Огляд книги «Бог діє у війні. Реальні історії від капеланів, військових і волонтерів»

Книга «Бог діє у війні. Реальні історії від капеланів, військових і волонтерів», упорядкована Марією Чигінь і видана Видавництвом «Свічадо» у Львові 2026 року, постає як унікальний теологічний і людський документ епохи. Вона з'явилася на четвертий рік від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну — в той час, коли гострота початкового потрясіння дещо поступилася місцем виснаженню, а разом із тим і поглибленому духовному осмисленню. Упорядниця відверто зізнається у передмові, що розпочала цю роботу з особистої кризи: запрошення записати свідчення надійшло саме тоді, коли вона «подумки намагалася зібрати докупи розтрощений війною мій гуманістичний світогляд», коли «старий світ розвалився, новий я ще не збудувала». Ця відверта рана, покладена в основу задуму, визначає весь характер книги. Тут не звучить переможної тріумфальності, немає й відчаю — є напружений і чесний пошук Бога в пеклі, яке для багатьох є буденністю вже кілька років поспіль.

Теологічна проблема, яку ставить книга, — одна з найстарших і найгостріших у релігійній думці: theodicy, питання про Боже мовчання або присутність перед лицем жахливого людського страждання. Йов питав про це з попелу. Аушвіц загострив це питання до нестерпності. Українська війна ставить його знову — не в академічних аудиторіях, а в промерзлих бліндажах, у реанімаційних наметах, у тюремних камерах. Однак методологія, обрана упорядницею, принципово відрізняється від класичних богословських трактатів про теодицею. Чигінь уникає апологетичних конструкцій та систематичних аргументів. Натомість вона представляє живих свідків — чий досвід стає первинним богословським аргументом, потужнішим за будь-яку логічну дедукцію. Збірка у цьому сенсі вписується в традицію наративного богослов'я, де достовірний людський досвід має власну теологічну вагу, нічим не меншу за концептуальний аналіз. При цьому примітним є те, що книга об'єднує голоси представників цілого спектру конфесій — Греко-католицької та Римо-католицької церков, Православної церкви України, євангельських баптистів, харизматів, меноніської братської церкви — що саме собою є живим свідченням практичного екуменізму, породженого виміром смерті.

Відкриває збірку оповідь єпископа УГКЦ Степана Суса «Кусень пахнючого мила» — алегорично і теологічно вона є, мабуть, найглибшою у книзі. Єпископ розповідає про офіцера-атеїста, курсанта, якого він знав із молодих літ. Два роки в російському полоні стали для цього чоловіка часом парадоксального духовного пробудження. У місці, де, здавалося б, Бога немає — де «думають, як твоє життя зробити пеклом, як тебе зламати, знищити, тому що ти українець» — полонений почав молитися неохрещеною молитвою і навіть запровадив обов'язкове читання «Отче наш» у камері для всіх, незалежно від переконань. «Ходив ти до церкви чи ні, молився раніше чи не молився, віриш у Бога чи атеїст, маєш молитися зранку і ввечері "Отче наш"», — таким було просте правило. Ця молитовна практика справила вплив навіть на наглядача-росіянина: він попросив помолитися за хвору дружину і наступного разу приніс в'язням кусень пахнючого мила — «кусочок, який ховали загорнутим, щоб просто за нагоди витягти і понюхати, відчути щось приємне». В умовах абсолютного приниження людської гідності цей крихітний дар набув сакраментальних вимірів. Єпископ Сус теологічно пов'язує цю оповідь із концепцією «хрещення бажанням» у Катехизмі Католицької Церкви — Бог приймає серце, що повернулося до Нього, навіть без зовнішнього обряду. Ця богословська думка є тонкою і суттєвою: вона підважує будь-який редукціонізм, що звужує Боже діяння до офіційних церковних каналів.

Священник ПЦУ Володимир Труш у свідченні «Останнє слово — за Богом» описує пасторальний парадокс у найгостріший спосіб. Виснажена і агресивна група солдатів, яких довго не міняли на позиціях, сорок хвилин виплескувала образи і гнів на капеланів, котрі приїхали вділити Великодню Сповідь і Причастя. Після виснажливого монологу о. Труш обережно питає: «Я так розумію, сповідатися зараз ніхто не буде?» — і у відповідь чує: «Як то не буде, ви що, чого приїхали? Пасха ж». Усі до одного приступили до Таїнств. «Це було, як той лагідний вітер після бурі», — коментує капелан, посилаючись на третю книгу Царів. Центральна теологічна думка о. Труша є відповіддю на найпоширеніше запитання сучасної України: де Бог у тому всьому жаху? «А Бог, який сам віддав свого єдиного Сина на смерть, — поруч, бо знає цей біль. Він всюди, де одне одному простягають руку допомоги, де підтримують, де захищають, де втішають, — там Бог». Ця відповідь не є теоретичним аргументом — вона витікає з конкретного пастирського досвіду і саме тому переконує на рівні, недосяжному для академічного трактату.

Сестра Неля Куцак із Згромадження Сестер від Ангелів, яка є водночас військовим психологом корпусу капеланів Християнської служби порятунку, в оповіді «Чи є Бог на передовій?» пропонує надзвичайно цінне свідчення на межі психологічної та пастирської практики. Починаючи від роботи з пораненими ще після Іловайська і Вуглегірська — з солдатами без рук і ніг — вона описує, як «безпека і стабільність» є двома ключовими словами у роботі з військовими. Але центральним у її оповіді є свідчення офіцера-танкіста, який втратив обидві ноги і, прийшовши до тями в лікарні, попросив у дружини принести Біблію. «Бо якщо я залишився живий, то, значить, я Богові потрібний», — сказав він. Ця фраза є одним із найпотужніших богословських висловлювань у всій книзі — не відпрацьованим теологом, а виговореним людиною, що щойно вирвалася зі смерті. Ніхто цього чоловіка не євангелізував, зауважує сестра Неля: «ми просто були свідками того, що Бог є поруч і Він діє». Це спостереження фіксує теологічний принцип, що пронизує всю збірку: Бог передує місіонерові.

Пастор-баптист Євген Савченко, капелан 93-ї ОМБр «Холодний Яр», представлений у збірці двома оповідями, що разом утворюють повноцінний богословсько-практичний есей про природу капеланського служіння. У першій — «Падре, молись!» — описується сцена, що влучно ілюструє суть цього служіння: командир-скептик, відомий своїм скептицизмом щодо питань віри, під час небезпечної ситуації звертається до капелана зі єдиним проханням: молитися. Поранений боєць евакуйований і вижив. Логіка тут не в «чудодійному результаті» — Савченко не акцентує на ній. Важливіше інше: змінилося сприйняття капеланської присутності. «Мабуть, у нашому підрозділі не було втрат, тому що з нами був капелан», — кажуть бійці. У другій оповіді — «Капелан у новому форматі» — розкривається ще один, значно складніший вимір: Савченко розповідає про офіцера, що через два роки, тримаючи в руках пістолет, зателефонував капелану як останньому варіанту. Тривала розмова відвернула трагедію. Але є й інша схожа ситуація, що мала інший кінець. Пастор Савченко не приховує цього: «Зателефонував мені боєць — ми зналися, довіряли один одному. Він хотів попрощатися — вирішив піти з життя. Я всіляко намагався цьому запобігти, але марно. Так, для мене це виклик, я не маю відповіді, чому так сталося, просто з тим живу». Ця сповідальна відвертість людини, що не вдає, ніби у неї є відповіді на всі питання, надає книзі особливої інтелектуальної чесності, що різко контрастує з позитивістськими наративами «переможного» капеланства.

Особливого богословського і людського звучання набуває оповідь «Молитва мінометника» від Михайла Мартиненка — бійця Окремої президентської бригади, колишнього атеїста. Він склав власну імпровізовану молитву для моменту виїзду на позиції: «Боже, ми з Тобою давно не спілкувалися, і стосунки в нас із Тобою непрості, але, знаєш, хай що було між нами, зараз ми виконуємо волю Твою і людську, полюючи на зайд, які розтоптують усі закони Твої і людські. Тож якщо Ти є на небесах, допоможи нам, Боже, виконати цю волю». Ця молитва — груба, вбрана у мову воїна, без риторичних прикрас — є водночас глибоко щирою і богословськи значущою: у ній людина звертається до Бога не з позиції покори, а з позиції союзника, що виконує те, що сама вважає справедливим. Така молитва не вписується в жодну катехетичну схему — і саме тому вона є справжньою.

Єпископ Харківсько-Запорізької дієцезії РКЦ Павло Гончарук у своїй оповіді «Занурити у Божу присутність» формулює те, що можна назвати «негативною теологією капеланства». «Гасло капелана — "Бути поруч". Не разом, не замість, не провідувати, а бути поруч воїна», — говорить він. Єпископ описує апофатичну педагогіку присутності: не в тому, що ти говориш або робиш, а в тому, що ти є. «Якщо в моєму серці є мир і спокій, а це величезний дар, який я хочу засвідчити, то вони його теж відчувають. Це як радіочастоти — вони невидимі, але діють». Гончарук також відверто говорить про драматичний тягар, що несе командир з досвідом помилкових рішень, — а капелан є «мікрофоном, через якого Бог говорить. Бо Він часто приходить до людей через інших людей». Ця думка є лейтмотивом всієї збірки і надає їй внутрішньої богословської єдності.

Священник УГКЦ Нестор Кизик у своїй другій оповіді «Про війну без романтики» кидає виклик людській потребі у «дивних» історіях, що є своєрідним духовним ескапізмом. Люди в тилу романтизують війну, говорить він. Ті, хто безпосередньо стикається з нею, некомфортно почуваються від надзвичайних históій. Капелану телефонують вночі: «Отче, помоліться, бо до ранку не доживемо». У Гарнізонному храмі щодня похорони. Сім'ї, що молилися, запитують: «Чому Бог його не зберіг?». Відповідь о. Кизика богословськи визначальна: «Тут я ніколи не захищаю Бога — Йому цього не треба, Він сам за Себе постоїть. Важливо пам'ятати, хто наш ворог, хто нас убиває. І перейти через це випробування з гідністю». Ця відмова від апологетики на користь реалістичного свідчення є знаком зрілого пастирського богослов'я.

Оповідь священника ПЦУ Андрія Сусола «Збагнути Божий промисел» привносить у збірку вимір providentia Dei: колишній бойовий офіцер батальйону «Карпатська Січ», рукопокладений вже під час повномасштабної війни, осмислює кожен поворот свого життя — включно зі зміною роду військ — як Боже провидіння. Чотири оповіді о. Івана Дяківа (РКЦ), що пронизують збірку, формують суцільний образ капелана, що живе «у рекоризації» серед бійців: він смажить деруни, жартує, чистить зброю, і лише іноді це завершується Літургією — «і це теж не завжди».

Особливого значення набуває пара капеланів-подружжя Євген та Тетяна Малисевичі, котрі служать разом у 57-й ОМПБр. Їхнє одруження відбулося буквально за десять днів до початку повномасштабного вторгнення. Тетяна, опинившись в окупації на Херсонщині, під час обшуку росіянами не дала їм знайти капеланський значок і шеврон чоловіка. «Але я вірю, що це Господь зберіг, Він просто закрив їм очі», — говорить вона. На пропозицію виїхати за кордон відповідає: «Навіщо ми тоді одружилися? Приймаймо волю Божу таку, як вона є. Будемо будувати нашу сім'ю, будемо вчитися бути чоловіком і дружиною саме в цей час і за цих обставин». Ця позиція є яскравим прикладом богослов'я сімейного служіння у часі війни — рідкісного і дорогоцінного свідчення.

Волонтерка і викладачка УКУ Олена Мосендз («Ми можемо значно більше, ніж думаємо») описує, як особиста трагедія — окупація рідної Нової Каховки, де залишилися мама, бабуся, брат з родиною — стала поштовхом до системного волонтерства з ліками для людей в окупації, а згодом — для бойових медиків по всій лінії зіткнення. Її богословський висновок простий і переконливий: «Коли нас не зупиняє страх, зневіра і сором, тоді ми можемо значно більше, ніж думаємо». Місіонерка Оксана Завадська («Ми приїхали, щоб бути з вами»), котра з 2016 року разом із чоловіком служить на прифронтових територіях і доглядає за 23 дітьми, описує момент, коли дівчинка-підліток на прифронтовій землі сказала їй: «Ви — як усі волонтери: приїхали і поїхали». Завадська відповіла: «Ні, ми приїхали, щоб бути з вами». Ці слова є квінтесенцією всієї книги.

Старша медсестра евакуаційного відділення 110-ї ОМБр Олена Погорілець надає збірці медичний голос, що переростає у богословський. Вона описує свою неспроможність «відключитися» від страждань поранених, постійну слізність над кожним з них, навіть після трьох років інтенсивної служби. «Я знаю, що все під Божим допустом. Ми просто робимо свою роботу, наскільки можемо ефективно, але життя чи смерть — у руках Божих», — говорить вона. Ця фраза виражає той особливий рід довіри, що народжується не з богословської теорії, а з щоденного прикордонного досвіду.

Збірка в цілому формує те, що можна назвати богослов'ям конкретної присутності — теологію Бога, котрий діє не переважно через надприродні втручання (хоча й такі оповіді тут є), а через конкретних людей: капелана, що мовчки копає окопи поруч із солдатами; медсестру, що плаче над кожним пораненим; волонтерку, що пробирається крізь мінні поля заради ліків для тих, хто залишився в окупації. Ця «богословія рук і ніг» — суто практична, невіддільна від брудної реальності і позбавлена будь-якої духовної ідилії — є найсильнішим теологічним голосом книги. Вона перегукується з традицією служіння як богослов'я дії (Orthopraxis), яка від часів Другого Ватиканського Собору стала важливим виміром католицького богослов'я, і водночас — з євангельським акцентом на «чинній вірі», центральному в протестантській традиції. У цьому сенсі книга є органічно міжконфесійним богословським висловлюванням.

Аудиторія, якій ця книга принесе найбільшу користь, є надзвичайно широкою. Насамперед вона адресована діючим і майбутнім військовим капеланам: книга є своєрідним практичним порадником з pastoral care в умовах бойових дій, де кожна оповідь є конкретним кейсом — від роботи з агресивними і виснаженими бійцями до попередження суїциду, від міжконфесійного служіння до пастирства мусульманина в підрозділі. Не менш цінна книга для пасторів і священників, що служать родинам військових у тилу: вона допомагає зрозуміти реальність, з якою повертаються бійці, і ті питання, що вони несуть. Книга буде надзвичайно корисною для психологів і психотерапевтів, що працюють із ветеранами: оповіді сестри Нелі Куцак і Олени Погорілець демонструють органічну і продуктивну інтеграцію психологічної підтримки та духовного супроводу, чого бракує у значній частині секулярної психотерапевтичної практики. Нарешті, найширше коло читачів — це всі, хто переживає духовну кризу, розчарування у Богові або втрату сенсу під час цієї війни: книга пропонує не аргументи, а живих свідків, чий досвід говорить переконливіше за будь-яку апологетику.

Серед сильних сторін збірки варто виділити насамперед її непереможну документальну відвертість. Упорядниця не уникає складних питань і не прикрашає реальності: ми бачимо капелана, що не зміг запобігти суїциду бійця; священника, що не знає, чому Бог зберіг одного, але не врятував іншого; і волонтерку, що визнає: «Чи знайшла я відповіді на свої запитання? Радше ні, аніж так». Ця чесність перетворює збірку з набору «успішних» місіонерських наративів на справжнє богословське свідчення. Другою безумовною перевагою є міжконфесійна широта: у тій самій книзі греко-католицький єпископ, православний священник, баптистський пастор і сестра-монахиня говорять однією мовою служіння — і це саме собою є потужним екклезіологічним аргументом. Третьою перевагою є жива, яскрава мова оповідей: книга читається не як релігійно-дидактичний твір, а як потужна людська проза, сповнена конкретних деталей — запах пахнючого мила, футбольна радість солдатів від першого грому, «молитва мінометника», кулька-скарб у гаманці офіцера.

Конструктивна критика стосується насамперед структурного питання. Збірка понад 50 оповідей, розташованих без тематичної класифікації, може справити враження хаотичності, особливо у частині повторення авторів (Євген Савченко, о. Нестор Кизик, о. Іван Дяків, Євген і Тетяна Малисевичі присутні з двома оповідями кожен). Тематичне упорядкування — за темами навернення, молитви в бою, пасторального супроводу, волонтерства як служіння, сімейного капеланства, смерті і надії — значно посилило б богословську читабельність книги і дозволило б читачеві бачити певні теми в їхній повноті та діалозі. Крім того, між оповідями відчутно бракує богословського коментаря або вступних есеїв, котрі допомогли б читачеві без спеціальної підготовки зрозуміти, в яку традицію вписуються ці свідчення і як вони корелюють із ширшою дискусією про Бога, страждання і зло в сучасній богословській думці. Такий коментар — зроблений, наприклад, у форматі заключного есею — суттєво поглибив би теологічну цінність видання, не позбавивши його безпосередності живих голосів. Нарешті, «воронка» свідчень, попри всю широту, залишається переважно галицько-центричною за конфесійним складом і географічним охопленням капеланів; включення більшої кількості свідків зі Сходу та Центру України, а також більш широкого спектру православних голосів (УПЦ-МП та позаконфесійних), збагатило б panoramu.

Попри ці зауваги, «Бог діє у війні» є видатним документом духовного досвіду і значущим пастирсько-богословським твором. Книга залишатиме в читача те відчуття, що його Марія Чигінь описала у своїй передмові краще за будь-який богослов: «Часом насправді ми шукаємо не відповіді. А когось, хто буде поруч у твоєму болі, у твоєму бою, у твоєму житті. Це те, що робить Бог, це те, до чого покликані всі ми». У часи, коли Україна переживає одночасно фізичну і духовну мобілізацію, ця книга — свідчення, що обидва виміри нероздільні.