Поиск
Настройки
Тема

Сперджен - Бесіди Івана Плугатаря

Сперджен - Бесіди Івана Плугатаря
Это обзор книги «Сперджен - Бесіди Івана Плугатаря» Перейти к книге

Серед величезної спадщини Чарльза Гаддона Сперджена, проповідника лондонського Метрополітен-Табернаклу, «Бесіди Івана Плугатаря» займають особливе місце. Це не збірка проповідей, не коментар і не богословський трактат, а книжка, свідомо написана «для рільників і простих людей», як каже сам автор у короткій передмові. Вийшовши 1869 року під назвою «John Ploughman's Talk; or, Plain Advice for Plain People», вона за життя Сперджена розійшлася сотнями тисяч примірників, а згодом дістала продовження — «Картини Івана Плугатаря». Український переклад Д. Марійчука, виданий 1964 року Християнським Видавництвом «Дорога Правди» в Торонто й Чікаго й надрукований в Аргентині, був, за свідченням самих видавців, першою спробою дати цю «чудову працю» українським віруючим рідною мовою: досі вони могли читати її хіба що в російському перекладі, виданому польським «Компасом», або польською. Уже сама ця історія видання — канадсько-американський наклад, аргентинська друкарня, фінансова допомога одного брата з Ляшіну в Канаді й коректура другого — промовисто свідчить про те, як жила українська протестантська діаспора середини XX століття й чим вона годувала свою духовну і моральну уяву.

Задум книжки простий і водночас дуже продуманий. Сперджен, що сам походив із провінційного Ессексу й дитинство провів у селі в діда-пастора, надягає маску старого хлібороба Івана Плугатаря, який, тримаючи чепіги плуга, ділиться з сусідами своїми спостереженнями над життям. «Я, за правилом, називаюсь "орач", — пояснює автор. — Кожен проповідник правди, як береться за плуга, то оре ним цілину. То є його завдання». Ця метафора проходить через усю книжку: проповідник — це плугатар, слухачі — нива, часто тверда й заросла бур'яном, а кожна бесіда — ще одна борозна. Маска дає авторові свободу, якої не дає кафедра. Сам Сперджен відверто визнає, що «багато з того, що я хочу сказати працюючим людям, не буде зручно говорити із-за кафедри в неділю». Плугатар може жартувати, сердитися, перебільшувати, розповідати про власну жінку й дітей, про сусіда, що чекає смерті багатої тітки, про хлопця, що задовжився за олівець, — і через усе це провадити ту саму моральну науку, яку в неділю проголошують урочистіше.

Двадцять чотири розділи книжки мають різну довжину й різний характер, але всі тримаються однієї манери. Тема заявляється в заголовку — «Лінивим», «Про сплітки», «Довг», «Дім», «Витрати», «Дволичні люди», — а далі текст розгортається як ланцюг приказок, прикладів і порівнянь, нанизаних один на одного, наче намистини. Сторінка Сперджена в цій книжці — це майже безперервний потік народної мудрості: «з мішка можна висипати тільки те, що в ньому було», «кіт в рукавицях ніколи не зловить мишу», «гарні черевики тиснуть ногу», «хто очікує на черевики померлого, той мусить довго ходити босий», «складаючи нитки кожного дня, через рік ви будете мати линву». Логічного розвитку думки в звичному сенсі тут небагато; натомість є нагромадження образів, кожен з яких підходить до тієї самої істини з іншого боку. Це риторика повторення й ампліфікації, добре знайома кожному, хто чув сільського проповідника, і саме вона робить книжку живою. Водночас саме тут — її межа: читач, який чекає аргументації, може втомитися вже після кількох сторінок, бо кожен розділ дає радше настрій і моральний наголос, ніж розгорнуте міркування.

За тематикою книжку можна поділити на кілька груп. Найбільша з них — це, так би мовити, «економічна етика» простої людини: розділи про лінощі, вміння використовувати нагоду, довги, витрати, вказівки для успіху й заклик «Пробуй». Тут Сперджен виступає послідовним проповідником вікторіанських чеснот — працьовитості, ощадливості, тверезості, обачності. Ледарів слід проганяти, «як бджоли трутнів», «для лінощів — тільки добрий батіг»; борг — це «майже крадіж»; витрачати гроші вміє не кожен, бо «кожен може викопати картоплю, але не кожен уміє з неї щось добре зварити»; спекуляції на біржі — це «мильні баньки» з гострим вістрям. Найсильніша сторінка цієї групи — автобіографічна розповідь у розділі «Довг» про те, як маленький Сперджен узяв у крамниці бабусі в кредит олівець, а батько, дізнавшись про це, прочитав йому «добру лекцію» й під конвоєм, «наче вояка-дизертира», повів сплачувати борг. Ця сцена, написана з гумором і зворушливою вдячністю батькові, говорить більше за десятки приказок і показує, яким переконливим міг бути Сперджен, коли переходив від афоризмів до живого спогаду.

Друга група — розділи про стосунки між людьми: «Про доброту й рішучість», «Про сплітки», «Потрібно мати завжди відкриті очі», «Дволичні люди», «Доля людини», «Переборщення». Тут Іван Плугатар — уже не лише вчитель праці, а знавець людської природи, що вміє розпізнати лестощі, підступ і хвалькуватість. Він радить не бути «увесь із цукру», бо світ з'їсть, але й не бути «чистим оцтом», бо світ виплюне; не підписувати нічого без перечитання; не судитися, коли маєш що втрачати, бо «доми правників збудовані на головах дурних». Розділ «Доля людини» вирізняється справжньою гіркотою: автор гнівно говорить про те, як люди накидаються на того, хто зазнав невдачі, як «дерево повалилось, а тому кожен біжить з сокирою», і закликає до милосердя до занепалих. Саме в таких місцях проступає не лише практична мудрість, а й християнська етика співчуття, що не дозволяє книжці перетворитися на звичайний підручник життєвого успіху.

Третя група стосується церковного життя: «Про релігійних балакунів» і «Про зовнішність проповідника». Ці розділи найцікавіші для пастора й проповідника, і недарма книжку цілком доречно відносити й до гомілетики. Сперджен висміює парафіяльних «критиків», що «забрали в пляшечку все море правди й носять її в своїй кишені», що «зміряли величину Божого милосердя і вузликом позначили границю всепрощаючій любові», а після кожного богослужіння розбирають проповідь «безапеляційно й самопевно». Водночас він не менш гостро говорить і до молодих проповідників: не проповідувати в рукавичках, не плекати кучерів, не перетворювати кафедру на «ювелірну крамницю», бо «людина, яка запозичує свою велич у кравця, скоро переконається, що голкою і ниткою можна прикріпити простака до кафедри тільки на короткий час». Тут виразно чути і ту полемічну ноту, без якої Сперджен не був би Спердженом: різкий виступ проти ритуалізму в англіканській церкві його часу, проти рясок, нагрудних хрестів та «всіх тих дитячих забавок», і пряма порада тим, хто «поступає так, як у Римі», явно піти до Риму. Сучасному читачеві, особливо в екуменічно чутливому контексті, ці рядки можуть здатися надто жорсткими; але історично вони цілком зрозумілі й точно передають атмосферу англійського нонконформізму другої половини XIX століття.

Нарешті, четверта група — бесіди про дім, подружжя й жінок: «Дім», «Добре слово для жінок», а також численні жарти про жінок, розкидані по всій книжці. Розділ «Дім» — один із найтепліших: «Слово "дім" звучить для мене, як поезія», — починає автор і малює ідилію власної хатини, де «приємно шипить самовар», жінка шиє, «діти бавляться, як маленькі ягнята», а біля вогню муркоче кіт. Розділ «Добре слово для жінок» — це свідома спроба виправити несправедливість старих приказок проти жінок: Сперджен зауважує, що таких приказок «дев'ятнадцять на дюжину», що вони свідчать радше про лихих чоловіків, ніж про лихих жінок, і закінчує суворою пересторогою: «Хто поводиться недобре зі своєю жінкою, повинен бути покараний; для нього не треба шкодувати й палиці». Водночас саме в цій частині книжка найбільше постаріла. Жарти про жіночі язики в розділі «Про сплітки», анекдот наприкінці розділу «Речі, яких не варто пробувати» про те, що легше вичерпати Міссісіпі чайною ложкою, ніж умовити жінку сказати «так», коли вона вирішила сказати «ні», — усе це належить до побутового гумору свого часу. Чесний читач має визнати, що Сперджен і сам відчував двозначність такого гумору й намагався її врівноважити, але не завжди переконливо.

Останні розділи книжки утворюють своєрідний епілог, у якому Плугатар ніби озирається на пройдений шлях. «Небажані речі» — це низка жартівливих «я не хотів би»: не хотів би, щоб його книжку критикували ті, хто її не читав, щоб її аркушами завивали товари в крамниці, щоб бідного коня били батогом, бо «той, хто немилосердний до худобини, не є кращий за неї». «Пробуй» — бадьорий заклик не опускати рук, побудований на дитячій пісеньці «Якщо тобі не пощастило перший раз, то пробуй ще раз і ще раз», де лис, бджола, підсніжник і жайворонок по черзі показують, що «від малих ударів валяться великі дуби». «Пам'ятники» — дотепна й водночас глибока бесіда про надгробні написи: «краще дати хліба живим, як каміння мертвим», «краще ласкаве слово живим, як похвала мертвим», а найкращим пам'ятником людини є її добрий характер. І нарешті, «Дуже нерозумні люди» — завершальний розділ, де Плугатар обстоює гідність неосвіченої, але розсудливої праці («мудрість не завжди говорить по-латинськи», «шкаралупа — ніщо, а зерно — все») і закінчує книжку найсерйознішою думкою: справжній нерозумний — той, хто дивиться на схід і захід сонця і не бачить у тому Божої руки, бо «нерозумний сказав у своєму серці: "Нема Бога"». Так книжка, що почалася з насмішки над лінивими, закінчується вже не мораллю, а сповіданням віри в Творця.

Цікавою є й літературна гра, яку Сперджен веде з читачем. Іван Плугатар — не лише оповідач, а й персонаж, що має власну історію: дружину, сина Івана, господаря, на якого він працює, і «нашого проповідника», з яким він радиться. На початку розділу «Думки про думку» Плугатар зізнається, що наступні розділи «можуть бути приписані мені в малій мірі», бо «наш проповідник запрягав коней і держав ручки плуга», а він лише «бив батогом» і додавав приказки, які проповідник назвав «сіллю». Наприкінці розділу «Про доброту й рішучість» він жаліється на «добрих приятелів», які дають йому суперечливі поради щодо стилю, а в «Небажаних речах» сміється з критиків, що «розрізують кілька листків новоотриманої книжки, а потім нюхають ножа». Ці відступи нагадують, що бесіди спершу друкувалися частинами в часописі Сперджена «Меч і кельма» й мали живий зв'язок із читачами, які відповідали авторові листами. Маска Плугатаря дозволяє Спердженові іронізувати й над самим собою — над своєю славою, своїми критиками, своїм проповідницьким пафосом, — і ця самоіронія, мабуть, найпривабливіша риса книжки.

Сама любов Сперджена до приказок не випадкова. Він виріс на пуританській літературі, на Беньяні й на старих англійських збірках народної мудрості, а наприкінці життя склав і власну велику збірку прислів'їв із коментарями — «Сільнички». Для нього приказка була не прикрасою, а формою вчення, спорідненою з біблійною Книгою Приповістей, на яку Плугатар посилається постійно: «Соломон говорить нам», «як говорить стара книга», «згідно твердження Соломона». У цьому сенсі «Бесіди Івана Плугатаря» можна читати як своєрідний народний коментар до Приповістей — не текстуальний, а життєвий: те, що Соломон каже про ледаря, плітки, поруку за чужий борг чи добру жінку, Плугатар переказує мовою англійського села. Звідси й характерна риса книжки: її мораль майже завжди має біблійне коріння, навіть там, де посилання на Писання немає.

Яке ж місце в цій книжці займає Євангеліє? На перший погляд — скромне. Більшість сторінок присвячено здоровому глузду, праці й чесноті, і можна було б подумати, що перед нами просто моралізаторська книжка в дусі «самодопомоги», де віра є лише тлом. Але уважне читання показує інше. Майже кожна бесіда, навіть найжартівливіша, закінчується зверненням до Бога. Розділ «Потрібно мати завжди відкриті очі», після десятків порад про обережність із людьми, завершується закликом шукати мудрості «в наймудрішого Учителя, Господа Ісуса Христа»: «Ви можете слідувати за Христом із закритими очима, але якщо інші хочуть вами керувати, то майте відкриті всі очі». Розділ «Помилки», що починається з гумористичного каталогу людських недоліків, приходить до думки, що, «не зважаючи на всі наші промахи, Бог не перестає нас любити, якщо ми віруємо в Його Сина». Розділ «Надія» після сатиричних портретів сангвініка, що «рахує курчат до їх виводу», і небожа, що чекає спадщини, підноситься до виразно протестантського визнання: підставою надії на вічне життя «не є апостол Петро, як твердить папа, не святі тайни», а «тільки заслуги Господа Ісуса Христа». Розділ «Думки про думку» нагадує, що думки, хоч і «вільні від податку», не «вільні від пекла», і що на останньому суді ми відповідатимемо й за них. А в розділі «Вказівки для успіху» практичні поради про торгівлю закінчуються словами про те, що «давання — це правдиве надбання» і що «позичати Богові — це завжди капіталовкладання». Отже, мораль Івана Плугатаря свідомо поставлена в євангельську рамку: чесноти, яких він навчає, — не шлях до спасіння, а плід життя, що вже стоїть на Христі. Сперджен сам застерігає: «Я не хочу стати проповідником і забирати в нього хліб», — і саме тому залишає богословські висновки короткими, як підпис наприкінці листа.

Така побудова має очевидну перевагу: вона робить книжку доступною для тих, хто ніколи не відкрив би збірки проповідей. Вікторіанський робітник, що прийшов у Табернакл послухати знаменитого проповідника, а вдома читав «Бесіди Івана Плугатаря», отримував ту саму науку в двох регістрах — урочистому й домашньому. Для сучасного пастора книжка цінна як зразок того, як говорити про моральні питання мовою слухача, з гумором і без зверхності, як вибудовувати образ із щоденного досвіду. Але є й ризик, про який варто сказати прямо: коли практична мудрість займає дев'ять десятих тексту, а Євангеліє — одну десяту, легко прочитати книжку як підтвердження того, що християнство — це насамперед працьовитість, тверезість і ощадливість. Сперджен, безперечно, так не думав, і його проповіді свідчать про протилежне; але «Бесіди» самі по собі не дають повної картини його богослов'я й не повинні бути першою книжкою, з якої читач знайомиться зі Спердженом-проповідником благодаті.

Окремої уваги заслуговує український переклад. Д. Марійчук переклав книжку живою, народною мовою західноукраїнської діаспори середини XX століття, і це надає їй своєрідного колориту, який сьогодні сприймається вже як документ епохи. Читач зустріне тут «анґлійську», «свойого» й «мойого», «довг» замість «борг», «опінію», «перфектно», «фарму», «респектує», «сальони», «рятунковий човен» — суміш галицьких рис, полонізмів і англіцизмів, характерну для українців Канади, США й Аргентини. Перекладач і видавці не лише переклали, а й частково адаптували текст до свого читача: у розділі «Довг» олівець коштує «5 центів», а борг може вирости до «тисячі долярів»; у «Домі» на столі «шипить самовар», а наприкінці розділу вміщено український вірш «В своїй хаті — своя правда…» за підписом «М. П.», якого, очевидно, немає в англійському оригіналі. Деякі приказки передано дослівно, і вони звучать незвично: «шовкові торбинки не роблять зо свинських ушей», «не садовіть кота на козла», «вода в решето». Інші, навпаки, знайшли вдалі українські відповідники: «робити з мухи слона», «народилися в сорочці», «всюди добре, а вдома найкраще». Синтаксис місцями важкий і калькований з англійської («як щоб рільники обробляли тільки кращий ґрунт, то вони скоро були б без праці»), у віршованих вставках рима часто вимушена. Проте загальне враження від перекладу — щире й тепле; він передає головне — інтонацію старого хлібороба, що говорить з сусідами без пихи й без поспіху.

Ще одна деталь вартує уваги. Окрім центів і долярів, у тексті трапляються «десятини», «самовар» і навіть «десять карбованців на тиждень», на які робітник мусить утримати сімох дітей. Ці реалії навряд чи могли з'явитися в перекладі безпосередньо з англійської; можливо, перекладач, крім оригіналу, користувався й тим самим російським перекладом, про який згадують видавці, або ж свідомо наближав текст до досвіду читачів, що виросли в Російській імперії чи Радянському Союзі. Як би там не було, ці дрібниці роблять книжку ще й пам'яткою того, як живий текст мандрував між мовами й континентами, обростаючи на кожному етапі новими подробицями.

Порівняння з російським виданням «Бесіди Ивана Пахаря» (Одеса, 2000), що вже є в бібліотеці «Есхатосу», показує, наскільки по-різному перекладачі розуміли деякі заголовки й акценти. Там, де український текст має «Довг», «Доля людини», «Вказівки для успіху», «Переборщення», «Дуже нерозумні люди», російський дає «Долги», «Конченые люди», «Как преодолевать препятствия», «Вранье», «О невеждах». Ці розбіжності не завжди означають, що один переклад точніший за другий: обидва йдуть від одного оригіналу, але по-різному розставляють наголоси. Для дослідника перекладу Сперджена у східнослов'янському світі зіставлення двох версій може бути окремою цікавою темою, а для пастора, що проповідує двома мовами, — практичною підмогою.

Варто також сказати кілька слів про те, якою ця книжка постає перед сучасним читачем. По-перше, вона дуже англійська й дуже сільська: орання, молотарки, жорна, ярмарки, корчми, шинкарі, сквайри й батраки — це світ, якого вже немає. Проте моральні ситуації, які описує Плугатар, напрочуд упізнавані: людина, що живе в борг, щоб виглядати заможною; «експерт», що знає все про проповідь, але не вміє слухати; приятель, чия дружба «проявляється в буфеті»; хвалько, у якого «всі качки — лебеді»; сусід, який «накрив криницю тоді, коли втопилася його дитина». Сперджен пише про вічні типи, лише вбрані в одяг його часу. По-друге, книжка невимушено поєднує гумор із серйозністю, і цей гумор — не прикраса, а метод: автор сам визнає, що «бути дуже поважним — не завжди корисне». Для української євангельської традиції, яка часто схилялася до урочистого, «високого» стилю, такий приклад має неабияку цінність. По-третє, книжка показує, що проповідник може і повинен говорити про буденні речі — гроші, працю, стосунки в родині, плітки в громаді, — і що такі розмови не принижують Євангелія, а навпаки, показують, що віра стосується всього життя.

Варто наголосити й на тому, що книжка зовсім не наївна в психологічному сенсі. За простотою мови ховається точне спостереження людських слабкостей: самоошуканості того, хто «рахує курчат до їх виводу»; дріб'язкової гордості того, хто хвалиться, що його син — «дійсне чудо природи»; страху, що змушує людину «вити з вовками і бекати з вівцями»; лінощів, які завжди знаходять благочестиве виправдання й «складають вину на Бога». Сперджен не моралізує здалека, а говорить як той, хто сам упізнає ці риси в собі: «Найбільше стережіться самих себе; найбільший ворог знаходиться в нас самих». Саме ця нота самопізнання й робить «Бесіди» християнською книжкою в глибшому сенсі, ніж просто збірка корисних порад.

Є, звичайно, і слабкі місця, про які чесний відгук не може змовчати. Деякі розділи майже цілком складаються з переліку приказок без внутрішнього руху, і їх важко читати поспіль. Окремі поради відбивають соціальні уявлення свого часу — наприклад, повчання молодим людям «бути довше залежними від когось, поки не заощадите», або загальна підозріливість до бідних, що не хочуть працювати, яка іноді межує з суворістю, мало сумісною з євангельським милосердям; щоправда, сам Сперджен прямо розрізняє бідність і лінощі: «кожен повинен запастись терпеливістю і співчуттям до бідноти, але для лінощів — тільки добрим батогом». Полемічні випади проти католицизму й ритуалізму мають сенс лише в історичному контексті й можуть відштовхнути читача, незнайомого з англійськими суперечками XIX століття. Нарешті, гумор щодо жінок, попри всі застереження автора, місцями лишається грубуватим. Усе це не скасовує цінності книжки, але вимагає від читача історичного такту й уміння відрізняти суть від одягу епохи.

Для бібліотеки «Есхатосу» це видання має і власне значення. Це рідкісна діаспорна книжка, якої майже не знайти в українських бібліотеках, і водночас — свідчення про те, як українські баптисти й євангельські християни за океаном прагнули дати своїм громадам добру християнську літературу рідною мовою, часом власним коштом і з залученням друкарень у найнесподіваніших місцях. Нинішнє електронне видання відновлене з паперового примірника: сторінки очищено й вирівняно, текстовий шар повністю звірено з оригіналом, тож у PDF можна шукати, а EPUB зручно читати на будь-якому пристрої, зокрема зі збільшеним шрифтом або за допомогою синтезатора мовлення. Бібліотечний штамп, що стояв на звороті титульного аркуша, прибрано; правопис і лексика перекладу збережені такими, як у виданні 1964 року, без осучаснення, бо саме вони становлять частину історичної цінності книжки.

Корисно прочитати «Бесіди Івана Плугатаря» й у ширшому контексті творчості Сперджена. Розділи про зовнішність проповідника та про парафіяльних критиків перегукуються з його знаменитими «Лекціями моїм студентам», де він так само дотепно й без сентиментальності повчає майбутніх пасторів про голос, жести, манери на кафедрі й небезпеку самозамилування. Розділи про довги, витрати й працю відгукуються в численних проповідях Сперджена на тексти з Приповістей, а глибока особиста нота розділу «Доля людини» — у тому, що сам він пережив і наклепи, і хвороби, і катастрофу 1856 року в мюзик-холі Суррейських садів (Surrey Gardens), коли під час його проповіді через фальшивий крик «Пожежа!» в тисняві загинули люди, а газети звинувачували його в усьому. Тому заклик Плугатаря не бити того, хто впав, і не «доливати води» тому, хто тоне, звучить не як абстрактна мораль, а як слово людини, яка знала ціну людському осудові. У цьому світлі навіть найпростіші приказки книжки набувають біографічної глибини.

Для практичного вжитку книжка дає чимало. Учитель недільної школи може взяти будь-який розділ як основу для розмови з підлітками про гроші, працю чи плітки, бо короткі, яскраві приказки легко запам'ятовуються й добре провокують обговорення: чи справді «хто позичає, той нарікає»? чи завжди «тихі води найглибші»? Пастор знайде тут готові ілюстрації до проповіді на Приповісті, Послання Якова чи Нагірну проповідь — від образу «ковальського міха, яким диявол роздуває полум'я ворожнечі» до образу «рятункового човна» правдивої віри, яка потрібна саме в бурю. Для служіння в сім'ї та для душпастирських розмов з молодими подружжями корисні розділи «Дім» і «Добре слово для жінок», якщо читати їх критично й з поправкою на час. А для родинного читання книжка добра тим, що її розділи короткі й закінчені, їх легко читати вголос, і вони однаково зрозумілі дорослим і дітям старшого віку.

Кому можна рекомендувати «Бесіди Івана Плугатаря»? Насамперед проповідникам і вчителям недільних шкіл, які шукають образів і прикладів для розмови про працю, гроші, родину й стосунки в громаді. Книжка дає невичерпний запас приказок і порівнянь, які легко «пересадити» в живу проповідь, і водночас показує, як поєднувати гумор із серйозною наукою. Вона корисна й молодим служителям — розділи про зовнішність проповідника та «релігійних балакунів» звучать актуально й сьогодні, якщо відкинути деталі вікторіанського вбрання. Нарешті, вона цікава всім, хто вивчає історію українського протестантизму в діаспорі та історію перекладу Сперджена слов'янськими мовами. А пересічний читач знайде в ній просту, добру й часто дуже смішну книжку, яку можна читати по одному розділу ввечері, — як і задумував автор, що писав для людей, які після важкого дня праці сідали біля вогню.

Отже, «Бесіди Івана Плугатаря» — це не вершина богословської думки Сперджена, але важливе свідчення про нього як про пастора, що вмів говорити мовою простої людини й вірив, що «правда остається правдою, хоч би вона була одягнута в домашнє лахміття». Український переклад 1964 року зберіг головне — інтонацію, гумор і щиру моральну серйозність оригіналу, — додавши до них колорит діаспорної мови, яку сьогодні читаєш як живу пам'ять про покоління, що збудувало українські євангельські громади по той бік океану. Читати цю книжку варто з усмішкою, з олівцем у руці й з історичною тверезістю: тоді за кожною приказкою Плугатаря проступить те, заради чого вона була сказана, — заклик жити чесно, працьовито й мирно перед лицем Бога, Який, за словами автора, «говорить до мене з усякої квітки, сміється до мене з усякої зорі» і Якого не бачить лише той, хто сам заплющив очі.

Оцените публикацию:
—/5 (0)

Комментарии

Пока нет комментариев. Будьте первым!