Подворняк - Квіти на камені

Андрій довгі роки жив у Канаді, довгі ті роки він працював у фабриці, але йому ще ніколи не був день такий довгий, як сьогодні. Може це тому, що колишні сили його притупилися і в нього вже немає стільки охоти до праці, що колись, а може тому, що сьогодні він працює останній день. Узавтра він іде на старечу державну пенсію, яку він у Канаді заслужив своєю довголітньою працею.

Свідомість, що сьогодні він працює останній день, робить Андрія якимось байдужим до всього, робота, яку він так сумлінно виконував довгі роки, нараз зробилася йому якась далека, чужа. Він підійшов до вікна, за яким місто гомоніло своїм щоденним життям. Він бачив рівну асфальтову вулицю, що йшла між зеленими деревами і думав тепер якраз про те, як багато років він ходив сюдою до своєї щоденної роботи. Чи то було сонце, чи дощ, чи сніг узимку, чи люті морози - він завжди йшов цією вулицею. Відчиняв ті самі двері фабрики, ставав біля свого станка і тоді починався його робочий день. І так щодня, завжди, повних сорок п' ять років. Він не пам'ятає, щоб коли він не прийшов до праці, щоб коли спізнився. І так довгі літа. День за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Повних сорок п' ять років. Ті роки так швидко минали, вони відривалися ніби листок з календаря, ніби листя з дерева. Відірвалося і його вже немає. Отак проходили і його літа, ота праця, оте його життя на чужині.

Михайло Подворняк – Квіти на камені – Повість