Елдредж Джон і Стейсі - Чарівна - Таємниця жіночої душі

«Ну ж бо!» Наближалися сутінки. Повітря було прохолодне, пропахле сосною й полином, і швидка ріка манила нас. Ми поставили намети на Тетоні, і так сталося, що каное було на даху авто. «Відчалюймо». Джон зиркнув на мене, наче я несповна розуму. Не мине й двадцяти хвилин, як ніч спаде на нас, ріку і ліс. Буде темно, хоч око виколи. Ми опинимося самі на ріці, тільки приблизно уявляючи собі, куди пливти (униз), де пристати (поблизу дороги), знаючи, що згодом на нас чекає довге повернення до автомобіля. Хтозна, які небезпеки чигають на нас? Він ще раз поглянув на мене, подивився на наших синів і сказав: «Добре!» Ми рушили. Вечір був дивовижний. Води ріки, граціозно рухаючись, вигравали різними кольорами: від темно-синього до сріблистого й чорного. На видноколі не було нікого. Заводь Ярма належала тільки нам. За короткий час каное вже було на воді; рятівні жилети міцно застебнуті, весла напоготові, хлопці зручно вмощені. І ми рушаємо – у погоню за красою, прагнучи напитися її якомога більше, разом. Старий дерев’яний міст низько повис над рікою, його поламані рештки виглядали так, наче мають упасти після першого сильного пориву вітру. Нам довелося пригнутися, щоби проплисти під ним. Ми обережно пливли петлястими каналами Снейку. Джон – попереду, я – позаду, наші троє хлопців – посередині, всі сповнені подиву й захоплення. Коли з’явились зорі, ми почувалися малими дітьми, що присутні під час сотворення Нарнії – таким ясним було небо, такими близькими зорі. Затамувавши подих, ми дивилися, як одна зірка повільно впала і зникла. Виляск бобра на ріці пролунав, як рушничний постріл, сполошивши двох качок, однак між темною водою і небом ми побачили лише білі брижі, наче після двох синхроністів-воднолижників. Сови почали своє нічне пугукання у лісі нагорі, до них приєдналися канадські журавлі вздовж берега. Звуки були знайомі, але немов потойбічні. Ми перешіптувалися одне з одним про кожне нове диво, коли весла майже нечутно поринали у воду. Настала ніч. Час повертатися. Ми планували зійти на берег у затоці, найближчій від дороги, щоб не ходити надто далеко, шукаючи автомобіль. І навіть не пробували пристати туди, звідки відплили... бо в такому разі нам би довелося гребти проти течії майже наосліп. Коли ми підпливли до берега, серед високих трав встав лось. Саме в тому місці, де ми планували зійти на берег. Він був чорний, як ніч; ми могли бачити тільки його силует на тлі неба, за визубнями гір. Велетенський, він заступив собою єдину нашу дорогу. В національних парках лосі вбивають більше людей, ніж будь-які інші тварини. Незвичайна швидкість, 1700 фунтів м’язів та рогу і цілковита непередбачуваність – їхня небезпека. Тому лосеві вистачило би двох секунд, щоб вдарити по воді й перекинути наше каное. Туди нам шлях закритий. Настрій змінився. Ми з Джоном почали хвилюватися. У нас залишалася єдина альтернатива для цієї дороги, тепер уже закритої для нас, – гребти вгору річкою у цілковитій темряві. Мовчазно, зосереджено ми повернули каное і попрямували угору, шукаючи правильне річище, що дасть нам змогу оминути основну течію. Ми не сподівалися, що наша пригода буде такою, несподівано довелося докладати максимальних зусиль. Джон мусив майстерно керувати; я – гребти з усієї сили. Достатньо однієї помилки – і сильна течія переверне каное, заллє його і понесе наших хлопців у нічну темряву внизу.