Новий Завіт і Книга Псалмів

Досліджуване видання має назву «Новий Завіт і Книга Псалмів. Бібліка® Відкрита. Новий Переклад Українською™» і в електронній копії налічує 446 сторінок, остання з яких фактично порожня. Правовласником зазначено Biblica, Inc., рік копірайту — 2022. До складу входять усі двадцять сім книг Нового Завіту та сто п’ятдесят псалмів; це не повна Біблія і не повний Старий Завіт, а завершений корпус Нового Завіту, доповнений тією старозавітною книгою, яка найчастіше функціонує в християнському богослужінні, молитві й особистій побожності. Електронний файл не подає ISBN, місця друку, назви друкарні, накладу, фізичного формату паперового примірника чи бібліографічно повного переліку відповідальних осіб, тому ці дані неможливо надійно реконструювати з самого видання. Водночас позначення «Відкрита» має цілком конкретний зміст: текст поширюється за ліцензією Creative Commons Attribution-ShareAlike 4.0, що дозволяє його копіювати й адаптувати за умови належної атрибуції, позначення змін і збереження тієї самої ліцензії для похідного твору; використання торговельної марки Biblica для зміненого тексту окремо обмежене. Така модель відкритого поширення є однією з найпомітніших видавничих переваг проєкту, особливо для цифрових бібліотек, церковних застосунків, аудіоверсій і місіонерських матеріалів.
Передмова окреслює коротку, але важливу історію перекладу. Проєкт було започатковано 2018 року Міжнародним Біблійним Товариством Бібліка після вивчення наявних українських перекладів; 2019 року надруковано Євангеліє від Луки, а передмову до корпусу Нового Завіту й Псалмів датовано травнем 2021 року. Задекларована мета полягає в тому, щоб використати «сучасну й зрозумілу для більшості нинішніх читачів мову», зберігаючи сенс єврейських і грецьких рукописів. Видання прямо орієнтується на богослужіння, навчальні заклади та індивідуальне читання й водночас називає себе відкритим до подальших відгуків, тобто представляє текст не як недоторканну завершену пам’ятку, а як редакційно живий перекладацький проєкт. Однак саме тут виявляється й головна документальна прогалина: не названо перекладачів, літературних редакторів, богословських консультантів, текстологів або рецензентів, не описано етапів перевірки й не вказано конкретних видань єврейського та грецького оригіналів. Загальна сторінка Biblica повідомляє, що організація зазвичай працює з місцевими командними перекладами з грецької, єврейської та арамейської мов і піддає їх багатоетапному перегляду, проте це корпоративний опис методу, а не документальне підтвердження точного складу й процедури саме українського проєкту.
У ширшому українському контексті це видання не можна оцінювати так, ніби до нього український читач мав лише один застарілий біблійний текст. Українська традиція вже включає переклади Пантелеймона Куліша, Івана Огієнка, Івана Хоменка, Рафаїла Турконяка та інші церковні й міжконфесійні проєкти; Українське Біблійне Товариство на своїй офіційній сторінці перелічує шість українських перекладацьких корпусів, які воно друкувало. Огієнків текст, зокрема, залишається впливовим не лише як церковна класика, а й як свідомий науково-філологічний проєкт, що прагнув поєднати точність із формуванням української біблійної мови. Тому справжня новизна Biblica полягає не в самому факті появи української Біблії, а в іншій комбінації ознак: сучасному мовному регістрі, виразно місіонерській орієнтації, цифровій доступності, відкритій ліцензії та прагненні запропонувати текст, який не потребує попереднього засвоєння традиційної церковної лексики. За своїм характером це радше конкурент сучасним популярним і функціонально орієнтованим перекладам, ніж заміна історичних перекладів Огієнка або Хоменка. Він вступає з ними в діалог, але не скасовує їхньої літургійної, культурної та історичної ваги.

Канонічний склад видання виразно протестантський: Новий Завіт подано в загальноприйнятому порядку від Матвія до Об’явлення, а Псалтир складається зі ста п’ятдесяти псалмів без Псалма 151 та без інших другоканонічних книг. Водночас система нумерації псалмів не тотожна сучасній масоретській і більшості англомовних протестантських Біблій. Першу книгу Псалтиря позначено як Пс. 1–40, а знаменитий текст «Господь — мій Пастир» має номер 22, а не 23. Отже, перекладачі зберігають традиційну для Септуагінти, Вульгати й слов’янського церковного вжитку нумерацію, хоча сам переклад і примітки явно працюють із давньоєврейською лексикою та масоретським текстом. Це практичне рішення полегшує користування текстом у багатьох українських церковних середовищах, але може дезорієнтувати читачів, які звикли до англійських Біблій або новітніх академічних видань. Видання іноді пояснює розходження в примітках, наприклад повідомляє, що один псалом в іншій традиції поділений на два, однак загального вступного пояснення системи нумерації немає. Для навчального видання таке пояснення було б дуже бажаним: воно одразу усунуло б непорозуміння при зіставленні паралельних перекладів, коментарів і богословської літератури.
Поліграфічно-цифрова концепція видання стримана й функціональна. Сторінка формату приблизно шість на дев’ять дюймів організована переважно у дві колонки; основний текст набрано читабельним шрифтом із зарубками, а назви книг, розділові заголовки та навігаційні елементи — шрифтом без зарубок. Прозові уривки поділено на абзаци, діалоги часто оформлено через тире, поезію й старозавітні цитати — окремими рядками. Колонтитули вказують книгу, розділ і сторінку, а великі цифри розділів та дрібні номери віршів забезпечують швидку орієнтацію. Особливо вдало оформлено Псалтир: паралелізм видно візуально, строфи мають достатньо повітря, а акровірш Псалма 118 супроводжується назвами й знаками єврейських літер. Разом із тим компактність формату змушує набирати примітки доволі дрібно; при тривалому читанні вони менш комфортні, ніж основний текст. Електронна копія дає змогу впевнено оцінити композицію сторінки, якість шрифтової ієрархії та відсутність грубих верстальних дефектів, але не дозволяє робити висновки про папір, непрозорість аркуша, міцність палітурки, зручність розкривання або якість друку конкретного паперового накладу.

Науково-довідковий апарат має проміжний характер між звичайною читацькою Біблією та полегшеним навчальним виданням. Тут немає вступів до окремих книг, карт, хронологічних таблиць, словника, предметного покажчика, конкордансу, плану читання чи систематичного богословського коментаря. Натомість є редакційні заголовки, посилання на старозавітні цитати, короткі альтернативні переклади, пояснення давніх монет, мір, географічних назв, музичних термінів і текстових варіантів. У Новому Завіті примітки переважно лаконічні: «Або», «Буквально», «Деякі рукописи». У Псалтирі вони помітно розлогіші: пояснюються слова «села», «шеол», назви інструментів, історичні обставини, образи рога, щита чи давньосхідної гробниці. Така нерівномірність частково виправдана жанровою складністю Псалмів, але створює враження, ніби дві частини видання редагувалися за дещо різними стандартами. Перевага апарату полягає в тому, що він не перевантажує сторінку й допомагає непідготовленому читачеві. Його обмеження — відсутність систематичної методології: читачеві не пояснено, чому одне поняття коментується докладно, інше лише перекладається, а третє залишається без пояснення.

Фактична перекладацька філософія відповідає заявленому прагненню до зрозумілості, але її точніше визначити як помірковано функціональну, а не просто «сучасну». Перекладачі не перетворюють Писання на вільний переказ: вони зберігають поділ на вірші, біблійні образи, значну частину традиційної богословської термінології, синтаксичні зв’язки й поетичні паралелізми. Водночас фрази регулярно перебудовуються відповідно до природного українського порядку слів, неявні логічні відношення робляться виразнішими, еліптичні конструкції розгортаються, а складні періоди поділяються на доступніші речення. Переклад прагне передавати не форму кожної морфеми, а комунікативний ефект вислову. Добрим прикладом є Мт. 6:33: «Шукайте найперше Царства Божого й праведності Його, а все це додасться вам». Тут збережено традиційну богословську лексику, але фраза звучить природно й легко запам’ятовується. Водночас у Рим. 3 перекладачі не уникають понять «праведність», «виправдані», «благодать», «відкуплення» і «примирення», тобто не спрощують Павлову аргументацію до рівня побутової мови. Це важлива ознака відповідальної популяризації: доступність досягається передусім синтаксисом і контекстуальним добором слів, а не усуненням богословського словника.

Оповідні книги читаються легко й динамічно. У Євангеліях оповідь рухається без надмірної архаїчної урочистості, але й без нав’язливої розмовності. Формули на зразок «Ісус відповів», «вони пішли», «натовп дивувався» передано прямо, діалоги розгортаються природно, а повтори грецького καί не копіюються механічно одним українським сполучником. У багатьох місцях це значно полегшує публічне читання. Водночас переклад не соромиться традиційних слів «блаженні», «праведність», «Геєна», «синагога», «первосвященник», «фарисеї», «благодать», якщо вони несуть специфічне біблійне значення. Мт. 5:3 звучить: «Блаженні бідні духом, бо їхнє Царство Небесне». Це не радикальна модернізація, а обережне оновлення синтаксису навколо збереженого церковного ядра. Інколи, однак, прагнення до прямоти робить стиль дещо рівним: євангельські автори мають різні голоси, але в цьому перекладі їхні ідіолекти частково згладжуються спільним редакційним регістром. Маркова швидкість, Лукина періодичність та Іванова ритмічна повторюваність усе ще відчутні, проте менше, ніж у формальніших перекладах.

У Посланнях переклад виявляє сильну здатність розплутувати довгі грецькі речення, не руйнуючи логіки аргументу. Еф. 1 поділено на читабельні синтаксичні блоки; причинні, цільові та наслідкові зв’язки здебільшого виразні. У Рим. 3:24 читаємо, що люди «виправдані даром, Його благодаттю, через відкуплення в Христі Ісусі». Фраза залишається богословськи насиченою, але не звучить як калька. Слово εὐαγγέλιον часто передається як «Добра Звістка», причому з великих літер, що водночас пояснює значення терміна й надає йому статусу усталеної назви. Δοῦλος у привітаннях може передаватися словом «раб», отже переклад не усуває соціально незручні реалії стародавнього тексту лише заради сучасної м’якості. Разом із тим деякі рішення вже містять тлумачення. У Рим. 3:25 ἱλαστήριον перекладено як «місце примирення» з альтернативою в примітці; таке рішення зближує Павлів вислів із образом покривала Ковчега й жертви примирення, але для читача без старозавітного контексту може залишитися не менш складним, ніж традиційне «умилостивлення». Це показує, що функціональна еквівалентність не усуває потреби в коментарі там, де саме поняття історично чуже сучасному читачеві.

Іванові тексти демонструють, що перекладачі здатні зберігати урочисту простоту. «На початку було Слово, і Слово було з Богом, і Слово було Богом» — формула традиційна, ритмічна й богословськи точна; її не замінено пояснювальним «Божественний Задум» або іншим парафразом. Повтор «Слово» зберігає медитативну структуру прологу, а короткі речення не руйнують його величності. Подібно в 1 Ів. повторювані слова «любов», «перебувати», «знати», «свідчити» здебільшого передано послідовно, тому тематичні мережі послання залишаються помітними. Проте природність української іноді досягається введенням уточнень, яких формально немає в кожному реченні оригіналу. Це загалом допомагає читачеві, але в навчальній роботі бажано зіставляти НПУ з формальнішим перекладом, щоб бачити, де синтаксична ясність є результатом інтерпретаційного рішення. Найкраще видання працює там, де українська простота збігається зі стилістичною простотою грецького тексту; складніше — там, де біблійний автор свідомо залишає двозначність або використовує слова з кількома богословськими асоціаціями.

Псалтир є, можливо, найцікавішою частиною видання, бо тут перекладачі мусять одночасно працювати з поезією, молитвою, богослужбовою пам’яттю й давньоєврейською образністю. Візуальне розбиття на рядки добре виявляє паралелізм, а повтори не згладжуються настільки, щоб псалом перетворився на прозовий переказ. Пс. 1 відкривається гендерно інклюзивною формулою «Блаженна та людина», а далі послідовно вживає займенники жіночого роду відповідно до граматичного роду слова «людина». Це природне українське рішення, яке водночас виразно віддаляється від традиційного «Блажен муж». Воно робить універсальний зміст очевидним, але послаблює інтертекстуальний зв’язок із багатовіковою літургійною формулою та її христологічним прочитанням у церковній традиції. Рядок «Що б вона не робила, щаститиме їй» звучить прозоро й сучасно, хоча слово «щаститиме» може викликати асоціацію з випадковою удачею сильніше, ніж давньоєврейське дієслово успішного здійснення. Це типовий компроміс видання: безпосередня зрозумілість виграє, але семантичне поле інколи звужується або зміщується в бік сучасної повсякденної української.

У Пс. 22 перший рядок «Господь — мій Пастир, я нічого більше не потребую» дуже вдало передає довіру й достатність Божої опіки, але є інтерпретаційно розгорнутішим за буквальне «не матиму нестачі». «Він оживляє мою душу» виразніше говорить про відновлення життя, ніж традиційне «підкріпляє», а «Ти готуєш для мене святковий стіл» додає прикметник «святковий», який робить сцену гостинності емоційно відчутнішою, хоча формально в єврейському тексті його немає. Такі рішення добре працюють у душпастирському й місіонерському читанні: образи одразу стають зрозумілими, фраза звучить як жива молитва, а не як перекладений документ. Проте вони також показують, чому НПУ не слід називати максимально буквальним перекладом. Його поетика пояснює образ ізсередини самого тексту. У більшості випадків це робиться стримано, але там, де образ допускає кілька інтерпретацій, додане слово може непомітно закріпити одну з них. Для особистої молитви це часто перевага; для екзегетичного аналізу потрібна перевірка за іншими перекладами та, за можливості, оригіналом.

Передача Божого імені відповідає усталеній українській християнській практиці: тетраграматон YHWH у головному тексті відтворено словом «Господь». Уже в примітці до Пс. 1 пояснено, що цим словом передається давньоєврейське ім’я-тетраграма, яке витлумачено як «Сущий; Той, Хто існує». Це корисне редакційне рішення: читач зберігає знайому форму для молитви й богослужіння, але отримує інформацію, що за нею стоїть особове Боже ім’я, а не просто загальний титул. У Новому Завіті христологічні титули «Христос», «Господь», «Син Божий», «Син Людський» збережено без спрощення, а в Пс. 2 примітка пояснює зв’язок єврейського «машіах» із грецьким «Христос». Займенники, що стосуються Бога, Христа й Святого Духа, послідовно пишуться з великої літери. Це не текстологічна властивість оригіналу, а українська конфесійно-редакційна конвенція; вона полегшує побожне читання, але подекуди наперед вирішує референтну неоднозначність, особливо в поетичних або пророчих уривках. Видання мало б виграти від короткого редакційного пояснення цієї практики в передмові.

Передача власних назв і культурних реалій загалом консервативна. Використано знайомі українському церковному читачеві форми Матвій, Іван, Йосиф, Юда, Єрусалим, Віфлеєм, Капернаум, а назви послань мають традиційний вигляд «до Солунян», а не академічно наближений до сучасної географії варіант. Назву останньої книги передано як «Об’явлення», що є зрозумілим українським відповідником, хоча частина традиції віддає перевагу «Одкровенню». Давні міри, монети й установи переважно не замінюються сучасними еквівалентами в самому тексті: «кодрант», «динарій», «миля», «Синедріон», «Геєна» залишаються, а примітки за потреби пояснюють їх. Такий підхід кращий за повну доместикацію, бо не стирає історичної відстані між читачем і стародавнім світом. Водночас апарат не завжди однаково послідовний: одні реалії отримують числовий сучасний еквівалент, інші — лише коротку дефініцію, а деякі залишаються без пояснення. Для популярного видання це прийнятно, але для систематичного навчального використання викладачеві доведеться доповнювати текст словниками й коментарями.

Найскладнішою ділянкою оцінки є текстологічна основа. Передмова говорить лише про «єврейські та грецькі рукописи», не називаючи Biblia Hebraica Stuttgartensia чи Quinta, Nestle–Aland, UBS Greek New Testament, Textus Receptus, візантійський текст або конкретне видання Септуагінти. Тому приписувати перекладові одну з цих баз без прямого документа було б неправомірно. Сам текст, однак, дозволяє зробити обережний висновок: Новий Завіт має еклектичний і доволі консервативний характер, у якому сучасна текстологічна обізнаність поєднується зі збереженням у головному тексті низки читань, традиційно відомих церковному читачеві. Це не послідовне відтворення найкоротшого критичного тексту, але й не механічний переклад Textus Receptus. Редактори знають про ранні й пізні рукописи, позначають варіанти та іноді надають перевагу коротшому читанню; в інших місцях залишають довше читання в тексті, відсуваючи критичну інформацію в примітку. Такий підхід може бути пастирськи мотивованим, але без передмови про принципи добору варіантів він видається непослідовним і не дає читачеві зрозуміти, за яким правилом приймалося кожне рішення.

Уже перші розділи Матвія демонструють цю тенденцію. У Мт. 1:25 Йосип не знає Марії, доки вона не народила «Сина свого первонародженого»; слово «первородженого», характерне для пізнішої церковної традиції цього вірша, включене без текстологічної примітки. У молитві Господній Мт. 6:13 доксологія «Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки. Амінь!» також стоїть у головному тексті, тоді як примітка повідомляє, що деякі рукописи цих слів не містять. В іншому місці, Мт. 6:1, варіант «добрих вчинків» наведено лише в примітці до основного «праведності». Отже, видання не просто відтворює один рукописний тип, а здійснює редакційний вибір. Проблема не в тому, що традиційна доксологія надрукована: для церковного читача її присутність цілком зрозуміла й богослужбово виправдана. Проблема в тому, що передмова не пояснює, чи пріоритет надавався літургійному вжитку, звичності, більшості рукописів, певній базовій редакції або іншим критеріям. Тому науково уважний читач мусить реконструювати метод самостійно за окремими прикладами.

Найменш вдало оформлено завершення Євангелія від Марка. Вірші 16:9–20 подано без дужок і без візуального відокремлення як звичайне продовження оповіді, з редакційними заголовками про явлення й вознесіння Ісуса. Примітка після 16:8 намагається повідомити про рукописну проблему та наводить так зване коротше завершення, але її формулювання граматично неповне: «Деякі ранні рукописи після 8 вірша не містять , а містять такі слова…». Пропущено назву того, чого саме ці рукописи «не містять», і через це читач не отримує ясного повідомлення, що значна частина раннього текстового свідчення завершує Євангеліє на 16:8, тоді як інші рукописи мають довше або коротше закінчення. Для видання, яке претендує на навчальне використання, це суттєвий редакційний недолік. Тут потрібна не розлога текстологічна лекція, а одне граматично завершене й нейтральне речення, а також, бажано, типографічне відділення 16:9–20. Наявна примітка свідчить, що редактори усвідомлювали проблему, проте саме її подання не відповідає рівню точності, якого потребує настільки відоме й богословськи значуще різночитання.

Розповідь про жінку, схоплену в перелюбі, Ів. 7:53–8:11, так само включено до головного тексту, забезпечено заголовком «Ісус прощає жінку, яка згрішила», а примітка після уривка повідомляє, що він відсутній у найдавніших рукописах. Формально читача поінформовано, але розташування примітки й безперервна верстка надають уривкові той самий статус, що й навколишньому тексту. У Дії 8:37 сповідання ефіопського євнуха — «Я вірю, що Ісус Христос — Син Божий» — також надруковано в тексті, а примітка зазначає, що деякі ранні рукописи цього вірша не мають. Те саме стосується розширень Дії 9:5–6. Ці рішення послідовно тяжіють до збереження знайомої церковної форми, але супроводжуються критичним застереженням. Для пастирського читання це компроміс, який багатьом буде зручний. Для академічного користування його слабкість полягає в тому, що примітки не розрізняють вагу свідчень: формула «деякі рукописи» може означати як дуже ранню й сильну традицію, так і пізній периферійний варіант, а читач не має засобів відчути цю різницю.

Водночас не можна звинувачувати переклад у повному ігноруванні сучасної текстології. У 1 Ів. 5:7–8 відоме пізнє тринітарне розширення не введено в головний текст; його повністю наведено в примітці як формулювання деяких пізніх рукописів. У Об. 1:11 слова «Я є Альфа й Омега, Перший і Останній» винесено в примітку як варіант, а не надруковано в основному реченні. Еф. 1:1 має примітку про рукописи, де відсутнє «в Ефесі». У Кол. 1:14, навпаки, «через Його кров» залишено в головному тексті, тоді як примітка визнає, що в деяких рукописах цих слів немає. Сукупність цих прикладів підтверджує саме еклектичну модель: редактори оцінювали кожне місце окремо, але, ймовірно, враховували не лише вік рукописів, а й церковну впізнаваність читання. Сам по собі такий метод може бути легітимним, проте він потребує відкритої декларації. Найважливішим удосконаленням наступної редакції була б невелика стаття «Про текстову основу перекладу», де названо базові видання, сформульовано критерії та пояснено способи позначення сумнівних уривків.

Редакційні заголовки значно полегшують навігацію, особливо під час групового вивчення й проповіді, але вони неминуче тлумачать текст. «Ісус та Закон», «Вчення про протистояння злу», «Хто увійде до Царства Небесного», «Ісус — добрий пастир» або «Ісус прощає жінку, яка згрішила» не належать до біблійного оригіналу. Здебільшого вони точні й нейтральні, проте інколи звужують можливий смисл, визначають головну тему наперед або богословськи характеризують подію. Заголовок до Ів. 7:53–8:11 особливо показовий: він не лише ідентифікує сцену, а й формулює її підсумок, хоча текст прямо не містить слів «Я прощаю тебе». Для популярного видання це звичайна редакційна практика, і візуальне відокремлення заголовків допомагає уважному читачеві відрізнити їх від Писання. Проте в передмові варто було б прямо сказати, що всі заголовки додані видавцями. Те саме стосується абзацного поділу та розташування поетичних рядків: ці елементи корисні й переважно добре виконані, але також є частиною перекладацько-редакційної інтерпретації, а не нейтральною властивістю рукопису.

Мовна якість основного корпусу загалом висока. Українська переважно природна, синтаксис ясний, пунктуація допомагає читанню, а переклад не справляє враження російської чи англійської кальки, механічно переодягненої в українські слова. Є вдалі сучасні дієслова й словосполучення, живі діалоги, добрий баланс повних і коротких речень. Водночас текст потребує ще одного ретельного літературного й коректорського проходу. Уже на копірайтній сторінці в дубльованому українському повідомленні стоять форми «товарною знакою зареєстрованою» та «Використовуються з дозволу», які граматично й редакційно невдалі. У примітці до Марка 16 видно пропуск слів. Подекуди трапляються незграбні сполучення або надмірне повторення займенників, а великі літери в словах «Цар», «Дім», «Слово», «Добра Звістка» не завжди сприймаються як система, пояснена читачеві. Це не руйнує перекладу й не робить його мовно ненадійним, але суперечить амбіції видання бути придатним для навчальних закладів. Для авторитетного біблійного тексту дрібна помилка важить більше, ніж у звичайній книжці, бо вона тиражується в цитатах, проповідях, застосунках і пам’яті читачів.

Сильним боком видання є його конфесійна доступність без виразної прив’язки до вузької деномінаційної термінології. Воно природно впишеться в євангельсько-протестантське середовище, але мова й порядок Нового Завіту не створюють принципових перешкод для ширшого міжконфесійного читання. Традиційна нумерація Псалмів і передача тетраграматона словом «Господь» навіть зближують його з українським православним і греко-католицьким слухом, хоча відсутність другоканонічних книг і Псалма 151 чітко визначає межі корпусу. Текст особливо придатний для молодих читачів, людей, які вперше систематично знайомляться з Біблією, домашніх груп, місіонерських курсів, читання вголос і цифрового поширення. Наявність перекладу на відкритих біблійних платформах та у форматах для електронного читання підсилює цю роль. Однак у богослужінні громада повинна свідомо вирішити, чи приймає вона його текстологічні й стилістичні рішення, а в семінарському курсі НПУ краще використовувати поруч із формальнішим перекладом і критичним апаратом, а не як єдине джерело для словесного або текстологічного аналізу.

Порівняно з традиційнішими українськими перекладами НПУ виграє в безпосередній зрозумілості, плавності прози, виразності діалогів і легкості тривалого читання. Там, де Огієнків текст може вимагати звикання до давнішого синтаксису й усталеної церковної фразеології, Biblica частіше говорить мовою сучасного освіченого читача. Порівняно з вільними переказами він, навпаки, зберігає значно більше структури, термінології та образності оригіналу. Його оптимальне місце — середній простір між формальною еквівалентністю та парафразом. Однак саме цей середній простір вимагає особливої редакційної прозорості: читачеві слід знати, де перекладач лише природно перебудував фразу, а де додав пояснювальне слово, обрав одну з можливих семантик або зберіг пізніше рукописне читання. Наявні примітки частково виконують цю функцію, але не утворюють достатньо повної системи. Отже, видання сильніше як Біблія для читання й проголошення, ніж як самодостатня академічна Біблія. Це не докір за невідповідність чужому жанру, а точне визначення його реальної видавничої природи.

Особливої похвали заслуговує те, що сучасність тут не ототожнено з банальністю. Переклад не уникає складних місць, не перетворює поезію на мотиваційні гасла й не замінює біблійний світ сучасним побутом. Він дозволяє читачеві зустрітися з Синедріоном, Геєною, шеолом, помазанцем, жертовником, рабством, апостольською аргументацією й псалмовою скаргою, але намагається супроводити цю зустріч достатньо ясною українською. Найкращі сторінки видання демонструють, що зрозумілість і гідність можуть співіснувати. Найслабші показують ризик функціонального методу: пояснення може стати звуженням, природність — стилістичним вирівнюванням, а пастирська повага до звичного церковного тексту — непослідовною текстологією. Ці проблеми не потребують зміни самої концепції. Вони потребують сильнішої документації, уніфікованих правил приміток, чіткішого маркування великих текстових варіантів і ще одного професійного мовного редагування. Саме тому відкритість до відгуків, заявлена в передмові, видається не формальністю, а правильною моделлю подальшого розвитку перекладу.

Підсумовуючи, «Новий Завіт і Книга Псалмів. Бібліка® Відкрита. Новий Переклад Українською» є важливим, серйозним і практично корисним внеском у сучасну українську біблійну культуру. Його головні здобутки — жива й переважно якісна українська мова, вдала читабельна верстка, добрий баланс між доступністю та збереженням богословської термінології, уважне оформлення поезії, корисні пояснювальні примітки, місіонерська придатність і справді значуща відкрита ліцензія. Головні обмеження — недостатня бібліографічна й перекладознавча прозорість, відсутність імен учасників та конкретної текстової бази, нерівномірність довідкового апарату, суперечливе поводження з великими новозавітними варіантами, кілька помітних редакційних огріхів і відсутність вступного пояснення нумерації Псалмів. Видання можна впевнено рекомендувати для особистого читання, сімейної молитви, євангелізації, церковних груп і читання вголос; його варто рекомендувати й студентам як сучасний український переклад для порівняння. Проте для детальної екзегези, текстології, підготовки академічних робіт або встановлення точного словесного значення окремого місця його слід використовувати разом із формальнішими українськими перекладами, оригінальними текстами та науковими коментарями. Найточніша оцінка цього проєкту така: це не остаточний академічний стандарт українського біблійного перекладу, але дуже добрий читацький переклад із потенціалом стати значно авторитетнішим після прозорішої й ретельнішої наступної редакції.