Говорун - Внесок церков в розбудову фашистських режимів спричинив кризи в глобальному християнстві

Архімандрит Кирило Говорун, доктор філософських наук, кандидат богослов’я, професор університету Лойола-Мерімаунт, професор Стокгольмської школи теології

 

Доповідь на конференції Волинської богословської академії 6 червня 2024 року на тему: «Кризи у світовому Православ'ї»

 

Дякую за запрошення, дуже радий знову звертатися до аудиторії Волинської академії. На жаль, не можу бути присутнім особисто через те, що одразу після цієї доповіді маю іншу доповідь, де розповідатиму про зруйновані українські церкви перед міжнародною спільнотою вчених, яка зібралася в Барселоні.

 

Хотів би розпочати зі згадки про інші заходи та форуми, які були присвячені нещодавно кризі глобального православ'я. Так трапилося, що за останні два тижні я брав участь у трьох конференціях, присвячених цій кризі. У Римі на базі університету Луіс (це приватний Університет політичних і соціологічних досліджень) була конференція, присвячена розділенням в глобальному православ'ї, де зібралися фахівці з усього світу. Одразу після того через декілька днів у Палермо, теж в Італії, ми організували окрему панель, присвячену кризам глобального православ'я.

 

Буквально через декілька днів я у Стокгольмі матиму зустріч, де ми будемо говорити про іншу велику конференцію, що ми організовуємо у грудні цього року у Швеції, присвячену знову ж таки кризам глобального православ'я. Отже, йдеться про цілу низку подій, де обговорюється те, що стає все більш очевидним для багатьох – що глобальне православ’я знаходить у кризі, що ми переживаємо, я би сказав, екзистенційну кризу в глобальному православ'ї. Але при цьому ми її до кінця ще не усвідомлюємо.

 

Я інколи порівнюю цю кризу з ковідом: ми можемо не помічати ковід, ми можемо казати, що ковіда не існує. Але ковід все одно всередині нашого організму. Він діє, і чим довше ми не помічаємо цей вірус всередині себе, тим більш важкі наслідки це матиме для нашого організму – аж до того, що ми врешті-решт матимемо так званий «довгий ковід». Це така ціла ланцюгова реакція різних станів і реакцій організму на вірус, яка триває довгий час. Я думаю, що ця криза, яку ми переживаємо в глобальному православ'ї, подібна до ковіду. Багато церков в глобальному православ'ї його не помічають, але ця хвороба все одно працює всередині, вона живе, розвивається всередині церковного тіла, і рано чи пізно вона вона покаже себе. І ці наслідки будуть досить важкими для глобального православ'я.

 

Я би порівняв нашу екзистенційну кризу в глобальному православ'ї із подібними кризами, через які проходили інші християнські церкви одразу після Другої Світової війни, після колапсу фашистських режимів у  Західній Європі включно з найбільш радикальною формою фашизму – нацизмом. Ті режими мали підтримку з боку багатьох західних церков – і протестантських, і католицьких. І переосмислення цього внеску церков в існування тих людиноненависницьких режимів, які панували в Західній Європі у міжвоєнний період, які призвели до Другої Світової війни, і стало наслідком оцієї кризи. Тобто, внесок церков в розбудову фашистських режимів спричинив кризи в глобальному християнстві (і в західному християнстві зокрема), і переосмислення цієї кризи дуже оздоровило західне християнство.

 

Нещодавно помер дуже відомий великий західний богослов Юрген Мольтман. А це якраз та людина, яка стояла у  витоків оздоровлення західного християнства, переосмислення цієї кризи. Він сам ще молодою людиною мав трошки досвіду війни, досвіду нацизму, який він дуже радикально переосмислив після Другої Світової війни, і запропонував взагалі нове бачення для зокрема протестантського християнства. Але це бачення стало універсальним, і воно доречне також і для для нашого часу, для наших православних церков. Він стояв біля витоків так званої «теології після Аушвіца», яка намагалася відповісти на запитання: «якщо був Аушвіц, то де був Бог?». І десятиліття потому, відповідаючи на це запитання, розвивалося все західне богослов'я – дякуючи таким богословам, як Мольтман.

 

Ми всі знаємо про Другий Ватиканський собор, про те, як він змінив Католицьку церкву. За висловом одного католицького богослова, Другий Ватиканський собор став водорозділом між існуванням двох церков. Фактично йдеться про існування двох церков. Тобто, католицька церква до Другого Ватиканського собору була зовсім іншою, аніж вона стала після нього. Це собор, який радикально змінив церкву і який став відповіддю на кризи, пов'язані з війною. Але ми не завжди усвідомлюємо, що другий Ватиканський собор став трошки відтермінованою, запізнілою реакцією на на Другу Світову війну. Він мав відбутися одразу після Другої Світової війни і мав дати відповідь на запитання «чому Католицька церква в Італії підтримувала Мусоліні, чому Католицька церква в Німеччині значною мірою підтримувала Гітлера?». Краще пізно, ніж ніколи. Другий Ватиканський собор зібрався в 60-ті роки і дав відповіді на ці питання і новий напрямок для для розвитку цієї церкви.

 

 Отже, ми бачимо, що ця екзистенційна криза, яку проживаємо ми, православні, з нею стикалось західне богослов'я та західні церкви у зв'язку з Другою Світовою війною. Для нас Друга Світова війна не стала якимось поштовхом для змін та переосмислень. Хоча православні церкви теж активно співпрацювали з фашистськими режимами міжвоєнної доби. Зокрема, Румунська церква дуже активно підтримувала фашистський режим у Румунії, Сербська церква підтримувала відповідні сербські режими, Грецька церква підтримувала диктатури, які існували в Греції впродовж XX століття. Болгарська церква підтримувала теж такий квазіфашистський міжвоєнний режим. Ми бачимо, що паралельно з «великими фашизмами» в Західній Європі існували також «маленькі фашизми» в православних країнах. І православні церкви підтримували ці фашизми. І у них не було жодної метаної, покаяння у підтримці цих режимів.

 

Отже, Друга Світова війна і колапс фашистських режимів не став поштовхом для православних церков до переосмислення своєї ролі в цих режимах. Значною мірою цьому сприяли історичні обставини, тому що ті країни, які були під впливом фашизму в східному блоці – Сербія, Болгарія, Румунія, – одразу стали після війни комуністичними, і церква була в цих країнах маргіналізована, і її не допустили до переосмислення. Тобто, антифашизм став державною комуністичною пропагандою, причому пропагандою такої якості, яка не змогла запобігти поверненню фашизму в цих країнах.

 

От візьмімо, наприклад, радянську антифашистську, антинацистську пропаганду, яка стала наріжним каменем радянської пропаганди. Здавалося б, це була така потужна пропаганда – скільки фільмів було про війну, скільки цих парадів ходило туди-сюди з приводу 9 травня. 9 травня стало, мабуть, одним з найважливіших свят в радянському календарі. Тобто, пропаганда була колосальна, але вона була такою, що дозволила фашизму повернутися в теперішню Росію. А церкви вже в новому радянському блоці не були допущені до цієї рефлексії на події фашизму, і вони не стали частиною того богословського  переосмислення щодо фашизму, яке відбувалося на заході. Тільки зараз для нас є нагода, дуже з великим запізненням, але все одно пристати до цього процесу переосмислення участі церков в підтримці різноманітних людиноненависницьких режимів, таких, як, наприклад, теперішній російський фашизм. Є така нагода для всіх православних церков.

 

Поки що на рівні церковних інституцій, церковних структур ми не бачимо адекватної реакції церкви зокрема на російський фашизм. Але ми бачимо такі реакції з боку богословів. Зараз поки що найважливіші, найцікавіші процеси відбуваються на рівні різних богословських платформ. Наприклад, я хочу пригадати принагідно платформу AIOTA – це міжнародна православна богословська асоціація, яку, до речі, створив киянин Павло Гаврилюк, який зараз є професором в Америці. Зараз це, здається, єдина платформа, яка фактично об'єднує різні помісні церкви, які між собою розсварилися, а богословська платформа підтримує якусь їхню єдність. На цій платформі відбувається така суттєва і плідна дискусія щодо того, що з нами, православними, сталося, як ми допустили фашизм всередині православ'я. Чому ми на це ніяк не реагуємо на інституційному рівні, крім окремих богословських голосів, які намагаються щось про це говорити?

 

На інституційному рівні це радше виключення, коли хтось піднімає питання про російську-фашистську ідеологію. Я навіть не називав її «російським світом», тому що це самоназва цієї ідеології, це так росіяни її називають. Я не впевнений, що нам так треба її називати. Насправді, об'єктивно і академічно говорячи, більш коректно називати її просто російським фашизмом. Інституційно це радше виключення, коли про нього хтось говорить. Зокрема, найбільш послідовним критиком цієї ідеології виступає Вселенський патріарх Варфоломій, і це добре, що в нас є такий голос у вселенському православ'ї - причому це перший серед рівних голосів, який про це говорить.Деякі ієрархи Фінляндської церкви про це говорять, але це теж всередині Вселенського патріархату. І це, власне, все.

 

На іншому полюсі є Російська церква, яка просто через усі доступні засоби пропагує цей фашизм. І більшість церков просто знаходиться посередині цих двох голосів – Вселенського патріарха і Московського патріарха – і мовчить.

 

Приблизно те саме відбувалося в Католицькій церкві щодо Другої Світової війни та підтримки окремими католицькими церквами фашистської ідеології. З'явилось покоління так званих «нових богословів» («нове богослов'я» з'явилося ще в 30-роки), коли окремі богослови, священники, професори виступали проти фашизму.  Наприклад, був один дуже відомий богослов Луїджі Стурдза, який народився на Сицилії. Сьогодні в Європейській академії релігії у Палермо одна з аудиторій названа на честь Луїджі Стурдзи. Але колись він був змушений тікати до Лондона у вигнання. Навіть його власна Католицька церква його ніяк не захищала. А зараз він національний герой. Він був одним з найбільш ранніх критиків фашизму саме всередині Католицької церкви, він називав це явище «христофашизмом». Дуже відверто про це говорив про це, критикував – і йому в результаті не знайшлося місця у власній церкві. Але зараз він герой. І через там 20 років після початку цієї критики нарешті ієрархи зібрались у Ватикані. Вони не засудили фашизм, вони не засудили участь церкви у підтримці цих фашистських режимів. Але вони запропонували програму, яка імпліцитно була запереченням того, у що була так занурена католицька церква у міжвоєнний період і у період Другої Світової війни, і до чого вона бу була долучена вільно, за власним вибором, підтримуючи чи активно, чи пасивно ті режими, які які панували в Європі в той час. Це дає нам надію, що і в нас на інституційному рівні, на церковному рівні, на рівні предстоятелів церков врешті-решт російський фашизм буде засуджено. Але це не буде, очевидно, так швидко, як нам би хотілося. Поки що на інституційному рівні відбувається дещо інше.

 

Що відбувається в глобальному православ'ї на інституційному рівні? На рівні офіційних дискурсів церков згадується про церковну кризу. Московський патріархат активно просуває тезу, що начебто Константинополь і деякі інші церкви – його сателіти визнали українську автокефалію, і це призвело до глобального розділення всередині православ'я. Навіть використовується слово «схизма». Як всі російські наративи, це дуже хибний наратив. Він уводить в сторону, але фіксує деякі реальні речі. Є реальне розділення, але я не став би називати це схизмою, тому що це дуже жорстке і занадто сильне слово для того що відбувається. Це певні такі розщеплення, певні надломи всередині православ'я, які справді існують. Але їх спричинила не українська автокефалія. Їх спричинила українська війна. Війна Росії проти України і є головною причиною криз в глобальному православ'ї. І якраз на цю війну поки що реакцій дуже мало.

 

Одним з чинників, які підсилюють оці розщеплення всередині глобального православ'я, на мою думку, є трошки мені незрозуміла, але досить помітна конкуренція між православ'ями. Фактично кожна помісна церква зараз намагається довести іншим, що вона більш православна. Є певне змагання за те, хто буде вважатися більш православним, ніж інші. Наприклад, я з невеликим здивуванням дізнався, що принаймні багато ієрархів всередині Болгарської церкви дуже гордяться тим, що вони не взяли участь в всеправославному соборі на Криті, бо таким чином вони довели, що вони більш православні, ніж інші. І так само Антіохійська церква теж намагається довести, що вона більш православна, ніж інші – бо вона не брала участь у Всеправославному соборі. Кожна церква зараз намагається довести, що вона більш консервативна, більш православна, більш автентична. І це якраз є, на мою думку, однією з головних причин кризи всередині православ'я.

 

І навіть всередині України я помічаю таке змагання, таку конкуренцію. Теза митрополита УПЦ Онуфрія полягає в тому, що «ми суперправославні, ми більш православні, аніж ПЦУ». Я бачу навіть в ПЦУ певні такі дискурси, що «от, ми більш православні, ніж ніж ця Московська церква», і всіляко підкреслюють свою православність. Мені здається у зв'язку з цим нещодавня ініціатива відкрити свій скит на Афоні – теж частина цього процесу. Тобто, це насправді охопило всі православні церкви. І, до речі, якраз цей процес не дозволяє поки що в повній мірі визнати ПЦУ іншими церквами. Тому що частиною цієї ідеї «ми суперправославні» стало те, що «якщо ми хочемо бути суперправославними, значить, ми не визнаємо ПЦУ».  Ми це бачимо на прикладі Албанської церкви, яка висуває не дуже переконливі богословські аргументи на доведення того, що більш православним треба вважати, наприклад, необхідність перерукопокладати тих хто перейшов з Київського патріархату до ПЦУ. І вони просувають цю ідею як таку, що не дозволяє їм визнавати томос про автокефалію і ПЦУ.

 

Мені здається, що це дуже хибна тенденція. Вона є глобальною, і вона є глобально хибною. Її треба нам переосмислювати і якось долати. Ми православні не через те, що ми іншим доводимо, що ми суперправославні, а коли ми демонструємо братську любов, солідарність, емпатію, співчуття тим, хто страждає – зокрема, українському народу. От в цьому проявлялася би справжня православність інших помісних церков, а не в тому, щоб доводити іншим, в кого довша борода чи в кого більш пуританське ставлення до рукопокладень, якихось практик посту тощо. Справжнє православ'я проявлялося би в тому, щоб показати солідарність і співчуття, співпрацю з тими православними народами, які страждають. Зараз це український народ.