Честертон Ґілберт Кіт

Єдине можливе виправдання цієї книжки полягає в тому, що вона є відповіддю на виклик. Навіть поганий стрілець заслуговує на повагу, коли приймає виклик на дуель. Коли якийсь час тому я опублікував низку спішних, але щирих есеїв, назвавши їх «Єретики», декілька критиків, до чиєї думки я ставлюся з глибокою пошаною (зокрема я можу згадати містера Дж. С. Стріта ), заявили, що заклик, аби кожен довів свою теорію всесвіту, з мого боку дуже похвальний, та, однак, не тоді, коли сам я вперто не бажаю підтверджувати прикладом свою науку. «Я почну непокоїтися про свою філософію тоді, – сказав містер Стріт, – коли містер Честертон запропонує нам свою». Мабуть, він виявив деяку необачність, зробивши таку пропозицію особі, яка вельми радо пише книжки зі щонаймізернішого приводу. Та врешті-решт, хоча містер Стріт надихнув і спричинився до появи цієї книжки, він зовсім не мусить читати її. Якщо він її прочитає, то довідається, що на її сторінках я спробував, у дещо нечіткий та особистий спосіб, за допомогою низки мислених образів, а не серії логічних висновків, ствердити філософію, до віри в яку я прийшов. Я не називатиму цю філософію своєю; бо не я її створив.

Бог і людство створили її; вона ж створила мене. Мені не раз спадало на гадку написати роман про англійського яхтсмена, який трохи неправильно розрахував свій курс і відкрив Англію, вважаючи, що то якийсь новий острів у південних морях. Утім, завжди виявляється, що я або надто заклопотаний, або надто лінивий, щоб написати цей пречудовий твір, тож цілком можу використати його ідею з метою філософської ілюстрації. Мабуть, чоловік, що зійшов на берег (озброєний до зубів і здатний спілкуватися мовою знаків), аби піднести британський прапор над поганським храмом, який виявиться насправді Королівським павільйоном у Брайтоні, загалом справив би враження неабиякого дурня. Я не прагну тут заперечити, що він таки виглядав дурнем. Але якщо ви уявите собі, що сам він також почувався дурнем, або що, у всякому разі, усвідомлення власної дурости було його єдиним чи найбільшим почуттям, то це лише означає, що ви не досліджували з належною розважливістю багату романтичну натуру героя цієї розповіді.

Насправді цій його помилці можна лише позаздрити; і він знав про це, якщо був саме тим чоловіком, за якого я його маю. Що могло бути чудовішого, ніж пережити в ті лічені хвилини всі захопливі страхи морської подорожі й водночас глибо- ку людську втіху від безпечного повернення додому? Що могло бути кращого, ніж пережити невимовну радість відкриття Південної Африки без відразливої необхідности приставати до її берега? Що могло бути прекраснішого, ніж набратися спершу духу відкрити Новий Південний Вельс, а тоді усвідомити, після того як ринуть щасливі сльози, що це насправді старий Південний Вельс? Саме це, як мені видається, становить головну проблему філософії і, до певної міри, головну проблему цієї книжки. Як можемо ми примудритися одночасно дивуватися світом і почуватися в ньому як удома? Як може це химерне космічне місто, з його багатоногими мешканцями і дивоглядними старовинними лампами, як може цей світ пройняти нас водночас чарами чудного міста і затишком та почестю міста рідного?