Попченко - Новий Завіт

«Новий Завіт: новий переклад з давньогрецької мови» у перекладі Юрія Леонідовича Попченка вийшов 2020 року у видавництві Global Bible Society у Скайленді, штат Північна Кароліна, США. На звороті титульного аркуша подано класифікаційні індекси УДК 225 і ББК 86.37, ISBN 978-1-56632-204-1, а також зазначено, що перекладачеві належать не лише сам переклад, а й заголовки, паралельні місця, примітки та оформлення. Основна пагінація біблійного тексту завершується сторінкою 366, після якої розміщено видавничий колофон. Там названо редакторів А. М. Ананченка, І. В. Назарук, О. В. Рудник та О. М. Савченко, відповідальну за комп’ютерне верстання О. М. Москаленко, дату підписання до друку — 10 січня 2020 року, формат 60×90 1/16, офсетний папір, обсяг 11,5 умовних друкованих аркуша і наклад 7500 примірників. Отже, перед нами не анонімне місіонерське видання і не модернізоване перевидання одного з класичних українських перекладів, а самостійна авторська праця, представлена видавцями як «Новий переклад з давньогрецької мови».

Рецензоване видання містить усі двадцять сім книг протестантського канону Нового Завіту в традиційному для більшості західних і східноєвропейських видань порядку: чотири Євангелія, Дії апостолів, корпус Павлових послань із Посланням до євреїв після Послання до Филимона, сім соборних послань та Одкровення Іоана Богослова. Поділ змісту на «Євангелія», «Історичну книгу», «Послання апостола Павла», «Соборні послання» і «Пророчу книгу» відображає звичну церковно-дидактичну класифікацію, а не сучасну академічну жанрову систематизацію. Питання про другоканонічні або апокрифічні книги тут, природно, не виникає, оскільки видання обмежене Новим Завітом. Водночас уже термінологія змісту — «Іоан», «Іуда», «фессалонікійці», «Одкровення Іоана Богослова» — дає перше уявлення про мовний профіль перекладу: він прагне бути сучасним, але не відмовляється від частини форм, успадкованих українською біблійною мовою через церковнослов’янську та російську традиції.

Історія проєкту значно довша, ніж може здатися з дати публікації. За оприлюдненими матеріалами про переклад, задум виник ще 1997 року, а робота поступово пройшла кілька етапів: первинний переклад, філологічне й богословське редагування, апробацію окремих фрагментів серед церковних служителів і читачів, підготовку пробного видання та остаточне доопрацювання. У біографічних відомостях про Юрія Попченка зазначено його навчання в галузі класичної й української філології та подальшу спеціалізацію, пов’язану з давніми мовами. Це важливо, оскільки проєкт від самого початку позиціонувався не як переспів із російської чи англійської Біблії, а як переклад із грецького тексту, здійснений людиною, що мала мовну підготовку для такої роботи. Водночас історію проєкту переважно доводиться реконструювати за пізнішими публікаціями, бо саме видання 2020 року не містить передмови, біографічної довідки про перекладача або докладного опису процесу роботи. (Церква Адвентистів сьомого дня в Україні)

Зовнішні матеріали свідчать, що, попри виразно авторський характер перекладу, його підготовка не була цілком індивідуальною. До обговорення залучалися редактори, пастори, викладачі, знавці української мови та представники євангельських громад. Повідомляється про презентації тексту 2016 року, розсилання матеріалів десяткам рецензентів, видання пробної версії 2017 року, опитування щодо окремих термінів і мовних форм, а також про групу читачів і служителів, які надсилали зауваження. У публікаціях про проєкт згадуються консультації з новозавітним текстологом Пітером Вільямсом, хоча характер і обсяг його участі у виданні не конкретизовано. Російське біблійне товариство в Америці, пов’язане з Global Bible Society, включає український Новий Завіт Попченка до переліку завершених перекладацьких проєктів; у його інформаційних матеріалах також згадується фінансова підтримка роботи української перекладацької групи. Це дозволяє говорити про організований церковно-видавничий проєкт, але не про офіційну міжконфесійну комісію на зразок тих, які створюють національні біблійні товариства. (Церква Адвентистів сьомого дня в Україні)

Особливість видання полягає у певній невідповідності між масштабом фактичної підготовчої роботи та скромністю представленої в самій книзі документації. Колофон називає чотирьох редакторів, однак не пояснює, хто з них здійснював філологічне, богословське або текстологічне редагування. Не подано складу ширшої групи консультантів, принципів розподілу відповідальності, кількості редакційних проходів або правил ухвалення остаточних рішень. Читач не може з самої книги довідатися, які зауваження були враховані після пробного видання і як перевірялася відповідність перекладу грецькому тексту. Для популярного церковного Нового Завіту така стислість вихідних даних не є незвичною, проте для видання, яке підкреслює оригінальність і точність перекладу, відсутність пояснювальної передмови є істотною редакційною вадою. Саме передмова могла б перетворити низку зовнішніх заяв про проєкт на документовану частину самого видання.

Офіційні й напівофіційні описи наголошують на кількох основних якостях перекладу: його євангельському характері, буквальності, точності, зрозумілості, читабельності та придатності для широкої аудиторії. Ці характеристики не слід приймати як готовий академічний висновок, однак вони правильно окреслюють перекладацький намір. Попченко прагне подати текст, який зберігав би відчутний зв’язок із грецькою структурою, але не звучав як підрядник; який був би придатним для проповіді й церковного читання, але не був перевантажений архаїчною лексикою; який залишався б упізнавано «біблійним», але водночас належав сучасній українській мові. Фактичний текст підтверджує, що переклад тяжіє до формальної еквівалентності, хоча в багатьох місцях перекладач дозволяє собі природну синтаксичну перебудову. Отже, його метод доречніше назвати помірковано буквальним, а не механічно дослівним. (Церква Адвентистів сьомого дня в Україні)

Заявлена «євангельськість» перекладу потребує точнішого тлумачення. Вона виявляється не в систематичному введенні конфесійних пояснень до основного тексту, а в загальній консервативній орієнтації проєкту, традиційному канонічному порядку, написанні займенників щодо Бога з великої літери, збереженні знайомої церковної термінології та виборі грецької текстової традиції. Примітки здебільшого не пропагують специфічно баптистські або інші вузькоконфесійні доктрини. Разом із тим видання не є нейтральним у тому сенсі, в якому нейтральним може називатися критичне академічне видання: його текстологічні рішення, мовні вподобання і спосіб подання традиційних різночитань виразно відповідають середовищу консервативного слов’янського євангельського протестантизму. Це не становить недоліку саме по собі, але така ідентичність мала б бути відкрито пояснена читачеві.

Найважливіше питання стосується текстологічної основи перекладу. На титульному аркуші сказано лише, що це переклад «з давньогрецької мови»; конкретного видання грецького тексту не названо. У зовнішніх описах трапляється формулювання про «загальноприйнятий грецький текст», пов’язаний із переважною більшістю рукописів, але воно недостатньо точне для текстологічної характеристики. Академічний рецензент Дмитро Цолін визначив основою перекладу Textus Receptus, і внутрішні читання книги цілком підтверджують цей висновок. Водночас у доступних матеріалах не встановлено, яким саме друкованим виданням Textus Receptus користувався перекладач і чи звіряв його систематично з текстом більшості, візантійською традицією або сучасними критичними виданнями. Тому коректно говорити про виразний рецептивний текстологічний профіль, але не приписувати перекладові конкретну редакцію Еразма, Стефана, Бези чи братів Ельзевірів без документального підтвердження. (КиберЛенинка)

Текстологічна орієнтація особливо виразно виявляється у традиційних місцях. У Дії 8:37 до основного тексту включено сповідання ефіопського євнуха: «Вірую, що Ісус Христос є Син Божий». У Мт. 17:21 присутнє речення про рід, що виходить лише «від молитви й посту». У 1 Ів. 5:7–8 без дужок або застереження надруковано розширене читання: «Бо троє свідчать на небі: Отець, Слово і Святий Дух, — і ці троє — одне». В Одкр. 22:14 стоїть «Блаженні ті, що виконують Його заповіді», а в Одкр. 22:19 — «книзі життя». Сукупність цих форм не залишає сумніву, що перед нами не переклад із критичного тексту Nestle–Aland або UBS, а текст, який продовжує традицію Textus Receptus.

Проблема полягає не стільки в самому виборі Textus Receptus, скільки в недостатній прозорості цього вибору. Перекладач і видавець мають право працювати з традиційним грецьким текстом, особливо якщо видання адресовано громадам, для яких такі читання є звичними. Проте читачеві варто повідомити, що значна частина сучасних критичних видань і заснованих на них перекладів подає перелічені місця інакше. Розширена форма 1 Ів. 5:7–8, наприклад, без будь-якої примітки сприймається як безсумнівно засвідчений первісний текст, хоча саме це місце потребує особливо ретельного пояснення. Цолін справедливо зауважує, що примітка дала б змогу зберегти обрану текстову основу, не приховуючи від читача існування важливої рукописної проблеми. Те саме стосується Дії 8:37, Мт. 17:21, Ів. 5:4 та інших традиційних вставок. (КиберЛенинка)

Формула про текст, що ґрунтується на «переважній більшості» манускриптів, також потребує обережності. Textus Receptus споріднений із пізньою візантійською традицією, але його не слід беззастережно ототожнювати із сучасним реконструйованим текстом більшості. Деякі його читання підтримуються значною кількістю пізніх грецьких рукописів, інші залежать від ранньодрукованої редакційної історії, а окремі, зокрема розширення 1 Ів. 5:7–8, не можуть бути переконливо пояснені простим посиланням на більшість грецьких свідків. Точна передмова мала б розрізнити Textus Receptus, візантійську традицію і поняття Majority Text. Без цього рекламне формулювання створює в читача спрощене уявлення про надзвичайно складну історію новозавітного тексту.

На рівні власне перекладу праця Попченка часто демонструє вдале поєднання структурної точності та природного українського вислову. Показовим є Мт. 1:18: «Народження ж Ісуса Христа було так. Після заручення Його матері Марії з Йосипом, перш ніж вони зійшлися, виявилося, що вона має в утробі від Святого Духа». Перекладач зберігає послідовність смислових елементів грецького речення, однак не копіює його синтаксис настільки буквально, щоб український текст став неприродним. Зворот «після заручення… перш ніж вони зійшлися» ясний, граматично впорядкований і придатний для усного читання. У порівнянні з деякими давнішими перекладами, де конструкція може звучати важче або архаїчніше, тут відчувається свідоме прагнення говорити сучасною мовою, не перетворюючи біблійне речення на парафраз. Цю рису позитивно відзначає й академічна рецензія перекладу. (КиберЛенинка)

Добрим випробуванням перекладацького методу є довгий період 2 Петр. 1:3–7. Попченко не подрібнює його на низку коротких, майже незалежних речень, а намагається зберегти логічну архітектуру оригіналу. Українські сполучники й корелятивні конструкції допомагають читачеві простежити зв’язок між дарованими Богом благами, участю в Божій природі та закликом докласти старання до морального зростання. Такий підхід свідчить, що перекладач розуміє буквальність не як відтворення грецького порядку слів, а як збереження семантичних і логічних відношень. У посланнях Павла й соборних посланнях ця здатність особливо важлива, бо надмірне спрощення синтаксису може непомітно змінити аргументацію автора, тоді як надмірна формальність робить текст майже непридатним для читання. Попченкові переважно вдається уникати обох крайнощів. (КиберЛенинка)

Помітною чеснотою є прагнення до термінологічної послідовності. Грецьке ἱλαστήριον у Рим. 3:25 перекладено як «жертва умилостивлення», а в Євр. 9:5 — як «кришка умилостивлення». Різні українські іменники враховують різний предметний контекст, тоді як спільний елемент «умилостивлення» зберігає зв’язок між богословським висловом Послання до римлян і старозавітною культовою реалією, згаданою в Посланні до євреїв. Перекладач не вдається ані до механічно однакового відповідника, який був би недоречним в одному з контекстів, ані до повного розриву термінологічного зв’язку. Цей приклад добре показує сильну сторону перекладу: він може бути достатньо буквальним для спостереження за повторюваною лексикою і водночас достатньо гнучким для передачі конкретного значення слова. (КиберЛенинка)

Водночас буквальність іноді переходить у непрозорий калькований вислів. Найвідомішим прикладом є Лк. 6:1: «Якось у друго-першу суботу Ісус проходив через ниви». Форма «друго-перша субота» відтворює складне читання δευτεροπρώτῳ, присутнє в Textus Receptus, але нічого не пояснює пересічному українському читачеві. Без примітки неможливо зрозуміти, чи йдеться про першу суботу після другого дня Пасхи, про другу серед певного циклу субот або про давню переписувацьку проблему. У сучасних критичних виданнях це слово переважно не входить до основного тексту. Саме тут перекладач мав кілька чесних можливостей: залишити буквальну форму з поясненням, подати описовий відповідник із приміткою або позначити різночитання. Обраний варіант формально зберігає слово, але фактично не передає читачеві зрозумілого змісту. (КиберЛенинка)

Подібна напруга між формальною близькістю і природністю відчувається у родоводах. Повторювана формула «Авраам народив Ісаака, Ісаак народив Якова» граматично можлива й давно присутня в українській біблійній традиції, але щодо чоловіка дієслово «народив» у сучасній мові неминуче викликає відчуття семантичної незграбності. Грецьке γεννάω справді може означати як народження жінкою, так і батьківство чоловіка, проте українська мова сильніше розрізняє ці дії. Варіанти «породив», «став батьком» або контекстуальне чергування форм могли б передати родовідну формулу природніше. Збережене рішення не робить переклад неправильним, але показує, що традиційна біблійна звичка іноді переважає заявлене прагнення до сучасної зрозумілості. Цю особливість відзначав і Цолін, застерігаючи від надмірного наслідування усталених, але не цілком природних словосполучень. (КиберЛенинка)

Найпомітнішою мовно-редакційною проблемою є передача власних назв. У виданні послідовно трапляються «Іоан», «Іосія», «Іосафат», «Іудея», «Іуда», «Іорам», «Салафіїл», «Фессалоніки», але поруч стоять цілком сучасні й давно засвоєні українські форми «Ісус», «Йосип», «Яків», «Петро», «Павло», «Хома». Така система не є ані строгою транслітерацією з грецької, ані послідовним збереженням церковнослов’янської номенклатури, ані повним пристосуванням до сучасного українського правопису. Особливо неприродно для багатьох читачів звучить «Іоан» замість «Іван» або «Йоан». Можна зрозуміти прагнення відрізнити біблійне ім’я від його сучасної побутової форми, однак переклад не пояснює цього принципу і не застосовує його рівномірно. У результаті мовний регістр стає гібридним: синтаксис і значна частина лексики сучасні, тоді як ономастика часто нагадує російську синодальну або церковнослов’янську традицію. (КиберЛенинка)

Разом із тим не варто зводити мовний аналіз до переліку русизмів або оцінювати кожну незвичну форму як помилку. У перекладі є багато природних українських конструкцій, добре впорядкований порядок слів, ясні дієслівні зв’язки й відчуття живої оповідної мови. В Євангеліях розповідь рухається енергійно, пряме мовлення не перевантажене канцеляризмами, а перехід від оповіді до повчання здебільшого відчувається стилістично. Частина форм, які сучасному читачеві здаються застарілими, належить ширшому українському церковному словнику і може бути свідомим засобом підтримання літургійно-біблійного регістру. Справедлива критика має стосуватися не самого факту традиційності, а відсутності цілісної й поясненої системи. Пізніші мовні обговорення навколо перекладу також показали, що початкові різкі судження про недостатність українського редагування потребували корекції: текст справді проходив обговорення серед україномовних рецензентів, хоча це не усунуло всіх непослідовностей. (Газета Слово про Слово)

Лексичний регістр загалом можна назвати нейтрально-літературним із помітним церковним шаром. Перекладач уникає експериментальної розмовності, молодіжного сленгу та надмірного спрощення. Традиційні богословські терміни — «благодать», «виправдання», «умилостивлення», «освячення», «плоть», «праведність», «покаяння» — переважно збережено, що робить видання придатним для богословського навчання і міжтекстового зіставлення. Проте деякі з цих слів для непідготовленого читача потребували б словникових пояснень. Видавці декларують зрозумілість навіть для дітей, але сам текст не є дитячою адаптацією: він не спрощує складні богословські поняття, зберігає довгі аргументативні періоди й не супроводжується спеціальним глосарієм. Тому його доречніше характеризувати як сучасний церковний переклад для дорослої широкої аудиторії, а не як спеціалізоване дитяче видання.

Редакційна структура біблійного тексту добре пристосована до повсякденного читання. Кожна книга починається великим заголовком, розділи виразно позначені, а тематичні підзаголовки набрані курсивом. Біля паралельних євангельських епізодів подано посилання на відповідні місця в інших Євангеліях. Колонтитули зазначають книгу, розділ і діапазон віршів, що полегшує пошук. Віршова нумерація інтегрована в текст, але не руйнує його повністю на окремі рядки. Двоколонкове верстання відповідає звичному формату церковної Біблії й дозволяє вмістити значний обсяг на відносно компактній сторінці. Великі ініціали на початку розділів створюють відчуття традиційного біблійного оформлення, тоді як загальна типографіка залишається стриманою й функціональною.

Тематичні заголовки є корисними, але читач повинен пам’ятати, що вони належать перекладачеві, а не авторам Нового Завіту. Авторське право прямо приписує Попченкові заголовки, паралельні місця і примітки, однак у тексті немає вступного пояснення про їхній неканонічний статус. Переважно заголовки нейтрально описують зміст: «Родовід Ісуса Христа», «Поклоніння мудреців», «Втеча в Єгипет», «Убивство немовлят». Вони допомагають орієнтуватися, не нав’язуючи розгорнутого тлумачення. Проте будь-який поділ на смислові одиниці вже є редакційним рішенням: він підказує, де закінчується один епізод і починається інший, а часом впливає на прочитання аргументації. Для навчального використання було б корисно хоча б одним реченням у передмові пояснити, що заголовки додані сучасним редактором.

Система паралельних місць становить одну з практичних переваг видання. Посилання розміщено у вузькій центральній колонці між двома блоками основного тексту. Вони охоплюють синоптичні паралелі, старозавітні цитати, тематично споріднені вислови й внутрішні повторення. Такий апарат корисний для підготовки проповіді, тематичного вивчення та зіставлення євангельських оповідей. Водночас надзвичайно вузька колонка змушує застосовувати дрібний шрифт і численні скорочення, тому сторінка інколи виглядає щільною. Не пояснено також, за якими критеріями добиралися паралельні місця: частина з них відображає прямі цитати або очевидні літературні зв’язки, частина — ширші богословські асоціації. Для популярного видання це прийнятно, але в академічній роботі такі посилання не можна сприймати як доказ залежності між текстами.

Підрядкові примітки переважно пояснюють імена, титули, релігійні групи, грошові одиниці, міри та культурні реалії. Уже на перших сторінках читач отримує короткі пояснення значень імен «Ісус» і «Христос», відомості про Ірода Великого, книжників, ладан і смирну; далі пояснюються фарисеї, садукеї, синедріон, раббі, римські монети, юдейські звичаї та інші історико-культурні поняття. Примітки зазвичай лаконічні й не перетворюють книгу на коментар. Їхня сильна сторона — безпосередня практична користь для читача, який не має спеціальної біблійної освіти. Слабка сторона — відсутність виразного розмежування між словниковим поясненням, історичною реконструкцією та тлумаченням. Джерел приміток не наведено, тому перевірити окремі історичні формулювання за самим виданням неможливо.

Найістотнішою прогалиною довідкового апарату залишається майже повна відсутність текстологічних приміток. Видання охоче пояснює, що таке драхма або хто такі садукеї, але не повідомляє, чому в одному з найскладніших місць Нового Завіту надруковано «друго-першу суботу», чому присутня розширена тринітарна формула в 1 Ів. 5:7–8 або чому окремі вірші є в цьому перекладі, але відсутні в багатьох інших сучасних Бібліях. Для перекладу з Textus Receptus саме текстологічні примітки могли б стати важливою чеснотою: вони не змушували б видавців відмовлятися від обраної основи, але давали б читачеві чесне уявлення про альтернативи. Натомість нинішній апарат створює враження, що культурні деталі потребують пояснення, а історія грецького тексту — ні.

У книзі немає передмов до окремих біблійних книг, хронологічних таблиць, карт, словника богословських термінів, предметного покажчика, плану читання або бібліографії. Через це її не слід називати навчальною Біблією у спеціальному значенні слова. Це видання біблійного тексту з помірним апаратом паралельних місць і коротких пояснень. Відсутність вступів має і позитивний бік: читач отримує текст без великого шару редакційного коментаря, який міг би заздалегідь визначати авторство, датування або богословське тлумачення кожної книги. Однак для людей, які лише починають систематичне читання Нового Завіту, короткі нейтральні вступи з відомостями про жанр, історичне середовище та структуру були б корисними.

Поліграфічне рішення видається добротним і консервативним. Обкладинка виконана в темно-червоному кольорі із золотим написом «Новий Завіт», без ілюстративного або декоративного перевантаження. Внутрішнє оформлення чорно-біле, текст Христа не виділено червоним. Основний шрифт достатньо виразний, хоча щільність двох колонок, центральних посилань і нижніх приміток робить сторінку візуально насиченою. У наданій електронній копії помітні результати сканування та розпізнавання: подекуди в машинному тексті губляться прийменники, з’являються неправильні знаки або розриви слів. Ці дефекти не можна автоматично приписувати друкованому оригіналу, оскільки зображення сторінок часто показують правильний набір. Електронна копія також не дозволяє надійно оцінити непрозорість паперу, міцність палітурки, якість шиття, зручність тривалого тримання книги або довговічність золотого тиснення.

Для особистого читання переклад має значну практичну цінність. Його речення переважно ясні, оповідні книги читаються легко, а відносно буквальний характер дозволяє помічати повторювані слова й аргументативні зв’язки, які нерідко згладжуються у вільніших перекладах. Для проповідника він може стати корисною додатковою українською версією, особливо в громадах, де традиційні читання Textus Receptus мають богослужбове й духовне значення. Паралельні місця та пояснення реалій допомагають використовувати книгу без постійного звернення до окремого довідника. Уголос текст звучить здебільшого природно, хоча форми на зразок «Іоан», «Іудея» або «друго-перша субота» часом порушують мовну плавність.

Для систематичного семінарського навчання це видання особливо корисне як предмет порівняльного аналізу. Воно дозволяє побачити, як може виглядати сучасний український переклад, виконаний у консервативній євангельській традиції на основі Textus Receptus. Студенти можуть зіставляти його з перекладами, що спираються на сучасний критичний текст, спостерігати різні способи передачі грецького синтаксису, термінології й власних назв. Однак використовувати його як єдину основу для екзегези не варто. Відсутність точно названого грецького видання, апарату різночитань і пояснення текстологічних рішень означає, що серйозна робота потребуватиме паралельного звернення до грецького Нового Завіту, критичного апарату та інших українських перекладів.

Серед українських перекладів Нового Завіту праця Попченка займає виразне й досить важливе місце. Вона не прагне замінити переклад Івана Огієнка шляхом легкої мовної модернізації і не повторює стилістичну концепцію Івана Хоменка. Її не можна також ототожнювати із сучасними міжконфесійними проєктами, в яких рішення ухвалює велика комісія і які зазвичай спираються на критичні видання грецького тексту. Це авторський переклад із колективною редакційною перевіркою, зорієнтований на консервативне євангельське середовище. Його самостійність підтверджується численними синтаксичними й лексичними рішеннями, а не лише новою назвою чи орфографією. Саме тому його слід оцінювати не як курйозне конфесійне перевидання, а як повноцінний внесок у сучасну українську біблійну перекладацьку традицію.

Порівняно з класичними перекладами його головною перевагою є поєднання сучаснішого синтаксису з відносно високим ступенем формальної відповідності. Попченко часто ясніше позначає логічні зв’язки, природніше перебудовує грецькі дієприкметникові конструкції і не боїться сучасного порядку слів. Водночас він свідомо зберігає традиційні богословські терміни та рецептивні читання, тому текст не справляє враження радикально оновленого або стилістично експериментального. Читач, звиклий до Огієнка чи російського Синодального перекладу, швидко впізнає знайомий біблійний світ, але зустріне чимало свіжих формулювань. Це робить видання особливо корисним у перехідному середовищі, де бажають сучаснішої української мови, не розриваючи зв’язку з усталеною євангельською традицією.

Слабкі сторони також випливають із цієї проміжної позиції. Переклад недостатньо архаїчний, щоб послідовно репрезентувати традиційну сакральну мову, але й не завжди достатньо сучасний, щоб сприйматися як цілком природний український текст. Текстологічно він упевнено відтворює Textus Receptus, але не надає читачеві засобів для усвідомлення цього вибору. Довідковий апарат перевищує мінімум звичайного кишенькового Нового Завіту, проте не досягає рівня повноцінного навчального видання. Колективне обговорення перекладу було значним, але сама книга майже не документує його. Усе це не заперечує високої якості виконаної праці, проте показує, що між перекладацьким досягненням і редакційною презентацією існує помітний розрив.

Видання 2020 року слід розглядати також як певний етап, а не остаточно застиглу форму тексту. Наприкінці 2025 року Юрій Попченко повідомив про випуск оновленого другого видання у складі книги «Новий Завіт із Псалтирем», зазначивши, що текст зазнав істотного перегляду, отримав уточнення, змінену пунктуацію та спеціально підготовлене шрифтове оформлення. Отже, окремі мовні або редакційні зауваження до рецензованої версії могли бути враховані пізніше. Проте це не дає підстав переносити властивості нового видання на файл 2020 року: він має оцінюватися як самостійна перша завершена публікація перекладу. (Газета Слово про Слово)

«Новий Завіт» Юрія Попченка є серйозною, багаторічною і в багатьох аспектах успішною перекладацькою працею. Його найпереконливішими рисами є безпосередня робота з грецьким текстом, переважно природний український синтаксис, здатність зберігати складні логічні зв’язки, послідовність у низці богословських термінів, добра читабельність і практичний апарат паралельних місць. Найсуттєвішими обмеженнями залишаються відсутність передмови з чітким визначенням текстологічної бази, непозначене включення дискусійних читань Textus Receptus, неоднорідна система власних назв, окремі непрозорі буквальні форми та недостатня документованість редакційного процесу. Академічна рецензія Дмитра Цоліна, попри конкретні зауваження, також оцінює переклад як працю високого рівня, що поєднує точність із читабельністю; такий висновок загалом підтверджується аналізом самого видання. (КиберЛенинка)

Для євангельських церков, особистого читання, проповіді та порівняння з іншими українськими Бібліями це видання заслуговує на уважне й доброзичливо-критичне використання. Воно особливо цінне там, де читачеві потрібен сучасніший український текст, але важливе збереження традиційного рецептивного текстологічного корпусу. Для академічної екзегези його найкраще читати поряд із перекладом, заснованим на сучасному критичному грецькому тексті, а також із виданням Нового Завіту мовою оригіналу. У такому зіставленні праця Попченка розкривається найповніше: не як останнє й безпомилкове слово українського біблійного перекладу, а як вагомий авторський голос, що збагатив українське Святе Письмо новим, упізнаваним і богословськи відповідальним варіантом.