географічної метафори на характеристику реальної церковно-політичної стратегії князя.

Не менш радикально переглядається датування появи візантійської церковної верхівки на Русі. Филипчук наголошує, що перше цілком надійне свідчення про митрополита Теофілакта пов’язане вже з подіями після смерті Володимира. Він допускає, що Теофілакт прибув лише після 1015 року, можливо вже за нової політичної ситуації, коли Василій II отримав можливість здійснити власний проект організації Руської церкви. Автор доходить до формули, що саме Теофілакт став «першим візантійським ієрархом на Русі». Якщо це прийняти, звична картина 988 року змінюється дуже істотно: хрещення князя й народу не означало миттєвого перетворення Русі на звичайну митрополію Константинопольського патріархату. Між наверненням і таким інституційним закріпленням існував тривалий період пошуку, конкуренції та невизначеності.

У цьому сенсі особливо цікавою є паралель, яку Филипчук проводить між Володимиром і його бабусею Ольгою. Ольга прийняла хрещення в Константинополі, але згодом зверталася на Захід із проханням прислати єпископа. Володимир, за Филипчуком, повторює схожу модель, тільки в набагато сприятливіших умовах: отримавши візантійське хрещення і навіть ставши чоловіком імператорської сестри, він усе ж допускає до своїх володінь західних єпископів. Це дозволяє побачити ранню Русь не як пасивний об’єкт боротьби двох центрів, а як самостійного суб’єкта, який прагнув використати конкуренцію церковно-політичних систем на власну користь. Для церковного історика це, можливо, найпродуктивніша теза всієї монографії. Вона не применшує візантійського внеску в християнізацію Русі, але позбавляє цей процес тієї конфесійної неминучості, якою його наділила пізніша історична пам’ять.

Шостий розділ повертає читача до «Легенди Бандурі» — загадкового грецького тексту про хрещення русів, із вивчення якого, за словами самого Филипчука, багато років тому й почався задум усієї книги. Тут автор переходить від широкої історичної реконструкції до майже класичної текстологічної роботи. Він аналізує лексику, структуру, рукописну традицію, джерела й окремі мотиви «Легенди» і доходить висновку, що перед нами не свідчення епохи Володимира, а пізньосередньовічний твір, найімовірніше кінця XIV — початку XV століття. Особливо важливо, що його автор користувався відносно пізніми матеріалами і, схоже, звертався до староруської традиції, переносячи її сюжети грецькою мовою. Филипчук формулює свій висновок без дипломатичних пом’якшень: «Створена ним розповідь по суті є формою містифікації». Анонім прагнув створити вигляд давнього візантійського наративу про події, які насправді відділяли від нього кілька століть.

Парадоксально, але саме пізнє походження «Легенди Бандурі» стає останнім доказом головної тези книги. Анонімний візантійський книжник захотів розповісти про хрещення Володимира, але не знайшов достатнього матеріалу у власній грецькій історичній традиції. Тому йому довелося конструювати розповідь із доступних староруських та інших джерел. Таким чином, текст, який раніше міг сприйматися як вирішення проблеми візантійського мовчання, у Филипчука перетворюється на доказ самого цього мовчання. Якби Константинополь протягом попередніх століть зберігав власну сильну пам’ять про Володимирове хрещення, потреба в такому пізньому конструюванні була б значно менш зрозумілою.

Епілог нарешті формулює відповідь на питання, поставлене на початку книги. Филипчук вважає, що навернення Володимира не згадували у візантійській традиції не тому, що Візантія не відігравала ролі в його хрещенні, а майже з протилежної причини. Християнізація князя почалася як величезний успіх імперської дипломатії: язичницький володар охрестився, одружився з порфірородною царівною і відкрив свою державу для християнства. Але подальша політика Володимира перестала відповідати тому результату, який Константинополь хотів би закріпити у своїй пам’яті. У книзі це висловлено найвиразнішою, можливо, тезою всього дослідження: «навернення Володимира воліли не згадувати якраз через його подальше віддалення від Константинополя». Ще різкіше: «Прийнявши латинських єпископів, Володимир щезає з візантійських джерел».

Филипчук описує цей процес за допомогою поняття damnatio memoriae, але важливо зауважити, що сам автор не перетворює його на теорію змови. Він прямо застерігає від уявлення, ніби в Константинополі або Києві існував якийсь організований проект фізичного знищення всіх свідчень. Йдеться швидше про поступове вибіркове забуття того, що стало незручним для нової політичної й церковної ситуації. За Ярослава Русь знову набагато виразніше орієнтувалася на Константинополь; у такому контексті нагадування про латинських єпископів при Володимирі, про його незадоволення візантійською церковною політикою та про надмірні, з погляду імперії, претензії було непотрібним. Тому зберігався Володимир-хреститель, але поступово зникав Володимир як складний церковно-політичний діяч останніх десятиліть свого життя. Саме тут назва «Забутий святий» набуває особливої глибини: забутим є не ім’я князя, а значна частина його реальної історії.

У богословському вимірі цей висновок змушує уважніше ставитися до співвідношення історії та церковної пам’яті. Церква закономірно пам’ятає Володимира передусім як просвітителя, хрестителя й рівноапостольного правителя. Історик ставить інше питання: які конкретні політичні й інституційні процеси стояли за створенням цієї пам’яті? Филипчук не спростовує значення хрещення і не намагається «десакралізувати» Володимира. Але його книга добре показує, що агіографічний образ святого та історична біографія християнського правителя — різні жанри, які не можна механічно накладати один на одного. Ще промовистішим є спостереження автора, що домонгольська Русь, всупереч пізнішій величі культу, не демонструє виразного раннього почитання Володимира як святого. Це означає, що й сам процес його церковної меморіалізації має свою історію, а не виник автоматично наступного дня після смерті князя.

Найсильнішою стороною монографії є її джерелознавча дисципліна. Филипчук постійно питає не лише «що говорить текст?», а й «коли він написаний?», «звідки автор міг отримати інформацію?», «які тексти йому були доступні?», «чи справді перед нами незалежне свідчення, чи пізня переробка вже відомої традиції?». Навіть таблиця, де середньовічні автори співвіднесені з роками князювання Володимира, наочно демонструє центральну проблему: найбагатші оповіді нерідко є найпізнішими, тоді як сучасники говорять мало, але саме тому кожне їхнє слово має особливу вагу. Такий підхід є добрим уроком історичного мислення не лише для медієвіста. Він показує, наскільки небезпечно будувати минуле з найяскравішого джерела лише тому, що воно дає найбільш завершену картину.

Другою великою перевагою є повернення Русі до загальноєвропейського християнського контексту. У цій книзі Константинополь, Рим, німецький імператорський світ, Польща Болеслава Хороброго, місії серед печенігів, прусів і ятвягів належать до одного простору. Володимир перестає бути персонажем історії, що рухається лише по осі «Київ — Константинополь». Він виявляється одним із християнських правителів рубежу тисячоліть, які шукали власного місця в новій сакрально-політичній системі Європи. Саме тому особливого значення набувають паралелі з Борисом Болгарським, Ольгою, Стефаном Угорським та іншими правителями, для яких прийняття християнства означало також переговори про єпископську юрисдикцію, церковну автономію, титули й міжнародний статус. Для читача богословського клубу це особливо корисно, бо дозволяє побачити церковну історію не як просте поширення вже готових конфесійних структур, а як складний процес інкультурації, місії, канонічного впорядкування та взаємодії духовної й політичної влади.

Водночас саме сміливість реконструкції становить і головну вразливість праці. Филипчук дуже переконливо критикує гіпотетичні літописні зводи, втрачені джерела та інші конструкції, які в попередній історіографії інколи набували статусу майже доведених фактів. Проте його власна модель також складається з низки гіпотез різного ступеня надійності. Те, що «Легенда Бандурі» є пізнім текстом, аргументовано значно твердіше, ніж, наприклад, точний час прибуття митрополита Теофілакта, конкретні наміри Володимира щодо створення архієпископії або всі деталі маршруту Бруно. Аналогічно, відсутність візантійської розповіді про хрещення є безсумнівним фактом, тоді як пояснення цього мовчання свідомим чи напівсвідомим витісненням пам’яті залишається історичною інтерпретацією. Мовчання джерела здатне щось підказати, але воно майже ніколи не доводить одну-єдину причину. Втрата документів, жанрові інтереси хроністів, політичні пріоритети авторів, випадковість рукописного збереження також повинні залишатися в полі зору.

Термін damnatio memoriae теж справляє сильне враження й чудово передає результат процесу, однак може створювати у читача відчуття більшої організованості забуття, ніж дозволяють довести джерела. Справедливості заради, Филипчук сам усвідомлює цю небезпеку й спеціально наголошує, що не йдеться про якусь змову. Його більш стримане формулювання — історії віддалення князя від Константинополя просто «воліли не торкатися» — історично виглядає переконливіше. У цьому сенсі книгу найкраще читати не як проголошення остаточної «нової істини» про Володимира, а як дуже сильну альтернативну модель, яка пояснює більше незручних фактів, ніж традиційна схема, але сама потребує подальшої перевірки.

Для богословського читача є ще одне обмеження. Незважаючи на тему хрещення, місії, єпископату й церковної юрисдикції, перед нами насамперед історична, а не власне богословська монографія. Филипчука цікавить, хто, коли й за яких політичних умов діяв, значно більше, ніж богословське осмислення самого навернення, сакраментологія хрещення, еклезіологія ранньої Русі або духовний зміст християнської реформи Володимира. У книзі немає розгорнутого аналізу того, що християнська віра могла означати для самого князя як особисте перетворення, окрім того, що дозволяють встановити політичні та наративні джерела. Але це радше межа жанру, ніж серйозний недолік. Від історика не слід вимагати написання богословського трактату. Навпаки, богослову книга дає необхідний матеріал, який застерігає від надто легкого ототожнення церковного передання з реконструкцією конкретних історичних подій.

Праця буде особливо корисною історикам Церкви, медієвістам, візантиністам, дослідникам християнізації Східної Європи, викладачам і студентам богословських навчальних закладів. Вона може багато дати й пасторам та освіченим мирянам, якщо вони готові до досить щільної джерелознавчої аргументації. Це не книга для читача, який шукає просту життєписну розповідь про святого князя. Тут десятки сторінок можуть бути присвячені датуванню одного свідчення, маршруту одного місіонера або походженню однієї текстової традиції. Проте саме ця складність і становить її цінність. Після Филипчука значно важче без застережень повторювати популярну схему, за якою 988 року Володимир прийняв «готове православ’я» з Константинополя, одразу отримав усталену грецьку ієрархію, а Русь природно й безальтернативно стала частиною сформованого православного світу. Джерела виявляються набагато менш упорядкованими, а історія — значно цікавішою.

У підсумку «Забутий святий» є однією з тих книг, сила яких полягає не тільки в конкретній відповіді, а в зміні самого набору запитань. Навіть читач, який не прийме всі реконструкції Филипчука, після цієї монографії буде змушений серйозніше рахуватися з візантійським мовчанням, із першорядною цінністю західних свідчень сучасників, із реальною присутністю Бруно Кверфуртського та Райнберна в оточенні руського князя, із проблемою пізнього оформлення митрополичої структури та з тим фактом, що церковна політика Володимира могла бути значно менш однолінійною, ніж її зобразила пізніша традиція. Саме тому ця книга важлива не лише для суперечки про одну дату чи одного митрополита. Вона повертає Володимирові історичну складність. Перед нами вже не статичний символ «вибору віри», а християнський правитель, який після хрещення продовжував шукати своє місце між імперіями, церковними центрами та моделями християнської влади. У цьому й полягає головне досягнення Филипчука: він не заперечує Володимира-хрестителя, але показує, що за знайомою іконою історичної пам’яті приховується значно суперечливіша й драматичніша постать. Саме такого Володимира — охрещеного в Корсуні, спорідненого з візантійською династією, але не поглинутого Константинополем, відкритого до латинських місіонерів і занадто самостійного для простих історіографічних схем — Филипчук і повертає читачеві як «забутого святого».