«Сьвяте Письмо Старого і Нового Завіту. Мовою русько-українською. Переклад П. О. Куліша, І. С. Левіцького і Пулюя» — видання Британського і заграничного Біблійного товариства, надруковане у Відні 1912 року, — належить до тих пам’яток, значення яких не вичерпується ані історією біблійного перекладу, ані історією української літературної мови. Перед нами не просто чергове перевидання церковної книги, а матеріальне свідчення тривалого культурного, перекладацького й національного проєкту, започаткованого в умовах, коли саме право української мови бути мовою повного Святого Письма ще потребувало практичного доведення. Прикріплена електронна копія містить скан великого родинного видання: перед титульним аркушем розміщено оздоблений розділ «Родинна літопись» із місцями для записів про подружжя, батьків, дітей і померлих, а основний біблійний корпус відкривається титулом «Сьвяте Письмо Старого і Нового Завіту. Мовою русько-українською», зазначенням Відня, 1912 року та Британського і заграничного Біблійного товариства як видавця. Окремий аркуш називає перекладачів — П. О. Куліша, І. С. Левіцького і Пулюя, — а зміст Старого Завіту за допомогою зірочок розподіляє окремі книги між Пантелеймоном Кулішем, Іваном Нечуєм-Левицьким та Іваном Пулюєм. У скані налічується 1085 цифрових сторінок, проте це число включає обкладинку, родинні аркуші, технічні сторінки й окрему пагінацію Старого та Нового Завітів; тому його не слід механічно подавати як бібліографічний обсяг оригінального друкованого примірника. ISBN у виданні закономірно відсутній, оскільки міжнародну систему ISBN було запроваджено значно пізніше. Формат цифрової сторінки становить приблизно 475 × 714 пунктів, тобто близько 16,8 × 25,2 см, але електронна копія не дає достатніх підстав для точного судження про щільність паперу, вагу тому, якість шкіри палітурки чи довговічність оригінального блоку.
Важливо точно визначити статус цього примірника. Це не перше видання перекладу і не нова редакція 1912 року в сучасному значенні слова. Повний переклад Куліша, Пулюя та Нечуя-Левицького вперше був опублікований Британським і закордонним біблійним товариством у Відні 1903 року; видання 1912 року належить до серії ранніх перевидань того самого перекладацького корпусу, що виходили у Відні й інших європейських містах упродовж перших десятиліть ХХ століття. «Енциклопедія українознавства» характеризує віденську публікацію 1903 року як Біблію, перекладену Кулішем, Пулюєм та Нечуєм-Левицьким, тоді як бібліографічні огляди фіксують перевидання 1904, 1906, 1908, 1909, 1912 і 1920 років. Отже, прикріплену книгу коректніше називати віденським перевиданням першого повного українського перекладу Біблії, а не окремим «перекладом 1912 року». (Encyclopedia of Ukraine) Сам файл також не містить передмови, яка заявляла б про проведення нової ґрунтовної текстологічної або мовної ревізії саме для цього накладу. Тому будь-яке припущення про особливу «редакцію 1912 року» вимагало б окремого посторінкового зіставлення з примірниками 1903–1909 років; на підставі самого досліджуваного тому такого висновку зробити не можна.
Історія перекладу пояснює його неоднорідність, але водночас і його винятковий статус. Пантелеймон Куліш розпочав систематичну працю над українським біблійним текстом у 1860-х роках. До роботи долучився Іван Пулюй — фізик, громадський діяч і людина з богословською підготовкою, який разом із Кулішем перекладав і редагував Новий Завіт. Іван Нечуй-Левицький виконав частину старозавітних книг, що було особливо важливо після втрати значної частини рукописів Куліша та необхідності завершити проєкт уже після смерті його головного ініціатора. Енциклопедичні джерела підтверджують, що переклади Євангелій і Нового Завіту, здійснені Кулішем та Пулюєм, а також старозавітні переклади Пулюя і Нечуя-Левицького ввійшли до повної Біблії 1903 року; Пулюй працював над цим задумом упродовж десятиліть і відіграв вирішальну роль у доведенні рукопису до друку. (Encyclopedia of Ukraine) Саме видання прозоро, хоча й дуже стисло, позначає авторський розподіл у змісті. Однією зірочкою позначено книги Куліша, двома — Нечуя-Левицького, трьома — Псалтир у перекладі Пулюя. Така інформація є надзвичайно цінною: вона не дозволяє перетворити складну колективну працю на легенду про одноосібний переклад Куліша. Водночас титульна формула «переклад П. О. Куліша, І. С. Левіцького і Пулюя» не пояснює, хто саме редагував окремі частини, як узгоджувалися термінологічні рішення і наскільки глибоко Пулюй втручався в тексти Куліша. Для сучасного академічного читача цього замало, однак для біблійних видань початку ХХ століття така лаконічність не була незвичною.
Канонічний склад видання відповідає протестантській традиції: воно містить 39 книг Старого Завіту й 27 книг Нового Завіту, разом 66 книг. Другоканонічні книги — Товит, Юдита, Мудрість Соломона, Сирах, Варух, Макавейські книги та грецькі додатки до Естери й Даниїла — відсутні. Це підтверджується як змістом самого тому, так і зовнішніми описами перекладу. (Wikipedia) Порядок старозавітних книг загалом наслідує звичну для протестантських Біблій послідовність, а не єврейську структуру Танаху. Після П’ятикнижжя розміщено історичні книги, поетично-повчальні тексти та пророків; книга Рути стоїть після Суддів, Паралипоменон — після книг Царів, а Даниїл — серед великих пророків. Такий порядок показує, що видання не задумувалося як реконструкція єврейського канону чи академічна публікація масоретської традиції, а як повна Біблія для читання в християнських громадах і родинах. Водночас відсутність другоканонічних книг не робить переклад за своєю мовою або богослов’ям вузько протестантським: перекладачі походили з українського культурного середовища, сформованого православною та греко-католицькою традиціями, а текст рясніє лексикою, зрозумілою читачам східнохристиянського походження. Конфесійна ознака тут передусім видавничо-канонічна: склад тому визначений практикою Британського і закордонного біблійного товариства.
Питання текстологічної основи потребує особливої обережності. Видання 1912 року не містить вступу, де були б названі конкретні видання єврейського або грецького тексту. Тому немає підстав приписувати перекладачам використання Biblia Hebraica Stuttgartensia, Biblia Hebraica Quinta, Nestle–Aland чи UBS: усі ці стандартні сучасні видання або ще не існували, або належать до значно пізнішого етапу розвитку біблійної текстології. Зовнішні описи зазвичай називають працю Куліша, Пулюя й Нечуя-Левицького першим повним українським перекладом із єврейських та грецьких текстів. (bible.net.ua) Така загальна характеристика правдоподібна й узгоджується з історією проєкту, але вона не відповідає на питання, які саме друковані видання були покладені в основу кожної книги, як перекладачі користувалися церковнослов’янською, російською, німецькою чи іншими європейськими версіями та чи однаковою була методика в різні десятиліття. На рівні Нового Завіту склад традиційно спірних уривків показує близькість до текстуальної форми, поширеної в церковних і протестантських Бібліях ХІХ століття: довге завершення Марка, перикопа про жінку, схоплену в перелюбі, традиційна доксологія молитви Господньої та інші розширені читання подаються в основному тексті без сучасних критичних застережень. Однак із цього ще не випливає, що перекладачі механічно слідували одному конкретному виданню Textus Receptus. Коректніше сказати, що новозавітний текст репрезентує докритичну або ранньокритичну європейську видавничу традицію свого часу, в якій пізніші й дискусійні читання зазвичай не відокремлювалися від безперечного тексту.
Текстологічна прозорість — одна з найпомітніших слабкостей видання з погляду сучасного читача. Тут майже немає апарату різночитань, альтернативних перекладів, указівок на Септуагінту, Самарянське П’ятикнижжя, давні версії або варіанти рукописів Нового Завіту. Квадратні дужки, спеціальні знаки чи систематичні підрядкові примітки, які пояснювали б проблемні місця, не становлять частини редакційної концепції. Читач отримує завершений біблійний текст, а не документацію перекладацького процесу. Для місіонерського й родинного видання Біблійного товариства це зрозуміло: метою була доступна книга для безпосереднього читання, а не критичне видання. Проте для пастора, викладача або дослідника це означає, що переклад не можна використовувати як єдине джерело для вирішення текстологічних питань. У місцях на кшталт Марка 16:9–20, Івана 7:53–8:11 чи 1 Івана 5:7–8 читачеві необхідно звертатися до сучасного критичного грецького тексту й перекладів із текстологічними примітками.
Перекладацька філософія цього видання не вкладається без залишку в сучасну опозицію формальної та динамічної еквівалентності. За загальним характером це переклад, який намагається бути близьким до структури оригіналу, але водночас прагне говорити живою, образною, народно-літературною українською мовою. Він зберігає численні біблійні повтори, паралельні конструкції, формули мовлення й послідовність оповіді, однак нерідко передає їх не нейтральною книжною мовою, а експресивними українськими словами та зворотами. Уже початок книги Буття демонструє це поєднання: «Земля ж була пуста і пустошня, і темрява лежала над безоднею; і дух Божий ширяв понад водами». Тут помітна увага до ритму та образу: «пуста і пустошня» створює звукову й семантичну пару, а «ширяв понад водами» передає рух виразніше, ніж суха калька. У наступному вірші Боже слово відтворено короткою імперативною формулою: «Настань, сьвіте! І настав сьвіт». Це не механічне копіювання чужого синтаксису, а свідомо літературна українська фраза. Вона передає урочистість і безпосередність творчого повеління, хоча для сучасного читача дієслово «настань» може звучати незвично.
Однією з найяскравіших рис перекладу є дієслівна енергія. Куліш та його співпрацівники часто віддають перевагу конкретним дієсловам руху й дії, уникаючи безбарвних іменникових конструкцій. Води «збираються», земля «пророщує», живі істоти «грають» у воді, птаство «лине», людина «порає» сад. Це надає текстові оповідної пластичності. Водночас іноді така експресивність стає інтерпретаційною. Наприклад, у Бутті 1:20 заклик до вод передано як «Заграйте, води, душами живими», що є яскравим поетичним рішенням, але вже не просто нейтральним відтворенням давньоєврейської конструкції про кишіння живих створінь. Подібні місця показують, що перекладачі прагнули не лише повідомити зміст, а й створити український біблійний стиль — такий, у якому біблійні образи звучали б органічно для читача, вихованого на народній пісні, думі, проповіді й художній прозі ХІХ століття.
Ця стратегія має значні переваги. На відміну від перекладів, що механічно українізують церковнослов’янський або російський текст, версія Куліша, Пулюя й Нечуя-Левицького демонструє багатство українського словника. Тут трапляються слова «суходіл», «птаство», «зело», «биллє», «плодюще», «пустошня», «підневолюйте», «проміж», «по вподобі», «знаттє», «животове древо», «глаголати», «лож», «сьвідкуваннє». Частина цієї лексики була природною для тогочасного західно- й наддніпрянськоукраїнського письма, частина мала церковне забарвлення, частина була авторським або діалектним вибором. Результатом стала мова, яка не є ані просто розмовною, ані суто церковнослов’янською. Вона урочиста, але рухлива; архаїчна для сучасного читача, але не мертва; місцями велична, місцями майже фольклорна. Саме тому переклад відіграв значну роль у розвитку української біблійної фразеології та довів спроможність української мови передавати не лише побутове чи художнє оповідання, а весь жанровий діапазон Святого Письма. Загальні енциклопедичні оцінки слушно пов’язують появу повної Біблії з високим рівнем розвитку української літературної мови на початку ХХ століття та з подальшим розширенням її функцій. (Wikipedia)
Разом із тим мовна неоднорідність перекладу є реальною, а не уявною проблемою. Вона пояснюється участю трьох перекладачів, тривалістю роботи, регіональними варіантами української мови й відсутністю сучасної колективної редакційної процедури. У тому самому корпусі співіснують народнорозмовні форми, церковнослов’янізми, архаїчні дієслівні закінчення, західноукраїнські написання та конструкції, що сьогодні сприймаються як русизми або полонізми. Наприклад, «глаголав», «лож», «жизьняний», «женщина», «сотворив», «лице», «востоці», «погани» належать до різних стилістичних шарів. У Бутті 2:22 читаємо: «І создав Господь Бог женщину з ребра», тоді як поруч уживаються питомі «жінка» і «жона». Така варіативність не завжди є навмисним художнім прийомом; іноді вона свідчить про недостатнє остаточне вирівнювання термінології. Для історика мови це скарб, бо дозволяє спостерігати, як формувався український біблійний регістр. Для сучасного нового читача це перешкода, оскільки форма може відволікати від змісту.
Правопис видання також потребує правильного історичного прочитання. У тексті послідовно вживаються «сьвіт», «сьвідкувати», «тіло», «життє», апострофи й літери у формах, характерних для західноукраїнської фонетичної орфографії початку ХХ століття. Зовнішні описи пов’язують оформлення перекладу з желехівкою — правописною системою, яка була поширена в Галичині й стала важливим етапом розвитку української орфографії. (Wikipedia) Це не «помилки» і не ознака поганого володіння мовою, а історична норма конкретного культурного середовища. Проте сучасний читач потребує часу, щоб звикнути до «сї», «сего», «сього», «його», «дванайцять», «Филистії», «Ерусалим», «Йоан», «Одкриттє». Видання 1912 року не модернізує орфографії, і саме тому воно має особливу джерельну цінність: читач бачить текст у ранній історичній формі, а не в пізнішому редакційному переказі. Водночас для регулярного богослужбового читання в сучасній громаді така графіка може бути настільки незвичною, що вимагатиме попередньої підготовки.
Передача Божих імен і титулів загалом тяжіє до усталеної християнської традиції. У Старому Завіті широко вживаються «Бог», «Господь Бог», «Господь Саваот», «Господь сил небесних»; тетраграматон не відтворюється послідовно транскрипцією на зразок «Ягве» чи «Ягве». Вибір «Господь» забезпечує зв’язок із церковним ужитком, але приховує від пересічного читача різницю між особовим Божим ім’ям і загальним титулом. Для видання свого часу це було стандартним і пастирськи зрозумілим рішенням. У Новому Завіті традиційно передаються христологічні титули «Христос», «Господь», «Син Божий», «Агнець». Займенники, що стосуються Бога та Христа, часто друкуються з великої літери, як видно в Одкритті: «Сей, що про се свідкує, глаголе: Так, прийду хутко! Амінь. О, прийди, Господи Ісусе!» Така практика не належить до граматики оригіналу, а є редакційною формою пошани, характерною для багатьох християнських видань.
Верстка основного біблійного тексту практична й економна. Видання використовує дві колонки, великі заголовки книг і глав, нумерацію віршів та верхні колонтитули з назвою книги й номерами глав. Вірші здебільшого починаються з нового рядка, тому пошук посилань порівняно легкий. Водночас сторінка щільна: міжрядковий інтервал невеликий, поля помірні, а довгі абзаци й численні переноси слів створюють значне візуальне навантаження. Поезія не завжди оформлена окремими строфами за принципами сучасних біблійних видань; Псалми, пророчі промови та пісні часто зберігають ту саму двоколонкову модель, що й оповідні книги. Отже, жанрова структура передається переважно мовою, паралелізмом і нумерацією віршів, а не графічною композицією. Редакційних підзаголовків усередині глав майже немає, що має подвійну оцінку. З одного боку, текст не розбивається пізнішими тематичними формулами, які можуть нав’язувати тлумачення. З іншого — сучасному читачеві важче швидко орієнтуватися у великих розділах.
Система довідкового апарату мінімальна. Видання не є навчальною Біблією: у ньому немає вступів до книг, історичних довідок, карт, словника, конкордансу, хронологічних таблиць, пояснення мір і ваг, плану читання чи розгорнутої системи паралельних місць. Не виявлено й систематичних текстологічних або перекладацьких приміток. Це означає, що Біблія подає текст майже без посередницького коментаря. Для особистого й родинного читання така стриманість може бути перевагою: читач не плутає переклад із конфесійним тлумаченням. Для навчання вона є обмеженням: архаїчні слова, давні назви мір, географічні реалії й складні текстові місця залишаються без пояснення. Біблія передбачає або вже підготовленого читача, або читання в середовищі, де пояснення дає пастор, священнослужитель чи вчитель.
Натомість передбіблійний розділ «Родинна літопись» виразно показує практичну концепцію конкретного примірника. На окремих оздоблених сторінках передбачено записи про молодят, їхніх батьків, дітей, померлих і «інші важні родинні спомини». Кожну сторінку супроводжує біблійний вислів: «Я ж і мій дім служити мем Господеві», слова про шлюб із Послання до ефесян, настанова пам’ятати попередні покоління, заклик допускати дітей до Христа, утішні тексти про воскресіння. Отже, це не лише текст для індивідуального читання, а родинний сакральний предмет — книга, у якій історія сім’ї вписується поруч зі священною історією. Така видавнича модель була особливо доречною для емігрантських і розсіяних українських громад: Біблія могла одночасно служити духовним центром дому, літописом роду й засобом збереження мови. Декоративні рамки, великі заголовки й чорна палітурка із золотим хрестом підкреслюють урочистий статус книги. Проте оцінити, чи належить показана палітурка безпосередньо до фабричного виконання накладу 1912 року або є пізнішим індивідуальним переплетенням, за сканом неможливо.
Якість цифрової копії нерівномірна. Сторінки переважно добре читаються, контраст достатній, а повний обсяг дає змогу досліджувати видання як матеріальний комплекс. Водночас на окремих аркушах видно плями, перекоси, бібліотечні позначки й нерівне освітлення. Автоматично розпізнаний текст має численні пропуски літер і помилки, особливо через старий шрифт, історичний правопис і стан сторінок. Тому цитати слід перевіряти за зображеннями, а не покладатися лише на OCR. Цифровий файл має власні технічні метадані Internet Archive і був перекодований у ХХІ столітті; ці метадані характеризують електронну копію, а не оригінальне друкування 1912 року. Для наукового цитування бажано вказувати як друковану пагінацію відповідної частини, так і номер сторінки PDF, оскільки Старий і Новий Завіти мають окремий рахунок сторінок.
Порівняно з пізнішими українськими перекладами, видання Куліша, Пулюя та Нечуя-Левицького посідає не стільки конкурентне, скільки фундаментальне місце. Переклад Івана Огієнка зазвичай послідовніший у термінології та ближчий до унормованої української мови ХХ століття; переклад Івана Хоменка зорієнтований на католицький канон і має іншу текстологічну та стилістичну історію; сучасні переклади й редакції краще враховують новітні критичні видання та забезпечують читача примітками щодо рукописних варіантів. Проте жоден із них не може замінити переклад Куліша–Пулюя–Нечуя як історичний документ. Його значення полягає в тому, що він першим охопив повний протестантський біблійний канон українською літературною мовою й створив масштабний корпус біблійної лексики до остаточної стандартизації сучасної української норми. Енциклопедичні джерела слушно називають його першою повною українською Біблією нового часу, хоча це формулювання слід розуміти на тлі давнішої рукописної та староукраїнської біблійної традиції, а не як заперечення всіх попередніх українських форм Святого Письма. (Encyclopedia of Ukraine)
Сильними сторонами видання є передусім історична велич задуму, мовна сміливість, літературна виразність і реальна придатність для тривалого читання. Перекладачі не задовольнилися поверховою заміною церковнослов’янських закінчень українськими, а намагалися створити самобутню українську біблійну мову. Вони виявляють особливу силу в оповіді, прямій мові, пророчій риториці й образних уривках. Формули на зразок «Настань, сьвіте!», «дух Божий ширяв понад водами», «Не добре чоловікові бути самому», «О, прийди, Господи Ісусе!» мають ритм, пам’ятність і внутрішню музикальність. Переклад часто дозволяє почути біблійний текст як живе слово, а не як канцелярський документ. Відсутність нав’язливих редакційних заголовків і коментарів залишає простір для безпосереднього сприйняття. Родинні сторінки на початку тому перетворюють видання на книгу домашнього життя, а не лише на бібліотечний том.
Його обмеження так само істотні. Архаїчна орфографія й велика кількість лексем, що вийшли з ужитку, ускладнюють читання без підготовки. Стиль не завжди однорідний, а певні слововживання сьогодні можуть бути неправильно зрозумілі. Перекладацька образність подекуди переходить у вільне тлумачення, і читачеві нелегко визначити, де перед ним буквальна семантика оригіналу, а де літературне розгортання. Відсутність текстологічного апарату приховує рукописні проблеми; відсутність вступів і приміток не допомагає читачеві розрізняти історичні контексти. Типографіка, ефективна для економного друку, сьогодні видається щільною, а недостатнє жанрове форматування особливо відчутне в поетичних книгах. Нарешті, колективна природа перекладу не була перетворена на цілком уніфікований стиль, тому мовні переходи між книгами інколи помітні.
Найбільшу користь це видання матиме для істориків української мови, дослідників біблійного перекладу, викладачів, студентів богослов’я, церковних істориків, перекладачів і читачів, які бажають познайомитися з класичною українською біблійною традицією в її ранній формі. Воно також може бути плідним для проповідника як додатковий переклад: незвичний вислів нерідко відкриває образ або синтаксичний зв’язок, затертий звичним формулюванням. Проте для екзегетичної підготовки проповіді його слід використовувати разом із сучасним критичним текстом, новішими українськими перекладами, словниками та коментарями. Для нових віруючих, дітей, молоді й людей, які вперше читають Біблію українською, оригінальне видання 1912 року навряд чи є найкращим єдиним текстом: правопис і словник створюють бар’єр, не пов’язаний із самим біблійним змістом. Для публічного читання воно може звучати дуже виразно, але читач повинен заздалегідь опрацювати незвичні форми.
Підсумовуючи, віденське видання 1912 року слід оцінювати не як застарілу спробу, яку пізніші переклади зробили непотрібною, і не як бездоганний еталон, що не потребує критичного зіставлення. Це зріле перевидання першого повного українського перекладацького звершення, створеного зусиллями Пантелеймона Куліша, Івана Пулюя та Івана Нечуя-Левицького й поширеного Британським і закордонним біблійним товариством. Воно засвідчує здатність української мови вмістити історичну оповідь, закон, псалом, пророцтво, євангельську притчу, апостольське послання й апокаліптичне видіння. Його текстологічний апарат не відповідає сучасним академічним вимогам, мова нерівномірна, а правопис вимагає адаптації; проте літературна сила, історична першість, культурна сміливість і духовна спрямованість книги залишаються незаперечними. Це видання варто мати не як єдину робочу Біблію для сучасного читача, а як одну з ключових книг української культури — текст, у якому переклад Святого Письма став водночас актом віри, філологічною працею та утвердженням повноцінності українського слова.
Комментарии
Пока нет комментариев. Будьте первым!