Гижа - Біблія

Розглянутий файл відтворює друге видання повного українського перекладу Святого Письма, позначеного на титульному аркуші як «Біблія. Старий і Новий Заповіти» та забезпеченого розгорнутим підзаголовком «Канонічний переклад Біблії сучасною українською мовою з паралельними місцями». Перекладачем названо Олександра Гижу, автором макета й упорядником — О. М. Волика; власником авторських прав зазначено самого перекладача. Видання має ISBN 978-1-975898-97-7 та ISBN-10 1-975898-974, надруковане за допомогою американської платформи CreateSpace і на титульному аркуші датоване 2018 роком. Електронна копія містить 823 сторінки, хоча книготорговельні каталоги повідомляють про 824 сторінки та вказують датою публікації 4 грудня 2017 року. Найімовірніше, перед нами звичайна для системи друку на вимогу розбіжність між датою реєстрації або надходження книги у продаж і роком, поставленим усередині видання. За каталогами формат друкованої версії становить приблизно 152 × 229 міліметрів, тобто стандартні шість на дев’ять дюймів; палітурку основної англомовної картки описано як м’яку. Місце видання у традиційному бібліографічному розумінні на звороті титульного аркуша не зазначено: формула «Printed by CreateSpace USA» позначає виробничу платформу, але не замінює відомостей про повноцінне видавництво з редакцією та науковою радою.

Склад книги відповідає шістдесятишестикнижному протестантському канону: тридцять дев’ять книг Старого Завіту і двадцять сім книг Нового Завіту, без другоканонічних або неканонічних творів. Водночас прийнято деякі характерні для східнослов’янської біблійної традиції назви та способи організації матеріалу. Книги Самуїла і Царів представлено як Першу, Другу, Третю та Четверту книги Царів, а соборні послання у змісті розміщено безпосередньо після Діянь і перед посланнями Павла. Отже, канонічний обсяг видання є протестантським, але зовнішня номенклатура і послідовність деяких книг зберігають зв’язок зі слов’янською церковною та синодальною видавничою практикою. Слово «канонічний» на титулі слід розуміти саме як конфесійно-видавниче визначення складу, а не як наукове свідчення про застосування якоїсь особливої текстологічної редакції. У книзі відсутні Товит, Юдита, Премудрість Соломона, книги Маккавеїв та інші твори розширеного православного чи католицького канону. Уже тому видання розраховане насамперед на євангельсько-протестантське середовище, хоча перекладач прагнув представити свою працю як загальноукраїнську і надконфесійну.

Історія публікації цього тексту складніша, ніж може здатися з коротких вихідних даних. Повна Біблія 2018 року не була твором, що з’явився раптово: її поширенню передували електронні та часткові публікації. У джерелах, пов’язаних із проєктом, переклад фігурував у цифровому форматі вже наприкінці 2000-х років; у 2013 році окремо було опубліковано електронний «Новий Заповіт: Новітній переклад», де поряд з Олександром Гижею згадувався Олександр Волик. Українські книготорговельні каталоги також описують видання 2017 року у твердій палітурці з іншим ISBN 978-966-2613-18-6 та обсягом близько 1092 сторінок. Не маючи цього примірника для безпосереднього зіставлення, неможливо впевнено визначити, чи є він першим виданням того самого набору, іншою версткою або окремою виробничою редакцією. Однак сукупність даних показує, що позначення «Видання друге» стосується реальної передісторії тексту, а не є випадковою друкарською формулою. Розглянута книга становить одну з кількох матеріальних форм одного перекладацького проєкту: цифрового, друкованого українського та міжнародного print-on-demand.

Олександр Гижа працював над перекладом як індивідуальний автор, а не як керівник міжконфесійної комісії. В інтерв’ю він по-різному визначав тривалість роботи: говорив приблизно про десятиліття інтенсивного перекладання, про сім з половиною років щоденного читання і зіставлення текстів та приблизно про двадцять років загального шляху від задуму до остаточної редакції. Ці цифри не обов’язково суперечать одна одній: одна може стосуватися первісного перекладу, інша — систематичного звіряння, третя — всього періоду доопрацювання та очікування публікації. За його свідченням, основний текст був готовий приблизно до 2000 року, після чого ще тривалий час уточнювався. На відміну від більшості сучасних національних перекладів, що створюються комісіями з розподілом книг між гебраїстами, елліністами, літературними редакторами та конфесійними рецензентами, тут єдність голосу досягнута ціною відсутності колективного контролю. Сам Гижа відомий передусім як український письменник, історик і перекладач, пов’язаний з євангельсько-протестантським середовищем. Доступні матеріали не дають змоги підтвердити наявність у нього профільного академічного ступеня з давньоєврейської або грецької мови, тому його працю правильніше характеризувати як багаторічний авторський біблійний переклад, а не як інституційний філологічний проєкт.

Особливої уваги потребує розміщене на титульному аркуші твердження, що переклад схвалений Українським Біблійним Товариством і Комітетом у справах релігій при Кабінеті Міністрів України. Наявність такої формули є встановленим фактом самого видання, однак її інституційне значення слід оцінювати обережно. В опублікованій розповіді перекладача про розгляд рукопису зазначено, що група під керівництвом Миколи Мельника дала текстові позитивну оцінку, водночас наголосивши, що Українське Біблійне Товариство не бере на себе відповідальності за публікацію. Отже, титульна формула не означає, що переклад був замовлений, відредагований, профінансований або офіційно виданий Товариством. У книзі не наведено номера протоколу, дати рішення, складу рецензійної комісії чи повного тексту висновку; у доступних офіційних матеріалах не виявлено й окремої публічної документації, яка дала б змогу встановити обсяг проведеної перевірки. Немає підстав заперечувати сам факт позитивного відгуку, але так само неправильно було б представляти книгу як офіційний колективний переклад Українського Біблійного Товариства. Перед нами самостійне авторське видання, що отримало певну форму зовнішнього схвалення, межі якого залишаються недостатньо задокументованими.

Найістотніший недолік видавничої концепції виявляється ще до початку книги Буття: у друкованому томі немає передмови, вступу або редакційного нарису. Після титульних даних і змісту йде порожня сторінка, а далі відразу починається біблійний текст. Читачеві не повідомляється, які конкретні видання давньоєврейського, арамейського та грецького оригіналів використовувалися, як проводилося звіряння, за якими правилами обиралися текстові варіанти, хто здійснював літературне і богословське редагування та які зміни відрізняють друге видання від першого. З учасників названо лише О. М. Волика, відповідального за макет і компіляцію. У вихідних даних відсутні імена гебраїстів, елліністів, текстологів, коректорів і зовнішніх рецензентів. Немає і переліку скорочень, хоча паралельні посилання використовують численні скорочені назви книг. Для популярного приватного видання така лаконічність зрозуміла, проте назва «канонічний переклад» і заявка на виправлення попередніх українських перекладів передбачають вищий рівень наукової прозорості. Історія, методологія та апологія проєкту фактично винесені на сайт і в інтерв’ю, тоді як сам читач книги позбавлений можливості перевірити їх без звернення до зовнішніх ресурсів.

На офіційному сайті проєкту перекладач пояснює свій задум прагненням повернути Писанню багатий і впізнаваний український словник, формулюючи принцип словами: «Слово Боже має свою, неповторну лексику». Він повідомляє про зіставлення грецьких і давньоєврейських текстів, англійської Біблії короля Якова, польського Нового Завіту та наявних українських перекладів. В інтерв’ю особливо наголошується значення King James Version, яка, за визнанням Гижі, надзвичайно допомогла йому. Однак опис джерел залишається бібліографічно невизначеним: не названо ані Biblia Hebraica Stuttgartensia, ані іншого видання масоретського тексту, ані редакції Септуагінти, ані конкретного Textus Receptus, ані Nestle–Aland чи Greek New Testament Об’єднаних біблійних товариств. Ба більше, на сайті трапляється формула про порівняння «єврейського Старого і Нового Завітів», яка потребує пояснення, оскільки єврейські версії Нового Завіту є перекладами і не можуть виконувати роль первинного текстового свідка нарівні з грецькими рукописами. Деякі історичні відомості про створення KJV також викладено там неточно: стандартна історія цього перекладу говорить про п’ятдесят чотирьох призначених учених, тоді як у матеріалах проєкту фігурує інше число. Такі деталі не знецінюють багаторічної праці автора, але показують, чому авторський проєкт потребував професійного текстологічного редагування.

Старозавітна частина демонструє поєднання масоретської, грецької та східнослов’янської перекладацької традиції, однак точну пропорцію цих елементів установити неможливо. Уже перші вірші є показовими: «На початку утворив Бог небо і землю. А земля була невидна і пустельна, і морок на поверхні безодні; і Дух Божий ширяв над водою» (Бут. 1:1–2). Вислів «невидна і пустельна» помітно відрізняється від звичного передавання давньоєврейського tohu wabohu як «безвидна і пуста», «пуста й порожня» або «безладна й пуста» і може свідчити про вплив грецької Септуагінти з її означеннями «невидима і неустроєна». Це саме аналітичне припущення, а не документально встановлена текстологічна база. Натомість дієслово «ширяв» вдало й образно передає рух Духа над водами. У першому розділі перекладач чергує «утворив», «витворив» і «створимо», прагнучи уникнути одноманітності, але водночас послаблюючи відповідність між повторюваними давньоєврейськими дієсловами. Формули «смертю помреш», «день перший», «добре вельми» та багаторазовий початок фраз сполучником «і» зберігають семітську і традиційно біблійну ритміку. Тому переклад не є послідовною динамічною адаптацією: він модернізує окремі слова, але охоче залишає синтаксичні та фразеологічні сліди давнього тексту і попередніх слов’янських Біблій.

Новозавітний текст дає змогу зробити певніший висновок щодо напряму текстологічного вибору. В основному тексті без дужок і застережень присутні Мт. 17:21, ангел, який збурює воду, в Ів. 5:4, сповідання євнуха в Діян. 8:37, розлоге закінчення Марка, завершальне славослів’я Господньої молитви в Мт. 6:13 і так звана небесна тріада в 1 Ів. 5:7. У Діян. 8:37 Пилип відповідає: «Якщо віруєш од усього серця, можна», після чого євнух сповідує Ісуса Христа Сином Божим. У 1 Ів. 5:7 читаємо: «Бо троє засвідчують на небі: Батько, Слово і Святий Дух». Сукупність цих читань стійко пов’язує переклад із Textus Receptus, візантійсько-слов’янською традицією й особливо з KJV, значення якої сам автор визнавав. Проте брак відомостей не дозволяє назвати конкретне друковане видання грецького прийнятого тексту. Сучасний критичний NA28, наприклад, не містить розширеної небесної формули в 1 Ів. 5:7 і пропускає Ів. 5:4 в основному тексті. Проблема видання Гижі полягає не в самому виборі традиційного тексту — конфесійний переклад має право його зробити, — а в тому, що читачеві не повідомляється про існування та значення варіантів. Ані примітка, ані квадратні дужки не показують, що ці місця мають особливу історію рукописної передачі.

Саме тут особливо виразно проявляється відмінність перекладацької праці від критичного видання. У наукових грецьких текстах основне читання супроводжується апаратом, який дає змогу побачити свідчення рукописів і зрозуміти редакційне рішення. У книзі Гижі численні посилання створюють зовнішнє враження насиченого довідкового апарату, але вони не виконують текстологічної функції. Читач може перейти від одного тематично спорідненого вірша до іншого, однак не дізнається, чому певну фразу включено до тексту і які давні свідки її підтримують. Прозора формула зі змісту — «Усі слова курсивом або в дужках надані для кращого сприйняття Святого Письма читачем» — стосується лише пояснювальних додавань перекладача. Це корисне правило: воно допомагає відрізнити частину інтерпретаційного розширення від перекладеного тексту. Однак воно не поширюється на рукописні різночитання і не розв’язує фундаментальнішого питання про вибір оригіналу. Для пастора або студента це означає, що будь-яке серйозне тлумачення таких віршів, як Діян. 8:37 і 1 Ів. 5:7, необхідно перевіряти за критичним грецьким виданням та перекладами, які документують варіанти.

Філософію перекладу можна визначити як поєднання формальної еквівалентності, авторської літературної варіативності та конфесійно-традиційного прочитання. Гижа прагне зберігати поділ на вірші, повтори, синтаксичний паралелізм, біблійні формули і традиційну богословську впізнаваність тексту. Водночас він широко послуговується українськими словами, які вважає природнішими або виразнішими, ніж церковнослов’янізми та русифіковані конструкції попередніх перекладів. Такий метод відрізняється і від строгого підрядника, і від послідовної функціональної еквівалентності. Іноді він дає вдалі результати: оповідь звучить енергійно, дієслівно й предметно; метафори не розчиняються у пояснювальному переказі; поетичні та пророчі тексти зберігають урочистість. В інших місцях прагнення до лексичного розмаїття змушує перекладача підмінювати термінологічну точність стилістичною винахідливістю. Повторюване слово оригіналу може передаватися кількома українськими відповідниками без очевидної семантичної причини, тоді як різні слова іноді зближуються. Для художнього твору це було б перевагою, але в біблійному перекладі повтор може бути структурно і богословськи значущим. Тому мову Гижі краще сприймати як самостійне літературне прочитання, а не як інструмент для побудови аргументації на підставі кожного повторюваного терміна.

Заява про «сучасну українську мову» також потребує уточнення. Текст справді помітно віддалений від важкого церковнослов’янського синтаксису і в багатьох оповідних фрагментах доступний читачеві без спеціальної підготовки. Водночас його регістр не можна назвати послідовно сучасним або розмовним. У ньому часто трапляються «котрий», «од», «ймення», «вельми», «плоть», «спізнав», «виповнюйте», «витворив», «харч», «пітьма» та інші слова, частина яких є повноцінним літературним українським надбанням, але в сучасній повсякденній мові сприймається як архаїчна або регіонально забарвлена. Поряд із ними стоять актуальніші «сезони», «опікуватися», «відповідний», «рухливі живі істоти». Виникає особливий змішаний регістр: не церковнослов’янський, але й не нейтрально сучасний; не діалектний, але підкреслено лексично самобутній. У вдалих місцях це надає перекладові впізнаваного голосу. У менш вдалих — створює відчуття редакційної нерівності, коли в межах одного абзацу сусідять давня біблійна калька, українська народно-літературна форма і термін новітнього походження. Така неоднорідність особливо помітна під час читання вголос.

Не менш характерним є передавання богословської термінології. У Новому Завіті перекладач регулярно вживає «Батько» там, де церковні переклади зазвичай віддають перевагу слову «Отець», а «Спаситель» може замінюватися словом «Рятівник». Вибір «Батько» робить звернення безпосереднішим і родиннішим, але частково розмиває відмінність між повсякденним найменуванням земного батька і терміном, закріпленим в українській догматичній та богослужбовій мові. Сам собою цей вибір не є помилкою: грецьке patēr справді означає батька, і сучасний переклад має право віддати перевагу загальновживаній формі. Однак послідовність і практичне призначення такого рішення мали б бути пояснені у передмові, якої немає. Божі займенники друкуються з великої літери, що відображає побожну східноєвропейську редакційну традицію, але не є властивістю давніх рукописів. Тетраграматон передається словом «Господь»; спеціального пояснення щодо Божого імені та відмінності між YHWH, Adonai і загальним позначенням Господа не подано. Особові й географічні назви загалом українізовано, а окремі реалії пояснюються безпосередньо в тексті, наприклад «Куш (Ефіопії)». Такі додавання полегшують первісне читання, але іноді перетворюють історико-географічну гіпотезу на частину візуально безперервного тексту.

Редакційні заголовки є не лише навігаційними, а й тлумачними. Перед другим розділом Буття подано твердження, що суботній спочинок Господа є прообразом спочинку віруючих у досконалому ділі спасіння. Такий заголовок заздалегідь пропонує читачеві новозавітну і євангельську інтерпретацію уривка. В інших місцях заголовки також формулюють духовний зміст, типологію або богословську оцінку, не обмежуючись позначенням теми оповіді. З конфесійного погляду такий підхід є послідовним і може бути корисним для проповідницького читання. Однак редакційні формули недостатньо чітко відокремлені від авторитетного біблійного тексту: їх набрано курсивом над розділом, але видання не містить передмови, яка пояснювала б їхнє походження і статус. Ще сильніше спрямовує інтерпретацію система паралельних місць. Наприклад, поруч із Бут. 3:15 зібрано новозавітні посилання, що утворюють христологічне прочитання обітниці про насіння жінки. Це не нейтральний конкорданс, а продумана євангельська мережа взаємозв’язків. Її слід оцінювати як один з елементів авторської богословської редакції, а не як механічно видобуту властивість оригіналу.

Сторінку організовано за компактною двоколонковою моделлю. Розділи і вірші добре розрізняються, номери віршів виділено напівжирним накресленням, назви книг і розділів утворюють зрозумілу ієрархію. Деякі вірші або їхні частини додатково набрано жирним шрифтом, що полегшує знаходження ключових фраз, але водночас вводить ще один інтерпретаційний шар: видавець фактично вирішує за читача, які слова є найважливішими. Поетичні книги переважно підпорядковано тій самій щільній двоколонковій верстці, тому візуальна організація віршів не завжди передає паралелізм і строфіку так наочно, як у сучасних літературних виданнях Біблії. Паралельні посилання розміщено безпосередньо після відповідних фраз дрібним шрифтом. Це заощаджує місце і зручне для швидкого пошуку, проте робить сторінку перевантаженою і часом ускладнює безперервне читання: око постійно натрапляє на скорочення, цифри та переходи між рядками. Окремого поля для посилань немає, а ширина колонок невелика. Для настільного вивчення хотілося б більшого міжрядкового інтервалу і ширших полів; для компактної повної Біблії обране рішення є функціональним, хоча досягнуте коштом читацького комфорту.

Довідковий апарат обмежений паралельними місцями та короткими підрядковими поясненнями. На перших сторінках Буття пояснюються назви Еден, Єва, найменування мінералів і окремі географічні поняття. Такі примітки корисні читачеві-початківцю, але вони дуже короткі, не забезпечені джерелами і нерідко передають лише одне з можливих тлумачень етимології або реалії. Видання не розрізняє систематично лінгвістичні, історичні та богословські коментарі. Немає вступів до окремих книг, характеристик авторства і датування, огляду композиції, таблиці мір і ваг, хронології, словника, предметного покажчика, конкордансу, карт, плану читання або переліку старозавітних цитат у Новому Завіті. Не подано й альтернативних перекладів складних місць. Отже, означення «з паралельними місцями» точно описує головне доповнення, але не повинно створювати очікування навчальної або дослідницької Біблії. Апарат орієнтований на взаємне тлумачення біблійних віршів, особливо у проповідницькій практиці, а не на історико-критичне вивчення. Його перевага — велика кількість зв’язків і компактність; його обмеження — відсутність пояснення принципів добору та змішування довідкової функції з конфесійним тлумаченням.

Поліграфічне виконання можна оцінювати лише в межах можливостей сканованої копії. Обкладинка відтворює темну фактуру, що нагадує шкіру, з великим сріблясто-білим словом «БІБЛІЯ», однак за зображенням неможливо встановити, чи це шкіряна, штучна, ламінована або просто задрукована палітурка. Неможливо надійно судити про щільність паперу, міцність клейового з’єднання, зручність розкривання, просвічування друку, довговічність блока і фактичну вагу конкретного примірника. Каталоги описують CreateSpace-версію як досить масивну книгу в м’якій обкладинці вагою близько 1,08 кілограма. У самому скані друк виглядає контрастним, але шрифт порівняно дрібний, а щільність набору висока. Відсутність кольорових елементів, ілюстрацій і карт відповідає економному виданню для регулярного користування, а не подарунковій чи академічній публікації. Навігація у друкованому томі забезпечується назвами книг, номерами сторінок і розділів, але колонтитули мінімальні. В електронному файлі якість розпізнавання неоднорідна: трапляються розриви слів і помилкові знаки, що, вочевидь, належать до OCR, а не обов’язково до друкованого оригіналу. Тому орфографічні висновки мають ґрунтуватися на зображенні сторінок, а не лише на витягнутому тексті.

В історії української Біблії праця Гижі посідає особливе, але не центрально-нормативне місце. Вона існує поряд із класичними перекладами Пантелеймона Куліша, Івана Пулюя та Івана Нечуя-Левицького, Івана Огієнка, Івана Хоменка і новішими колективними проєктами. Її відмінність полягає передусім у радикально індивідуальному характері. Один автор переклав увесь протестантський канон і прагнув надати йому єдиного українського голосу. Це робить книгу важливою пам’яткою авторського біблійного перекладу та української євангельської культури. Однак індивідуальна єдність не замінює багатоступеневої перевірки, необхідної для тексту, призначеного служити загальнонаціональною або міжконфесійною нормою. Один із прихильних оглядачів наводив переклад Псалма 103 як приклад ясного і загалом вдалого тексту, але навіть присвячені проєкту публікації визнають, що його повноцінне оцінювання ще потребує праці професійних богословів і філологів. Тому найсправедливіше бачити у Біблії Гижі не заміну всім наявним українським версіям, а самостійний голос у їхній сукупності.

Для пастора і проповідника книга може бути корисною як додатковий переклад. Неочікувані слова і синтаксичні рішення здатні заново привернути увагу до знайомого місця, а численні паралельні посилання полегшують тематичну підготовку. Проте перед цитуванням у доктринально значущій аргументації необхідно звірятися з іншими українськими перекладами та оригінальними текстами, особливо там, де видання дотримується Textus Receptus. Студентові богослов’я вона цікава як приклад перекладацької філософії, історії українського протестантизму і впливу KJV на східноєвропейську біблійну культуру, але не може замінити критичних видань і граматичних посібників. Для домашньої групи зрозумілість багатьох оповідних уривків і мережа посилань будуть перевагою, тоді як відсутність вступних статей і пояснень давніх реалій вимагатиме окремого коментаря. Новому віруючому текст може здатися водночас живим і незвичним: його лексика легша за церковнослов’янську, але далеко не завжди збігається із сучасною нейтральною українською мовою. Для богослужбового вжитку вибір залежатиме від рішення конкретної громади, оскільки термінологія «Батько», традиційна текстова основа й авторські заголовки можуть не збігатися з конфесійно затвердженим читанням.

Головним досягненням видання залишається сам масштаб праці. Повний переклад Біблії одним українським автором, виконаний упродовж багатьох років, становить значне культурне і духовне зусилля. Гижа не обмежився механічною модернізацією правопису Огієнка чи іншого попередника, а прагнув сформувати власний словник, ритм і систему відповідників. У найкращих місцях текст звучить виразно і безпосередньо; особливо переконливими є дієслівні оповідні фрагменти, де українська мова набуває руху і конкретності. Збереження семітських повторів і біблійної урочистості не дозволяє перекладові перетворитися на спрощений переказ. Велика кількість паралельних місць робить компактний том придатним для проповідницької роботи. Позначення вставних слів курсивом або дужками свідчить про бажання хоча б частково показати межу між оригіналом і поясненням. Доступність тексту в цифрових та друкованих формах також сприяла його поширенню поза великими видавничими структурами. Нарешті, книга нагадує, що українська перекладацька традиція не вичерпується кількома офіційно визнаними версіями і продовжує розвиватися завдяки ініціативам окремих авторів.

Слабкі сторони так само безпосередньо пов’язані з індивідуальним характером проєкту. Невизначеність давніх джерел не дає змоги відтворювано перевірити метод перекладу; відсутність друкованої передмови позбавляє читача необхідної орієнтації; склад редакційної та рецензійної роботи залишається невідомим. Орієнтація на KJV і прийняту текстову традицію сама собою допустима, але мала бути чітко заявлена, а найважливіші варіанти — позначені. Літературна свобода часом порушує термінологічну послідовність, а поєднання архаїзмів, регіональних форм і сучасної лексики створює стилістичні перепади. Інтерпретаційні заголовки, жирні виділення і конфесійно дібрані паралельні місця спрямовують читання сильніше, ніж це визнається у вихідних даних. Короткі примітки не мають рівня наукового коментаря і часом надмірно спрощують спірні етимології. Нарешті, формулу про схвалення авторитетними установами розміщено помітно, тоді як обмежений характер їхньої відповідальності читачеві не пояснено. Усе це не робить переклад неякісною чи недобросовісною працею, але суттєво обмежує можливість використовувати його як єдину нормативну Біблію в академічній, міжконфесійній або текстологічній роботі.

Підсумкова оцінка має поєднувати визнання перекладацького подвигу з чітким визначенням сфери застосування. Біблія Олександра Гижі є самостійним і культурно значущим авторським перекладом повного протестантського канону, що має виразну українську мову, чітку євангельську спрямованість і зручну систему паралельних місць. Вона заслуговує на місце в бібліотеці пастора, викладача, дослідника української релігійної культури та читача, який свідомо зіставляє кілька перекладів. Особливо цінна вона як свідчення того, яким чином один український літератор кінця XX — початку XXI століття сприйняв давні тексти через взаємодію слов’янської біблійної традиції, KJV і власного розуміння сучасної української мови. Водночас книга не має достатньої документації, щоб вважатися академічно прозорим критичним перекладом, і не повинна використовуватися ізольовано під час розв’язання текстологічних або складних екзегетичних питань. Для регулярного порівняльного читання її придбання виправдане; для семінарського дослідження поруч знадобляться масоретський текст, Септуагінта, критичне грецьке видання Нового Завіту, інші українські версії та професійні коментарі. Її найточніше місце — не замість Огієнка, Хоменка чи сучасних колективних перекладів, а поряд із ними: як яскрава, подекуди дискусійна, але безсумнівно серйозна спроба надати всій Біблії єдиного авторського голосу українською мовою.