Хоменко - Біблія - переклад Івана Хоменка 1963

Досліджуваний файл відтворює українське «Святе Письмо Старого та Нового Завіту» в перекладі о. Івана Хоменка, відоме також як Римська Біблія. Найближчий до цього примірника бібліографічний опис першого видання фіксує такі дані: Рим, Видавництво Отців Василіян, 1963 рік, 1070 сторінок Старого Завіту та 352 сторінки Нового Завіту й додатків, висота книжкового блока 21 см; перекладачем зазначено Івана Хоменка. (Shevchenko Library) Електронний файл містить 1436 сканованих сторінок, включно з обкладинкою, ненумерованими родинними сторінками, картами й іншими додатками. Водночас у ньому немає титульного аркуша, звороту титулу, видавничого копірайту, ISBN, відомостей про тираж і прямого формулювання номера редакції. Скан починається темною обкладинкою з назвою «Святе Письмо», далі подано позначку про даровий, непродажний характер примірника, після чого відразу починається книга Буття. Тому текст, канонічний склад, пагінація і редакційна структура дуже переконливо відповідають римському виданню 1963 року, але лише на підставі цього електронного примірника неможливо остаточно довести, що перед нами саме перший друкований наклад, а не пізніше факсимільне відтворення того самого набору. Це розрізнення між самим перекладом Хоменка та конкретною матеріальною редакцією видання принципово важливе для коректної оцінки.

Історія цього перекладу показує, що його не слід описувати ані як суто індивідуальну імпровізацію одного автора, ані як цілком колективний переклад, у якому особистість головного перекладача була другорядною. Отець Іван Хоменко, український католицький священник і біблієзнавець, навчався в Києві, Відні та Римі й працював із давньоєврейською, арамейською та грецькою мовами. За даними УГКЦ, основну перекладацьку працю він виконував в Італії у 1945–1957 роках, одержуючи систематичну допомогу Василіянського чину святого Йосафата; до мовного редагування залучали Ігоря Костецького, Василя Барку та Михайла-Ореста Зерова. (Українська Греко-Католицька Церква) Енциклопедія України уточнює, що версію Хоменка готувала до друку біблійна комісія Василіянського чину в 1956–1962 роках, працюючи з єврейськими, арамейськими й грецькими оригіналами, після чого текст було видано в Римі 1963 року. (Encyclopedia of Ukraine) Ці відомості не суперечать одна одній: Хоменко був основним перекладачем, тоді як комісія і літературні редактори впливали на остаточну форму опублікованого тексту. Саме тому коректніше говорити про переклад Івана Хоменка, підготовлений і відредагований у василіянському церковно-науковому середовищі.

Ця обставина має особливе значення через відомі напруження між авторським перекладом і його редакційною обробкою. У популярній літературі нерідко переказується думка, що Хоменко був незадоволений частиною внесених змін, однак доступний скан не містить передмови або документів, які дали б змогу встановити точний обсяг авторських і редакторських шарів у кожній біблійній книзі. Необхідно також пам’ятати, що переклад згодом виправляли: офіційні матеріали УГКЦ називають редакційні поправки 1983 і 2004 років. (Українська Греко-Католицька Церква) Досліджуваний файл за пагінацією, старим набором, мовними формами та складом додатків найбільше нагадує саме ранню римську форму тексту, але відсутність вихідних сторінок не дозволяє документально виключити пізніше відтворення. Через це всі висновки про перекладацький метод стосуються тексту, реально представленого у файлі, а не автоматично кожного сучасного видання, на обкладинці якого стоїть ім’я Хоменка.

Канонічний склад однозначно виявляє католицьку традицію видання. Старий Завіт містить не лише книги, спільні для єврейського й протестантського канонів, а й Товита, Юдити, Першу і Другу книги Макавеїв, Мудрість, Сираха, Варуха та Послання Єремії; відповідні тексти не винесено до окремого розділу під назвою «апокрифи», а включено до загального порядку біблійних книг. Книга Товита стоїть після Неємії, Юдити — перед Естерою, Макавейські книги — перед Йовом, Мудрість і Сирах — серед повчальних книг, Варух і Послання Єремії — поруч із пророчим корпусом. Новий Завіт містить традиційні двадцять сім книг. Така структура відповідає католицькому канонові, але водночас має виразне східнохристиянське оформлення: у кінці вміщено візантійський лекціонарний календар, читання на неділі після Пасхи, П’ятидесятницю, свята святих, вечірню та інші богослужбові потреби. Отже, перед нами не просто «католицька Біблія» в абстрактному сенсі, а видання, створене насамперед для українського греко-католицького середовища, де римська канонічна норма поєднується з візантійською літургійною традицією.

Текстологічна основа перекладу описана у самому виданні нерівномірно. Загальної передмови з переліком конкретних наукових видань єврейського та грецького тексту у скані немає, тому було б неправомірно без додаткової документації приписувати перекладачеві певне видання Biblia Hebraica, конкретну редакцію Nestle–Aland або інший точно визначений критичний текст. Надійно встановлюється лише загальний принцип перекладу з мов оригіналу, підтверджений як зовнішніми джерелами, так і внутрішніми ознаками видання. Для Старого Завіту помітна переважна орієнтація на масоретську традицію: це видно з порядку й нумерації псалмів, форм особових назв, численних пояснень єврейської етимології та характеру перекладу ключових місць. Водночас другоканонічні книги природно вимагали звернення до грецьких та інших текстових свідків, і саме тут редактори іноді подають надзвичайно конкретну інформацію.

Найважливіше таке свідчення міститься у вступі до Товита: «Переклад зроблено з грецького Синайського кодексу, а прогалини доповнено з Ватиканського та Олександрійського. Використано також і єврейські рукописи, знайдені р. 1952 у печерах Кумран над Мертвим морем у Палестині» (с. 489). Для популярного біблійного видання початку 1960-х років це досить смілива й науково поінформована декларація. Вона показує, що перекладачі не вважали один пізній друкований текст недоторканним, а зіставляли великі грецькі кодекси та щойно відкриті кумранські матеріали. Водночас формулювання про «єврейські рукописи» сьогодні потребувало б уточнення: серед кумранських фрагментів Товита є чотири арамейські рукописи й один єврейський, тобто мовна картина складніша, ніж сказано у вступі. (Cambridge University Press) Це не заперечує наукової цінності редакційного повідомлення, але показує, наскільки швидко після 1963 року розвинулося вивчення матеріалів Кумрану.

Подібну відкритість бачимо у вступі до Псалтиря, де редактори прямо пояснюють: «Порядок числення у старовинних перекладах дещо відрізняється від масоретської нумерації, якої притримується наш переклад» (с. 617). Далі читачеві пояснено розбіжність між єврейською та грецько-латинською нумераціями, об’єднання й поділ окремих псалмів, п’ятичастинну структуру Псалтиря, традиційну атрибуцію та основні жанрові групи. Для українського греко-католицького читача, звиклого до богослужбового Псалтиря слов’янської традиції, вибір масоретської нумерації міг бути незвичним, але він послідовно підкреслює прагнення перекладати Старий Завіт не через церковнослов’янський або латинський посередник, а безпосередньо з єврейської текстової традиції. Водночас подвійної нумерації в колонтитулах чи біля кожного псалма немає, тому під час літургійного або міжконфесійного користування читачеві доводиться самостійно враховувати пояснену у вступі різницю.

Новозавітний текст також виявляє знайомство з критичною грецькою традицією, однак спосіб подання варіантів не можна назвати цілком послідовним. У молитві Господній за Матвієм текст закінчується словами: «Не введи нас у спокусу, але визволь нас від злого» (Мт. 6:13); пізнішої доксології «бо Твоє є царство…» в основному тексті немає. У 1 Ів. 5:7–8 читаємо: «бо троє свідчать: Дух, вода і кров, і оті троє — водно», без так званої небесної тринітарної вставки, характерної для пізньої форми Textus Receptus. Ці рішення засвідчують, що переклад не відтворює механічно традиційний пізньосередньовічний грецький текст. Проте довге закінчення Марка 16:9–20, розповідь про жінку, схоплену в перелюбі, у Йо. 7:53–8:11 та слова Ісуса в Лк. 23:34 подано без квадратних дужок, типографічного відмежування або примітки про рукописну нестабільність. Отже, текстологічна орієнтація загалом критична, але її читачеві пояснено недостатньо. Видання робить реальні текстологічні вибори, проте не забезпечує системи, за допомогою якої неспеціаліст міг би розрізнити добре засвідчений основний текст, давню церковну традицію і спірне читання.

Перекладацький метод Хоменка найкраще описувати як поєднання помірної формальної відповідності з виразною літературною та ідіоматичною свободою. Це не буквальний підрядник і не парафраз. Переклад часто зберігає повтори, метафори, послідовність дій та характерний біблійний синтаксис, але водночас прагне, щоб вислів звучав як жива українська мова. Уже початок Буття демонструє цю рівновагу: «На початку сотворив Бог небо й землю. Земля ж була пуста й порожня та й темрява була над безоднею, а дух Божий ширяв над водами» (Бут. 1:1–2, с. 3). Тут збережено урочистий порядок слів, ритмічні повтори та образ «ширяння», але сполучення «пуста й порожня», частки «ж» і «та й» надають фразі природного українського руху. Схожа манера простежується в історичних книгах, Євангеліях і посланнях: перекладач не боїться коротких дієслівних фраз, розмовних інтонацій, живої прямої мови й пластичних народних слів.

Особливо вдало Хоменко передає оповідні тексти. Його речення переважно коротші й прозоріші, ніж у багатьох давніших церковних перекладах, а діалоги звучать як справжня розмова, не втрачаючи сакральної гідності. Вислови на кшталт «тайкома ховав», «не міг надивуватись», «навидноті молитися», «не говоріть зайвого», «задля мене», «неправдомовець», «докучай мені» або «найгладкіших» демонструють перекладацьке бажання уникати безбарвної канцелярської мови. Іноді саме така лексична сміливість робить сцену відчутною й запам’ятовуваною. Водночас вона може звужувати семантичну багатозначність оригіналу: яскравий український відповідник іноді звучить конкретніше або емоційніше за давньоєврейський чи грецький вислів. Проте систематичного перетворення перекладу на вільний переказ немає. Пояснювальні розширення частіше виносяться у примітки, а не приховуються в основному тексті.

Мова перекладу належить до високої української літературної культури середини ХХ століття, сформованої значною мірою поза радянською Україною. У ній поєднуються загальноукраїнські форми, галицько-діаспорні лексичні відтінки, окремі архаїзми й елементи церковного регістру. Форми «сотворив», «надхненний», «свобідно», «многота», «правдомовець», «справедливости», «радости», «патріярший», «месіянський», назви «Матей», «Йоан», «Солунь» та деякі синтаксичні конструкції сьогодні сприймаються як історично марковані. Це не мовні помилки, а свідчення іншої нормативної традиції. Для читача, вихованого на сучасному українському правописі й медійній мові, частина словника вимагатиме звикання; проте загалом текст значно доступніший, ніж можна очікувати від перекладу 1963 року. Архаїчність тут не суцільна, а вибіркова: поруч зі старішими формами стоять дуже природні речення, виразні діалоги та добре впорядковані логічні зв’язки.

Передача Божого імені демонструє характерну рівновагу між церковною традицією та філологічною поінформованістю. У головному тексті тетраграматон передано словом «Господь», що відповідає усталеній християнській практиці й робить текст придатним для богослужбового читання. Водночас примітка до Бут. 2:4 прямо повідомляє: «У тексті Ягве (Вих. 3,14), не Єгова», а далі пояснює це ім’я через поняття Сущого і самобутності Бога. Форма «Ягве» відбиває тогочасну українську католицьку біблійну традицію; сучасні наукові видання частіше передають ім’я як «Ягве» або «Ягве/Яхве» залежно від системи транслітерації. Важливіше те, що перекладач не замінює старозавітне Боже ім’я помилковою формою «Єгова» й не приховує від читача наявності тетраграматона, хоча в основному тексті зберігає літургійно звичне «Господь».

Система особових і географічних назв загалом послідовна, але відбиває конфесійну й регіональну традицію видання. «Ісус Навин», «Йоан», «Матей», «Сирах», «Товит», «Макавеї», «Єзекіїл» та інші форми не завжди збігаються ані з перекладом Огієнка, ані з новішими академічними транслітераціями. Видання не прагне механічно відтворити кожен давньоєврейський приголосний; воно шукає компроміс між традиційними церковними назвами, грецько-латинським посередництвом і українською вимовою. Для богослужбової спільноти така система зручна, але під час зіставлення з єврейськими словниками, сучасними біблійними атласами чи іншими перекладами студент повинен враховувати різницю в написанні імен.

Поетичні книги виявляють сильний слух перекладача до ритму, паралелізму та емоційної напруги. Псалми не перетворено на римовану поезію, що було б невиправданим віддаленням від оригіналу, але їхні рядки мають виразну внутрішню каденцію. Паралельні члени фрази здебільшого збережено, образи не розчинено в поясненнях, а традиційна релігійна лексика співіснує з природною українською інтонацією. Проте компактна двоколонкова верстка і сильне домінування номерів віршів не завжди допомагають побачити строфічну структуру. Проза, поезія, молитва та пророчий оракул типографічно розрізняються слабше, ніж у сучасних літературно орієнтованих Бібліях. Переклад добре звучить уголос, але композиція сторінки часом спонукає читати вірш за віршем, а не великими поетичними одиницями.

Вступи до біблійних книг становлять одну з найпомітніших переваг видання. Вони не обмежуються двома реченнями про автора й дату, а часто пояснюють місце книги в каноні, її назви в єврейській та грецькій традиціях, історичне тло, композицію, жанри, головні богословські мотиви і практичне значення. Вступ до Псалтиря розглядає етимологію слова «псалом», п’ять книг Псалтиря, традиційних авторів, основні жанрові групи та різні системи нумерації. Вступ до книг Самуїла пояснює, чому єдина єврейська книга була поділена на дві у грецькій традиції. Вступ до Товита поєднує текстологічні відомості з пастирським описом побожності родини. Такі матеріали значно підвищують освітню цінність видання й показують, що його задумували не лише для безперервного побожного читання, а й для первинного вивчення Біблії.

Водночас науковий рівень вступів нерівномірний і відбиває стан католицької бібліїстики середини ХХ століття. Поруч із доречними текстологічними й жанровими спостереженнями трапляються традиційні атрибуції, гармонізовані історичні схеми та дати, які подано з більшою впевненістю, ніж дозволяє сучасна наука. У новозавітному вступі традиційна формула про Матея для юдеїв, Марка для римлян і Луку для греків виконує добру мнемонічну функцію, але надто спрощує складні питання походження Євангелій, їхніх громад і літературних взаємин. Деякі твердження про авторство книг і хронологію сьогодні потребували б застережень або представлення кількох наукових позицій. Це не робить вступи непотрібними: вони залишаються цінним документом своєї доби й добрим початковим путівником, але їх не слід використовувати як останнє слово сучасної біблійної науки.

Примітки є ще одним великим здобутком видання. Вони пояснюють семітські образи, стародавні уявлення про світ, значення імен, звичаї, міри, географію, буквальні значення висловів та альтернативні способи перекладу. Примітка до «тверді» в Бут. 1:6 пояснює стародавнє уявлення про небозвід, який стримує верхні води; до імені Ева подано єврейську етимологію; складний вірш про Каїна чесно названо неясним і зазначено, що його перекладають по-різному. Така готовність визнавати труднощі заслуговує особливої похвали. Редактори не завжди створюють ілюзію, нібито кожне місце оригіналу має один безсумнівний український відповідник. У кращих примітках видання вчить читача відрізняти біблійний текст від пізнішого пояснення і показує, що переклад є результатом відповідального вибору.

Однак межа між філологічною довідкою та конфесійним тлумаченням проводиться не завжди чітко. Примітка до Бут. 1:26 допускає як пояснення небесну раду, так і «натяк на три Божі Особи», хоча останнє є християнським канонічним прочитанням, а не безпосереднім значенням давньоєврейської граматичної форми. Примітка до Мал. 1:11 співвідносить «чисту жертву» з Євхаристією і посилається на Тридентський собор; пояснення до Мт. 1:25 захищає традиційне вчення про постійне дівицтво Марії; в інших місцях цитуються Августин та церковне передання. Для виразно греко-католицького видання така богословська орієнтація закономірна й сама собою не є недоліком. Проблема полягає лише в тому, що примітки не мають постійних позначок, які відрізняли б текстологічне спостереження, історичну довідку, духовне застосування і догматичне тлумачення. Непідготовлений читач може сприймати всі ці висловлювання як однаково безпосередньо виведені з оригіналу.

Редакційні заголовки перед розділами добре допомагають орієнтуватися у великих книгах. Вони коротко перелічують смислові частини й номери віршів, наприклад сотворення світу, Едем, падіння, потомство Каїна або подальші епізоди. Заголовки типографічно відрізнені від біблійного тексту жирним набором, тому уважний читач не повинен прийняти їх за частину перекладу. Проте вони неминуче спрямовують тлумачення: назва епізоду визначає його основну тему ще до читання, а іноді богословськи узагальнює складніший уривок. У сучасному виданні доцільно було б подати загальне пояснення, що всі такі рубрики є редакційними. У цьому ж примірнику відповідна передмова або не існувала, або не збереглася у скані.

Композиція сторінки функціональна, але дуже щільна. Основний текст надруковано у дві вузькі колонки невеликим антиквеним шрифтом; зверху розміщено назву книги, номер розділу й сторінки, вірші позначено арабськими цифрами, а примітки відділено в нижній частині шпальти. Початки книг прикрашено чорно-білими орнаментальними заставками, що надає виданню характеру добротної церковної книги середини століття. Слова Ісуса не виділено червоним кольором або окремим шрифтом, що дозволяє зберегти типографічну єдність усього біблійного тексту. Для пошуку місць така сторінка зручна, а компактність робить книгу придатною для перенесення. Для тривалого читання кегль малий, міжрядковий простір тісний, поля вузькі, а часті переноси слів створюють відчуття перевантаженості. Цифровий скан додатково погіршує ситуацію нерівномірним контрастом, плямами, перекосами та помилками розпізнавання, але ці дефекти не слід приписувати оригінальному друкові. За сканом неможливо надійно оцінити папір, міцність палітурки, просвічування сторінок або довговічність книги.

Окремої уваги заслуговують ненумеровані родинні сторінки між Старим і Новим Завітами, призначені для записів про дітей, вінчання та померлих. Вони показують, що Біблію задумували не лише як текст для храму або навчального класу, а як домашню книгу, пов’язану з пам’яттю родини й передаванням віри між поколіннями. Такий паратекст має культурно-історичну цінність і добре відповідає даровому характеру конкретного примірника. Сучасному академічному читачеві ці сторінки можуть здаватися другорядними, але вони виразно свідчать про практичну модель користування книгою в українському християнському середовищі діаспори.

Наприкінці вміщено значний довідковий комплекс: хронологічну таблицю біблійної та загальної історії, список скорочень, таблиці мір і ваг, річний порядок євангельських та апостольських читань, місяцеслов, читання для свят і різних потреб, великий біблійно-богословський покажчик і кілька чорно-білих карт. Хронологічна таблиця зводить біблійні події з історією Єгипту, Асирії, Вавилону, Персії, Греції та Риму. Вона корисна для первинної орієнтації, але частину дат подано як однозначні, хоча сучасні історики розглядають їх як приблизні або дискусійні. Літургійні таблиці дуже цінні для священнослужителя, дяка або мирянина візантійського обряду, проте менш придатні для читачів інших конфесій. Карти прості й не перевантажені деталями; серед них є карта подорожей Павла та карта Палестини новозавітного часу. Вони допомагають базовій географічній орієнтації, але не можуть замінити сучасного історичного атласу.

Біблійно-богословський покажчик є особливо амбітним додатком. Редактори повідомляють, що його укладено з використанням біблійних лексиконів та аналітичного покажчика о. Т. Берґаміні. Він охоплює поняття на кшталт Агнця Божого, Адама, ангелів, благословення, Церкви, гріха, смерті, молитви, віри та багатьох інших тем, подаючи десятки відповідних місць. Це не повна словесна конкорданція і не академічний лексикон, а тематична богословська система пошуку. Її перевага полягає в тому, що читач може швидко простежити біблійну тему через обидва Завіти. Обмеження полягає в редакційному доборі: рубрики, підрубрики й розподіл посилань уже містять певну богословську інтерпретацію. Покажчик особливо корисний для катехизації, підготовки бесіди або тематичної проповіді, але для серйозної екзегези його потрібно доповнювати повною конкорданцією, словниками оригінальних мов і контекстуальним читанням кожного наведеного уривка.

Система паралельних місць у звичному сучасному розумінні розвинена слабко. На полях немає густої мережі перехресних посилань, яка дозволяла б одразу зіставляти цитати, синоптичні паралелі й тематично споріднені тексти. Окремі біблійні посилання трапляються в примітках, а наприкінці їх частково компенсує тематичний покажчик. Для безперервного читання відсутність маргінальних цифр зменшує візуальний шум; для підготовки проповіді або дослідження це означає, що читачеві знадобляться додаткові інструменти. Видання займає проміжне місце між звичайною читацькою Біблією та популярною навчальною Біблією: його апарат значно багатший за мінімальне кишенькове видання, але не має системності сучасної академічної чи докладно коментованої Біблії.

Передбачувана аудиторія прочитується досить чітко. Насамперед це українські греко-католицькі родини, духовенство, семінаристи, катехити та освічені миряни, яким потрібен повний католицький канон живою українською мовою. Літургійний календар, місяцеслов, богословські примітки та покажчик прямо служать цій спільноті. Водночас висока літературна якість перекладу, робота з оригінальними мовами й відносно помірна кількість вузькоконфесійних втручань зробили текст придатним і для ширшого християнського читання. Саме тому переклад Хоменка вийшов за межі УГКЦ і став важливою складовою загальноукраїнської біблійної культури. Офіційний матеріал УГКЦ і нині називає його найвідомішим та офіційним перекладом цієї Церкви, хоча водночас визнає потребу в новому колегіальному перекладі на основі сучасніших критичних видань. (Українська Греко-Католицька Церква)

Для особистого читання видання залишається дуже сильним. Його мова образна, ритмічна, здатна утримувати увагу, а вступи й примітки допомагають читачеві, який не має спеціальної біблійної освіти. Для групового вивчення воно корисне за умови, що керівник групи розрізняє біблійний текст, історико-філологічну довідку й католицьке тлумачення. Для проповідника переклад дає багато влучних українських формулювань, але не повинен бути єдиним текстом під час докладної екзегетичної підготовки. Для студента біблійних мов і професійного перекладача він цінний як історично значущий український свідок перекладацьких рішень, проте потребує постійного зіставлення із сучасними критичними текстами, новішими українськими перекладами та фаховими коментарями. Для новонаверненого читача основний текст загалом зрозумілий, однак частина історичної лексики, дореформених форм і складних вступів може потребувати пояснення.

Місце перекладу Хоменка серед українських Біблій визначається не абстрактним змаганням за звання «найкращого», а його особливою функцією. Переклад Куліша, Пулюя та Нечуя-Левицького 1903 року був величезним літературно-національним досягненням, але його мова належала до іншого етапу розвитку української літературної норми й видання не містило католицького другоканонічного корпусу. Переклад Івана Огієнка, завершений і виданий на початку 1960-х років, став основним для багатьох православних і протестантських громад та загалом тяжіє до більш виразної формальної відповідності й урочисто-біблійного регістру. Енциклопедія України саме в такій історичній послідовності називає переклади 1903 року, Огієнка і Хоменка та відзначає підготовку останнього з мов оригіналу Василіянською біблійною комісією. (Encyclopedia of Ukraine) Хоменко часто звучить пластичніше, оповідніше й природніше, ніж його попередники, але водночас зберігає достатню близькість до форми оригіналу, щоб залишатися повноцінним перекладом, а не адаптацією.

Особлива перевага Хоменка полягає в тому, що він створив український католицький біблійний словник майже для всього канону. Йому доводилося не лише перекладати відомі Євангелія або Псалтир, а й виробляти українські форми для Товита, Юдити, Мудрості, Сираха, Макавейських книг, Варуха, грецьких додатків і пов’язаних із ними богословських понять. Через це видання стало важливим чинником української греко-католицької освіти й богослужбової культури. Його значення не зводиться до того, чи кожне окреме слово сьогодні було б перекладено так само. Воно продемонструвало, що повний католицький канон можна подати літературною українською мовою без залежності від польського, російського, латинського або церковнослов’янського готового тексту.

Найсерйозніші обмеження видання випливають не з некомпетентності його творців, а з історичного часу і редакційної моделі. Точні використані критичні видання не названо систематично; значущі новозавітні варіанти позначено непослідовно; вступи подекуди представляють традиційні гіпотези як установлені факти; хронологія потребує сучасних уточнень; конфесійне тлумачення не завжди типографічно відокремлене від філологічного коментаря; відсутня розвинена система паралельних місць; дрібний шрифт і щільний набір ускладнюють тривале читання. Сама УГКЦ, започаткувавши новий колегіальний проєкт Київської Біблії, пояснює його необхідність розвитком текстології, археології, семітської й грецької філології та появою значно вдосконалених критичних видань упродовж останніх десятиліть. (Українська Греко-Католицька Церква) Це офіційне визнання історичних меж перекладу Хоменка не применшує його досягнення, а дозволяє оцінювати його без анахронічних вимог.

У цілому рецензоване «Святе Письмо» є самостійним і визначним перекладацьким досягненням, а не просто католицькою переробкою попереднього українського тексту. Його головними перевагами є переклад із біблійних мов, повний католицький канон, природна й виразна українська проза, сильний поетичний слух, змістовні вступи, велика кількість корисних приміток, богослужбові додатки та розлогий тематичний покажчик. Його слабші сторони — історично віддалена мовна норма, нечітка документація загальної текстологічної бази, непослідовне позначення спірних читань, змішування наукового й конфесійного коментаря та поліграфічна щільність. Видання варто регулярно використовувати тим, хто цікавиться історією українського біблійного перекладу, греко-католицькою традицією, українською богословською мовою та літературними можливостями біблійного тексту. Воно залишається добрим вибором для особистого читання, молитви, катехизації й порівняльного вивчення, але для академічної екзегези, вирішення текстологічних проблем або підготовки відповідальної проповіді його слід читати поруч із сучасними критичними виданнями, новішими перекладами, словниками та фаховими коментарями. Найсправедливіша оцінка цієї книги полягає не в проголошенні її безпомилковою або застарілою, а у визнанні її одним із центральних пам’ятників української біблійної культури ХХ століття, який і нині здатний не лише інформувати, а й переконливо промовляти українською мовою.