Яннарас - Варіації на тему Пісні Пісень

Книга Христоса Яннараса «Варіації на тему Пісні Пісень» належить до тих богословських творів, які майже неможливо адекватно визначити одним жанровим поняттям. Це не коментар до біблійної Пісні Пісень у звичному екзегетичному сенсі, не систематичний трактат про шлюб чи сексуальність, не філософська монографія про любов і навіть не збірка духовних медитацій, хоча риси всіх цих жанрів у ній присутні. Сам Яннарас у розмові, вміщеній у передмові до українського видання, застерігає, що вважає цю книгу радше поетичною, ніж філософською. Це надзвичайно важлива авторська підказка: читати «Варіації» як послідовний доказ низки тез означало б від початку неправильно зрозуміти задум книги. Яннарас створює своєрідну богословську симфонію, в якій біблійні образи, патристична термінологія, феноменологія людського кохання, психоаналітичні мотиви, критика західного християнства, роздуми про шлюб, аскезу, смерть, воскресіння, красу й особу складаються в єдину музичну композицію. Навіть назви розділів — Ouverture, Modulatio, Appoggiatura, Intervallum, Stretto, Ricercare, Reprise, Interlude, Dissonantia, Te Deum та інші — підкреслюють, що перед нами не лінійна аргументація, а варіативне повернення до однієї фундаментальної теми. Українське видання вийшло в Києві у видавництві «Дух і Літера» 1999 року в перекладі С. Говоруна, з передмовою Костянтина Сігова; передмова слушно пов’язує цей текст із ширшою проблематикою Яннараса, насамперед із його трактатом «Особистість і ерос».

Головна проблема книги може бути сформульована так: що означає існувати по-справжньому і чи може досвід людського кохання відкрити нам щось про спосіб існування Бога, про особистість, спасіння і перемогу над смертю? Для Яннараса ерос — не просто сексуальний потяг і навіть не просто романтичне почуття. Це фундаментальна здатність людини виходити за межі автономного «я», екстатично прямувати до Іншого і отримувати своє життя не із замкненої самодостатності, а зі стосунку. Саме тому він пояснює в передмові, що термін «любов» видається йому надто ослабленим сучасним ужитком і часто асоціюється з філантропією чи альтруїзмом, тоді як «ерос» передає радикальніший вимір самоперевершення, зустрічі та кенозису. Одне з найчіткіших формулювань усієї програми книги звучить так: «Взаємини набувають іншої якості, набувають досконалості, коли перетворюються на любов, ерос, еротичний потяг, еротичне поривання». Звідси Яннарас переходить до онтології особи і врешті до Трійці: образ Божий у людині полягає не стільки в якомусь наборі властивостей, скільки в можливості існувати любовно, тобто не мати себе самого джерелом власної повноти. Його полемічною мішенню стає новочасний індивідуалізм cogito, у якому суб’єкт нібито існує спочатку сам по собі, а вже потім вступає у стосунки. Яннарас наполягає на зворотному: особа розкривається саме у відношенні.

Початкова Ouverture вводить цю думку через парадокс невдачі. Кохання, за Яннарасом, ми до кінця пізнаємо не тоді, коли ним володіємо, а тоді, коли втрачаємо його повноту. Кожне справжнє кохання на мить повертає смак раю, але водночас приховує можливість вигнання з нього. Людина переживає незбагненне знання про те, що повнота життя можлива лише у взаємності, у цілковитій самовіддачі, проте її природа постійно спотворює цей потяг, перетворюючи любов на прагнення володіти. Звідси одна з центральних формул книги: «Жити — не значить існувати, а потім, на додаток, любити. Але існувати тільки через те, що любиш, і в міру того, наскільки любиш». Любов для Яннараса не етична прикраса вже готового індивіда, а спосіб самого буття. Гріхопадіння тому можна описати як заміну стосунку привласненням: інший перестає бути даром і перетворюється на об’єкт, потрібний для задоволення мого прагнення до життя. Вигнання з раю в такій перспективі є не зовнішнім покаранням Бога, а «самовигнанням» людини, яка вибрала автономне існування.

У Modulatio ця теза розкривається вже з позитивного боку. Найменший знак взаємності — погляд, усмішка, жест — раптом робить світ іншим. Буденність стає святом, предмети перестають бути просто речами, час і простір набувають іншої якості, тому що все сприймається через присутність коханого. Яннарас чудово передає феноменологію закоханості, коли не просто одна людина здається прекрасною, а через неї оновлюється весь світ. Саме в цьому він бачить аналогію до одкровення: інший стає «місцем», через яке реальність перестає бути безособовою. Проте Appoggiatura негайно вводить дисонанс. Одне невдале слово, один жест, одна невідповідність очікуванню — і екстатична взаємність перетворюється на підрахунок. З’являються «мої права», «твої обов’язки», пам’ять починає накопичувати докази власної правоти. Особливо проникливо Яннарас описує те, як двоє людей можуть страждати одночасно, але кожен бачить тільки власну рану: іншому начебто навіть не дозволено бути скривдженим, бо монополію на страждання привласнило моє «я». Любовна драма тому є не просто психологічною несумісністю; це вияв глибшої боротьби між самовіддачею та самозамкненістю.

Notes de passage продовжує цю лінію, показуючи парадокс людських вимог до любові. Ми прагнемо, щоб інший любив нас безумовно, приймав наші слабкості, першим простягав руку, ніколи не втомлювався, не був байдужим і не змушував нас благати про любов. Але саме цього прагне й інший. Кохання таким чином стає полем зіткнення двох безмежних вимог. Яннарас формулює тут один із найрадикальніших своїх висновків: кохання або взаємно жертовне, або зрештою розбивається. Компроміс і звичка можуть зберегти спільне проживання, але не створити тієї повноти, якої прагне ерос. Звідси виникає спокуса нескінченної зміни партнерів: наступний Інший, здається нам, нарешті любитиме так, як ми потребуємо. Але якщо спосіб нашого існування не змінився, нове кохання відтворює ту саму драму. За зовнішньою романтикою автор бачить майже сизіфову приреченість егоцентризму.

Великий розділ Intervallum переводить розмову з психології кохання безпосередньо в онтологію життя і смерті. Любов і смерть для Яннараса — «близнюки» в тому сенсі, що любов відкриває життя як зв’язок, а егоцентрична автономія демонструє спосіб смерті ще до біологічного вмирання. Він ставить провокаційне питання: якщо наша особистісна неповторність найвиразніше виявляється у стосунку, то де насправді перебуває наше «я» — у біологічній структурі організму чи в неповторному способі відношення до інших? Саме тут Яннарас активно використовує психоаналітичну мову. Первинний зв’язок немовляти з матір’ю стає для нього архетипом життєдайної співвіднесеності: їжа означає не тільки біологічне насичення, але присутність, дотик, голос, ніжність. Відсутність матері водночас відкриває немовляті досвід втрати. На цьому ґрунті формується слово, бажання й суб’єктність: «знак виникає там, де знаходиться Інший». Надалі постать батька розриває замкнену діаду мати-дитина і вводить особу в ширший простір зв’язків. Тут, однак, розділ містить і одне з найбільш проблематичних місць книги — категоричне трактування гомосексуальності як «збочення», побудоване на функціональному зіставленні життєвого та життєдайного. Навіть незалежно від конфесійної позиції читача цей уривок помітно слабший за основну персоналістичну аргументацію Яннараса: складне питання людської сексуальності тут редукується до схеми біологічної функції, а мова автора стає значно менш уважною до тієї неповторності особи, яку він так переконливо захищає в інших частинах книги.

Divertimentio присвячено шлюбу, і саме тут риторика Яннараса навмисно загострюється до межі парадоксу. «Якщо кохання — спосіб існування життя, то шлюб — спосіб існування єства», — пише він. Під «шлюбом» у цьому контексті йдеться передусім про природно-юридичну інституцію, яка розподіляє права, обов’язки і взаємне володіння. Вона може забезпечувати порядок, спадковість, суспільну стабільність і продовження роду, але сама по собі не здатна гарантувати любові. Яннарас читає 1 Кор. 7 як педагогічну поступку природній необхідності й протиставляє юридичне впорядкування шлюбу свободі кенотичної любові. Він також простежує ставлення до сексуальності в стародавніх релігіях та старозавітному законодавстві, намагаючись показати, що християнський прорив полягає не в сакралізації біологічної функції і не в оголошенні її нечистою, а в можливості перетворення природного потягу на особистісну самовіддачу. Ця частина важлива для логіки книги, хоча саме тут проявляється схильність автора будувати надто різкі історичні опозиції між законом і благодаттю, юдаїзмом і християнством, інституцією і життям.

У Promenade parmi les tons voisins Яннарас переходить до безпосередньо христологічного розв’язання. Ні моральний подвиг, ні природні можливості людини не здатні подолати смерть. Кохання може дати передчуття безсмертя, але саме по собі воно залишається в межах смертної природи. Християнська віра відкриває іншу можливість, тому що Бог Сам існує не як абсолютна самодостатність, а як троїсте любовне співбуття. Особливо характерною є фраза: «Слово “Бог” визначає особистісний зв’язок — не об’єктивне поняття». Бог пізнається не так, як пізнається предмет, а так, як пізнається особа: через стосунок, ім’я, звернення і відповідь. Христос є історичним Іменем цього Божого звернення, Женихом людської особи. Тому народження «згори» Яннарас тлумачить як радикальну зміну способу існування: людина перестає черпати свою ідентичність із самодостатності й починає отримувати її з любовного зв’язку з Богом. Одкровення в такій перспективі — це не додавання інформації про трансцендентне, а явлення Особи.

Scherzo навмисно змінює регістр і повертає читача з богословських висот до повсякденності. Яннарас малює нічний краєвид людських осель і розмірковує, що приховується за освітленими вікнами. Зовні можна уявити тепло, вечерю, домашній затишок і подружню близькість, але за ними нерідко стоять виснаження, взаємне відчуження, сексуальна рутина і роки мовчазної образи. Він проводить читача від бідних околиць до заможних будинків і показує, що соціальний статус не звільняє від «взаємної самотності». Цей розділ є одним із літературно найсильніших у книзі: богословська категорія смерті перестає бути абстракцією і втілюється в існуванні двох людей, які живуть разом, але вже не дарують себе одне одному. Вихід Яннарас знову бачить у хресті — добровільному зреченні існування «для себе». Христос не усуває людську смертність зовнішньою силою, а входить у неї любовно, перетворюючи саму смерть на акт віддання Себе Отцеві.

У Stretto автор розглядає нерозривність тілесного і духовного бажання. Він заперечує спроби розкласти кохання на окрему «чисту» духовну частину і підозрілу тілесну домішку. Людина кохає цілісно: поглядом, пам’яттю, уявою, тілом, волею, почуттям. Саме тут Яннарас починає масштабну атаку на християнський моралізм і юридичну казуїстику. Під особливо жорстку критику потрапляють різні форми західної християнської етики — католицькі, кальвіністські, лютеранські, методистські, баптистські, анабаптистські та інші. На його думку, коли мораль починає креслити точні межі допустимого тілесного задоволення, вона часто втрачає головне питання: чи є конкретний вчинок способом стосунку і самопожертви, чи способом використання іншої людини? Межа для Яннараса проходить не між «душевним» і «тілесним», а між зв’язком і не-зв’язком, між самовіддачею та егоцентризмом. Аскеза тому не повинна бути ненавистю до тіла; вона є вправою у звільненні бажання від привласнення, щоб часткове прагнення могло стати всеохопною любов’ю.

Exposition au relatif поглиблює антропологічну сторону аргументу. Розрізнення природи й особи не можна, за Яннарасом, адекватно передати визначеннями; його можна пережити в коханні, коли всі загальні характеристики коханої людини виявляються недостатніми для того, щоб висловити її унікальність. Тут автор наближається до апофатичної антропології: особистість завжди перевищує свою психологію, біологію і соціальну описуваність. Звідси роздуми про воскресіння. Якщо особа не тотожна сукупності природних функцій, то смерть цих функцій не обов’язково означає остаточне зникнення особистісної іншості. Проте Яннарас не намагається перетворити цю надію на раціональний доказ. Вона народжується з досвіду любові й остаточно спирається на воскреслого Христа та життя церковного тіла. Надзвичайно важливим є його переосмислення покаяння і гріха: «Гріх — це не порушення закону, але невдача, похибка і програш, невлучення у ціль безмежного життя». Покаяння відповідно стає не нарцисичним самоосудом, а metanoia — зміною самого способу мислення та існування, переходом від життя для себе до життя як дару.

Comma переносить цю критику на феномен релігійності як такої. Яннарас проводить різку межу між Церквою і «релігією», якщо під останньою розуміти систему індивідуальних переконань, моральних гарантій і культових способів забезпечити собі Божу прихильність. Символом справжнього ставлення до Бога стає для нього євангельська жінка, яка марнотратно виливає миро на Христа. Вона не підраховує моральної ефективності свого вчинку і не торгується з Богом. Натомість «релігійна громада» негайно починає рахувати, скільки грошей можна було використати раціональніше. «Кохання починається там, де закінчуються мури нашого “Я”», — пише Яннарас, і ця фраза справді може служити епіграфом до всієї книги. Любов до Бога для нього принципово безкорислива: навіть спасіння не може бути предметом егоцентричної угоди з Богом.

Cantus firmus є своєрідною феноменологією тіла як мови. Погляд, посмішка, голос, граційність руху, дотик — усе це знаки присутності особи. Оголеність теж може бути двох принципово різних типів: агресивною, коли тіло перетворюється на товар або інструмент стимуляції, і любовною, коли воно стає мовою повного самодарування. Саме звідси Яннарас робить сміливий перехід до богослов’я Втілення: Божественний кенозис є найглибшою формою «оголення», бо Невидимий приймає образ, Невимовний стає Словом, Безсмертний входить у смертне тіло. Еротична образність тут не прикрашає догматику, а намагається показати її екзистенційну структуру. Істина для Яннараса є не володінням поняттям, а відкритістю, явленням, особистісною присутністю.

Ricercare розширює поле полеміки до історії європейської культури. Автор описує Просвітництво як закономірний бунт проти християнства, яке саме стало раціоналістичним, дуалістичним і ворожим до тіла. Проте, на його думку, Просвітництво не подолало індивідуалізму свого супротивника: воно лише замінило релігійний індивідуалізм секулярним, а Бога — обожненою природою. І релігійний раціоналізм, і позитивістична наука виявляються двома способами прагнення до гарантованої, контрольованої реальності. Яннарас залучає сюди навіть образи сучасної фізики — поля, хвилі, викривлення простору-часу, — щоб показати, наскільки сама наука змушена відмовлятися від наївного уявлення, ніби реальність цілком доступна звичайному предметному баченню. Мета цього розділу не заперечити науку, а підірвати претензію раціональної мови на вичерпність. Але історично ця частина книги одна з найбільш уразливих: «Захід», схоластика, Просвітництво і наукова культура часто подані настільки узагальнено, що перетворюються радше на символічних персонажів авторської драми, ніж на точно описані історичні явища.

Reprise повертає до найважливішої для Яннараса думки: немає двох різних сил любові — однієї «низької» для людини і другої, стерильно духовної, для Бога. Та сама природна здатність бажати іншого може бути очищена від привласнення і спрямована до Бога. Автор із симпатією цитує патристичне твердження про блаженство того, хто має до Бога таку любов, яку безрозсудно закоханий має до своєї коханої. Аскеза в цьому контексті означає не кастрацію бажання, а зміну його способу: «не заради того, аби зректися єства», а щоб воно перестало бути егоцентричним. Тут же Яннарас завдає одного з найгостріших ударів по релігійному нарцисизму: людина може бути закоханою у власну непорочність, репутацію і «присвяченість» значно більше, ніж у Бога. Звідси народжуються, на його думку, жорстокі моральні прокурори, для яких чужа слабкість стає нагодою підтвердити власну праведність.

Imitation повертає читача до природи і краси. Земля, людське тіло, море, рослини і тварини складають для Яннараса «любовну мелодію Творця». Християнське бачення не повинно знецінювати матеріальне, бо «всяке Боже створіння — добре». Вирішальним поняттям стає Євхаристія як благодаріння: прийняти світ із подякою означає прийняти його не як власність, а як дар і через дар увійти у стосунок із Дарувальником. Навіть смертність може бути перетворена з безглуздої необхідності на добровільну самопожертву. Саме тут міститься одна з найкрасивіших формул книги: «Любов — одна лише зав’язь воскресіння». Воскресіння не виводиться логічно з природи; воно обіцяється особистісним покликом Того, Хто любить і воскрешає.

Interlude знову звертається до шлюбу, але тепер початкове протиставлення шлюбу і кохання отримує важливе уточнення. Яннарас критикує і модерну модель шлюбу як контракту емоційного задоволення, і традиційну модель шлюбу як простої соціально-біологічної інституції. Перша прирікає людей нескінченно шукати того, хто достатньо задовольнятиме їхні психологічні потреби; друга може законсервувати співжиття без любові. Однак природна інституція здатна бути преобразжена. Саме це, за Яннарасом, і є таїнство шлюбу: не релігійна легалізація сексуальних стосунків, а благодатне перетворення шлюбу на спосіб кенотичного існування. Послання до Ефесян він читає через взаємне самодарування Христа й Церкви: чоловік віддає себе дружині, як Христос віддав Себе Церкві, а відповідь дружини розуміється не як юридичне підпорядкування, а як прийняття цього дару. Таке прочитання має безперечну богословську силу, хоча його міркування про сучасну «рівність статей» звучать полемічно і потребують значно більшої екзегетичної та соціальної нюансованості, ніж дає автор.

Dissonantia розвінчує іншу небезпеку — самозакохану доброчесність. Плоть у біблійному сенсі Яннарас принципово не ототожнює з тілом. «Плотським» може бути саме духовне самолюбування, коли людина будує свою ідентичність на дисципліні, чистоті, репутації та перевазі над «нечистими». Тому боротьба Церкви з гностицизмом, маніхейством, енкратизмом та іншими формами знецінення матерії має для Яннараса не лише історичне, а й постійне духовне значення. Якщо критерій релігійності — бездоганне виконання Закону, Христос, який їсть із митарями, приймає блудницю і прощає розбійника, може виявитися для релігійної свідомості неочікуваним і навіть неприйнятним. Тут полемічна енергія книги досягає апогею: справжня протилежність еросу — не сексуальна стриманість, а самодостатність.

Conclusion sur pédale de dominante збирає основні мотиви в майже систематичний богословський синтез. «Кохання — метафізика тіла і плоть метафізики», — проголошує Яннарас. Категорії природи, особи, іпостасі та енергії залишаються мертвими поняттями, якщо не співвіднесені з досвідом особистісного існування. У Трійці істинне життя не є природною необхідністю безсмертної божественної сутності, а способом особистісного буття: кожна Особа існує в любовному кенозисі, не привласнюючи буття собі. Втілення є перенесенням цього способу існування в людську природу. Христос приймає смертну природу і живе нею в способі Сина, тобто як цілковиту самовіддачу Отцеві. Маріологічний мотив Яннарас теж пояснює через свободу від природної необхідності: Діва є образом людської особи, яка приймає своє буття як відповідь на Божу любов. Нарешті, есхатологічне слово Христа про те, що у воскресінні «не женяться й заміж не виходять», автор пов’язує з перемогою над смертністю: статеве відтворення належить до способу виживання смертної природи, тоді як воскресле життя більше не потребуватиме цього механізму.

Фінальний Te Deum є відповіддю не у формі доведення, а у формі славослов’я. Яннарас дивиться на потоки людей у Лондоні, Парижі, Токіо, Лос-Анджелесі та інших містах і бачить водночас незліченність людства й абсолютну неповторність кожної особи. Через сто років усі нинішні мешканці цих міст зникнуть, але кожен сьогодні живе так, ніби його теперішність має відтінок вічності. Автор ставить майже нестерпні питання: де знаходиться наше справжнє «я» між юністю і старістю, красою і розпадом, свідомістю і хворобою, народженням і смертю? Що означає воскресіння особи, якщо ми навіть не можемо точно локалізувати її суб’єктність у нинішньому житті? Відповіді розуму розпадаються. Залишається можливість довіряти, не знаючи. Ця довіра і є віра в яннарасівському сенсі: не психологічна певність і не доведена теорія, а передання себе Особі. Тому книга завершується не формулою, а вдячністю. Запитання про смерть залишаються запитаннями, але перестають бути останнім словом, бо їх поглинає славослов’я.

Серед найсильніших сторін книги передусім слід назвати надзвичайно послідовний християнський антиманіхеїзм Яннараса. Він не дозволяє богослов’ю рятувати «душу» ціною знецінення тіла. Втілення, Євхаристія, шлюб, краса, сексуальність і воскресіння тіла в нього належать до однієї богословської картини. Його персоналізм також має значну силу: людина не редукується ані до біологічної індивідуальності, ані до психологічних функцій, ані до морального профілю. Особа є невичерпною іншістю, яку можна пізнати лише у стосунку. Не менш важливою є критика релігійного егоїзму. Яннарас переконливо показує, що егоцентризм здатний ховатися не лише за сексуальною розпустою чи матеріальною жадобою, але й за доброчесністю, аскезою, догматичною правильністю та прагненням власного спасіння. У цьому сенсі книга є духовно небезпечною в найкращому значенні слова: вона позбавляє віруючого можливості легко ототожнити моральну респектабельність із життям у Христі.

Величезною перевагою є і сама форма твору. Яннарас не просто говорить про неможливість вичерпати особистісну реальність поняттями — він намагається написати книгу, яка сама чинить опір такому вичерпанню. Постійні повернення до тих самих образів, музична архітектоніка розділів, зміна філософського дискурсу на ліричний, біблійний чи майже сповідальний створюють текст, який треба не тільки зрозуміти, але й пережити. Пісня Пісень тут справді функціонує як музична тема: її рядки не стільки пояснюються, скільки породжують нові богословські варіації. Для читача, звиклого до західної схеми «теза — аргумент — висновок», ця манера може спершу дратувати, але саме вона дозволяє Яннарасу продемонструвати те, що він хоче сказати про пізнання як участь.

Водночас саме тут починаються і серйозні застереження. Назва книги може створити враження, що перед нами богословське прочитання Пісні Пісень, але фактично екзегези біблійної книги майже немає. Тексти Пісні виконують функцію епіграфів і символічних резонаторів авторської антропології. Історико-літературний контекст біблійних уривків, їхнє місце в композиції Пісні, старозавітне богослов’я шлюбу і любові майже не досліджуються. Тому «Варіації» не варто використовувати як тлумачення Пісні Пісень без суттєвого доповнення сучасною екзегетичною літературою. Це богослов’я, натхнене Піснею, а не коментар до Пісні.

Не менш проблематичною є схильність Яннараса створювати занадто жорсткі опозиції. Закон і любов, природа і особа, інституція і свобода, «релігія» і Церква, Захід і християнський Схід нерідко розставляються так, що одна сторона майже цілком отримує негативні властивості, а друга — позитивні. Така риторика блискуче працює як пророча провокація, але значно гірше — як історичний або біблійний аналіз. Старозавітний Закон у біблійній традиції є не просто механізмом юридичного контролю, а також даром завіту; Псалми можуть говорити про любов до Закону саме як про любов до Божої волі. Аналогічно Павлова аргументація у 1 Кор. 7 складніша за думку, нібито шлюб є лише педагогічною «поступкою» природній необхідності. Сам Павло здатний одночасно говорити про харизму безшлюбності, взаємність подружніх прав і святість шлюбу. Яннарас вловлює реальну небезпеку юридизму, але часом так захоплюється боротьбою з ним, що недостатньо розрізняє законництво і саму моральну нормативність Євангелія.

Особливо гостро це видно в його критиці західного християнства. Католицизм, кальвінізм, лютеранський пієтизм, методизм, баптизм, пуританство й інші течії згадуються переважно як різні форми однієї юридично-моралістичної патології. Для читача, який знає історію цих традицій, така схема неминуче здаватиметься карикатурною. У західній духовності існували потужні традиції містичної любові, благодаті, тілесності, шлюбного символізму й критики законництва; у протестантизмі центральна теза виправдання благодаттю взагалі виникла як радикальна критика релігійної економіки заслуг. Полемічний образ «Заходу» у Яннараса тому корисніше читати як типологічний образ певної спокуси християнства, а не як адекватний нарис історії західної Церкви.

Є також небезпека, що постійне протиставлення любові й закону буде прочитане антиномістично. Сам Яннарас не проповідує вседозволеність: навпаки, його вимога значно радикальніша за мінімалістичний моральний кодекс, бо вона вимагає цілковитого самозречення. Але критерій «чи є це любов’ю?» потребує богословського змісту, який не можна залишити лише суб’єктивному відчуттю самовіддачі. Людина надзвичайно здатна називати любов’ю власне бажання, залежність, контроль чи навіть насильство. Тут нормативна роль Писання, церковної мудрості та морального розрізнення не є просто ворогом особистісного стосунку; вона може захищати особу від самообману. Саме тому необхідно зберігати те, що Яннарас часто розводить надто далеко: благодать і заповідь, любов і мораль, свободу і форму.

Складними залишаються і деякі психологічні конструкції автора. Його міркування про материнську присутність, батьківський образ, народження знака і суб’єкта надзвичайно плідні як феноменологічна метафора, але книга нерідко говорить мовою, що нагадує універсальну психологічну теорію без достатньої аргументації. Аналогічно використання сучасної фізики у Ricercare радше поетично-аналогічне, ніж строго філософське: загадковість квантової чи релятивістської картини світу сама по собі не доводить персоналістичної онтології. У цих місцях Яннарас найбільш переконливий тоді, коли залишається поетом і богословом досвіду, і менш переконливий тоді, коли його образи починають претендувати на роль наукового аргументу.

Попри ці суттєві застереження, «Варіації на тему Пісні Пісень» є надзвичайно цінною книгою для богословського читання саме тому, що вона не дозволяє залишитися нейтральним. Студентам богослов’я вона допоможе побачити, що тринітарне вчення, христологія, антропологія, аскетика, сакраментологія й есхатологія можуть бути частинами одного питання про спосіб існування. Пастирям книга може дати глибшу мову для розмови про шлюб, сексуальність, самотність, подружню кризу та небезпеку релігійного моралізму, хоча пастирське застосування окремих її категоричних суджень потребуватиме значного такту й корекції. Читачам православної традиції вона відкриває один із найхарактерніших варіантів сучасного грецького персоналізму; читачам із протестантського чи католицького середовища вона особливо корисна як сильний зовнішній виклик, який варто не просто приймати або відкидати, а перевіряти Писанням, історією Церкви й власною богословською традицією. Для людей, які шукають простий християнський посібник про подружжя, книга, навпаки, може виявитися надто складною, метафоричною та полемічною.

У підсумку головна цінність «Варіацій» полягає не в тому, що Яннарас бездоганно розв’язує всі порушені ним проблеми. Він цього й не намагається зробити. Його досягнення полягає в радикальному перенесенні питання про любов із периферії християнської етики в сам центр онтології. Любов у цій книзі — не те, що добра людина повинна додати до правильного життя; це критерій того, чи є наше існування життям взагалі. Гріх тоді означає не просто переступ, а невлучення у спосіб буття, для якого людина створена. Аскеза — не ненависть до бажання, а визволення бажання від привласнення. Шлюб — не автоматично святе природне встановлення, а можливість стати таїнством, якщо двоє вчаться існувати кенотично. Віра — не гарантована система відповідей, а довіра Особі. Церква — не механізм релігійної безпеки, а простір нового способу існування. Воскресіння — не абстрактне продовження індивідуального буття, а остаточна перемога особистісного зв’язку над смертною автономією. Саме тому книга починається людським досвідом любові, проходить через ревнощі, сексуальність, шлюб, самотність, релігію, мораль, красу, природу, Втілення і Хрест, а завершується перед лицем смерті не доказом, а Te Deum — подякою. У цьому переході від еротичного бажання до славослов’я і міститься, мабуть, найглибша «варіація» Яннараса на біблійну Пісню Пісень: Жених, якого людина шукає у всій ненаситності свого прагнення до Іншого, врешті виявляється Тим, Хто першим віддав Себе їй у любові.