Зінченко - Пересопницьке Євангеліє

Книжка Арсена Зінченка «Пересопницьке Євангеліє 1556–1561 рр.: традиція, епоха, творці» є не стільки вузькою палеографічною студією про один рукопис, скільки спробою прочитати долю української християнської культури через конкретну святиню, у якій перетнулися богослов’я, мова, книжне мистецтво, церковна пам’ять і державницький символізм. Уже сама назва книжки задає її тричленну оптику: Пересопницьке Євангеліє розглядається як явище традиції, як плід певної історичної епохи і як творіння конкретних людей. Такий підхід важливий, бо дозволяє уникнути двох крайнощів: музейного милування рукописом як коштовною реліквією без живого богословського змісту і, навпаки, абстрактної ідеологізації пам’ятки, відірваної від реального монастирського, мовного та художнього середовища XVI століття. Автор прямо окреслює Пересопницьке Євангеліє як «одне з найяскравіших творінь української культури», «перлину мистецтва книгописання» і «дорогоцінний вияв християнської духовности», але його завдання полягає не лише в урочистому повторенні цих означень, а в тому, щоб показати, чому саме ця книга стала можливою, які духовні сили її породили і чому вона зберегла значення далеко поза межами свого первісного літургійного чи книжного призначення.

Історичний контекст, у який Зінченко вписує пам’ятку, є принципово богословським, навіть якщо автор здебільшого говорить мовою історика культури. XVI століття постає як час кризи і відновлення, тиску і творчої відповіді. Українські землі перебувають у складному просторі Великого князівства Литовського, Польської Корони, православної спадщини Київської Русі, латинського Заходу, Реформації та Контрреформації. Православна спільнота мусить одночасно зберігати вірність візантійсько-слов’янській церковній традиції і відповідати на нові культурні запити освічених верств, для яких мова богослужбової книги вже не могла залишатися лише знаком сакральної дистанції, а мала стати також засобом розуміння. У цьому полягає головний богословський виклик, який, за логікою Зінченка, стояв перед творцями Пересопницького Євангелія: як наблизити Євангеліє до народу, не розірвавши при цьому церковної тяглості; як дати Святе Письмо мовою, ближчою до живого українського слова, не перетворивши цей акт на протестантський розрив із православним переданням; як поєднати місіонерську зрозумілість із літургійною величчю. Саме тому ключова формула книги, взята з самого пересопницького кола, звучить надзвичайно промовисто: Євангеліє укладалося «ку читаню и посполитым людемъ ко доброму выразумленю». У цій фразі стисло виражена ціла програма православного просвітництва: не секуляризувати Писання, а зробити його зрозумілим; не зменшити його святість, а розкрити її для «посполитих людей».

Метод аргументації Зінченка є синтетичним. Він послідовно поєднує історіографію, палеографію, мовознавство, мистецтвознавчий аналіз і церковно-історичну реконструкцію. Автор не будує книжку як полемічний трактат і майже не висуває однієї різкої тези, яку потім доводить на всіх сторінках. Його аргументація накопичувальна: він проводить читача від давньоруських скрипторіїв до Волині XVI століття, від монастирської економіки до шляхетського патронату, від письма і мініатюри до глос і сумаріїв, від первісної оправи до факсимільних видань ХХІ століття. У цьому поступовому русі формується основна думка: Пересопницьке Євангеліє не було випадковою аномалією чи ізольованим шедевром, а стало плодом довгої української рукописної традиції, яка в добу Відродження та Реформації отримала новий імпульс і нову мовну сміливість. Тому книжка Зінченка є також відповіддю на поширене уявлення, ніби українська книжна культура виникла пізно або лише як відбиток зовнішніх впливів. Навпаки, автор показує глибину цієї культури, її спадкоємність від Києва, Печерського монастиря, волинських і галицьких скрипторіїв, а також її здатність творчо засвоювати європейські імпульси без втрати власної церковної ідентичності.

Перший великий змістовий блок книжки, вступний за функцією, присвячений саме історії української рукописної книги. Зінченко починає не з 1556 року, а з Київської держави, і це не випадкова ретроспекція. Йому важливо довести, що Пересопницьке Євангеліє стоїть у довгому ряду книжних пам’яток, який охоплює Реймське Євангеліє, Остромирове Євангеліє, Ізборник Святослава, Мстиславове Євангеліє, Галицько-Волинську книжну традицію, Київський Псалтир та інші рукописні осередки. Цей огляд має богословське значення, бо в ньому книжність постає не як нейтральна техніка письма, а як форма церковного життя. Поширення християнства, за автором, неможливе без книг, бо Церква живе Писанням, богослужінням, молитвою, навчанням і передаванням пам’яті. Коли Зінченко наводить думку митрополита Іларіона Огієнка про те, що богослужбові книги «безумовно були в Україні вже в X віці», він фактично підкреслює: християнізація Русі була не лише політичним актом князя Володимира, а входженням у книжну цивілізацію Слова. Особливо показовим є наведений літописний образ Ярослава Мудрого, який «засіяв книжними словами серця віруючих людей». Цей образ допомагає зрозуміти й Пересопницьке Євангеліє: воно є новим засівом того самого Божого слова, але вже в умовах іншої епохи, іншої мовної ситуації та іншого церковного виклику.

У розділі про добу, в якій творилося Пересопницьке Євангеліє, автор переходить від довгої традиції до конкретної історичної напруги XVI століття. Тут особливо цінним є те, що Зінченко не зводить контекст до однієї причини. Він бачить кілька чинників: збереження православної києворуської спадщини, функціонування руської книжної мови в Литовській державі, тиск римо-католицької ієрархії, кризу Західної Церкви під впливом Реформації, ослаблення Константинополя після 1453 року, формування братств, роль князівсько-шляхетського патронату, а також зростання значення народної мови в церковній сфері. Важливо, що автор не протиставляє православ’я і європейськість. Навпаки, він показує українську культуру як таку, що перебувала в інтенсивному спілкуванні із Заходом через Польщу, університети, латинську освіту, ренесансні художні форми. Водночас він тверезо говорить про небезпеку полонізації руських еліт, про поступове ослаблення православної аристократії і про потребу оборони церковної та мовної ідентичності. Саме на цьому тлі переклад Євангелія українською книжною мовою набуває не лише філологічного, а й еклезіологічного сенсу. Це був жест церковної самоорганізації, відповідь православного середовища на потребу навчання, проповіді й культурного самозбереження.

Розділ про фундаторів і місце написання є одним із найважливіших для розуміння соціального тіла, яке стояло за пам’яткою. Зінченко детально розглядає питання Дворецького і Пересопницького монастирів, участь княгині Анастасії Юріївни Заславської-Ольшанської, її доньки Євдокії та князів Чорторийських. Автор обережно працює з актовими джерелами, не приховуючи складності локалізації і різних поглядів дослідників. Йому важливо показати, що поява такого рукопису вимагала не тільки духовного бажання, а й матеріальної, інституційної та освітньої бази. Монастир у цій книжці постає не як пасивне місце аскетичної ізоляції, а як центр праці, навчання, перекладу, художнього ремесла і культурної місії. Фундатори ж не є лише замовниками дорогої книги; вони є представниками тієї православної аристократії, яка ще усвідомлювала свою відповідальність за Церкву. Особливо промовистий образ Анастасії Заславської, яка після смерті чоловіка, ймовірно, пов’язала своє життя з монастирським середовищем. У рецензованій книжці вона постає як символ шляхетського благочестя, що поєднує особисту побожність із культурним патронатом. Це один із тих моментів, де Зінченко міг би ще глибше розгорнути богослов’я мирянського служіння в Православній Церкві, але навіть наявний матеріал достатньо ясно показує: Пересопницьке Євангеліє було справою не лише ченців, а всієї церковної спільноти.

Розділ про перекладачів і переписувачів концентрує увагу на архімандриті Григорії, писці Михайлі Василієвичі та невідомому другому писці. Тут автор виявляє одну з найсильніших рис своєї праці: здатність за технічними деталями рукопису побачити живих людей. Він обговорює давню наукову дискусію про те, хто саме був перекладачем, а хто переписувачем, і схиляється до визнання провідної ролі архімандрита Григорія як керівника та перекладача, тоді як Михайло Василієвич виступає головним писцем і автором значної післямови. Особливо цінним є те, що Зінченко не романтизує цю працю, а показує її як тривалий, організований і богословськи мотивований процес. Пересопницьке Євангеліє писалося кілька років, у різних осередках, із перервами, різними почерками, різними руками. У цьому воно нагадує саму церковну традицію: вона ніколи не є плодом одного генія, а завжди є співпрацею поколінь, інституцій, дарувань і послуху. Зворушливо звучить характеристика Григорія як «кроткого, смиренного і боголюбивого» ієромонаха, який мав «пильність і любов до писання сеї книги». Ці слова дозволяють побачити в рукописі не лише культурну пам’ятку, а духовний подвиг книжника, для якого письмо було формою служіння Богові і Церкві.

Розділ про художнє оздоблення відкриває інший вимір книги — її зорове богослов’я. Зінченко докладно описує почерк, заставки, ініціали, мініатюри євангелістів, рослинний орнамент, ренесансні мотиви, впливи польської, чеської, білоруської та західноєвропейської орнаментики, не втрачаючи при цьому відчуття православної книжної традиції. Пересопницьке Євангеліє постає як синтез візантійської спадщини і ренесансної декоративної культури. Автор слушно наголошує, що рукопис «весь написаний прекрасним уставним письмом», настільки чистим, що для недосвідченого ока здається друкованим. Цей опис важливий не лише естетично. У християнській культурі краса книги пов’язана з гідністю її змісту. Євангеліє оздоблюється не для розкоші як такої, а тому, що містить слово Христове. У цьому сенсі мініатюри євангелістів, орнаменти, золото, кольори, ритм письма виконують літургійну функцію: вони вводять читача в простір благоговіння. Водночас Зінченко показує, що майстри Пересопницького кодексу не були замкнені в архаїці. Вони вільно засвоювали ренесансну мову форми, але підпорядковували її сакральному тексту. Це особливо важливо для богословського клубу, адже книжка непрямо ставить ширше питання: як Церква може приймати культурні мови своєї доби, не втрачаючи центру в Євангелії.

Мовний розділ є, можливо, найважливішим для богословського прочитання всієї праці. Зінченко характеризує Пересопницьке Євангеліє як пам’ятку, у якій поєдналися староукраїнська книжна і жива розмовна мова. Автор уважно переказує оцінки Осипа Бодянського, Михайла Максимовича, митрополита Макарія, Павла Житецького, Івана Огієнка та інших дослідників. Особливо яскравою є наведена оцінка Бодянського, який називав мову пам’ятки «південно-руською, чистою, як зорі небесні». Водночас Зінченко не приймає спрощеного твердження, ніби Пересопницьке Євангеліє написане просто живою народною мовою в сучасному розумінні. Його аналіз значно точніший: у рукописі переважає церковнослов’янська основа, але вона пронизана українськими народнорозмовними елементами, глосами, сумаріями, лексичними поясненнями, формами, близькими до живого мовлення. Саме ця подвійність є богословськи значущою. Перекладачі не знищують сакральної мови, а розкривають її; не замінюють передання новою мовною ідеологією, а вводять у нього українського читача. Глоси, які пояснюють незрозумілі слова, є знаком пастирської турботи: текст не повинен залишатися закритим для тих, кому він призначений. У цьому розділі Зінченко особливо переконливо показує, що рух до народної мови в українському православному середовищі мав не лише зовнішньо-реформаційний, а й внутрішньо-церковний мотив: прагнення, щоб Євангеліє було почуте, зрозуміле і прийняте.

Водночас мовний аналіз виявляє і тонку напругу між Православ’ям і Реформацією. Автор визнає вплив реформаційної ідеї перекладу Писання народними мовами, посилаючись на думку Огієнка, що переклади Святого Письма на живу мову були однією з головних ідей Реформації. Але Зінченко не робить із Пересопницького Євангелія протестантський проект. Навпаки, він показує, що православне середовище сприймало цей імпульс вибірково й творчо. Українські книжники не відкидали церковнослов’янську мову як мову богослужіння, не проголошували розриву з традицією, не ставили індивідуальне читання Писання проти церковного передання. Їхнє завдання було іншим: дати зрозумілий євангельський текст «для науки люду християнського». У цій формулі чути не лише гуманістичну, а й катехитичну інтенцію. Євангеліє перекладається не для приватної автономії читача, а для навчання християнського люду в межах церковної спільноти. Саме тут книжка Зінченка може бути особливо корисною для сучасних богословських дискусій про мову богослужіння, переклади Біблії, співвідношення сакральної традиції і пастирської зрозумілості. Автор не дає готової нормативної відповіді на сучасні суперечки, але історичний матеріал у нього промовляє доволі ясно: справжня традиція не є мовною нерухомістю, а живою вірністю Євангелію.

Розділ про долю пам’ятки перетворює історію рукопису на драму церковної і національної пам’яті. Зінченко простежує шлях Євангелія від Волині через занепад Пересопницького монастиря, перехід його маєтностей до єзуїтської колегії, зникнення рукопису з поля зору джерел, появу в часи гетьмана Івана Мазепи, дарування Переяславському кафедральному собору, перебування в семінарській бібліотеці, відкриття дослідниками ХІХ століття, зацікавлення Шевченка, спроби вилучення до імперського центру, повернення в український науковий і культурний простір, аж до факсимільних видань 2008 і 2010 років. Особливо важливим є Мазепин слід: запис про дарування Євангелія Переяславській кафедрі показує, що українська еліта ранньомодерної доби ще усвідомлювала цю книгу як святиню, гідну кафедрального престолу. У ХХ і ХХІ століттях рукопис набуває нового символічного значення, коли стає книгою президентської присяги поруч із Конституцією. Зінченко завершує цю лінію думкою, що Святе Євангеліє українською мовою «зобов’язує першопосадовця» бути оборонцем української мови, культури, традицій, свободи і державності. Тут автор найближче підходить до публічно-богословської інтерпретації: Євангеліє не лише прикрашає державний ритуал, а судить його, нагадуючи владі про моральну відповідальність перед Богом і народом.

Підсумковий розділ книжки має виразно синтетичний характер. Зінченко ще раз наголошує, що цінність Пересопницького Євангелія не вичерпується папером, пергаменом, фарбами, каліграфією чи давністю. За його художньою досконалістю видно «контури епохи зародження нової української культури». Це, мабуть, найважливіша теза всієї праці. Пересопницький кодекс є не лише завершенням старої рукописної традиції, а початком нового культурного самовідчуття. Українська культура в ньому живиться церковнослов’янською глибиною, але вже звертається до народної мовної стихії; зберігає православну богослужбову спадщину, але чує виклики Реформації; бере ренесансні художні форми, але вкладає їх у сакральну книгу; народжується як нова національна свідомість, але не в секулярному відриві від Церкви, а через церковну книгу. У цьому сенсі Пересопницьке Євангеліє є одним із тих рідкісних артефактів, у яких богословська, мовна і національна історія не просто перетинаються, а взаємно пояснюють одна одну.

Найбільша сила книжки Зінченка полягає в її цілісності. Автор зумів показати Пересопницьке Євангеліє не як ізольований предмет, а як вузол багатьох історичних ліній. Для пастирів ця праця корисна тим, що нагадує: турбота про зрозумілість Божого слова має глибоке коріння в православній традиції і не є поступкою модерності. Для студентів богослов’я вона дає приклад того, як історія Церкви, біблійна культура, мова і мистецтво можуть вивчатися разом, а не в розірваних дисциплінарних клітках. Для мирян, які шукають інтелектуально чесної розмови про українське християнство, книжка відкриває Пересопницьке Євангеліє не як абстрактний символ президентської присяги, а як живий плід віри, праці і культурної відповідальності. Для істориків Церкви вона цінна як компактний, але насичений огляд джерел, дискусій і дослідницьких позицій щодо фундаторів, місця створення, мови, письма, оздоблення і подальшої долі рукопису. Для філологів та мистецтвознавців вона, можливо, не замінить спеціалізованих монографій, але дасть добре структуровану картину проблеми і покаже, як мовні та художні деталі пов’язані з ширшим церковно-культурним контекстом.

Водночас книжка має і певні обмеження, які варто назвати не для применшення її значення, а для точнішого розуміння її жанру. Передусім це науково-популярний нарис, а не вичерпна академічна монографія. Автор часто спирається на авторитет попередніх дослідників, інколи досить швидко переходячи від цитованої думки до широкого культурного висновку. Для фахового богословського читача хотілося б більшого аналізу власне біблійно-перекладацьких рішень Пересопницького Євангелія: як саме перекладачі передавали ключові христологічні, сотеріологічні, еклезіологічні терміни; чи змінювалася богословська семантика тексту під впливом народної лексики; наскільки переклад зберігав зв’язок із грецьким оригіналом або церковнослов’янським посередництвом; які місця могли мати конфесійно-полемічне значення в добу Реформації і Контрреформації. У книжці багато сказано про мову як культурний феномен, але менше про переклад як богословський акт. Це особливо відчутно, коли автор торкається реформаційного впливу: він слушно говорить про загальноєвропейський імпульс до народних мов, але не завжди достатньо розрізняє протестантське, гуманістичне і православно-катехитичне розуміння цього процесу.

Інша слабкість полягає в тому, що національно-символічна інтерпретація інколи настільки сильна, що може затінити універсальний церковний вимір Євангелія. Зінченко справедливо підкреслює значення рукопису для української мови, культури і державності, але богословський читач може поставити додаткове запитання: як співвіднести національне значення Пересопницького Євангелія з тим, що саме Євангеліє завжди перевищує будь-яку національну культуру? Найкраща відповідь, на мій погляд, випливає з самого матеріалу книжки, хоча автор не формулює її достатньо чітко: національна мова стає достойною не тому, що замінює собою Євангеліє, а тому, що приймає Євангеліє і служить йому. Українська культурна пам’ять набуває богословської ваги тоді, коли вона не обожнює себе, а стає простором слухання Божого слова. Було б корисно, якби автор виразніше провів цю межу, особливо з огляду на сучасні ризики перетворення святині на суто політичний символ.

Попри ці застереження, праця Арсена Зінченка є цінною і вдалою книгою для богословського клубу саме тому, що вона повертає читача до конкретності християнської історії. Вона показує, що богослов’я живе не лише в трактатах і соборних формулюваннях, а також у почерку писця, у виборі мови, у монастирській майстерні, у фундаторській жертві, у мініатюрі євангеліста, у глосі на полі, у післямові, у долі книги, яку перевозять, дарують, забувають, знаходять, досліджують і знову ставлять у центр публічного життя. Пересопницьке Євангеліє в інтерпретації Зінченка є свідком того, що українська християнська культура народжувалася не через відмову від православного передання, а через його творче засвоєння в нових історичних умовах. Саме тому ця книга заслуговує на уважне читання: вона вчить бачити в давньому рукописі не тільки пам’ятку минулого, а питання до сучасної Церкви, сучасної освіти і сучасної держави. Чи здатні ми сьогодні так само відповідально служити Божому слову мовою свого народу? Чи розуміємо ми, що краса церковної культури потребує не лише захоплення, а праці, жертовності й дисципліни? Чи пам’ятаємо, що Євангеліє, покладене поруч із Конституцією, не освячує автоматично політичну владу, а нагадує їй про суд Божої правди? Саме ці питання роблять рецензовану працю не ювілейним виданням для полиці, а книгою, здатною формувати зрілу історичну й богословську свідомість.