Досліджуване видання слід бібліографічно описувати так: Новий Завіт Господа нашого Іісуса Христа. Київ: Видавничий відділ Української Православної Церкви, 2017. 472 с. Книгу видано за благословенням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія. На звороті титульного аркуша зазначено авторські права Волинської єпархії Української Православної Церкви на макет і художнє оформлення 2005 року та Видавничого відділу УПЦ на видання 2017 року. У вихідних даних наприкінці книги вказано, що її підписано до друку 6 квітня 2017 року, використано формат 60 × 84 1/16, гарнітуру «Петербург», офсетний друк і офсетний папір; наклад становив 1000 примірників. ISBN у доступному примірнику не наведено, тому приписувати книзі будь-який номер без незалежного каталожного підтвердження не можна. Електронний файл складається з 476 сканованих сторінок, оскільки, крім 472 сторінок друкованого блока, до нього включено обкладинку, технічні та завершальні сторінки. На титулі немає ані імені перекладача, ані імен редакторів, ані позначення номера редакції, ані пояснення використаної текстової основи. Уже ця відсутність належної видавничої атрибуції істотно впливає на оцінку книги: перед нами добротно оформлене церковне видання, але не академічно документована публікація перекладу.
Назва завантаженого PDF-файлу, в якій згадано переклад Пилипа Морачевського, вводить читача в оману. Саме видання ніде не називає Морачевського, а доступні офіційні церковні відомості пов’язують цей текст з іншою перекладацькою лінією. На сторінці книгарні, розміщеній на офіційному домені УПЦ, зазначено, що український текст базується на перекладі Йосипа Оксіюка, виконаному в 1970-х роках і виданому 1988 року до тисячоліття Хрещення Русі; у 2000-х роках його переглянули викладачі Волинської духовної семінарії, прагнучи наблизити мову до сучасної української, а 2005 року переглянутий текст було надруковано з благословення митрополита Володимира. (Титло – церковна книга) Натомість справжня наукова публікація перекладу Морачевського має зовсім іншу бібліографію: Новий Завіт: переклад П. С. Морачевського (1864), підготовлений академічними установами НАН України, виданий у Києві 2018 року обсягом 644 сторінки, з ISBN 978-966-02-8162-2 та з докладно названими упорядниками й науковим редактором. (NAS Government) Отже, рецензований том не є ані виданням перекладу Морачевського, ані його модернізацією. Найточніше визначати його як церковну волинську редакцію перекладу Йосипа Оксіюка, підготовлену на початку XXI століття й перевидану 2017 року з використанням макета 2005 року.
Встановлення цієї генеалогії перекладу за зовнішніми джерелами водночас виявляє головну редакційну слабкість книги: інформація, необхідна для її належного розуміння, відсутня в самій книзі. Читач не дізнається з титульних сторінок, хто саме здійснював переклад у 1970-х роках, хто і за якими критеріями редагував його у Волинській духовній семінарії, які місця було змінено, чи звіряли редактори текст з грецькими виданнями, церковнослов’янською Біблією або російським Синодальним перекладом, чи проводилося незалежне філологічне та богословське рецензування. Формула копірайту повідомляє про причетність Волинської єпархії та про походження макета, але не замінює історико-перекладацької передмови. Навіть якщо видання свідомо призначалося передусім для побожного й богослужбового користування, належало б хоча б коротко назвати перекладацьку основу, відповідальних редакторів і характер перегляду. Відсутність цих даних не робить текст недобросовісним, однак унеможливлює повну перевірку заявленого або фактичного методу роботи й змушує рецензента реконструювати його за мовними ознаками та текстовими варіантами.
Канонічний склад тому відповідає повному двадцятисемикнижному корпусу Нового Завіту. Після чотирьох Євангелій розміщено Діяння святих апостолів, далі сім соборних послань, потім чотирнадцять послань, віднесених до Павлового корпусу, включно з Посланням до євреїв, і завершальне Одкровення апостола Іоанна Богослова. Розташування соборних послань перед Павловими відповідає звичній православній церковній традиції, тоді як у багатьох західних і протестантських виданнях Павлів корпус стоїть відразу після Діянь. Оскільки йдеться лише про Новий Завіт, питання про другоканонічні книги Старого Завіту тут не виникає. Після біблійного тексту вміщено великий огляд «Про Святе Письмо Нового Завіту», покажчик євангельських і апостольських читань церковних, розлогу таблицю послідовності євангельських подій за чотирма євангелістами та картографічні додатки. Такий склад відразу вказує, що книга задумана не як нейтральне перекладне видання для загального книжкового ринку, а як церковний Новий Завіт, пристосований до православної богослужбової, катехитичної та домашньої практики.
Зовнішнє оформлення послідовно підтримує цю ідентичність. Темно-зелена обкладинка з золотим хрестом у сяйві та стилізованим золотим написом «Новий Завіт» створює враження традиційної церковної книги, а не сучасного популярного перекладу. Перед титулом подано урочисту тринітарну посвяту. Кожне Євангеліє відкривається повносторінковою чорно-білою гравюрою євангеліста, а початки інших книг оздоблено орнаментальними заставками й медальйонами із зображеннями апостолів. Основний текст набрано у дві колонки, із виразними номерами віршів, великими заголовками книг і традиційним словом «ГЛАВА» для позначення розділів. Колонтитули містять назву книги, номер глави та сторінку, завдяки чому потрібне місце знаходиться досить швидко. Водночас сторінка щільна: кегль помірно малий, міжрядковий інтервал стислий, нижня частина часто заповнена паралельними посиланнями. Для короткого церковного читання це практично, але тривале послідовне читання може втомлювати. Скан дозволяє оцінити композицію, контраст і верстку, проте не дає достатніх підстав для висновків про реальну міцність палітурки, фактуру паперу, просвічування сторінок або довговічність друкованого примірника.
Мова перекладу становить найбільш характерну й водночас найбільш суперечливу рису видання. Її не можна назвати ані просто сучасною українською, ані чистою церковнослов’янською стилізацією. Це українська граматична основа, значною мірою насичена слов’янсько-синодальною біблійною лексикою, традиційною ономастикою та синтаксичними моделями, успадкованими від давнішого церковного перекладу. Уже перший вірш Євангелія від Матфея звучить: «Книга родоводу Іісуса Христа, Сина Давидового, Сина Авраамового» (Мф. 1:1). Тут «родовід» є природним українським словом, але форми «Іісус», «Давидового», «Авраамового» надають фразі виразно архаїзованого церковного забарвлення. Ще показовішим є Мф. 3:3: «глас вопіющого в пустині: приготуйте путь Господу, прямими зробіть стезі Йому». Слова «глас», «вопіющого», «путь» і «стезі» не є необхідними для точного відтворення грецького тексту; це свідоме збереження знайомої церковнослов’янської формули. Подібний регістр підтримують «чресла», «благовоління», «Агнець», «грядущий», «сотворіть», «упасе», «плоть», а також форми імен Матфей, Іоанн, Іуда, Ієрусалим, Іордан, Ісаія, Ієремія та Фессалонікійці.
Ця орієнтація була не випадковим наслідком недостатнього мовного редагування, а частиною церковної концепції. Офіційний матеріал Волинської єпархії спеціально звертає увагу на написання «Іісус» замість загальнолітературного «Ісус» і пояснює його прагненням зберегти слов’янську церковну форму. (Volyn Diocese) Подібний вибір має зрозумілу символічну мотивацію: видання намагається не розірвати зв’язок між українським біблійним текстом і звуковим світом церковнослов’янського богослужіння. Для читача, вихованого в цій традиції, форми «Іісус», «Іоанн» або «Ієрусалим» можуть звучати не як мовні помилки, а як маркери сакрального регістру. Проте для загальноукраїнського читача вони створюють відчутну дистанцію, особливо коли поруч стоять цілком сучасні слова й конструкції. Видання тому не стільки перекладає Новий Завіт повсякденною українською мовою, скільки формує окремий українсько-церковний ідіом, у якому українська морфологія поєднується з успадкованою слов’янською біблійною фразеологією.
Особливо виразно ця змішаність виявляється у молитві Господній. Початок «Отче наш, Ти, що є на небесах! хай святиться ім’я Твоє» (Мф. 6:9) звучить значно природніше українською, ніж традиційне буквальне «Отче наш, що єси на небесах», і свідчить про реальне редакційне осучаснення. Дієслівна частка «хай», конструкція «Ти, що є», форми «провини наші» та «винуватцям нашим» роблять текст зрозумілим без спеціальної мовної підготовки. Проте вже в сусідніх розділах читач зустрічає «глас вопіющого», «приготуйте путь», «на чреслах своїх» або «Цей є Син Мій Улюблений, в Котрому Моє благовоління». Внаслідок цього стиль коливається між помірно сучасною українською, синодальною калькою і церковнослов’янською архаїзацією. Така неоднорідність не руйнує змісту, але послаблює літературну цілісність. У богослужбовому читанні урочисті формули можуть звучати переконливо, тоді як у приватному читанні поєднання «хай», «зразу ж», «потурбуйся» з «путтю», «стезями» й «благоволінням» іноді створює враження тексту, який зупинився посередині між модернізацією та реставрацією традиції.
Перекладацький метод тяжіє до формальної відповідності та збереження синтаксичної поверхні церковного тексту. Речення часто починаються повторюваними «і», «бо», «ось», «тоді», передають довгі послідовності дієприкметникових і підрядних конструкцій, зберігають повтори та порядок компонентів, навіть коли сучасна українська вимагала б іншого членування. Це має позитивний бік: текст не перетворюється на вільний переказ, не розчиняє біблійні образи в пояснювальній прозі й загалом дозволяє бачити логічні зв’язки, властиві традиційному формально орієнтованому перекладові. Але буквальність тут нерідко є не безпосередньою близькістю до грецької мови, а близькістю до вже усталеного слов’янського або синодального формулювання. У 1 Тим. 3:16 читаємо: «І беззаперечно — велика благочестя тайна: Бог явився у плоті, виправдав Себе в Дусі, показав Себе Ангелам…». Вислів «велика благочестя тайна» відтворює структуру традиційної формули, але українською природніше було б «велика таємниця благочестя». Так само «проповіданий у народах» і «прийнятий вірою в світі» зберігають пасивний паралелізм, хоча звучать дещо важко.
У розповідних частинах така манера зазвичай менш проблематична. Євангельські епізоди читаються послідовно, діалог відокремлено зрозуміло, дієслова руху й мовлення здебільшого передано прозоро. У посланнях, особливо в Павлових довгих періодах, залежність від традиційного синтаксису відчутніша: логічні рівні речення не завжди виокремлено пунктуацією, а віддієслівні іменники й пасивні конструкції накопичуються. Читачеві, який уже знає зміст, це не становитиме великої перешкоди, але новий читач може втрачати головну думку. Редактори майже не вдаються до непомітних пояснювальних вставок, і це варто визнати перевагою: богословське тлумачення рідко маскується під сам переклад. Водночас відсутність пояснювальної свободи не завжди означає точність. Формально подібна конструкція може переносити до українського тексту не грецьку семантику, а слов’янський спосіб її традиційного висловлення. Тому видання корисне для вивчення православної української рецепції синодальної біблійної мови, але його не слід автоматично вважати прямим дзеркалом грецького синтаксису.
Система особових і географічних назв послідовно орієнтована на церковнослов’янську вимову: Матфей, Іоанн, Іуда, Іаков, Ієссей, Іосафат, Іосія, Ієхонія, Ієрусалим, Іудея, Віфлеєм, Іордан. Подекуди редактори додають у дужках звичнішу церковну або історичну назву, наприклад «до фессалонікійців (до солунян)». Це полегшує зв’язок із богослужбовими книгами й православною гімнографією, але віддаляє текст від сучасної української ономастичної норми, де звичними є Матей або Матвій, Іван, Яків, Єрусалим, Йордан, Ісая. Імена й титули Бога, Христа та Святого Духа, а також відповідні займенники систематично пишуться з великої літери. Така редакційна практика виражає благоговійне конфесійне ставлення, але сама по собі не є показником більшої текстової точності. Оскільки видання охоплює тільки Новий Завіт, питання про передачу тетраграматона тут не постає; старозавітні цитати, включені до Нового Завіту, передають «Господь» відповідно до церковної традиції.
Найсерйозніше академічне обмеження стосується текстологічної основи. У книзі не зазначено жодного видання грецького Нового Завіту, не пояснено ставлення до візантійської традиції, Textus Receptus чи сучасного критичного тексту, не подано списку рукописів або принципів вибору різночитань. Тому називати конкретне грецьке видання, нібито покладене в основу, було б безпідставно. Проте характер основного тексту дозволяє зробити обережний аргументований висновок про його традицію. Сучасні видання UBS Greek New Testament і Nestle–Aland спеціально забезпечені критичним апаратом, який показує значущі для перекладу й тлумачення варіанти та їхню рукописну підтримку. (Die Bibel) Історія Nestle–Aland засвідчує принципову відмінність сучасного критичного тексту від Textus Receptus, який поступово втратив статус основного наукового тексту внаслідок систематичного врахування давніх рукописів і папірусів. (Die Bibel) Рецензоване видання не дає читачеві жодного подібного інструмента й відтворює традиційні читання без позначення їхньої текстологічної дискусійності.
Показовий комплекс місць дає підстави говорити про належність тексту до пізньої візантійсько-синодальної, близької до Textus Receptus, лінії, хоча конкретний друкований грецький протограф залишається невідомим. Розлоге закінчення Марка 16:9–20 надруковане без дужок чи примітки; розповідь про жінку, схоплену в перелюбі, Ін. 7:53–8:11, так само входить до безперервного основного тексту; Діян. 8:37 містить сповідання ефіопського євнуха; доксологія молитви Господньої в Мф. 6:13 подана як звичайна частина вірша; 1 Тим. 3:16 читає «Бог явився у плоті». Найвиразнішим маркером є розширена форма 1 Ін. 5:7–8: «Бо троє свідчать на небі: Отець, Слово і Дух Святий; і Ці троє — єдине». Усі ці читання разом не є випадковим набором перекладацьких рішень, а відбивають традиційний церковний текст, добре знаний зі слов’янської та синодальної Біблії. Проблема полягає не в самому бажанні зберегти цей текст: конфесійне видання має право свідомо дотримуватися прийнятої церковної традиції. Проблемою є відсутність прозорості. Читачеві не повідомлено, що ці місця мають складну рукописну історію, і не запропоновано навіть короткої примітки з альтернативним читанням.
Це обмежує придатність книги для академічної екзегези й перекладацьких досліджень. Студент, працюючи лише з цим виданням, може помилково припустити, що всі надруковані слова однаково засвідчені в давній рукописній традиції і що жодних значущих варіантів не існує. Для церковного читання така безперервність зручна, оскільки не перериває оповідання дужками й технічними позначками, однак сучасне відповідальне видання могло б поєднати літургійну цілісність із мінімальною текстологічною чесністю: залишити традиційний текст на своєму місці, але додати внизу сторінки коротке повідомлення про рукописні свідчення. Саме цього бракує найбільше. Численні паралельні місця створюють вигляд розвиненого довідкового апарату, проте вони не компенсують відсутності інформації про текстові варіанти, бо відповідають на зовсім інше запитання: де в Біблії зустрічається споріднена думка, а не чому саме цей варіант надруковано в основному тексті.
Паралельні посилання загалом є однією з практичних переваг книги. Вони розміщені в нижній частині сторінки, згруповані за номерами віршів і охоплюють як синоптичні відповідники, так і старозавітні цитати, тематично споріднені вислови та внутрішні новозавітні зв’язки. Для підготовки проповіді або тематичного читання це справді корисно, хоча щільний набір і велика кількість скорочень потребують звички. Поряд із ними трапляються короткі пояснювальні примітки, позначені зірочками: «волхви» пояснено як «мудреці», «смирну» як «запашну рідину», «акриди» як «вид саранчі», а «лопату» в образі Іоанна Хрестителя — як знаряддя, «якою віють зерно». Такі пояснення допомагають непідготовленому читачеві, але вони несистематичні й дуже стислі. Одні архаїзми пояснено, інші, не менш складні, залишено без коментаря; історико-культурні відомості майже не подаються; альтернативні переклади, буквальні значення грецьких слів і словесна гра не розглядаються. Отже, примітки мають популярно-лексичний, а не філологічний або текстологічний характер.
Редакційне оформлення основного тексту підпорядковане традиційній віршовій системі більше, ніж літературній структурі біблійних книг. Поезія, гімнічні уривки, старозавітні цитати, родоводи та довгі промови здебільшого набрані так само, як звичайна проза. Заповіді блаженств, пісні в перших главах Луки, христологічні гімни в посланнях і видіння Апокаліпсису не отримують виразного строфічного оформлення. Це економить місце та відповідає звичній формі богослужбових книг, проте приховує жанрові особливості тексту. Редакційних заголовків усередині глав майже немає; головними навігаційними одиницями залишаються книга, глава й вірш. Завдяки цьому редактори не нав’язують читачеві численні інтерпретаційні рубрики, але водночас великі смислові блоки важче охоплювати поглядом. Слова Ісуса не виділено червоним кольором або окремим шрифтом, що є богословськи нейтральним і типографічно стриманим рішенням: усі частини канонічного тексту подано в єдиному оформленні.
Розміщений після Апокаліпсису матеріал «Про Святе Письмо Нового Завіту» є не стільки науковим вступом, скільки розгорнутим православним катехитичним нарисом. Його герменевтичну позицію сформульовано гранично ясно: «Ці книги богодухновенні. Вони написані для устрою Церкви і можуть бути правильно сприйняті тільки в Церкві». Далі правильне засвоєння Писання пов’язується з безперервним церковним досвідом, Святим Переданням, виконанням заповідей, дотриманням церковних уставів і участю в таїнствах. Для православного видання така конфесійна відкритість є чесною перевагою: редактори не маскують власної еклезіології під нейтральний історичний опис. Нарис допомагає зрозуміти, для чого книгу створено і в якому середовищі її належить читати. Він послідовно представляє Новий Завіт як книгу Церкви, а не автономний історичний документ, і тому може бути корисним для парафіяльної катехизації та введення читача у православне розуміння взаємозв’язку Писання, Передання і богослужіння.
Водночас цей вступ не можна використовувати як єдиний академічний довідник з історії Нового Завіту. У ньому традиційні церковні перекази часто подаються як установлені історичні факти без посилань на джерела й без згадки про альтернативні наукові оцінки. Так, Євангеліє від Матфея датовано 42 роком і представлено як написане єврейською мовою, а грецький текст — як переклад утраченого єврейського оригіналу. Погляд на пріоритет Марка охарактеризовано як думку «деяких західних богословів», після чого стверджується, що переконливих підстав для нього немає. Послання до євреїв приписано апостолові Павлу з припущенням, що Лука або Климент Римський переклав його з єврейської на грецьку. Такі твердження відтворюють певну лінію православного передання, але сучасний академічний вступ мав би розрізнити церковну атрибуцію, патристичні свідчення, внутрішні літературні дані та гіпотези новітньої критики. Особливо невдалою є категоричність там, де джерела дозволяють лише ймовірні висновки. Конфесійна позиція сама по собі не є недоліком; недоліком є відсутність бібліографії та аргументованого представлення рівня історичної певності.
Натомість покажчик євангельських і апостольських читань церковних безпосередньо відповідає призначенню книги й належить до її найкорисніших складових. Він систематизує читання за церковним роком, святами, днями пам’яті святих і різними богослужбовими потребами. Тут можна знайти тексти для таїнств, поховання мирян, ченців, священнослужителів і немовлят, освячень та інших чинів. Для священника, диякона, читця або регента такий покажчик має значно більшу практичну цінність, ніж загальний предметний індекс. Він також остаточно підтверджує, що видання розраховане передусім на православне церковне середовище. Разом із традиційними назвами книг, слов’янськими формами імен та церковною системою паралельних місць покажчик перетворює том на допоміжну богослужбову книгу, хоча він не замінює повного Апостола або богослужбового Євангелія з докладною системою зачал, рубрик і календарних вказівок.
Таблиця «Послідовність євангельських подій за чотирма євангелістами» займає понад десяток сторінок і зіставляє Матфея, Марка, Луку та Іоанна за нумерованими подіями — від прологів, родоводів, Благовіщення і Різдва до Страстей, Воскресіння та явлень учням. Вона наочно показує, які епізоди мають синоптичні паралелі, а які збережено тільки одним євангелістом. Для початкового вивчення життя Христа й підготовки тематичних занять це зручний інструмент. Проте сама назва «послідовність» може створити враження, ніби редакторам вдалося без залишку відновити єдину точну хронологію всіх чотирьох Євангелій. Насправді будь-яка гармонія передбачає інтерпретаційні рішення щодо порядку, повторюваності й співвідношення подій. Видання не пояснює цих рішень і не позначає дискусійних випадків. Тому таблицю варто використовувати як церковно-дидактичну схему, а не як остаточну історико-критичну реконструкцію.
Картографічний додаток містить карти Палестини й сусідніх земель, плани, пов’язані з євангельськими подіями, а також схему місіонерських подорожей апостола Павла і його дороги до Рима. Карти монохромні, друковані дрібним шрифтом і не мають докладних пояснювальних статей, але забезпечують базову географічну орієнтацію. Їх достатньо, щоб побачити співвідношення Галілеї, Самарії та Іудеї або простежити загальний напрям подорожей Павла, однак для поглибленого історичного дослідження знадобиться сучасний біблійний атлас. У книзі немає конкордансу, предметного покажчика, систематичного словника термінів, таблиці мір і ваг, огляду рукописів, бібліографії чи плану читання. Довідковий апарат тому слід оцінювати не за академічними стандартами навчальної Біблії, а за його церковною спеціалізацією: він сильний там, де йдеться про богослужбові читання та традиційну гармонізацію Євангелій, і слабкий там, де потрібні текстологічні, мовні й історико-культурні пояснення.
Місце цього тому серед українських перекладів визначається не тільки датою видання, а передусім його мовною і церковною функцією. Він помітно відрізняється від перекладів Івана Огієнка та Івана Хоменка, які формувалися як великі авторські проєкти повної української Біблії з мов оригіналу. Офіційний матеріал УГКЦ характеризує працю Хоменка як переклад з оригінальних мов, уперше виданий 1963 року після тривалої індивідуальної та редакційної роботи. (Українська Греко-Католицька Церква) Українське Біблійне Товариство нині надає читачам поруч переклад Огієнка, сучасний переклад УБТ і переклад Рафаїла Турконяка, що саме по собі показує розмаїття української біблійної традиції. (Ukrainian Bible Society) Порівняно з цими версіями рецензований текст має виразніше церковнослов’янське звучання, тяжіє до синодальної фразеології та тісніше пов’язаний із православним літургійним ужитком. Він не пропонує такої природної літературної української, як найкращі місця Хоменка, не має впізнаваної протестантсько-біблійної стилістики Огієнка і не демонструє джерельної прозорості новітніх комісійних проєктів. Його самобутність полягає в іншому: це спроба надати традиційному православному новозавітному текстові українську мовну форму, не відмовляючись від його слов’янського церковного звучання.
Саме тому оцінювати книгу лише за критерієм сучасності мови було б несправедливо. Вона очевидно не прагне бути молодіжною Біблією, місіонерським переказом або нейтральним університетським виданням. Її сильні сторони найкраще розкриваються в православній парафії: знайома термінологія полегшує зв’язок із богослужбовими текстами, урочистий ритм придатний для читання вголос, покажчик зачал допомагає в церковній практиці, а паралельні місця підтримують традиційне тлумачення Писання через Писання. Для людей, які бажають читати Новий Завіт українською, але не хочуть втрачати звукову й поняттєву спорідненість із церковнослов’янською спадщиною, це видання може мати значну духовну й культурну цінність. Воно також становить цікавий документ історії українського православного книговидання початку XXI століття, оскільки показує один із можливих шляхів українізації церковного тексту — не через радикальне оновлення, а через обережне мовне наближення з максимальним збереженням традиційних формул.
Для інших аудиторій рекомендація має бути обережнішою. Новим читачам, молоді й людям без досвіду церковнослов’янського богослужіння архаїзми та незвичні форми імен можуть створювати непотрібну перешкоду. Студентам богослов’я, викладачам, перекладачам і проповідникам не слід використовувати цей том як єдине джерело для екзегетичної роботи, бо він не повідомляє грецької основи, не показує рукописних варіантів і не відокремлює традиційні читання від тексту сучасних критичних видань. У такій роботі його варто зіставляти щонайменше з одним сучасним українським перекладом, грецьким текстом Nestle–Aland або UBS і фаховим текстологічним коментарем. Для філолога книга цікава як приклад свідомо архаїзованого церковного регістру, але відсутність відомостей про конкретних редакторів і проведені зміни обмежує можливість простежити історію її мовного опрацювання.
Найвагомішими перевагами тому є цілісна православна концепція, урочисте й упізнаване церковне звучання, повний текст двадцяти семи книг, послідовна ономастика, велика кількість біблійних паралелей, зручний покажчик богослужбових читань, євангельська гармонія та традиційне художнє оформлення. Найістотніші недоліки також мають системний характер: бібліографічна непрозорість, відсутність імен перекладача й редакторів, відсутність історії проєкту в самій книзі, непозначена текстологічна база, цілковита відсутність рукописних різночитань, стилістична нерівність між сучасними й архаїчними елементами, надмірна залежність частини синтаксису від слов’янсько-синодальної моделі та категоричний характер деяких історичних тверджень у додатку. Це не випадкові друкарські огріхи, а наслідки редакційної концепції, яка ставить безперервність церковної традиції вище за сучасну філологічну прозорість.
Отже, видання 2017 року слід визнати не новим перекладом і не виданням перекладу Пилипа Морачевського, а новим тиражем православної волинської редакції тексту, заснованого на перекладі Йосипа Оксіюка й мовно переглянутого на початку XXI століття. Воно є змістовно й поліграфічно продуманою церковною публікацією зі спеціалізованим літургійним апаратом, але не критичним або академічним виданням Нового Завіту. Найкраще книга служитиме православним священнослужителям, читцям, парафіянам і всім, хто свідомо шукає український текст із виразним церковнослов’янським забарвленням. Вона може бути корисною для домашнього читання, богослужбової підготовки та зіставлення українських біблійних традицій. Для першого знайомства з Новим Завітом, поглибленої екзегези, перекладацької роботи або дослідження текстових варіантів доцільніше користуватися нею разом із сучаснішим українським перекладом і науковим грецьким виданням. Її справжня цінність полягає не в претензії на універсальність чи виняткову точність, а в тому, що вона послідовно репрезентує конкретний православний спосіб почути Новий Завіт українською мовою, зберігши значну частину словесного й богослужбового світу слов’янської церковної спадщини.
Комментарии
Пока нет комментариев. Будьте первым!