«Біблія, або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту, із мови давньоєврейської й грецької на українську наново перекладена. 988–1988. Ювілейне видання з нагоди тисячоліття християнства в Україні» — такою є повна назва досліджуваного тому, відтворена на його титульному аркуші. Перед нами повна Біблія в перекладі Івана Огієнка, митрополита Іларіона, видана 1988 року як пам’ятна публікація до тисячолітнього ювілею християнства в Україні. У доступному скані немає окремої видавничої сторінки з назвою видавництва, місцем друку, накладом, ISBN, номером редакції, іменами редакторів або докладним поясненням походження ювілейного випуску. Бібліографічний каталог електронної бібліотеки Diasporiana описує його як видання без зазначеного місця і видавництва: «Б.м., 1988», обсягом 1528 сторінок. Тому відповідальний бібліографічний опис повинен зберігати саме цю невизначеність, а не заповнювати прогалини припущеннями. Електронна копія містить понад півтори тисячі сканованих сторінок, включно з ненумерованими аркушами на початку та картами наприкінці; фізичний формат, сорт паперу, тип шиття, точну вагу й наклад за нею встановити неможливо. (Diasporiana)
Формула на титулі «із мови давньоєврейської й грецької на українську наново перекладена» стосується походження самого Огієнкового тексту, але не означає, що в 1988 році було здійснено новий переклад або нову повну редакцію. Огієнко розпочав перекладати Біблію ще на початку 1920-х років; його Євангелія з’явилися 1937 року, Новий Завіт із Псалмами — 1939-го, основну частину повної Біблії він завершив до 1940 року, а після подальшого перегляду повний переклад вийшов друком 1962 року. Отже, досліджуваний том є не перекладацьким проєктом 1988 року, а ювілейним перевиданням сформованого раніше тексту. У самому примірнику немає редакційної передмови, яка засвідчувала б систематичне зіставлення з виданням 1962 року, нову перевірку за єврейськими й грецькими джерелами або послідовну мовну модернізацію. Називати його «редакцією 1988 року» можна було б лише після документального порівняння відповідних наборів і виявлення суттєвих змін; на підставі наявного файлу найбезпечніше говорити про ювілейне перевидання перекладу 1962 року. (Encyclopedia of Ukraine)
Історична вага такого перевидання значно перевищує його скромне бібліографічне оформлення. Іван Огієнко був не тільки церковним діячем, але й мовознавцем, істориком культури, видавцем і популяризатором української літературної норми. Його багаторічна праця над Біблією була частиною ширшої програми утвердження української мови як повноцінної мови богослужіння, богослов’я, освіти й національної культури. Його зацікавлення скороченням відстані між літературною та живою мовою, формуванням української релігійної термінології й унормуванням церковного словника безпосередньо позначилося на перекладі. Тому Біблія Огієнка є водночас біблійним перекладом і культурним документом: вона засвідчує, якою могла бути українська сакральна проза середини ХХ століття, коли перекладач прагнув уникнути як русифікованої церковності, так і надмірно локальної народності, не втрачаючи при цьому урочистості Святого Письма. (Encyclopedia of Ukraine)
Канонічний склад тому відповідає протестантській моделі з шістдесяти шести книг. Старий Завіт містить тридцять дев’ять книг, розташованих у звичному для західного християнства порядку: П’ятикнижжя, історичні книги, поетично-навчальні книги та пророки. Новий Завіт складається з двадцяти семи книг: чотирьох Євангелій, Дій, послань Павла, соборних послань та Об’явлення. Другоканонічні книги Товита, Юдити, Мудрості Соломона, Сираха, Варуха, Макавеїв, а також грецькі додатки до Естер і Даниїла відсутні. Це не є випадковою неповнотою конкретного примірника: переклад Огієнка від початку був виданий без апокрифічних або другоканонічних книг і набув особливого поширення в українському протестантському та православному середовищі. Водночас сама видавнича термінологія ширша за суто протестантську: у змісті вживаються назви «соборні послання», «Євангелія від св. Матвія», «Об’явлення св. Івана Богослова», що пов’язують видання зі східнохристиянською мовною традицією. (Encyclopedia of Ukraine)
Назви старозавітних книг показують намагання поєднати кілька біблійних традицій. Поряд із формами «Перша книга Мойсеєва» та «Друга книга Мойсеєва» подано назви «Буття» і «Вихід»; «Книга Ісуса Навина» супроводжується варіантом «Книга Єгошуї»; Перша й Друга книги Самуїлові мають у дужках традиційні альтернативи «Перша книга царів» і «Друга книга царів». Подібні подвійні назви полегшують орієнтацію читачам, знайомим із різними конфесійними системами. Водночас рубрика «книги навчальні поетичні», до якої віднесено Йова, Псалми, Приказки, Екклезіяста й Пісню над піснями, є практичною, але не цілком жанрово точною: вона об’єднує драматизовану книгу мудрості, молитовну поезію, збірки афоризмів, філософську рефлексію та любовну лірику. Зміст тут виконує насамперед навігаційну, а не академічно-класифікаційну функцію.
Титульна заява про переклад Старого Завіту з давньоєврейської мови підтверджується самим характером тексту і приміток, однак конкретне наукове видання єврейського оригіналу в томі не названо. Не вказано, чи використовував Огієнко певну редакцію масоретського тексту, які саме друковані Біблії мав перед собою, як залучав давньогрецьку Септуагінту, сирійську Пешитту, Вульгату або інші давні переклади й чи звертався до альтернативних читань у текстологічно складних місцях. Тому не можна без документального підтвердження приписувати проєктові використання Biblia Hebraica Stuttgartensia, тим паче пізнішої Biblia Hebraica Quinta. Зміст перекладу, послідовність традиційного порядку книг і характер лінгвістичних приміток дозволяють говорити про переважну орієнтацію на масоретську єврейську традицію, але конкретна друкована текстологічна основа цього видання залишається невстановленою.
Уже перша сторінка Буття добре показує перекладацьку настанову Огієнка. Текст відкривається словами: «На початку Бог створив небо та землю»; далі зберігаються повтори «І сказав Бог» і ритмічна формула «І був вечір, і був ранок». У примітках пояснюється множинна форма єврейського слова «небеса», значення tehom як безодні або праокеану, буквальний образ «обличчя води», семантичний діапазон слова jom і поняття raqia, передане словом «твердь». Такі примітки свідчать про бажання не просто подати зрозумілий український результат, а відкрити читачеві структуру й образний світ єврейського оригіналу. Перекладач не замінює давню космологічну «твердь» сучасним абстрактним «простором», а зберігає традиційний образ і пояснює його як небесний звід або фірмамент. Цей принцип — залишати суттєву чужість біблійного світу в основному тексті й частково розшифровувати її внизу сторінки — є однією з найвиразніших рис видання.
Філософію перекладу найточніше визначити як переважно формально-еквівалентну: Огієнко прагне зберігати не тільки загальний зміст, а й повтори, образи, ключові слова, паралельні конструкції та, наскільки дозволяє українська мова, порядок думок оригіналу. Це добре видно в оповідних текстах, де часто відтворюються ланцюжки речень, з’єднаних сполучником «і»: «І простяг Мойсей руку свою на море», «і Господь гнав море», «і зробив море суходолом», «і розступилася вода». Така послідовність передає накопичувальний ритм єврейської оповіді та підтримує її усне звучання. Водночас вона створює синтаксис, який для сучасного читача іноді видається монотонним або недостатньо відредагованим. Проте це не просто мовна недбалість: систематичне повторення сполучників є частиною перекладацького рішення, спрямованого на збереження біблійної риторики.
Схожа настанова простежується у відтворенні поезії. Псалми, пророчі промови й поетичні фрагменти набрано коротшими рядками, завдяки чому читач бачить паралельні члени вислову. Наприклад, у Псалмі 102 за внутрішньою нумерацією видання образи розгортаються симетричними хвилями: висота неба відповідає величині Божої милості, відстань між сходом і заходом — віддаленню людських провин, а батьківська жалість — Господньому співчуттю. Синтаксична інверсія й повторення займенників іноді звучать старомодно, але створюють сильний молитовний ритм. Особливо корисною є примітка до Псалма 118 (119), яка пояснює акростичну будову твору: двадцять дві літери єврейської абетки, кожній із яких відповідає група з восьми двовіршів. Таке пояснення допомагає читачеві побачити композиційну особливість, яку неможливо безпосередньо відтворити українською.
У новозавітній прозі перекладач так само часто зберігає грецькі повтори й послідовність дієслів, але здатен переходити до природнішого діалогу. Розмова Ісуса із самарянкою звучить живо: «Дай напитись Мені», «І черпака в Тебе, Пане, нема», «звідки ж маєш Ти воду живу?» Водночас форми «прибуває Він», «дорогою зморений», «надходить ось жінка» зберігають помітну стилістичну відстань від сучасної розмовної української. Огієнко не переказує сцену своїми словами, а намагається передати її послідовність і повторювану євангельську лексику. Результат перебуває між буквальністю і літературною адаптацією: текст не є міжрядковим, але його синтаксис досить часто дозволяє відчути форму грецького вислову.
Мовний регістр перекладу потребує історично диференційованої оцінки. Для свого часу Огієнко був мовним модернізатором і загалом уникав надмірного насичення тексту церковнослов’янізмами. Порівняльне дослідження перекладів Євангелія від Матвія показує, що Пантелеймон Куліш і Пилип Морачевський послідовніше вживали церковнослов’янську лексику, тоді як Огієнко частіше віддавав перевагу загальновживаним словам із різних стилістичних шарів. Це важливо для справедливої оцінки: чимало форм, які сьогодні здаються архаїчними, у перекладацькому контексті першої половини ХХ століття були спробою наблизити Біблію до української літературної мови, а не віддалити її від читача. (Ekmair)
Проте мовний час перекладу тепер добре відчутний. Слова «поправді», «птаство», «ярина», «полумисок», «скопець», «комонники», «чотирикласний», «зодягнений», «взоровувати», «невідмінно», «многолюдство» та численні інверсії не завжди легко сприймаються сучасним читачем. Форми на зразок «коли хоче хто йти вслід за Мною», «здобуде ввесь світ», «посоромиться також Син Людський» зберігають урочистість і ритм, але звучать архаїзовано. Деякі слова змінили стилістичне забарвлення, а деякі майже вийшли з активного вжитку. Отже, переклад не слід ані відкидати як «неукраїнський», ані рекламувати як цілком сучасний. Його мова є повноцінною літературною українською свого історичного періоду, яка сьогодні потребує від читача більшої мовної підготовки, ніж новітні переклади.
Однією з найсильніших якостей цієї мови є усне звучання. Повтори, риторичні запитання, короткі паралельні речення та виразні фінальні наголоси роблять багато уривків придатними для проповіді, читання в церкві й запам’ятовування. У розділі про воскресіння Павло говорить: «Коли ж бо Христос не воскрес, то проповідь наша даремна, даремна також віра ваша», а далі ритмічно повторює наслідки заперечення воскресіння. Логічна аргументація апостола не розчиняється в надто вільному переказі; її кроки збережено через однакові формули й повтори. Іноді така буквальна послідовність створює важку конструкцію, але в уривках із риторичною напругою вона виявляється особливо ефективною.
Власні назви передаються за системою, яка поєднує церковну традицію, українську фонетику й намагання наблизитися до форм оригіналу. У тексті зустрічаємо «Іван», «Матвій», «Пилип», «Єгошуа», «Міцраїм», «Куш», «Іш-Бошет», «Огій», «Авакум», «Софонія». Примітки іноді наводять єврейські, грецькі й церковнослов’янські відповідники, як у поясненні імені Авнера. Така практика корисна для філолога, але загальна система не цілком збігається ані з сучасною академічною транслітерацією, ані з усіма усталеними церковними формами. Подекуди перекладач свідомо зберігає біблійний етнонім або географічну назву замість звичного пізнішого відповідника: примітка пояснює, що «Міцраїм» є біблійною назвою Єгипту. Це посилює зв’язок із мовою оригіналу, але може вимагати додаткового пояснення для непідготовленого читача.
Тетраграматон, особове Боже ім’я YHWH, передається традиційним словом «Господь», а у формулі з єврейським цеваот — «Господь Саваот». Це відповідає багатовіковій єврейській і християнській практиці заміни вимови Божого імені титулом, робить текст природним для богослужіння й зберігає усталену українську біблійну фразеологію. Водночас звичайний читач не завжди бачить, де в єврейському тексті стоїть особове ім’я, а де загальна назва «Господь» або «Бог». Видання не має систематичного вступу, який пояснював би це рішення. Написання займенників і присвійних форм, що стосуються Бога та Христа, з великої літери — «Він», «Його», «Свій» — надає текстові виразного молитовно-конфесійного регістру, але водночас є редакційною інтерпретацією, оскільки давні єврейські та грецькі рукописи не містили сучасної системи таких великих літер.
Особливої уваги потребує текстологічна основа Нового Завіту. На титулі зазначено тільки переклад із грецької, але не названо конкретної редакції грецького тексту. Внутрішні свідчення не дозволяють просто й беззастережно назвати цей Новий Завіт перекладом із Textus Receptus. У ньому справді збережено низку традиційних читань: доксологію Господньої молитви в Мт. 6:13, слова «та посту» в Мр. 9:29, розширене закінчення Марка 16:9–20, розповідь про жінку, схоплену в перелюбі, у Ів. 7:53–8:11, Дії 8:37 та тринітарне розширення в 1 Ів. 5:7–8. Водночас 1 Тим. 3:16 починається не читанням «Бог з’явився в тілі», характерним для традиційного друкованого тексту, а словами «Хто в тілі з’явився», що відповідає іншій грецькій традиції. Отже, перед нами радше консервативний, але не механічно одноманітний текст із вибірковим урахуванням різних грецьких читань.
Поведінка редакторів із варіантами є нерівномірною. У Мт. 6:13 доксологія «Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки. Амінь» включена до основного тексту, але примітка чесно повідомляє, що в деяких давніх грецьких списках цього закінчення немає. У Мт. 11:19 примітка зазначає інше читання — «дітьми» замість «ділами». В Об. 22:14 наведено альтернативу «хто виконує заповіді Його». Такі пояснення показують, що Огієнко знав про множинність грецької рукописної традиції і часом вважав за потрібне відкрити її читачеві.
Проте у значно вагоміших випадках прозорість слабша. Марка 16:9–20 подано як безперервне продовження Євангелія без квадратних дужок і без виразного повідомлення про особливий рукописний статус уривка. Розповідь Ів. 7:53–8:11 також розміщена в основному тексті під редакційним заголовком «Ісус прощає грішниці», без видимого текстологічного попередження. Дії 8:37 та розширена форма 1 Ів. 5:7–8 так само читаються як звичайні вірші. Для церковного читача це забезпечує спадкоємність із традиційною формою Нового Завіту; для академічного користувача створює ризик, що він не помітить складності рукописної історії. Сучасні наукові грецькі видання відрізняють основний реконструйований текст від значущих варіантів за допомогою критичного апарату, тоді як у ювілейному виданні Огієнка така інформація подається лише вибірково. (Die Bibel)
Ця нерівномірність не дає підстав звинувачувати перекладача у відсутності текстологічної обізнаності. Навпаки, читання «Хто в тілі з’явився» у 1 Тим. 3:16 та низка приміток свідчать про свідомий вибір між варіантами. Проблемою є радше те, що видання не пояснює загального принципу такого вибору. Читач не знає, чому в одному місці традиційний варіант залишається в тексті з приміткою, в іншому — без примітки, а в третьому обирається читання, близьке до критичних редакцій. Без передмови, списку використаних джерел і систематичного апарату відновити метод можна лише індуктивно, за окремими місцями. Тому визначення «переклад із грецької» є правдивим, але недостатнім для точного текстологічного опису.
Примітки загалом є однією з найцінніших рис тому. Вони пояснюють єврейські й грецькі слова, буквальні значення ідіом, етимологію імен, стародавні міри, географічні назви, історичні посади та культурні реалії. Біля розповіді про Іродіаду пояснено титул тетрарха та родинну ситуацію Іродового дому; в Ісаї 30 подано короткі відомості про Цоан і Ханес, образ Рагава та єгипетську символіку; у Приповістях буквальний вислів «у руці язика» зіставлено з українським перекладом «у владі язика». У таких випадках апарат виконує саме перекладацьку функцію: показує, що стоїть за українським висловом і чому було обрано певний відповідник.
Водночас примітки не утворюють послідовного сучасного коментаря. Їхній обсяг різниться від книги до книги; лінгвістичні пояснення сусідять з історичними реконструкціями, короткими богословськими уточненнями й популярними довідками. Транслітерація єврейських і грецьких слів відбиває наукову та друкарську практику свого часу, а в скані діакритика нерідко читається погано. Деякі формулювання сьогодні потребували б обережнішої редакції. Наприклад, примітка до «верблюда й голчиного вушка» відкидає популярні пом’якшувальні тлумачення і слушно називає образ гіперболою неможливого, але її мовне оформлення є досить категоричним і стислим. Видання допомагає читачеві працювати з окремими словами, проте не замінює історико-культурного коментаря, лексикона або текстологічного довідника.
Редакційні заголовки полегшують навігацію, але водночас спрямовують тлумачення. У Бутті з’являються рубрики «Створення світу», «Створення людини», «Бог освячує сьомий день. Друге оповідання про створення світу». Остання назва не належить до єврейського тексту й вводить певне літературне розуміння взаємозв’язку Бут. 1:1–2:3 та 2:4 далі. Заголовок «Ісус прощає грішниці» над Ів. 8 також уже інтерпретує сцену: сам уривок називає жінку схопленою в перелюбі, але слово «грішниця» узагальнює її характеристику, а дієслово «прощає» формулює богословський зміст події. Заголовки візуально відокремлено від основного тексту, однак непідготовленому читачеві все одно варто пояснювати, що вони є редакційним апаратом, а не частиною натхненного оригіналу.
Композиція сторінки відповідає традиційній компактній церковній Біблії. Основний текст набрано у дві колонки щільним контрастним шрифтом; номери розділів і віршів добре помітні, назви книг та колонтитули дозволяють швидко знаходити місця. Примітки розміщено внизу дрібнішим кеглем. Така верстка економно вміщує повну Біблію й значний лінгвістичний апарат в одному томі, але не створює багато простору для нотаток і може втомлювати під час тривалого послідовного читання. Поезію часто подано окремими рядками, хоча вузькі колонки іноді змушують ламати їх не за змістовими, а за типографічними межами. Слова Ісуса не виділяються іншим кольором, завдяки чому весь біблійний текст має однаковий візуальний статус.
Зовнішнє оформлення надзвичайно стримане: синя фактурна обкладинка, чорний напис «БІБЛІЯ» і простий хрест. Воно не прив’язує книгу до символіки певної деномінації та відповідає її широкому церковному призначенню. Потертості й нерівності, видимі у скані, характеризують конкретний оцифрований примірник, а не обов’язково весь наклад. За електронною копією можна оцінити пропорції сторінки, верстку, шрифт і структуру апарату, але не можна надійно судити про довговічність палітурки, просвічування паперу або зручність фізичного тримання тому. Якість самого скану нерівномірна: трапляються перекоси, затемнення, дефекти розпізнавання й спотворення дрібних грецьких та єврейських знаків, які не слід вважати помилками друкованого оригіналу.
Наприкінці вміщено чорно-білі карти Палестини й ширшого біблійного світу. Карта розподілу землі між ізраїльськими племенами позначає Галілейське море, Йордан, Мертве море, Єрусалим, Хеврон, Сихем, Гілеад, Моав, Філістію та інші місця. Карти корисні для початкової орієнтації, але мають характер популярного додатка: не містять докладного пояснення джерел, датування політичних кордонів, дискусійних локалізацій або розгорнутої легенди. У томі немає повноцінних вступів до біблійних книг, предметного покажчика, конкордансу, словника богословських термінів, хронологічних таблиць, планів читання чи систематичного переліку паралельних місць. Тому видання, попри багаті примітки, не є навчальною Біблією в сучасному розумінні.
Порівняння з Біблією Куліша, Пулюя та Нечуя-Левицького виявляє не просту лінію від «гіршого старого» до «кращого нового», а різні типи перекладацької культури. Переклад 1903 року був колективним результатом складної історії, у якому поєдналися голоси кількох авторів, виразна літературна енергія Куліша, наукова участь Пулюя та завершальна праця Нечуя-Левицького. Огієнків текст значно єдиніший за мовною концепцією, оскільки визначальна перекладацька відповідальність належала одній людині. Лексикологічне дослідження підтверджує, що Огієнко загалом рідше за Куліша покладався на церковнослов’янську лексику й частіше обирав міжстильові українські відповідники. Водночас Куліш подекуди має більшу художню сміливість, а Огієнко — більшу термінологічну й синтаксичну системність. (Encyclopedia of Ukraine) (Ekmair)
Порівняння з перекладом Івана Хоменка також потребує врахування різної конфесійної та видавничої мети. Хоменко перекладав із єврейської, арамейської та грецької мов; його повну Біблію видали в Римі 1963 року після роботи біблійної комісії василіян. Вона включає католицький канон і має інше редакційне оточення. Огієнкова Біблія складається з шістдесяти шести книг, виразніше зберігає повторюваний синтаксис оригіналу й особливо глибоко ввійшла в українську протестантську біблійну культуру, хоча її церковне використання ніколи не обмежувалося лише протестантами. Хоменко часто звучить літературно плавніше, тоді як Огієнко частіше дозволяє читачеві відчути структурну незвичність єврейського або грецького вислову. Жодна з цих характеристик сама по собі не робить один переклад універсально точнішим: вони по-різному розподіляють пріоритети між формою, стилем, традицією й доступністю. (Encyclopedia of Ukraine) (Encyclopedia of Ukraine)
Для проповідника переклад Огієнка особливо цінний завдяки впізнаваній церковній фразеології, ритмічності й можливості простежувати повтори ключових слів. Проте він не повинен бути єдиним джерелом під час підготовки екзегетичної проповіді: невстановлена конкретна текстологічна база, нерівномірне позначення варіантів і історична семантика окремих українських слів вимагають зіставлення з сучасним перекладом, грецьким або єврейським текстом і науковими коментарями. Для студента богослов’я книга надзвичайно корисна як пам’ятка формально орієнтованого перекладу та як матеріал для порівняння, але недостатня як заміна критичного видання. Для філолога вона відкриває цілий пласт української сакральної лексики. Для церковної громади, яка десятиліттями читала саме цей текст, він залишається носієм спільної пам’яті й усталених формул віри.
Для нового читача ситуація складніша. Сильна урочистість, густий синтаксис, застаріла лексика й дрібний набір можуть перешкоджати першому знайомству з біблійним текстом. Людина, яка не знає, що слово «душа» в певному контексті може означати життя, що «спокуса» іноді передає випробування, а «гряде» означає урочисто приходить, здатна надати текстові не той сенс, який мав на увазі перекладач. Частину таких труднощів Огієнко передбачив і пояснив у примітках, але не всі. Тому для молоді, дітей, новонавернених і читачів без досвіду доцільно користуватися цим томом паралельно із сучаснішою українською Біблією. Це не применшує його гідності: класичний переклад може залишатися духовно й культурно цінним, не будучи найпростішим вступним текстом.
Сильні сторони видання мають конкретний характер. Воно представляє самостійне багаторічне перекладацьке досягнення, а не мовну переробку російського чи церковнослов’янського тексту. Воно послідовно намагається зберігати біблійні повтори, паралелізми та образи. Його примітки часто відкривають буквальну форму оригіналу й привчають читача бачити різницю між перекладом та поясненням. Мова має виразний індивідуальний голос і високу придатність до усного читання. Навіть коротка формула Ів. 5:39 — «Дослідіть-но Писання… вони ж свідчать про Мене» — демонструє одночасно енергію імператива, природну українську частку «-но» і збереження логічного наголосу грецької фрази.
Обмеження так само конкретні. Ювілейний том не повідомляє, хто його видав і редагував, чи переглядався текст перед друком і на підставі яких джерел. У Новому Завіті важливі варіанти позначено непослідовно. Частина лексики та синтаксису нині ускладнює розуміння. Примітки цінні, але нерівномірні й не завжди відділяють мовне пояснення від історичної або богословської інтерпретації. Щільна верстка не оптимальна для повільного навчального читання, а додатковий апарат не відповідає можливостям сучасної навчальної Біблії. Ці недоліки не свідчать про невдалий переклад загалом: вони вказують на історичні й жанрові межі видання, створеного як повна церковна Біблія, а не як академічне критичне видання.
Ювілейна Біблія 1988 року посідає важливе, але чітко окреслене місце в українській біблійній традиції. Сам переклад Огієнка є одним із фундаментальних досягнень української релігійної культури ХХ століття, результатом кількох десятиліть праці мовознавця й церковного діяча, який прагнув дати українцям повний текст Святого Письма безпосередньо з біблійних мов. Конкретний випуск 1988 року не можна на підставі доступних даних вважати новою редакцією; його особлива цінність полягає у символічному зв’язку з тисячоліттям християнства в Україні та в збереженні класичної форми перекладу. Це видання варто мати пасторам, викладачам, студентам богослов’я, історикам української культури, філологам і всім, хто досліджує розвиток української біблійної мови. Воно особливо придатне для порівняльного читання, проповіді, цитування, вивчення традиційної церковної лексики та осмислення української духовної спадщини. Для встановлення текстологічних деталей, поглибленої екзегези й першого знайомства сучасного читача з Біблією його слід доповнювати критичними виданнями оригінальних текстів, сучасними перекладами, лексиконами та академічними коментарями. У такому поєднанні Біблія Огієнка постає не застиглою реліквією й не універсальною відповіддю на всі перекладацькі питання, а живою класикою — історично визначальною, мовно впізнаваною, богословськи впливовою і все ще здатною навчати уважного ставлення до слова Святого Письма.
Комментарии
Пока нет комментариев. Будьте первым!