Ґарріґ Жан-Мігель - Відчинене небо - Християнське розуміння тайни смерти

Смерть стосується усіх нас: усі ми смертні, усі стоїмо перед таїною власної смерти і смерти наших близьких, тому ніколи не можемо відокремити цих два аспекти. Парадоксальним є те, що у християнському дискурсі більше не говорять або майже не говорять про смерть. Навіть у похоронних проповідях суто в язичницькій манері виголошують панегірик минулому життю покійника, замість того, щоб загострити увагу громади на таїні смерти.

Не говорити прямо про таїну смерти - один із найбільших недоліків теперішньої катехизації, - катехизації в найширшому розумінні церковної проповіді. Таке ухиляння є, однак, порівняно недавнім явищем. Духовні вправи святого Ігнатія Лойоли, які упродовж століть формували духовне життя стількох католиків, починаються із спонукання вірного поміркувати про смерть, нагадуючи йому про таїну власної смерти. Не обійшлося, щоправда, без зловживань: розповідають, що духовні вправи в деяких реколекційних домах відбувалися перед катафалком, задрапованим чорною тканиною! Це було бачення смерти, яку нам передало XIX століття з його чорними катафалками, кіньми, покритими чорними плахтами, з його чорними запонами, прикрашеними срібними зображеннями сліз і кісток. Бачення дуже патетичне, та не надто християнське.

Важко віднайти підхожі слова про смерть, і хоча наша віра проливає на неї багато світла, все-таки таїна смерти залишається для нас загадкою. Коли я розмовляю з близькими людьми, мене інколи вражає, що люди щирої віри сприймають смерть майже як язичники. Раптом стикаєшся з якимсь скепсисом, ніби віра майже нічого не каже нам на цю тему, а отже на тему потойбіччя, бо ж для вірного смерть є переходом у потойбічне життя. Мене лякає, як навіть ревні вірні, ніби язичники, панікують біля людини, що помирає, ніби їхня віра відступила перед лицем смерти.

Сучасні християни вже не говорять про смерть; вони говорять хіба що про воскресения як дуже віддалену реальність. Або ж розмовляють про хворобу, про немічність, про те, що хтось доживає свої останні дні. А про сам акт смерти як переступ, як перехід, як доступ, майже ніхто не говорить. Я хочу спробувати поглядом вірного поглянути на таїну смерти як на доступ до життя вічного, а також як на прийняття вічного життя. Часто ми розглядаємо її як таємничий перехід, за яким, хочеться вірити, є вічне життя. А мені хотілося б сказати, що, навпаки, у багатьох аспектах сама смерть вже є прийняттям вічного життя.