
1. Людські п’єдестали
Покидаючи батьків дім, блудний син відчував свою велич. Він мав свої плани і був певен, що їх здійснить. Нарешті він почувався незалежним від будь-кого. Стояв на п’єдесталі, на якому приймав рішення щодо себе, щодо свого життя. Проте всі його плани виявилися страхітливою ілюзією. Автономія, незалежність? Так, але хіба-що доведена до грані голоду, що стискав його нутро. Доброзичливість, доброта, любов инших? Чергова страхітлива ілюзія - він залишається сам на сам із голодом і страхом за майбутнє. Його дорога до батька зрештою обернеться надзвичайно болісним сходженням з п’єдесталу на землю - на жаль, аж до становища свинопаса.
Цю дорогу, таку болісну для сина й для розіп’ятого тим, що сталося, батька, починає освітлювати промінь надії, коли син вирішує повернутися. Ззовні нічого ніби й не змінилося, адже це повернення надто важке, пригнічене. Свинопас ще не в змозі усвідомити цінности цієї зміни напрямку. Ззовні нічого ніби й не змінилося - він і далі поневіряється й голодує. Проте зміна напрямку вже створила для заблуканого сина поки що непередчувану можливість.
Лише в батькових обіймах син відчуває потребу в залежності, прагнення до неї. Бо поневіряння вже скінчилися. А що ж залишилося від незалежности, якої син так прагнув? Нічого. Замість неї з’явилося прагнення залишитися в батькових обіймах, які промовляють: «Добре, що ти повернувся, що ти знову тут».
Чи Бог у змозі зцілити нас, із милосердя похилитися над нами, коли ми відчуваємо свою велич у прагненні до незалежности? Якщо ми залишаємося на фальшивому п’єдесталі - смішному й драматичному водночас? Наша придумана велич, наш видуманий п’єдестал не має нічого спільного з правдою. Він так само штучний, як ходулі, на яких циркач хизується перед публікою. Бог спілкується з нами лише в правді про нас, у правді пізнаній і прийнятій. Отож, аби його милосердя огорнуло нас, мусимо стояти на фундаменті правди.
Усі ми більшою чи меншою мірою уявляємо себе на якомусь п’єдесталі. Він, тобто ілюзія, що не дозволяє нам стати в правді перед Богом, руйнується лише тоді, коли ми каємось. А каяття досягне своєї глибини й автентичности, коли ми станемо в правді, на землі, щоб побачити себе перед Богом такими, якими ми є. Тільки так ми зійдемо з п’єдесталу. Зі скрухою серця.
Опори, побудовані на правді
Каяття - найперша опора внутрішнього життя - народжується на фундаменті правди. Лише у світлі відкритої правди про Любов, яка огортає тебе, гріх стає для тебе гріхом. Бо ти згрішив «перед Ним», перед лицем любови. Ти повинен стати перед Богом у всій своїй наготі, усвідомити, що ти завжди зраджуєш Богові, грішиш перед Ним. А Він дає тобі благодать, що працює на саме прагнення жалю, дає світло правди, щоб ти побачив відстань, яка відділяє тебе від Бога і яка подолана зусиллями цієї благодати. Він дає тобі можливість побачити, що цієї відстані вже немає, що для цього досить крихт твоєї відповіді, крихт скрухи.
Проте благодать скрухи й вдячности ледве огортає нашу, зосереджену на собі натуру. Рано чи пізно ми, можливо, зрозуміємо, в яких муках скруха і вдячність - ці дві опори внутрішнього життя - мають народитися в нас на фундаменті правди. Саме через гіркоту правди про себе ми намагаємося якось приховати перед собою спускання з п’єдесталу власної величі. Правда полягає в тому, що ми її боїмося.
А подумай лишень, як Господь полюбив правду, ту саму правду, від якої ти відвертаєш погляд1. Без правди немає скрухи, без правди немає вдячности. Прагнення до п’єдесталу, що засіло в нас, несумісне, однак, ані зі скрухою, ані з дарами від Бога. А якщо ти не віриш в дари, то за що маєш дякувати? Якщо живеш духовністю, опертою лише на справедливість, і хочеш отримати те, що тобі належить, то звідки візьметься хоча б якийсь проблиск вдячности.
За що дякувати? Можливо, за те, що я такий чудовий, що Господь так мене вподобав - за відданість, послужливість. Але чи така вдячність хоч чимось відрізняється від вдячности фарисея, що молиться в храмі? Сама лише притча про двох чоловіків, які молилися в храмі, показує, що насправді в євангельському дусі вдячним може бути лише митник у скрусі, - вдячним за те, що Бог його не відкинув, що вибачає йому. А якщо цей митник почуває себе блудним сином, який усе втратив, то й вдячність буде в міру прощення і в міру обдарування. Вдячність за те, що перша хвилина зустрічі виявилася такою несподіваною, непередбачуваною - без слова догани, без жодного докору. Вдячність за одіж, найкращу, адже це неймовірно. За перстень, який знову викликає захоплення, за сандалі. За всі ознаки повернення до благодати, до становища сина. Вдячність за учту й за те, що батько про все забув і хоче викинути з пам’яті зло, таке болісне для сина. Та чи зітреться воно з пам’яті? Чи звабливий чар гріха не спокушатиме марнотратного сина зробити ще одну спробу, тільки кращу, без помилок, аби все вдалося? Що сильніше перебування в батьковому домі отруюватимуть недоброзичливі, підозрілі погляди брата чи слуг, то більше шансів матиме чар спокуси. Єдиний порятунок - звертатися до правди про батька, який виявився приголомшливо иншим, ніж можна було сподіватися, і правди про сина. І про те, що він здатний знову все потоптати, змарнувати, знищити, ще раз скривдити і батька, й себе. І на цьому фундаменті правди про себе й про батька спробувати прищепити якісь проблиски скрухи: не хочу тепер відплатити батькові болем за ТАКУ любов. Це спроба побачити відхід із батькового дому в инших тонах і викликати в себе відразу, зненавидіти себе за руйнівну силу, що засіла у власному егоїзмі. І постійно намагатися викликати в себе якісь акти вдячности. Пригадувати хоч якісь давні, найменші дари.
Бєля Славомир — На фундаменті правди й любови
З пол. переклав В. Ружицький. - Львів: Свічадо, 2008. - 80 с.
ISBN 978-966-395-252-9
Бєля С. - На фундаменті правди й любови — Зміст
-
І. НА ФУНДАМЕНТІ ПРАВДИ
- Людські п’єдестали
- Любов - ота прихована
-
II. ОПОРИ ВНУТРІШНЬОГО ЖИТТЯ
- Дорога скрухи
- До вдячности
-
ПІ. ЗАНУРЕНІ В ПОЛУМ’Я БОЖОЇ ЛЮБОВИ
- Божа любов і невірність людини
- Скруха і вдячність
Категории:
Благодарю сайт за публикацию: