Щоткіна - Любомир Гузар. Хочу бути людиною

Книга Катерини Щоткіної «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною» є значно більшою, ніж біографія видатного церковного діяча. Її справжній предмет — не лише життя Блаженнішого Любомира, а сама можливість бути людиною, християнином, українцем і церковним провідником у просторі історії, де ці слова надто часто втрачали природний зміст. Перед читачем постає не традиційна життєписна розповідь, у якій від народження до смерті послідовно фіксуються події, посади, рішення й зовнішні успіхи, а глибока спроба побачити в одній людській долі цілу історію України ХХ і початку ХХІ століття. Любомир Гузар у цій книзі не зводиться до образу церковного адміністратора, кардинала чи колишнього глави Української греко-католицької церкви. Він постає як людина, через яку можна зрозуміти драму вигнання і повернення, травму несвободи і повільне навчання свободи, складність української церковної ідентичності, болісне питання єдності київської християнської традиції, небезпеку політичного використання Церкви і водночас незамінність християнського голосу в суспільстві, що шукає моральної опори. Саме тому одна з перших і найсильніших думок книги — «Найдивовижніше, що можна сказати про Україну, — вона існує» — звучить не як патріотичний афоризм, а як богословсько-історичне здивування перед фактом буття народу, який мав би розчинитися в імперіях, і все ж не зник.

Історичний контекст книги визначається кількома великими лініями. Перша — це доля Української греко-католицької церкви, яка в ХХ столітті пройшла через ліквідацію, підпілля, еміграцію, боротьбу за легалізацію, повернення в Україну і поступове усвідомлення себе не регіональною галицькою спільнотою, а Церквою київської традиції, покликаною говорити до всієї України. Друга — це доля української державності, яка після тривалого існування в уламках чужих політичних проектів отримала незалежність, але успадкувала пострадянську психологію страху, корупції, недовіри, патерналізму й моральної втоми. Третя — це особиста доля Любомира Гузара, народженого у Львові міжвоєнної доби, вихованого в культурі української інтелігенції і Церкви, викинутого війною у вигнання, сформованого еміграцією, Римом, студитською традицією, патріархом Йосифом Сліпим, Другим Ватиканським собором, а потім поверненого в Україну вже не як романтичного вигнанця, а як пастиря, здатного говорити з травмованим суспільством мовою простоти, гідності й відповідальності. Метод Щоткіної полягає не в тому, щоб просто переказати біографію, а в тому, щоб прочитати її як духовно-історичний текст. Авторка постійно поєднує особисте з церковним, церковне з політичним, політичне з антропологічним, а антропологічне з богословським. Вона дивиться на Гузара як на людину, в якій Україна не стільки проголошується, скільки переживається.

Початок книги переносить читача у Львів 1930-х років, у світ, який уже стоїть на межі катастрофи, але ще зберігає обриси культурної впорядкованості. Малий Любомир народжується 26 лютого 1933 року в родині, де церковність, освіченість, пам’ять роду і природне відчуття української належності не були декоративними ознаками, а становили саму тканину життя. Щоткіна дуже тонко показує, що дитинство Гузара неможливо зрозуміти без контексту міжвоєнного Львова, без того особливого середовища, у якому греко-католицька Церква була не тільки релігійною інституцією, а й носієм культури, пам’яті, мови, гідності. Проте цей світ швидко руйнується. Війна, радянська окупація, нацистський терор, досвід страху, втрати й втечі входять у біографію хлопця не як абстрактна історія, а як особисте потрясіння. Авторка не намагається зробити з дитинства Гузара легенду про ранню святість, хоча й показує його раннє бажання бути священником. Важливіше інше: ще дитиною він опиняється всередині великого батального полотна, де приватне життя вже не належить самому собі, а стає частиною історичної бурі. Родинна втеча 1944 року, яку в книзі можна сприймати майже як біблійну «втечу до Єгипту», стає першим великим переломом його життя. Він не просто залишає Україну; він виносить її із собою.

Розділи, присвячені еміграції, належать до найважливіших у книзі, бо саме тут формується один із центральних парадоксів Гузарової біографії: він майже півстоліття живе поза Україною, але не перестає бути людиною, внутрішньо сформованою Україною. Після таборів переміщених осіб, навчання, переїзду до США, життя в українських громадах Америки, семінарійної формації в Стемфорді перед читачем відкривається феномен діаспори як особливої «небесної України». Це не ідеальна Україна в політичному сенсі й не ностальгійний музей утраченої батьківщини. Це радше простір, у якому мова, літургія, церковний календар, парафія, хор, молодіжні організації, спільні свята й родинна пам’ять утримували ідентичність тоді, коли державної України не існувало. Щоткіна добре бачить, що діаспора не була однорідною і безпроблемною; там були конфлікти, асиміляційні спокуси, різні рівні прив’язаності до українства. Але для Гузара цей світ став школою громади. Саме там він навчився бачити Церкву не лише як ієрархію, а як живу мережу стосунків, де парафія може бути домом, а спілкування — формою служіння. Цей досвід пізніше стане ключовим для його українського служіння, бо він повернеться в країну, де люди потребуватимуть не тільки церковних структур, а й відновлення людських зв’язків.

Особливу вагу в книзі має тема Другого Ватиканського собору. Для Щоткіної Собор не є просто історичною подією католицького світу чи богословським тлом, на якому Гузар здобув освіту. Він стає духовним поворотом, що допомагає зрозуміти стиль самого Блаженнішого. Гузар постає як людина, для якої Церква не може залишатися замкненою фортецею, зосередженою лише на самозбереженні, дисципліні та межах. Церква має служити, слухати, говорити людською мовою, бути поруч із людиною, не втрачаючи істини. Тут надзвичайно важливою є думка, яку авторка вкладає в саму логіку його життя: «не треба любити Україну. Любіть українців». Ця фраза руйнує абстрактний патріотизм, який легко любить символи, прапори, історичні міфи й великі слова, але не вміє любити конкретну людину з її слабкістю, страхом, бідністю, розгубленістю, гріхом. У богословському сенсі це один із ключів до всієї книги: любов до народу перевіряється не риторикою, а здатністю служити людям. Гузарова церковність тому й була переконливою, що вона не перетворювала Україну на ідола. Вона бачила Україну як простір людського покликання, відповідальності й навернення.

Зустріч Любомира Гузара з патріархом Йосифом Сліпим відкриває в книзі іншу лінію — лінію церковної спадкоємності. Сліпий після радянських таборів постає не лише як мученик, а як будівничий інституцій, людина великої історичної волі, яка намагається зберегти й розвинути Церкву в умовах, коли її центр в Україні знищено або загнано в підпілля. Рим, собор Святої Софії, Український католицький університет у діаспорі, виховання кадрів, подорожі до громад у різних країнах — усе це в книзі показано як спроба створити тимчасову столицю Церкви поза її власною землею. Гузар поруч із Сліпим — не тінь великого патріарха, а учень, співпрацівник і водночас людина іншого темпераменту. Якщо Сліпий уособлює волю до збереження і відновлення церковного тіла, то Гузар дедалі більше виявляє дар спілкування, примирення, пояснення, терплячого переконування. Авторка слушно підкреслює, що його м’якість не була слабкістю. У книзі звучить важлива формула Мирослава Мариновича: «Справжня любов є правдою, справжня правда є любов’ю». Саме так Щоткіна пропонує розуміти Гузара: він не протиставляв любов і істину, лагідність і принциповість, діалог і вірність.

Таємне єпископське свячення 1977 року є одним із найдраматичніших епізодів книги. Йосиф Сліпий, усвідомлюючи небезпеку для майбутнього УГКЦ і складність ватиканської дипломатії щодо Москви, таємно висвячує кількох єпископів, серед яких і Любомира Гузара. Щоткіна показує цей момент не як сенсаційну церковну інтригу, а як зіткнення канонічної обережності, історичної відповідальності й пастирського страху за долю Церкви. Для Гузара це свячення стає не шляхом до негайної влади, а випробуванням смирення. Майже два десятиліття він живе з єпископським саном, який не може відкрито здійснювати до офіційного визнання. У цьому є щось глибоко євангельське: влада дана, але не привласнена; покликання прийняте, але не використане для самоствердження. Книга дуже переконливо показує, що майбутня здатність Гузара добровільно відійти від керівництва Церквою виростала не з одного рішення старості, а з тривалої внутрішньої школи, де церковне служіння ніколи не мало перетворитися на володіння.

Тисячоліття Хрещення Русі, боротьба за легалізацію УГКЦ, повернення Церкви з підпілля і повернення її ієрархів в Україну утворюють наступний великий історичний вузол книги. Щоткіна добре показує, що Москва прагнула представити ювілей 988 року як тріумф російської православної історії, тоді як для української греко-католицької традиції це було питанням власного кореня, власної пам’яті, власного права бути спадкоємицею київського християнства. Папа Іван Павло II у цьому контексті постає як важлива постать не тільки для католицизму, а й для самоусвідомлення Східної Європи. Водночас авторка не романтизує процес повернення УГКЦ. Легалізація не означала миттєвого зцілення. В Україні Церква зустрілася з напругою між підпільною спільнотою, діаспорним досвідом, місцевими конфліктами, православно-греко-католицькими суперечками, національним піднесенням і політичними спокусами. Тут особливо важливо, що Щоткіна не зводить релігійну історію до церковної статистики чи дипломатичних кроків. Вона бачить глибший процес: повернення Церкви в Україну збіглося з поверненням України до самої себе, але обидва повернення були болісними, неповними і внутрішньо суперечливими.

Коли Гузар повертається в Україну, він повертається не в ідеалізований простір пам’яті, а в реальну пострадянську країну. Один із найсильніших мотивів книги — його відчуття дому, яке одразу ускладнюється досвідом відчуження. Україна є його домом, але цей дім поранений. Люди похмурі, недовірливі, втомлені, багато хто не вміє усміхатися, не вміє говорити, не вміє жити у свободі. Щоткіна дуже вдало використовує біблійний образ пустелі: народ, який вийшов із рабства, ще не став вільним. Він юридично вже не в Єгипті, але Єгипет живе в його звичках, страхах, способах мислення. У цьому контексті Гузар не приходить як західний реформатор, який має повчати відстале суспільство, хоча певна дистанція між ним і пострадянською реальністю справді існує. Він приходить як пастир, який бачить, що найглибша проблема України — не лише політична, економічна чи геополітична, а антропологічна. Треба навчитися бути людиною у свободі. Саме тому заклик «Дайте іншим вирости у свободі!» в книзі звучить як програма церковного, суспільного і особистого оновлення.

Крок УГКЦ на Схід, пов’язаний із Києвом, є одним із найважливіших стратегічних сюжетів книги. Щоткіна показує, що для Гузара Київ не був просто адміністративною точкою на карті, куди треба перенести церковний центр для більшого престижу. Київ був богословським символом. Якщо УГКЦ хоче бути Церквою київської традиції, вона не може залишатися лише галицькою Церквою, навіть якщо Галичина зберегла її у найтяжчі часи. Вихід до Києва означав не втечу від Галичини, а подолання регіональної замкненості. При цьому авторка чесно показує складність такого кроку: спротив православних середовищ, підозру щодо «уніатської експансії», небажання влади допомагати, страх перед конфліктами, внутрішню неготовність частини самої греко-католицької спільноти мислити ширше за звичні межі. У цьому розділі Гузар постає як європейський українець, але не в поверховому політичному сенсі. Його європейськість — це культура діалогу, повага до права, відкритість до іншого, відповідальність за інституції, здатність не ототожнювати Церкву з етнографією або партійною ідеологією.

Стиль церковного керівництва Гузара, як його описує Щоткіна, становить окрему цінність книги. Він не був авторитарним адміністратором, який прагне контролювати кожен процес. Його стиль можна назвати педагогікою свободи. Він дозволяв людям пробувати, помилятися, зростати, брати відповідальність. У цьому була небезпека: така м’якість могла здаватися слабкістю, а така довіра могла породжувати хаос. Але саме через це Гузар будував не тільки ефективну організацію, а церковне тіло, здатне дорослішати. Його еклезіологія була не лише теоретичною. Він розумів Церкву як спільноту Божого народу, а не лише як вертикаль наказів. Тому йому було принципово важливо не віддати церковний авторитет політичним силам, навіть якщо ті виступали під патріотичними гаслами. Він не заперечував патріотизму, але розрізняв любов до народу і партійне привласнення Церкви. У цьому полягала одна з найважливіших рис його служіння: він був українським церковним провідником, але не став ідеологічним капеланом жодного політичного табору.

Особливо глибоко Щоткіна аналізує стосунки Церкви і влади. Пострадянська Україна успадкувала спокусу бачити Церкву або як декоративний додаток до державних ритуалів, або як інструмент легітимації влади, або як зручного морального партнера, який благословляє уже прийняті рішення. Гузар мислив інакше. Для нього Церква не мала бути відділом державної символіки. Вона мала бути частиною громадянського суспільства, моральним голосом, простором свободи, спільнотою, яка може говорити владі правду, не перетворюючись на опозиційну партію. У цьому контексті надзвичайно промовистою є його позиція під час політичних криз початку 2000-х, коли він не погоджувався автоматично засуджувати протестувальників і наполягав на діалозі. У книзі влада постає не як демонічна сила сама по собі, а як небезпечне випробування людського серця. Християнська відповідь на владу полягає не в анархічному запереченні й не в сакралізації держави, а в нагадуванні, що влада є служінням. Саме тут богословська антропологія Гузара виявляється дуже практичною: людина, яка не навчилася бути вільною, легко або поклоняється владі, або ненавидить її, але рідко вміє відповідально її контролювати.

Візит папи Івана Павла II в Україну 2001 року в книзі описано як подію, що перевищує рамки церковної дипломатії. Це був момент, коли Україна була побачена не як периферія Москви, не як проблемна пострадянська територія, а як окремий духовний і культурний простір. Опір Московського патріархату, складна політична ситуація, страхи влади, міжконфесійні напруження лише підкреслювали масштаб події. Для УГКЦ цей візит був підтвердженням її відкритості до вселенського католицтва і водночас її українського кореня. Для країни загалом — нагадуванням про можливість іншого морального горизонту. Щоткіна показує, що Гузар у цьому процесі був не просто організатором, а одним із тих, хто вмів перекладати універсальну мову Церкви на українську реальність. Папське «Не бійтеся» в українському контексті звучало не як загальний духовний заклик, а як слово до суспільства, яке надто довго жило у страху.

Майдани 2004 і 2013–2014 років у книзі стають не політичними епізодами, а моментами морального одкровення. Гузар не був революціонером у вузькому сенсі, не закликав до хаосу і не романтизував натовп. Але він бачив, що бувають моменти, коли захист гідності стає християнським обов’язком. Помаранчева революція для нього була не просто підтримкою певного кандидата, а протестом проти брехні й приниження людської гідності. Революція Гідності ще глибше виявила те, що він називав потребою дорости до свободи. Особливо важливо, що Щоткіна не дає спрощеної формули: Майдан як святість проти зла. Вона радше показує, що Майдан відкрив можливість нового морального початку, але не завершив праці внутрішнього перетворення. Тому фраза Гузара «Нам не потрібен третій Майдан, нам треба просто закінчити другий» звучить у книзі як суворе попередження. Революція гідності не завершується перемогою на площі; вона має перейти в повсякденну культуру відповідальності, чесності, поваги, інституційної праці й подолання страху.

Окрему богословську вагу має тема спадщини князя Володимира і київської церковної традиції. Для Гузара і для авторки книги це не археологія і не символічна боротьба за історичний бренд. Питання київської традиції — це питання про те, чи здатні українські християни побачити себе не уламками чужих конфесійних проектів, а спадкоємцями єдиного хрещального джерела, розділеними історією, але не приреченими на вічну ворожнечу. У цьому контексті патріарший собор у Києві набуває значення не лише архітектурного чи адміністративного центру, а знаку переходу через старі межі. Дніпро не має бути кордоном між «своїм» і «чужим», між галицьким і східним, між греко-католицьким і православним просторами. Гузарова мрія про патріархат також подається не як церковна амбіція заради титулу, а як форма зрілості, відповідальності й самоусвідомлення. Водночас Щоткіна чесно показує, наскільки складним є цей шлях: православні підозри, російська імперська спадщина, католицько-православні травми, внутрішні амбіції, страх прозелітизму, канонічні суперечки. Особливо зворушливими є сторінки, де йдеться про зустрічі Гузара з митрополитом Володимиром Сабоданом. Там, де політики й ідеологи бачать лише юрисдикції, двоє людей молитви здатні впізнати один в одному щось глибше.

Фінальні розділи книги поступово переводять увагу від церковного лідерства Гузара до його спадщини. Його добровільна відставка у 2011 році є одним із найсильніших жестів усього життєпису. У суспільстві, де влада часто сприймається як власність, де посада стає продовженням особистої значущості, а відхід трактується як поразка, Гузар показав іншу логіку. Він передав керівництво молодшому наступникові не тому, що втратив любов до Церкви, а тому, що не ототожнював служіння із самозбереженням при владі. Цей жест можна назвати богослов’ям влади, втіленим у дії. Він показав, що справжній провідник не боїться стати непосадовою людиною, бо його авторитет не зводиться до адміністративного статусу. Парадоксально, але саме після відставки Гузар став для багатьох ще більш загальнонаціональним моральним авторитетом. Він уже не говорив лише як глава УГКЦ; він говорив як старець у найкращому сенсі цього слова — не як містичний оракул, а як людина, чия мудрість народилася з довгого послуху, свободи, терпіння і любові.

Тема «зрости у свободі» підсумовує не лише останні розділи, а всю книгу. Щоткіна бачить у Гузарі не мораліста, який роздає правильні поради, а духовного лікаря суспільства, хворого на страх, недовіру, несамостійність, нездатність до діалогу. Його участь у групі «Першого грудня», численні публічні виступи, прості пояснення складних речей, готовність говорити про корупцію, гідність, війну, мир, відповідальність і прощення — усе це постає як продовження пастирського служіння. Він не пропонував Україні магічного рецепту. Навпаки, його слова часто були майже аскетично простими: треба говорити правду, треба чинити добро, треба не боятися свободи, треба поважати людину, треба відповідати за себе. Саме тому назва книги «Хочу бути Людиною» виявляється не сентиментальною, а програмною. Фраза «Я дуже хочу бути людиною» звучить як духовний заповіт, бо в ній немає самовдоволення. Людяність тут не дана автоматично біологічним фактом; вона є покликанням, працею, дорогою до образу Божого в собі.

Найсильніша сторона книги полягає в тому, що Щоткіна зуміла написати не лише біографію Любомира Гузара, а духовну історію українського дорослішання. Її текст переконливо показує, що церковна історія не є внутрішньою справою вузького кола священнослужителів і богословів. Доля УГКЦ, досвід підпілля, еміграції, повернення, конфлікту з владою, спроби екуменічного діалогу і прагнення до патріархату виявляються пов’язаними з найглибшими питаннями суспільства: хто ми, чого боїмося, кому служимо, як пам’ятаємо, як говоримо правду, як приймаємо свободу. Авторка має дар поєднувати великі історичні процеси з живими деталями, не розчиняючи людину в історії і не звужуючи історію до приватної психології. Її Гузар живий, теплий, іноді іронічний, іноді чужий серед своїх, іноді надто м’який для тих, хто очікував жорсткішого провідника, але саме тому переконливий. Книга також цінна тим, що вона вводить широкого читача в складну історію УГКЦ без сухої академічної перевантаженості, але й без примітивного спрощення.

Водночас сила книги частково породжує і її слабкість. Щоткіна пише з очевидною любов’ю до свого героя, і ця любов майже завжди плідна, бо дозволяє їй побачити внутрішню логіку його життя. Але інколи ця любов наближає текст до інтелектуально витонченої агіографії. Авторка не приховує складнощів, однак деякі гострі питання могли б бути розкриті критичніше: внутрішні проблеми УГКЦ після легалізації, напруження між діаспорним і місцевим досвідом, неоднозначність церковного націоналізму, реальні межі екуменічного проекту київської традиції, складні реакції православних середовищ, не лише як наслідок московських впливів, а й як результат власної історичної пам’яті. Іноді православна, ватиканська чи російська перспектива подається переважно через українсько-греко-католицьку оптику, що зрозуміло з огляду на предмет книги, але залишає бажання ширшого богословського зіставлення. Також політична й суспільна діагностика подекуди настільки сильна, що сама біографічна нитка відходить на другий план. Читач, який шукає систематичного аналізу богословських текстів Гузара, його літургійного мислення, духовності студитського чернецтва чи конкретних пастирських реформ, може відчути певну нестачу суто богословської деталізації. Проте ці зауваження не знецінюють книги; вони радше показують, що її жанр — не академічна монографія у вузькому сенсі, а богословсько-публіцистична біографія, написана як портрет людини і доби.

Найбільшу користь ця книга може принести кільком групам читачів. Пастирі й церковні служителі побачать у ній модель влади як служіння, діалогу як сили, а не слабкості, і свободи як простору відповідального зростання. Студенти богослов’я та церковної історії отримають живий вступ до історії УГКЦ у ХХ столітті, до проблеми діаспори, підпілля, Ватикану, Києва, патріархату й екуменізму. Миряни, які шукають не абстрактної духовності, а зрілої християнської відповіді на суспільні виклики, знайдуть у Гузарі приклад віри, що не тікає від політики, але й не стає політичною технологією. Українські освітяни, громадські діячі й усі, хто працює з темою пострадянської травми, побачать у книзі глибоку мову для розмови про гідність, страх, пам’ять, відповідальність і свободу. Для української діаспори ця книга важлива ще й тому, що вона показує: еміграція може бути не лише втратою, а й формою збереження, якщо пам’ять не перетворюється на музей, а стає служінням майбутньому.

У підсумку «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною» — це книга про людину, яка не втекла від історії, хоча історія не раз виривала її з дому; про Церкву, яка вижила не завдяки політичній силі, а завдяки пам’яті, вірі й терпінню; про Україну, яка існує всупереч логіці імперій; і про свободу, яка не дається раз і назавжди, а вимагає довгого навчання. Щоткіна створює портрет Гузара як провідника, чия велич полягала не в зовнішній монументальності, а в рідкісному поєднанні простоти, інтелектуальної ясності, моральної мужності й людяності. Ця книга важлива саме тому, що вона не дозволяє перетворити Блаженнішого Любомира на бронзовий пам’ятник. Вона нагадує, що його спадщина не в тому, щоб захоплено повторювати його цитати, а в тому, щоб прийняти його головне питання як своє: чи хочемо ми справді бути людьми, і чи готові ми дорости до свободи, без якої людяність лишається незавершеною.