Подворняк - Перша любов

Трохим прийшов з похорону, сів на присьбі під хатою і простягнув перед себе втомлені босі ноги. На багатьох похоронах він бував у своєму не дуже довгому житті, але на жодному з них він не був так схвильований чомусь, як сьогодні, а чому, то він і сам не знає.

Надворі було тепло, сонце золотило все село, пахли квіти, співали пташки і такого погідного чудового дня відбувся похорон. А це визначає, що одна людина жила, тішилася природою і життям, а тепер померла і її більше нема, її вже й ніколи не буде. Від того на світі нічого не зміниться ані в природі, ані в житті людей. Узавтра вранці в селі так само, як і перед тим, співатимуть півні, рипітимуть вози, виїжджаючи в поле до своєї щоденної праці, жінки з порожніми відрами спішитимуть до одинокої на все село криниці за водою, із коминів хат буде підноситися дим до голубого неба. І буде багато того, що приносить людині саме життя, але в тому житті не буде більше Хоми. Його сьогодні поховали і його вже відтепер ніколи не буде. Так, ніколи. Це страшне слово. Залишилася під горою самотня його хата, біля хати залишився хлів, де Хома тримав свою козу. А з другого боку хати залишилося його вузеньке поле, на якому ворушиться неспілий ще овес. І якщо все буде гаразд, якщо цього літа будуть дощі, будуть теплі дні, то овес той дозріє, хтось його коситиме, але справжнього господаря того вузенького поля не буде. І ніколи його вже не буде. Овес дозріватиме сам. Отаке людське життя! Був і нема. Учора ще був, а сьогодні нема.

Трохим про це думав, вертаючись з цвинтаря біля Хоминой хати, думає про це і тепер на своїй присьбі. Йому хотілося тоді заглянути до Хоминої хати хоча одним оком через якусь щілину, але двері там були зачинені, на них висів заіржавлений замок, якого там повісив сільський староста, а по подвір’ї ходили кури. І він тільки постояв біля перелазу, подивився навколо чужого господарства і пішов поволі додому, минаючи сади, обходячи людські городи, обминаючи село, щоб менше з ким зустрінутися. Ішов і дивувався сам із себе. Колись він таким не був. Колись йому бажалося з кимось зустрінутися, затриматися біля чиїх-будь воріт і поговорити про одне і про друге, а тепер він обходить чужі сади, минає городи і йому не бажається з кимось говорити. Перед його очима стояв засумований Хома. Бідний він був за життя і бідним був також його похорон. Труна з нетесаних дощок, навіть не помальована, під головою купка соломи, застеленої полотном, а коли ту труну виносили з хати, три рази хитали її для прощання над порогом, то голова покійного Хоми гойдалася, ніби жива. Трохимові здавалося, що Хома трохи розплющив ліве око і воно дивилося на тих людей, які оце його виносять. Дивилося, ніби з гірким докором, бо ж він знає, що всі ті люди, коли Хома був живий, а потім лежав хворий у тій самій хаті, вони ніколи до нього не прийшли, ніхто з них не сказав йому якогось теплого слова, а тепер з поспіхом виносять його з труною, ніби найскоріш бажають його позбутися, мовби він їм заважає на цьому світі.

Михайло Подворняк – Перша любов – Повість

Торонто, Канада: Накладом Християнського Видавництва “Дорога Правди”, 1986. – 182 с.

Михайло Подворняк – Перша любов – Повість - Cодержание