Жукалюк - Коротка історія перекладів Біблії українською мовою

Книга Миколи Жукалюка та Дмитра Степовика «Коротка історія перекладів Біблії українською мовою», видана Українським Біблійним Товариством у Києві 2003 року, з’явилася в символічно значущий момент: автори приурочили її до сторіччя виходу першої повної Біблії українською літературною мовою і водночас прагнули ознайомити читача з роботою над четвертим повним перекладом Святого Письма, яка на час підготовки книги ще тривала. Ця обставина визначає подвійну природу праці. Перед нами не лише ретроспективна історія українських біблійних перекладів, а й своєрідний програмний документ Українського Біблійного Товариства, що пояснює, чому новий переклад є необхідним, як організовано роботу над ним і якого духовного значення йому надають. Особи авторів також істотно впливають на зміст та інтонацію книги. Жукалюк був одним з організаторів Українського Біблійного Товариства, пастором, церковним істориком і учасником релігійного спротиву радянській системі; Степовик, мистецтвознавець, богослов і один із керівників перекладацького відділу Товариства, безпосередньо брав участь у підготовці нового перекладу. Тому вони пишуть не як сторонні спостерігачі, а як люди, котрі сприймають історію української Біблії як власну церковну спадщину та служіння, яке вони самі продовжують.

Головна проблема книги формулюється як проблема доступу народу до Божого Слова рідною, зрозумілою та історично мінливою мовою. Переклад Біблії розглядається авторами одночасно в кількох вимірах: як місіонерське служіння, як філологічна праця, як засіб духовної просвіти, як свідчення культурної зрілості нації і як форма спротиву політичному та церковному гнобленню. Ці виміри не відокремлюються один від одного, а утворюють єдину історіософську схему. Історія українських перекладів постає історією постійного подолання перешкод: архаїчності богослужбової мови, консерватизму церковних ієрархій, заборон імперських урядів, воєн, еміграції, матеріальної скрути та державного атеїзму. У передмові автори висловлюють свою основну аксіому особливо виразно: «Найкращим свідченням цивілізованості народу, нації є наявність Біблії рідною мовою». Ця формула задає не лише просвітницьку, а й національно-богословську перспективу всього викладу. Наявність перекладу стає ознакою того, що народ здатний самостійно чути Боже звернення, розвивати богословську думку та включати Святе Письмо у власне мовне й культурне життя.

Метод авторів можна визначити як хронологічно-біографічний, конфесійно-провіденційний і популярно-просвітницький. Книга рухається від найдавніших свідчень про поширення християнства на землях Київської Русі до рукописної та друкованої традиції, потім до часткових перекладів і, нарешті, до чотирьох повних перекладацьких проєктів. Центральними дійовими особами стають перекладачі, видавці, церковні керівники та меценати. Тому історія перекладів постає передусім як історія подвижників: Пантелеймона Куліша, Івана Пулюя, Івана Нечуя-Левицького, Івана Огієнка, Івана Хоменка, Рафаїла Турконяка та багатьох менш відомих діячів. Їхня наукова праця описується в категоріях покликання, жертви, послуху та Божого проводу. Автори постійно вбачають у збігах, зустрічах і збереженні рукописів дію Провидіння. Це надає розповіді духовної цілісності й емоційної виразності, але водночас означає, що книга ближча до церковної історіографії та історичної апологетики, ніж до критичної академічної монографії.

Передмова розширює тему українських перекладів до всесвітньої історії Біблії. Святе Письмо зображено як вічну Книгу, проти якої впродовж століть повставали політичні режими, філософські рухи, релігійні противники та атеїстичні держави. У цій картині особливо важливим є мотив незнищенності Божого Слова: рукописи й друковані книги могли горіти, заборонятися та вилучатися, але сама Біблія, подібно до Фенікса, знову поверталася до читача. Далі автори пов’язують розвиток національних перекладів із виникненням біблійних товариств, згадуючи інститут у Галле, Британське та Іноземне Біблійне Товариство, Російське Біблійне Товариство і міжнародне об’єднання національних організацій. Цей огляд потрібний їм для того, щоб представити Українське Біблійне Товариство не як ізольовану церковну ініціативу, а як частину всесвітнього міжконфесійного руху. Уже тут виявляється основна еклезіологічна настанова книги: Святе Письмо належить усій Церкві, а праця над його перекладом здатна об’єднувати православних, католиків і протестантів навіть тоді, коли між ними зберігаються істотні догматичні й літургійні відмінності.

Перший розділ, названий «Вісники світанку», присвячений передісторії української біблійної традиції. Автори починають із поширення християнства до офіційного хрещення Русі та наводять літописне передання про апостола Андрія, який благословив київські пагорби. Потім вони звертаються до діяльності Кирила й Мефодія та до повідомлення житія Кирила про Євангеліє, написане «руськими письменами». Із цього свідчення робиться припущення, що переклади новозавітних текстів мовою, близькою до народної мови східних слов’ян, могли існувати вже у VIII–IX століттях. Після хрещення Русі церковнослов’янська мова стає основною мовою письменства та богослужіння, тоді як проповідь, згідно з реконструкцією авторів, виголошується зрозумілою народові мовою. Так виникають названі ними «ножиці» між малозрозумілим письмовим текстом і живим усним тлумаченням. Ця метафора виявляється однією з найважливіших для всієї книги: історія перекладів розуміється як поступове подолання розриву між сакральним текстом і мовою громади.

Далі простежується доля давньоруських біблійних рукописів, називаються Остромирове Євангеліє, Ізборники Святослава, Трірський Псалтир, Реймське, Архангельське й Турівське Євангелія. Автори наголошують, що монгольська навала, розпад державного життя та іноземне панування не припинили переписування священних книг. Навпаки, народна мова дедалі активніше проникала до літургійних Євангелій. Значне місце відведено Геннадіївській Біблії 1499 року та Острозькій Біблії 1581 року. Остання розглядається як вершина ранньої української книгодрукарської культури, хоча її мова залишалася церковнослов’янською. Важливою перехідною пам’яткою стає Пересопницьке Євангеліє, в якому церковнослов’янську основу було істотно наближено до українського мовлення. Розповідь завершується працею вчених Києво-Могилянської академії над уточненням тексту, Почаївською Біблією та наступними перевиданнями. Логіка розділу зрозуміла: повний літературний переклад XIX століття не виник раптово, а був підготовлений багатовіковим співіснуванням церковнослов’янської спадщини, народної проповіді, рукописної практики й українського книгодрукування.

Другий розділ виконує порівняльну функцію і стисло характеризує переклади в Білорусі та Росії. Франциск Скорина представлений як діяч загальнослов’янського та європейського масштабу, який самостійно звернувся до мов оригіналу й видав біблійні книги у Празі. Його мову, однак, визначено не як суто народну білоруську, а як учену літературну мову, що поєднувала місцеві та загальноєвропейські елементи. Історію російського перекладу описано в більш полемічній тональності. Автори звинувачують московську церковну і державну владу в тривалому спротиві національним мовам і в сакралізації незрозумілості церковнослов’янського мовлення. Поворотною подією стає заснування Російського Біблійного Товариства 1814 року, після чого згадуються видання Нового Завіту, робота над Старим Завітом і вихід повної російської Біблії 1876 року. Розділ невеликий, проте важливий для аргументації: українську традицію розміщено між білоруським досвідом Скорини та російським синодальним проєктом, але водночас утверджується її самостійність і давніша відкритість до ідеї зрозумілого народові Писання.

Третій розділ розповідає про часткові переклади українською літературною мовою. Політичне тло тут описано як послідовне обмеження української церковної та культурної автономії після приєднання до Московської держави. На цьому тлі особливо значущими стають Учительні Євангелія, що поєднували священний текст із поясненнями. Пересопницьке Євангеліє представлено як спробу дати текст для «ліпшого вирозуміння люду християнського». Ця коротка давня формула фактично виражає всю перекладацьку програму, яку захищають Жукалюк і Степовик: Писання має бути не лише проголошене, а й зрозуміле. Слідом за Пересопницьким Євангелієм розглядаються Крехівський Апостол, монастирські переклади богослужбових читань і нездійснений проєкт митрополита Петра Могили, який передбачав адаптоване видання повної Біблії із сотнями гравюр. Смерть митрополита та війна зірвали задум, однак збережені ілюстрації свідчать про масштаб проєкту.

Особливу увагу в цьому розділі приділено відмінності умов у Російській та Австрійській імперіях. У Галичині й Буковині українська культурна діяльність користувалася відносною свободою, завдяки чому греко-католицькі священники Маркіян Шашкевич, Антон Кобилянський, Олександр Бачинський і Ярослав Левицький могли перекладати та публікувати Євангелія, Псалтир й інші частини Писання. Автори пов’язують поширення цих перекладів зі зростанням народної релігійності, моральної дисципліни та участі в церковному житті. У російській частині України перекладацька праця велася напівлегально або взагалі не могла бути опублікована. Найвизначнішою постаттю стає Пилип Морачевський, чий переклад чотирьох Євангелій високо оцінено за точність і літературну довершеність, але він отримав дозвіл на друк лише через десятиліття. Розділ завершується зверненням до біблійних мотивів у Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки, що дає авторам змогу розширити поняття біблійної традиції: вона охоплює не лише власне переклади, а й художнє засвоєння біблійного світу.

Візуальне оформлення книги органічно продовжує цю думку. Значну частину видання відведено репродукціям сторінок давніх рукописів, титульних аркушів, орнаментів, заставок, мініатюр і гравюр з Острозької Біблії, Апостола, Учительних Євангелій та інших пам’яток. Ілюстративні вкладки не є декоративним додатком до тексту: вони дають змогу побачити, що переклад Біблії був одночасно мистецькою та видавничою подією. Каліграфія, книжкова орнаментика й біблійна гравюра показують, як Святе Письмо входило до національної культури не лише через лексику й синтаксис, а й через візуальний образ книги. Особливо переконливо виглядають кольорові відтворення рукописних заставок і мініатюр, що свідчать про високий рівень українського книжкового мистецтва. Водночас ілюстрації майже не супроводжуються мистецтвознавчим аналізом, хоча професійна підготовка Степовика дозволяла б розкрити їхню богословську й іконографічну програму значно глибше.

Четвертий розділ, найдраматичніший за побудовою, присвячено Пантелеймону Кулішу та першому повному перекладу. Відправною точкою стає біблійна творчість Тараса Шевченка і припущення про її вплив на Куліша. Після смерті Шевченка Куліш сприймає переклад Біблії як незавершене національне покликання покоління. Розуміючи неможливість публікації в Російській імперії, він працює у Варшаві, Венеції та Відні, розраховуючи на підтримку західноукраїнського середовища. Перша спроба перекласти Новий Завіт виявляється невдалою, оскільки Куліш спирався переважно на церковнослов’янський та інші вторинні тексти. Негативна рецензія Франца Міклошича спонукає його вивчити давньоєврейську й давньогрецьку мови. Автори не приховують початкової методологічної помилки героя, але перетворюють її на свідчення його здатності приймати критику й починати працю заново.

Вирішальним стає співробітництво Куліша з молодим Іваном Пулюєм. Їхній союз набуває в авторів символічного значення: православний східноукраїнський письменник і греко-католицький західноукраїнський учений, піддані двох імперій, об’єднуються заради єдиного Святого Письма та єдиного народу. Пулюй мав богословську підготовку, знав біблійні мови й виявляв виняткову точність; Куліш володів літературним даром і загальнонаціональним мовним баченням. Перекладені книги друкувалися поступово, починаючи з П’ятикнижжя та окремих Євангелій. Праця отримала підтримку греко-католицького митрополита Йосифа Сембратовича та Британського Біблійного Товариства. Саме в цій частині звучить одна з центральних думок книги: «Народ, який має Біблію рідною мовою, не може бути знищений». Дещо далі до цього додається твердження про безсмертя мови, якою перекладено Біблію. Для авторів переклад стає своєрідним духовним заповітом, що зберігає ідентичність народу навіть за відсутності державності.

Драматична кульмінація розділу пов’язана з пожежею в маєтку Куліша, під час якої загинув рукопис перекладу більшої частини Старого Завіту. Жукалюк і Степовик тлумачать трагедію морально й провіденційно: багаторічне відкладання редакції розглядається ними як провина перекладача, а загибель рукопису — майже як суд над недбалим ставленням до дорученого служіння. Куліш, переживши покаяння, повторно перекладає більшу частину Старого Завіту. Після його смерті працю завершують Нечуй-Левицький і Пулюй; 1903 року повна Біблія виходить у Відні. Фінал розділу побудовано як виконання багаторічної обітниці: вдова Куліша отримує примірник видання в будинку, де працював її чоловік, і сприймає книгу як його духовне повернення. За літературною силою це одна з найкращих частин праці. Історія перекладу набуває тут справді людського виміру: вченість, марнославство, утома, трагедія втрати, покаяння, спадкоємність і посмертне завершення служіння поєднуються в цілісну розповідь.

П’ятий розділ присвячено Івану Огієнку, згодом митрополиту Іларіону, та другому повному перекладу. Необхідність нового проєкту пояснюється розвитком бібліїстики, змінами української літературної мови та потребою в послідовнішій методології. Автори особливо наголошують на небезпеці конфесійно мотивованого перекладу, коли «не вчення звірялося з біблійним каноном, а Біблію пристосовували до конфесійних доктрин». У цій фразі виражено важливий для книги принцип: перекладач зобов’язаний підкорятися текстові, а не використовувати переклад для легітимації заздалегідь прийнятої догматичної системи. Огієнка представлено як людину, котра найповніше відповідала цьому ідеалові: філолога, богослова, історика Церкви, знавця класичних мов, університетського професора й автора спеціального дослідження про методологію перекладу Святого Письма.

Біографічна розповідь поєднує працю Огієнка з українським державним і церковним відродженням. Він починає переклад 1917 року, стає ректором Кам’янець-Подільського університету та міністром уряду Української Народної Республіки, а після поразки національного руху опиняється в еміграції. Систематична праця відновлюється у 1930-х роках; 1939 року завершується Новий Завіт, а 11 липня 1940 року ставиться остання крапка в перекладі всієї Біблії. Проте війна, смерть дружини, чернечий постриг, єпископське й митрополиче служіння, мандри Європою та переселення до Канади надовго затримують видання. Рукопис передається Британському Біблійному Товариству, проходить тривале рецензування і публікується повністю лише 1958 року. Таким чином, історія другого перекладу знову підтверджує головну тезу книги: переклад Святого Письма є справою не одного натхненного періоду, а всього життя.

Автори високо оцінюють філологічну дисципліну Огієнка, його працю зі словниками, експертами та міжнародним Біблійним Товариством. Переклад характеризується також як міжконфесійно затребуваний: ним користувалися православні, протестанти й католики, а після відновлення незалежності його було видано в Україні великими накладами. Водночас розділ поступово відходить від аналізу власне перекладу й перетворюється на панегірик митрополитові. Перелічуються ювілейні заходи, премії, меморіальні дошки, наукові дослідження та церковні оцінки його діяльності. Для популярної книги це зрозуміло, однак читачеві, який цікавиться перекладознавством, хотілося б побачити зіставлення конкретних місць Кулішевої та Огієнкової Біблій, приклади зміни богословської термінології, синтаксису й передачі єврейських ідіом. Книга повідомляє, чому новий переклад був потрібний і якою працею його створено, але майже не показує, чим саме він відрізняється від попереднього на рівні тексту.

Шостий розділ розглядає третій повний переклад, здійснений греко-католицьким священником Іваном Хоменком. Спочатку автори перелічують низку часткових католицьких перекладів першої половини XX століття, відзначаючи їхні переваги й обмеження. Деякі з них залишалися діалектними, були насичені латинізмами або призначалися переважно для духовенства та діаспори. На цьому тлі Біблія Хоменка, що отримала назву «Святе Письмо» та неофіційне найменування «вишневої Біблії», постає масштабнішим і зрілішим проєктом. Її важливою конфесійною особливістю є включення второканонічних книг. Автори пояснюють відмінності між канонами, хоча роблять це дещо спрощено, виходячи переважно з практики конфесійних видань, а не з усієї складності історії формування біблійного канону.

Життєвий шлях Хоменка знову вибудовується як історія підготовки перекладача Провидінням. Історико-філологічна освіта, дипломатична служба Української Народної Республіки, навчання у Відні та Римі, знання давніх і сучасних мов, священниче рукоположення та зв’язок із василіянським орденом зробили можливою його багаторічну працю. На острові Капрі він отримав рідкісні для українських перекладачів умови відносного спокою, доступ до наукових бібліотек і можливість спілкуватися з експертами. Старий Завіт перекладався з масоретського тексту за постійного звернення до Септуагінти, Новий — із критичного грецького тексту. Автори докладно, хоча й популярно, пояснюють значення масоретської традиції, Септуагінти й текстологічної реконструкції Нового Завіту. Цей фрагмент є однією з небагатьох частин книги, де увага переноситься з політичної історії та біографії на власне текстологічну основу перекладу.

Сильною стороною проєкту Хоменка автори вважають поєднання смислової точності й доброго літературного звучання. До редагування залучалися богослови, філологи, історики та фахівці з видавничої справи. Повна Біблія вийшла 1963 року, під час Другого Ватиканського собору. Однак історія не завершується тріумфом: Хоменко був незадоволений редакційними змінами й стверджував, що видавнича комісія спотворила деякі місця його перекладу. Спроби домогтися нового видання з виправленнями не мали успіху. Жукалюк і Степовик чесно повідомляють про цей конфлікт, хоча не мають матеріалу, який дозволив би встановити характер розбіжностей. Така відкритість підвищує довіру до викладу. Переклад не ідеалізується як безпроблемний результат: читач бачить, що колективна експертиза здатна покращувати текст, але також може вступати в напруження з авторською відповідальністю перекладача.

Сьомий розділ пов’язує створення Українського Біблійного Товариства з четвертим повним перекладом. Автори вважають, що перші три Біблії, попри їхню величезну цінність, відображали попередні етапи розвитку мови й створювалися переважно за межами України. Молоде покоління потребувало тексту, який відповідав би сучасному українському мовленню та новим досягненням біблійної науки. Радянська антирелігійна політика робила такий проєкт неможливим, а наявні Біблії таємно ввозилися з-за кордону. Питання про новий переклад порушували православний патріарх Мстислав, греко-католицький кардинал Йосиф Сліпий, баптистський керівник Яків Духонченко та представники інших конфесій. Установча конференція Українського Біблійного Товариства 1991 року стає в книзі символом нового періоду, коли релігійна свобода та державний статус української мови створили умови для міжцерковної співпраці.

Автори докладно описують передісторію проєкту: оновлений варіант Нового Завіту, пов’язаний із пасторами Григорієм Деркачем, Фредом Смольчуком і Яковом Духонченком, переклади митрополита Філарета й кардинала Мирослава-Івана Любачівського, контакти української діаспори та церковних громад усередині країни. Усі ці починання розглядаються не як конкурентні підприємства, а як підготовчі етапи. Центральне правління Товариства формулює вимогу, згідно з якою «переклад Святого Письма має бути здійснений за всіма правилами перекладацького мистецтва». Істотним є й продовження цієї думки: переклад має бути прийнятий усіма християнами. Таким чином, четвертий проєкт отримує не лише лінгвістичне, а й еклезіологічне завдання — створити текст, який не належав би виключно одній конфесії.

На роль перекладача було запрошено Рафаїла Турконяка, учня кардинала Сліпого, який розпочав працю ще 1975 року. Його біографія ідеально відповідає провіденційній схемі книги: народжений в українській емігрантській родині в Англії, він із дитинства володів українською мовою, здобув у Римі богословську освіту та вивчив давньоєврейську, давньогрецьку, латинську й сучасні європейські мови. Після переїзду в Україну він продовжив перекладацьку працю вже у співробітництві з Українським Біблійним Товариством. Новий Завіт перекладався з грецького оригіналу, а під час роботи над Старим Завітом зіставлялися Септуагінта, давньоєврейський текст і критичні видання стародавніх рукописів. Особливо цікавою є описана авторами практика паралельного перекладу: Турконяк фактично створював варіанти з грецької та єврейської основ, порівнював їх і обирав найточнішу передачу змісту.

На відміну від попередніх проєктів, четвертий переклад від самого початку організовується як колективний та інституційний процес. У ньому беруть участь стилісти, філологи-класики, богослови, літературні редактори й консультанти Об’єднаних Біблійних Товариств. Підготовлений Новий Завіт розсилається представникам основних конфесій, ученим та експертам для обговорення. Зауваження систематизуються, розглядаються спеціальною радою і враховуються під час підготовки видання. Автори приділяють увагу також адміністративній і фінансовій стороні справи, наголошуючи на ролі керівників Товариства, міжнародних консультантів і спонсорів. Так історія перекладу звільняється від романтичного уявлення про самотнього генія. Вона постає складною системою філологічної експертизи, церковної рецепції, управління, фінансування й видавничої підготовки. Для читача, який цікавиться практичною організацією біблійного перекладу, це одна з найзмістовніших частин книги.

Замість традиційного висновку автори звертаються до біблійних «переспівів» — вільних поетичних інтерпретацій Святого Письма. Згадуються середньовічні та ранньомодерні українські автори, релігійна література діаспори й творчість Миколи Карпенка, який переспівував Екклезіаста, Йова, Псалтир і Приповісті. Таке завершення спочатку може видатися відступом від головної теми, однак воно розширює поняття перекладу. Біблія входить у мову народу не лише через філологічно точне передавання оригіналу, а й через проповідь, поезію, молитву та художнє переосмислення. Остання формула книги — «Переклади Біблії є формою апостольського служіння» — повертає виклад до його богословського осердя. Переклад розуміється як продовження місії Церкви, що виконує Христове повеління донести Добру Новину до кожного народу зрозумілою для нього мовою.

Найбільшу користь книга здатна принести широкому колу церковних читачів, яким потрібна цілісна карта української біблійної історії. Пастирям і проповідникам вона дасть безліч біографічних та історичних прикладів, що дозволяють говорити про ціну, яку попередні покоління платили за доступ до Писання. Студентам богослов’я праця допоможе побачити зв’язок між текстологією, історією мови, місією та міжконфесійною співпрацею. Для православних, католиків, адвентистів, баптистів і п’ятидесятників особливо цінним є те, що автори показують внесок різних традицій у спільну справу, не зводячи українську біблійну культуру до історії однієї Церкви. Викладачі історії української культури знайдуть тут зручний вступний матеріал про рукописи, друковані пам’ятки та перекладачів. Мирянам книга буде доступною завдяки ясній мові, драматичним біографіям і багатому ілюстративному ряду. Фахівцям же вона корисна передусім як свідчення самосвідомості Українського Біблійного Товариства початку XXI століття, а не як вичерпне наукове дослідження.

Головна перевага книги полягає у вдало знайденій наскрізній перспективі. Автори не перетворюють історію перекладів на перелік дат і видань, а показують її як тривалий духовний процес. За кожним текстом вони бачать людей, церковні громади, історичні катастрофи й культурні надії. Завдяки цьому Кулішева, Огієнкова та Хоменкова Біблії перестають бути абстрактними бібліографічними одиницями. Читач розуміє, чому один переклад створювався у Відні, інший пройшов через Польщу, Швейцарію та Канаду, третій виник у Римі й на Капрі, а четвертий потребував співпраці церковних та академічних інституцій незалежної України. Особливо переконливо розкрито спадкоємність: незавершену справу однієї людини приймають інші, часткові переклади готують ґрунт для повного, діаспора зберігає те, що заборонено на батьківщині, а відновлена релігійна свобода перетворює колишні приватні ініціативи на загальнонаціональний проєкт.

Іншою істотною перевагою є міжконфесійна спрямованість. Хоча автори належать до певних церковних традицій і не приховують власних переконань, історія української Біблії постає в них результатом співпраці православних, греко-католиків і протестантів. Куліш працює з Пулюєм і Нечуєм-Левицьким; переклад Огієнка проходить експертизу представників різних церков; проєкт Турконяка здійснюється під керівництвом міжконфесійного Біблійного Товариства. Така картина має не лише історичне, а й практичне богословське значення. Вона показує, що визнання авторитету Писання може створювати простір спільного служіння без усунення конфесійної ідентичності. У пострадянському контексті, коли церкви нерідко конкурували за суспільний вплив, подібний акцент був особливо своєчасним.

Нарешті, праця заслуговує на високу оцінку за відновлення пам’яті про перекладачів. Про Куліша зазвичай говорять передусім як про письменника, про Пулюя — як про фізика, про Огієнка — як про державного й церковного діяча, про Нечуя-Левицького — як про класика прози. Жукалюк і Степовик показують, що переклад Святого Письма посідав центральне місце в їхній духовній біографії. Книга також виводить із забуття Морачевського, Бачинського, Левицького, Галущинського, Кравчука, Березовського та інших менш відомих перекладачів. Це особливо важливо тому, що радянська історіографія або ігнорувала релігійний вимір їхньої діяльності, або тлумачила його як другорядний. Автори переконливо повертають біблійний переклад в історію української літератури й національної культури.

Водночас критичне читання виявляє серйозні обмеження. Насамперед заявлена «стислість» іноді стає надмірним спрощенням. Автори об’єднують під поняттям української біблійної традиції пам’ятки різних мовних епох, не завжди досить чітко розрізняючи давньоруську писемність, різні редакції церковнослов’янської та власне сучасну українську літературну мову. Припущення про існування близького до української мови перекладу вже у VIII–IX століттях ґрунтується на складному й дискусійному свідченні про «руські письмена», але в книзі подається майже як імовірна історична реконструкція. Подібним чином літописне передання про апостола Андрія включено у виклад без розмежування церковного передання, національної пам’яті та історично перевірюваного факту. У популярному церковному нарисі це допустимо, однак академічне дослідження вимагало б обговорення альтернативних тлумачень джерел.

Провіденційна інтерпретація нерідко надає викладові натхнення, але часом переходить межі історико-богословської обережності. Пожежа, яка знищила рукопис Куліша, тлумачиться як вияв Божого невдоволення його зволіканням; довголіття перекладачів пов’язується з особливим благословенням за вірність; політичні події розглядаються як безпосереднє створення умов для заздалегідь передбаченого перекладацького проєкту. Християнський історик має право сповідувати дію Провидіння, однак конкретні судження про Божі мотиви вимагають смиренної стриманості. Писання не дозволяє автоматично виводити земне довголіття з вірності людини або вважати трагедію безпосереднім покаранням за певний вчинок. У цьому аспекті книзі бракує богослов’я хреста, яке припускає, що вірність може супроводжуватися не успіхом і довголіттям, а нерозв’язаною втратою, стражданням і зовнішньою поразкою.

Національна перспектива, що становить силу книги, подекуди стає надто полемічною й телеологічною. Історію зображено як протистояння українського народу, котрий прагне рідного Писання, і зовнішніх сил, які послідовно перешкоджають цьому прагненню. Імперські заборони та русифікація справді посідають важливе місце у викладі, однак дії церковних інституцій і політичної влади часто описуються узагальнено, без розрізнення епох, груп і внутрішніх дискусій. Московська церковна традиція переважно постає як хранителька незрозумілої мови та союзниця держави, тоді як внутрішні рухи російського біблійного просвітництва розкрито лише схематично. З богословського погляду небезпека такої моделі полягає в непомітному ототожненні Божої справи з національним проєктом. Рідна мова є дорогоцінним даром і необхідним засобом місії, але Євангеліє не може бути власністю однієї культури й не повинно перетворюватися на сакральне підтвердження політичної ідентичності.

Найпомітніший науковий недолік праці — відсутність послідовного порівняльного аналізу перекладів. Читачеві повідомляється, хто перекладав, де працював, якими мовами володів і коли вийшло видання, але майже не демонструється сам результат. Немає систематичного зіставлення ключових місць, наприклад Буття 1:1–3, Псалма 22, Ісаї 7:14, Івана 1:1, Римлян 3:21–26 або Филип’ян 2:6–11. Тому оцінки точності, сучасності й літературної якості залишаються переважно декларативними. Не розглядається, як перекладачі передавали Божі імена, поняття завіту, виправдання, благодаті, Церкви, покаяння та праведності; як вони розв’язували проблему буквалізму й динамічної еквівалентності; наскільки залежали від церковнослов’янської, російської, польської або латинської традиції. Саме такий аналіз перетворив би історичний нарис на повноцінне дослідження української перекладацької школи.

Деякі текстологічні та канонічні пояснення також потребують уточнення. Історію Септуагінти викладено переважно у традиційній формі, що походить від оповіді про сімдесят двох перекладачів, без обговорення поступового й неоднорідного характеру перекладу різних книг. Масоретський текст представлено як систему, що позбавила Писання помилок, хоча історія єврейського тексту та співвідношення масоретської традиції з Кумранськими рукописами й давніми перекладами значно складніші. Відмінності між православним, католицьким і протестантським канонами зведено до доволі простої схеми «першого» і «другого» канону. Для початкового знайомства цього досить, але богословськи підготовлений читач має пам’ятати, що питання канону, текстових сімей і статусу второканонічних книг не вичерпуються наведеними формулами.

Нарешті, книга несе на собі відбиток часу свого створення. Четвертий переклад описується як незавершений проєкт, і виклад закінчується очікуванням публікації Старого Завіту. Це не недолік авторів, а неминучий наслідок видання 2003 року, однак для сучасного використання праця потребує продовження. Крім того, безпосередня участь Степовика та інших діячів Українського Біблійного Товариства в описуваному проєкті надає матеріалові унікальної документальної цінності, але іноді послаблює критичну дистанцію. Організатори, редактори та керівники представлені майже виключно в подячному й меморіальному ключі; внутрішні методологічні суперечки, конфесійні заперечення й альтернативні перекладацькі концепції розкрито значно менше.

Попри ці обмеження, «Коротка історія перекладів Біблії українською мовою» залишається значущою церковно-історичною працею. Її цінність полягає не в остаточності висновків і не в бездоганній академічній строгості, а у створенні цілісної розповіді про багатовікове прагнення дати українському народові Святе Письмо зрозумілою мовою. Це книга про переклад як духовну аскезу, про мову як простір зустрічі Бога й людини, про Церкву як хранительку тексту і водночас про необхідність постійно долати церковну замкненість, яка заважає народові чути Писання. Автори зуміли показати, що українська Біблія виникла не як твір одного перекладача чи однієї конфесії, а як плід праці багатьох поколінь, які поєднували філологічну вченість, літературний талант, вірність Церкві й національну відповідальність. Саме тому праця Жукалюка та Степовика заслуговує на уважне читання в богословських навчальних закладах, церковних клубах і громадах. Її слід сприймати як натхненний вступ, після якого необхідні суворіші дослідження окремих рукописів, перекладів і текстологічних рішень. Але своє головне завдання книга виконує: вона повертає перекладачам Біблії їхнє заслужене місце в історії Церкви й нагадує, що право чути Боже Слово рідною мовою було здобуте завдяки вірі, жертовності та багаторічній праці.