Степовик - Християнство Тараса Шевченка

Книга Дмитра Степовика «Християнство Тараса Шевченка» постала на перетині двох ювілеїв — двохсотліття від дня народження поета 2014 року і майже двохсотрічної суперечки про те, ким насправді був автор «Кобзаря» у своєму ставленні до Бога, Церкви й віри. Ця суперечка, як показує автор уже в передмові з характерною назвою «Один переслідуваний християнин імперії», ніколи не була суто академічною: вона щоразу мала політичне вістря, спрямоване або на применшення, або на привласнення постаті Шевченка різними ідеологічними таборами. Степовик, професійний мистецтвознавець, знавець історії ікони і візантології, а не богослов-догматик за освітою, береться за тему, яку сам називає майже не опрацьованою в шевченкознавстві, і будує свою розвідку не як послідовний біографічний наратив, а як серію тематичних нарисів, кожен з яких доводить одну грань тієї самої тези: релігійність Шевченка була не літературною позою і не наслідком горя, а органічною, глибоко вкоріненою в дитинстві рисою його особистості, яка визначала його поетику, його етику і його політичну позицію.

Контекст, у якому книга ставить своє головне питання, окреслений автором вельми широко — від Переяславської угоди 1654 року до ліквідації Києво-Могилянської академії 1819 року, коли, як наголошує Степовик, «неволя Тараса Шевченка зроджувалася вже більш як за століття перед його народженням». Такий розлогий історичний вступ потрібен авторові не для тла, а для того, щоб від самого початку розвести дві речі, які в шевченкознавстві XIX–XX століть постійно плуталися: православ'я як богословську й обрядову традицію та «московське православ'я» як історичний феномен зрощення Церкви з абсолютистською державою, що Степовик послідовно, у богословських термінах, називає цезаропапізмом. Це розрізнення — по суті методологічний стрижень усієї книги: там, де Шевченко критикує п'яних священиків, синодальну бюрократію чи ідеологічну формулу «православіє, самодержавіє і народність», він, за Степовиком, критикує не християнство і не Церкву як таку, а її спотворення владою; там, де він звертається до Бога з гіркими, на позір богозвинувачувальними запитаннями, він продовжує біблійну традицію Йова та псалмоспівців, а не бунтує проти віри.

Головний виклик, який ставить перед собою автор, сформульований уже в другому розділі, «Віра Шевченка: деякі контроверсії»: як пояснити, що той самий поет одночасно оголошувався і «богохульником» з боку архиєпископа Никона та інших представників Російської Православної Церкви, і зразковим «атеїстом-революціонером-демократом» з боку радянського шевченкознавства, яке навіть у поважному «Шевченківському словнику» стверджувало, буцімто Шевченко «показував, що релігія і церква є розсадниками мракобісся». Метод аргументації Степовика тут — послідовне зіставлення протилежних інтерпретаційних таборів і показ того, що обидва вони спотворюють текст в ім'я власної ідеології. Показовим є пасаж про рецепцію Шевченка представниками «зарубіжної» Російської Православної Церкви — протоієрея Іоанна Чернавіна, чия брошура «Тарас Шевченко и его религиозно-политические идеальї» (Нью-Йорк, 1941) була перевидана вже в 2002 році московським видавництвом Крутицького подвір'я і масово завезена в Україну; Степовик використовує цей приклад, щоб показати спадкоємність шевченкофобської риторики від дореволюційних чорносотенців до сучасної йому церковної публіцистики. Водночас автор наводить протилежний ряд свідчень — митрополита Іларіона Огієнка, який написав сімнадцять статей про релігійність Шевченка і стверджував, що «більшість Шевченкової науки можна повторювати в церкві на проповідях», та митрополита Василя Липківського, чиї проповіді про релігійність Шевченка та про образ Богородиці в поемі «Марія» цитуються розлого й із замилуванням.

Важливою бічною лінією другого розділу є порівняння Шевченка з Григорієм Сковородою: автор наголошує, що обидва мислителі йшли до Бога не через конфесійну приналежність, а через євангельську інтуїцію, і що ще підлітком Тарас читав псалми зі збірки «Сад Божественних пісень», сидячи в бур'янах рідного села. Ця паралель дозволяє авторові пояснити те, що інакше здавалося би суперечністю: різку критику Шевченком «формального християнства» священиків і водночас його теплу, майже побожну повагу до простих людей різних конфесій — польських католиків-повстанців на засланні, казахів і туркменів-мусульман, старообрядців-безпоповців, які, зустрівши бородатого Тараса в аральській експедиції, прийняли його за «свого» і навіть цілували йому руки. У цьому ж розділі детально відновлено дискусію про справжнє родове прізвище поета — Грушівський чи Шевченко — і про сумнівне твердження отця Семена Посіка, що Тараса хрестили за греко-католицьким обрядом; Степовик не заперечує документальних фактів, але наполягає, що для самого поета конфесійна метрика важила значно менше, ніж живий досвід віри, набутий у православному храмі, де він молився все свідоме життя.

Третій розділ, «Свідчення Шевченкової віри в Бога», є найбільш «біографічним» у книзі: тут автор детально відновлює релігійне формування Тараса-сироти — вплив матері, яка навчила його основних молитов перед смертю, батька Григорія, який любив переказувати житія святих, і особливо священика Григорія Кошиця, який, за словами сучасників, замінив підлітку рідного батька. Степовик наводить пророчі, на його думку, слова батька перед смертю: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба… З нього буде або щось дуже добре, або велике ледащо» — і читає цю фразу як передбачення або величі, або духовного падіння, тим часом як історія показала здійснення першого. Тут-таки автор детально, з посиланням на дослідження народної ікони Звенигородщини, відновлює малознану сторінку біографії Шевченка-іконописця: як юного Тараса дяки-богомази навчали розтирати фарби й готувати левкас у сусідніх селах, як сформувалася його рання естетика на основі народного, а не «псевдовізантійського» іконопису, і як ця «суздальщина» — так Шевченко зневажливо називав канонізовані московські ікони — стала для нього довічним символом фальшивого, обрядового християнства на відміну від живого.

Четвертий розділ, «Шевченко і московське православ'я», є, мабуть, найбільш публіцистично загостреним у книзі і водночас найбільш багатим на прямі цитати з щоденника поета. Степовик докладно аналізує запис Шевченка про відвідання богослужіння в Нижньому Новгороді по дорозі із заслання, коли поет із жахом описав п'яних священиків і «якесь неоковирне чудовисько», намальоване на іконній дошці, і сам собі поставив запитання: «Де ж християнки? Де християни?». Автор пов'язує цю сцену з цитатою з пророка Єремії про марність зовнішньої обрядовості без внутрішньої правди і формулює тезу, яка проходить крізь увесь розділ: Шевченко засуджував не православ'я як віру, а цезаропапістську деформацію Церкви, коли, за формулюванням 42-ї статті Основних законів імперії, сам імператор оголошувався «верховним захисником і оберігачем догматів віри». Тут наведено вражаючий за одвертістю щоденниковий запис про безглузде й жорстоке побутування «христолюбивого воїнства» в Новопетровському укріпленні — офіцерське й солдатське пияцтво, знущання, відсутність будь-якого морального виховання — і паралель, яку проводить сам Шевченко між карою, що йому призначив цар Микола I, забороняючи писати й малювати, та значно м'якшою карою, яку язичницький імператор Август колись призначив поетові Назону, не позбавивши того права творити. Ця паралель, на думку Степовика, є ключем до розуміння того, чому саме образ «нехристиянської імперії, яка називає себе християнською», настільки болісно й послідовно поставав у творчості поета.

Особливу увагу в цьому розділі приділено ідеологічній формулі міністра народної освіти Сергія Уварова «православіє, самодержавіє і народність», у якій, за спостереженням автора, слово «православ'я» стоїть першим лише граматично, а насправді й воно, і «народність» цілковито підпорядковані самодержавству. Степовик паралельно вибудовує історичний екскурс у падіння Візантії, цитуючи німецького історика про те, що константинопольські урядовці воліли бачити в столиці «турецький тюрбан», аніж «папську митру», — і робить із цього висновок, що цезаропапізм московського зразка є прямим спадкоємцем візантійської хвороби, коли обрядова пишність і державна лояльність підмінили живу євангельську любов. Не менш промовистим є наведений автором щоденниковий запис Шевченка про «благочестивних уральців», які «нашому братові, нерозкольникові, води напитися не дадуть», — цитата, якою автор ілюструє, наскільки глибоко московське православ'я було перейняте не християнською, а язичницько-обрядовою свідомістю навіть на побутовому рівні, задовго до будь-якого богословського аналізу.

П'ятий розділ, «Прослава Бога у Шевченковім “Кобзарі”», переходить від біографічного та полемічного регістру до аналізу поетичних текстів раннього періоду — балад «Причинна», «Тополя», поеми «Катерина» і, найдетальніше, роману-поеми «Гайдамаки». Тут Степовик обстоює тезу, яку багато літературознавців формулювали й раніше, але яку авторові важливо підпорядкувати богословській рамці: Шевченко ніде не виправдовує кривавих методів гайдамацького повстання, а, навпаки, зображує Коліївщину як трагедію взаємного гріха — і польсько-єврейського, і українсько-повстанського, — породжену порушенням заповідей Божих з обох сторін, насамперед заповідей про заздрість, крадіжку й перелюб. Автор наводить власне свідчення Шевченка перед поляком Броніславом Залеським про те, що він «жалкує за своїх “Гайдамаків”», аби показати: емоційна ідентифікація поета з повстанцями («я ж рідний внук одного з гайдамаків») не переростала в моральне схвалення насильства. У цьому ж розділі детально розгорнута євангельська паралель — образ Ісуса, який гнівається на фарисеїв і називає їх «родом гадючим» — покликана довести, що біблійний Христос не був лише «люблячим і милостивим», а мав і критичний, викривальний вимір, який Шевченко, на думку автора, свідомо успадкував у своїй громадянській поезії.

Шостий розділ, «Блаженний чоловік», присвячений перекладам-переспівам псалмів 1845 року і будується на детальному філологічному зіставленні кількох українських перекладів Псалтиря з Шевченковим варіантом першого псалма. Автор нагадує зворушливий факт: майбутній перекладач псалмів у дитинстві читав Псалтир на похоронах у рідному селі за платню у формі книша й п'яти копійок, а тепер, у зрілому віці, дає цій книзі нове поетичне життя рідною мовою.

Сьомий розділ, «Молитви з неволі», є, мабуть, композиційним серцем книги, оскільки саме тут аналізується найбільший масив невільничих творів, написаних у «захалявній книжечці» на засланні, — від вірша «Іржавець» із мотивом чудотворної ікони Богородиці, яка «поставленому в мурованім храмі… й досі плаче за козаками», до поеми «Чернець» про покаяння полковника Семена Палія. Тут Степовик уперше в шевченкознавстві настільки докладно (спираючись на архівні розвідки волинського краєзнавця Володимира Рожка) відновлює факти реставраційної та іконописної діяльності Шевченка під час його служби в Київській археографічній комісії 1845–1847 років — домальовування ікони святого Миколая в селі Вербка, ікони Богородиці Одигітрії в Секуні і повне написання ікони Богородиці для каплиці в Туричанах, знищеної вже в радянський час. Автор наводить пряму паралель між покаянними псалмами Давида і невільничим віршем Шевченка «А. О. Козачковському», зіставляючи рядок «Ще прийдуть думи. Розіб'ють на стократ серце» з шостим псалмом «Змучився я від стогнання свого… сльозами своїми окроплюю ложе своє», щоби показати структурну, а не лише емоційну спорідненість поетики Шевченка з біблійною традицією плачу.

Восьмий розділ, «Пресвітлий рай», аналізує твори останніх років заслання і перших місяців волі — насамперед поему «Неофіти», написану за чотири дні в грудні 1857 року, і присвячений їй докладний переказ історії матері-римлянки, чий син Алкід через проповідь апостола Петра навертається з язичницької розпусти до християнського мучеництва. Степовик читає цю поему як приховану автобіографічну алегорію, у якій образ жорстокого імператора Нерона прозоро натякає на нещодавно померлого царя Миколу I, а сам автор цитує рядки з поеми — «О Пероне! Пероне лютий! Божий суд, правдивий, наглий, серед шляху тебе осудить» — як приклад того, наскільки відкрито Шевченко ототожнював язичницький Рим з сучасною йому імперією. Тут-таки детально розглядається образ Богородиці у вступному гимні до «Неофітів» («Благословенная в женах Святая праведная Мати») і робиться спостереження про наскрізний для всієї творчості Шевченка мотив страждущої жінки — від ранньої «Причинної» до передсмертного вірша «Чи не покинуть нам, небого».

Дев'ятий розділ, «Святі пророки», зосереджений на біблійних пророчих текстах — Плачі Єремії, історії пророка Самуїла й царя Саула — і на тому, як Шевченко у віршах «Пророк» і «Саул» переносить біблійну колізію «пророк проти царя» на власний історичний матеріал, викриваючи фіктивність сакрального походження монархічної влади взагалі, незалежно від того, йдеться про Саула, Давида чи Романових. Показовим є детальний аналіз того, як Шевченко в поемі «Саул» не милує навіть біблійного Давида, автора псалмів, нагадуючи, що цар-псалмоспівець був водночас «перелюбником і вбивцею», — тонкий богословський нюанс, який Степовик формулює як принципову для Шевченка різницю між засудженням гріха і засудженням грішника, здатного покаятися. Автор простежує цю тезу й у переспіві одинадцятого псалма 1859 року, де Шевченко, услід за Давидом, звертається до Бога з проханням «скувати лукавії уста» неправедних і водночас висловлює непохитну віру в охоронну силу слова: «Я на сторожі коло їх поставлю слово» — рядок, який Степовик тлумачить як особисте творче кредо поета, що усвідомлював пророчу функцію власної поезії задовго до остаточного визнання цієї функції шевченкознавством.

Десятий розділ, «Милостивий батько і блудний син», який дав книзі одну з найбагатших ілюстративних частин, присвячений малярській спадщині Шевченка на біблійні теми — студентським малюнкам «Мойсей видобуває воду зі скелі», «Жертвоприношення Авраама», втраченому ескізу «Єзекиїль на полі, всіяному кістками» — і містить докладну мистецтвознавчу експертизу однієї конкретної сепії, знайденої автором 1990 року в приватній колекції у Філадельфії, з описом її провенансу через архів Академії мистецтв, колекцію Адріана Прахова, київський антикварний ринок часів Другої світової війни і, зрештою, українську діаспору в США. Ця глава найяскравіше показує фахову перевагу автора-мистецтвознавця: тут аналіз композиції, кольору сепії й перспективи ведеться на рівні, недосяжному для звичайного літературознавця.

Післямова «Бог і Україна» синтезує всі попередні розділи навколо питання про те, що для Шевченка первинне — любов до Бога чи любов до України, і, обстоюючи богословське поняття «етнофілітизму» (любові до свого народу), автор доводить, що ці дві любові в душі поета не конкурували, а взаємно посилювалися: «через сукупність благ, які дає Вітчизна, досконаліше пізнається Бог». Тут-таки Степовик уперше прямо порушує конфесійне питання — до якої з історичних Церков міг би належати Шевченко сьогодні — і, посилаючись на сучасного дослідника, доходить висновку, що поет був і залишається «добрим братом усіх, хто щиро визнає словом і ділом євангельську православну віру у Триєдиного Бога», незалежно від конфесійних кордонів.

Серед численних цитат, якими рясніє книга, варто виокремити кілька, що найточніше передають богословський нерв усього дослідження. Це рядки з поеми «Кавказ»: «За кого ж Ти розіп'явся, Христе, Сине Божий? За нас добрих, чи за слово істини… чи, може, щоб ми з Тебе насміялись?» — приклад тієї «контроверсійної» риторики, яку Степовик наполегливо тлумачить не як богоборство, а як продовження біблійної традиції запитань до Бога, властивої і Йову, і пророкам. Це слова з листа до Анастасії Толстої 1857 року: «Тепер я відчуваю себе якщо і недосконалим, то принаймні бездоганним християнином. Наче золото з вогню, наче немовлятко з купелі, я виходжу тепер з похмурого чистилища» — рідкісне пряме самосвідчення поета про власний духовний досвід. Це вірш «Ну що б, здавалося, слова… Знать, од Бога і голос той, і ті слова ідуть меж люди!» — програмна теза про боговстановлену природу поетичного слова. Це рядок з переспіву пророка Ісаї — «прорветься слово, як вода» — доданий Шевченком до біблійного тексту і прочитаний автором як образ довгоочікуваної свободи мови й слова для колонізованого народу. І, нарешті, рядки з «Молитви»: «Мені ж, мій Боже, на землі подай любов, сердечний рай! І більш нічого не давай!» — своєрідний підсумок усієї духовної програми Шевченка, яким Степовик завершує свій аналіз.

Окрему цінність книзі надає розлогий додаток «Шевченкознавці про християнську віру Тараса Шевченка», у якому зібрано уривки зі студій і проповідей українських діаспорних інтелектуалів і духовних осіб першої половини та середини XX століття — Миколи Гнатишака, Василя Завітневича, Дмитра Бучинського, Володимира Яніва, Богдана Лепкого, отця Степана Ярмуся, Богдана Стебельського, отця Ігоря Царя й отця Михайла Шевченківа, який переказує переказ про те, що митрополит Андрей Шептицький молився за Тараса Шевченка. Цей додаток виконує подвійну функцію: з одного боку, він документує сáму традицію діаспорного «богословського шевченкознавства», яка в радянській Україні була практично недоступною і про яку сьогоднішній читач може взагалі не знати; з другого боку, він певним чином компенсує монологічність основного тексту книги, бо дає змогу почути голоси кількох різних авторів, які, хоч і однодумці Степовика в головній тезі, усе ж по-своєму нюансують питання Шевченкової віри — хтось наголошує на аскетичному вимірі його терпіння, хтось на пророчому голосі, хтось на суто літературній майстерності релігійних образів. Наявність англомовного «Summary» наприкінці основного тексту — не проста формальність, а знак того, що книга свідомо адресована й діаспорній та іноземній аудиторії, для якої питання «чи був Шевченко християнином» також мало полемічну історію в англомовному шевченкознавстві XX століття.

Аудиторія, якій адресована ця книга, окреслена вже в короткій анотації на титульному розвороті: шевченкознавці, культурологи й «усі, хто любить нашого Великого Кобзаря». Проте характер аргументації — з великою кількістю прямих богословських посилань, аналізом догматичних тонкощів цезаропапізму, порівняннями з історією Візантії та детальним знанням літургійної практики — робить книгу значно ціннішою для вужчого кола читачів: студентів богословських навчальних закладів і духовних семінарій, викладачів історії Церкви, священиків, які готують проповіді на шевченківську тематику (сам автор із жалем цитує зауваження митрополита Іларіона Огієнка про те, що духовенство надто рідко цитує «Кобзар» із амвона), а також дослідників української літератури, які цікавляться релігійним підтекстом класичної спадщини. Мистецтвознавці й музейні працівники знайдуть особливу цінність у розділах про іконописну діяльність Шевченка — тему, яку сам автор справедливо вважає майже не дослідженою; для них розділи «Молитви з неволі» і «Милостивий батько і блудний син» становлять окрему самостійну наукову вартість незалежно від богословської рамки всієї книги, оскільки містять первинну атрибуцію й опис конкретних пам'яток — ікон у Вербці, Секуні й Туричанах, сепії «Мойсей видобуває воду зі скелі» з філадельфійської колекції, — які в жодному іншому загальнодоступному виданні так докладно не описані. Водночас пересічному читачеві, не обтяженому фаховим інтересом до богослов'я чи мистецтвознавства, місцями доведеться долати щільність цитат і довгі полемічні пасажі, адресовані радше опонентам автора в наукових дискусіях, ніж широкій публіці.

Найбільша сила книги — у сумлінності джерельної роботи. Степовик не обмежується переказом уже відомих тез про релігійність Шевченка, а щоразу підпирає їх прямими цитатами з щоденника, листів, автобіографії та спогадів майже сотні сучасників поета, ретельно датуючи кожен документ і зазначаючи обставини його появи. Особливо цінним є внесок автора саме як мистецтвознавця: розділи про народну ікону Звенигородщини, про домальовані Шевченком ікони на Волині й про сепію з приватної філадельфійської колекції — це справді нова інформація, яка виводить дослідження релігійності поета за межі суто текстологічного аналізу його творів і вписує в контекст його професійної мистецької біографії. Це переконливо доводить головну тезу книги: Шевченкове християнство не було абстрактним літературним мотивом, а виявлялося в конкретній практичній діяльності — реставрації ікон, зацікавленні церковною археологією, глибокому знанні літургійних текстів. Не менш вартісним є прагнення автора розрізняти православ'я як богословську традицію і «московське православ'я» як історичний інструмент імперської політики — розрізнення, яке дозволяє зняти з Шевченка звинувачення в антицерковності, водночас пояснюючи джерело його гострої критики конкретних церковних інституцій. Нарешті, авторська начитаність у патристиці, історії Візантії та біблеїстиці дає йому змогу вписувати окремі рядки Шевченкових творів у широкий контекст християнської традиції — від Плачу Єремії до Першого Вселенського собору — так, що читач бачить не лише українського поета, а учасника багатовікової християнської культурної розмови.

Водночас книга не позбавлена й вад, які варто зазначити з тією ж прямотою, з якою автор ставить свої тези. По-перше, полемічний запал, спрямований проти московського православ'я, шевченкофобських публікацій і радянського літературознавства, часом переростає у публіцистичну риторику, яка межує з політичною інвективою і послаблює суто богословську переконливість аргументації: сторінки, присвячені викриттю сучасних авторові церковних і політичних супротивників (наприклад, розлогий екскурс у передісторію перевидання брошури протоієрея Чернавіна видавництвом Крутицького подвір'я 2002 року), хоч і документально обґрунтовані, більше нагадують памфлет, ніж академічне дослідження, і можуть викликати підозру в тенденційності навіть у читача, який загалом поділяє історичну оцінку автора. По-друге, метод книги — переважно ілюстративний, а не аналітичний: автор здебільшого добирає цитати й факти, які підтверджують заздалегідь сформульовану тезу про Шевченкову православність, тоді як контраргументи представників «атеїстичної» чи «критичної» школи шевченкознавства розглядаються переважно як здогади, що підлягають спростуванню, а не як самостійні дослідницькі позиції, варті серйозного діалогу. Найпоказовіший приклад цього — розділ про поему «Гайдамаки», де автор переконливо доводить відсутність морального схвалення насильства з боку Шевченка, але майже не заглиблюється в те, чому саме образ кривавого повстання так довго й наполегливо цікавив поета, обмежуючись тезою про «духовний гніт» як першопричину. По-третє, богословська категоризація Шевченкової релігійності — «православний, але не в конфесійному, а в більш широкому євангельському сенсі» — лишається дещо розмитою: автор одночасно наполягає на конфесійній «православності» поета за хрещенням і водночас підкреслює його критичне ставлення до РПЦ, симпатію до католиків і протестантську інтонацію в критиці «формального християнства», через що читач, який шукає точної конфесійної відповіді, може відчути певну незавершеність аргументації, яку сам автор, щоправда, визнає, називаючи питання про конфесійну належність Шевченка «наївним і спрощеним». Нарешті, книга майже не порушує питання про можливий психологічний, а не лише богословський вимір Шевченкових «контроверсійних» звернень до Бога — той момент, коли гіркі запитання страдника можуть бути водночас і виявом віри, і симптомом глибокої особистої драми людини, десять років позбавленої права творити; зосереджуючись виключно на біблійних паралелях (Йов, псалмоспівці, пророки), автор недостатньо враховує психологічну складність людського досвіду болю, який не завжди вписується в готову екзегетичну схему. Ці застереження, однак, не применшують головної наукової й духовної цінності праці: вона залишається однією з найдокладніших і найкраще документованих спроб показати релігійний вимір спадщини Шевченка в її цілісності — від дитячого читання Псалтиря до передсмертної молитви про «сердечний рай».

Варто додати ще одне методологічне зауваження, яке стосується вже не змісту, а самого жанру книги. Степовик пише не як стороння дослідницька інстанція, що зважує аргументи «за» і «проти», а як активний учасник тієї самої дискусії, яку описує, — людина, що особисто переживає московське заперечення української церковної і культурної самобутності як триваючу історичну травму, а не як завершений епізод XIX століття. Це надає книзі виразної сучасної актуальності: коли автор пише про Валуєвський і Емський укази, про заборону панахид по Шевченкові 1911 року чи про перейменування УПЦ Київського Патріархату на «неканонічну» церкву, він раз по раз перекидає місток між історією ХІХ століття й церковно-політичними суперечками початку ХХІ століття, зокрема довкола автокефалії Православної Церкви України. Читачеві, що підходить до книги з очікуванням суто історико-літературного дослідження, ця постійна актуалізація може здатися надмірною, проте для розуміння задуму автора вона принципова: Степовик писав не музейний портрет мертвого класика, а живий аргумент у триваючій боротьбі за те, яким має бути образ Шевченка в українській національній і церковній пам'яті напередодні його двохсотліття. Саме ця подвійна природа книги — водночас джерелознавча студія і богословсько-публіцистичний маніфест — становить її найбільшу особливість: читач отримує не нейтральний довідник, а пристрасне свідчення однієї людини про іншу, свідчення, збудоване на солідній документальній основі, але виразно спрямоване до конкретного духовного й національного висновку. Оцінюючи книгу в цій перспективі, слід визнати, що вона досягає поставленої мети: після уважного прочитання важко продовжувати сприймати Шевченка як байдужого до Бога чи ворожого Церкві поета, хоч сама пропонована автором формула його «широкого євангельського православ'я» лишає простір для подальшої богословської й літературознавчої дискусії, яку, зрештою, сам Степовик і запрошує вести — цитуючи в останніх рядках післямови заповіт поета: «Борітеся, поборете! Вам Бог помагає, за вас сила, за вас воля і правда святая!»