Огляд книги Якова Креховецького «Богослов’я та духовність ікони»

Книга Якова Креховецького «Богослов’я та духовність ікони» є систематичним і водночас доступним курсом, присвяченим богословському змісту ікони, її історичному становленню та ролі в літургійному й духовному житті Церкви. Уже сама структура видання — від старозавітного контексту до символіки кольорів та іконографії празників — показує, що автор прагне не лише інформувати, але й сформувати цілісне церковне бачення ікони як носія одкровення.

Креховецький починає з історичного ґрунту: ікона не виникла «з нічого», вона розвивалася у складному культурному та богословському середовищі. Автор уважно аналізує старозавітну заборону зображень, підкреслюючи, що вона стосувалася насамперед ідолопоклонства, а не будь-якої фігуративності. Приклад мідяного змія, херувимів над ковчегом Завіту, оздоб храму Соломона показує, що в самій біблійній традиції існувала напруга між забороною і дозволом. Таким чином, ікона розглядається як плід богословського дозрівання Церкви, а не як пізнє «відхилення».

Особливу вагу автор надає христологічному виміру ікони. Питання, чи можна зображати Христа, безпосередньо пов’язане з питанням Його природи: якщо Він істинно став людиною, то Його людський образ може бути зображений. Іконоборча криза VIII–IX століть подається як боротьба не просто за мистецтво, а за саме вчення про Воплочення. Перемога іконопочитання на II Нікейському соборі 787 року розкривається як богословське утвердження істини про Богочоловіка.

Друга частина книги переходить від історії до богослов’я в іконі. Автор послідовно розглядає образ Пантократора, Богородиці, ангелів, святих, іконостас, символіку тла й кольорів. Ікона тлумачиться як «вікно у вічність», як літургійна мова, що передає те саме, що й богослужбовий текст. Вона не є просто релігійною ілюстрацією, а є богослов’ям у фарбах. Особливо цінною є частина, присвячена празниковій іконографії: Благовіщення, Різдво, Преображення, Зішестя в ад, П’ятидесятниця тощо розглядаються як концентровані візуальні формули спасительної історії.

Стиль автора лекційний, але чіткий. Видно, що текст виріс із багаторічної викладацької практики. Він не перевантажує читача надмірною термінологією, проте не спрощує богословських питань. Книга добре структурована і може служити підручником для катехитів, семінаристів, студентів богослов’я.

Серед сильних сторін видання — поєднання історії, догматики й духовності. Креховецький не обмежується теоретичним викладом, а підкреслює роль ікони в особистій молитві. Ікона постає як засіб духовного формування, як школа споглядання. Автор наголошує, що краса в християнстві не є декоративною, а має онтологічний вимір — вона виявляє славу Божу.

Водночас книга має і певні обмеження. По-перше, вона орієнтована насамперед на церковну аудиторію, яка вже приймає засадничі догматичні передумови. Критичний історико-мистецтвознавчий аналіз розвитку іконопису, впливів різних регіональних стилів чи соціально-політичних чинників подано мінімально. По-друге, у деяких місцях історичний матеріал викладено узагальнено, без глибокої полеміки з сучасною науковою літературою.

Однак ці зауваги не зменшують цінності книги в її власному жанрі. Це не академічна монографія з історії мистецтва, а богословський курс, спрямований на формування церковного світогляду. У цьому сенсі вона цілком досягає своєї мети.

Рекомендувати книгу можна катехитам, викладачам християнської етики, студентам духовних навчальних закладів, а також усім, хто прагне глибше зрозуміти сенс ікони поза рівнем естетичного сприйняття. Для тих, хто шукає духовне осмислення власної молитви перед образом, книга стане надійним провідником.

У підсумку «Богослов’я та духовність ікони» — це цілісний виклад традиційного вчення Східної Церкви про ікону як богословське свідчення Воплочення і як шлях до духовного зростання. Вона переконливо показує, що ікона — це не просто мистецтво, а видима проповідь віри, в якій краса стає мовою одкровення.