Каретто Карло — Листи з пустелі

Божий заклик - це щось таємниче, адже він з’являється у темряві віри. Окрім того цей заклик має надзвичайно слабкий та ніжний голос, який, щоб його почути, потребує абсолютної внутрішньої тиші. Та все ж для людини немає нічого настільки ж рішучого та такого, що виводить з рівноваги, і настільки очевидного та вражаючого.

Цей заклик триває постійно: Бог кличе завжди! Але існують специфічні моменти цього Господнього покликання, моменти, які ми прагнемо зазначити у нашому щоденнику і які більше ніколи не забудемо.

Я почув цей заклик тричі. Уперше, коли мені було 18 років, він зумовив моє навернення. Тоді я працював учителем у сільській початковій школі.

Це сталося в часі Великого посту, коли в місцевій парафії проходили духовні місії. Я брав у них участь, але на згадку вони мені залишили лише старомодну й нудну проповідь. Мушу визнати, що вона аж ніяк не спричинилася до зрушення моєї байдужости та гріха. Однак в ту мить, коли я став на коліна перед старим місіонером - його прості і світлі очі не забуду ніколи, - щоб висповідатися, у тиші душі я відчув Божу присутність.

У той день я справді відчув себе християнином і зрозумів, що моє життя змінилося раз і назавжди.

Удруге це сталося, коли мені було 23 роки. Я вирішив одружитися, і навіть не припускав, що для мене може існувати якийсь інший шлях. Я зустрів одного лікаря, який багато говорив про Церкву та красу служіння їй усім нашим єством, навіть перебуваючи у світі. Не знаю, що і як у ті дні сталося, однак під час молитви в одній порожній церкві, куди я зайшов, аби скинути з себе тягар думок, що мене тривожили, я почув той самий голос, який уже чув під час сповіді в старенького місіонера. «Ти не одружишся, а посвятиш усе своє життя мені. Я стану твоєю любов’ю назавжди».

Я не мав жодних труднощів з тим, щоб відмовитися від одруження і посвятитися Богу, адже в мені все перемінилося. Бог такою мірою наповнив моє життя, що закоханість в якусь дівчину мені видалася б чимось дивним.

Ці роки були сповнені працею, почуттями, зустрічами та грандіозними мріями. Навіть помилки, яких не бракувало, були зумовлені жорстокістю того, що палало всередині мене і все ще не пройшло процес очищення.

Минуло багато років з того часу. Скільки ж разів я благав у молитві про можливість принаймні ще раз почути той голос, який став для мене таким важливим!

І от, коли мені було вже 44 роки, це нарешті трапилося. Це був найсерйозніший у моєму житті заклик: покликання до контемплятивного життя. Воно сформувалося в найпотаємніших глибинах віри, там, де панує суцільна темрява, а людські сили вже нічим не можуть допомогти.

Цього разу я мав сказати «так», нічого не розуміючи: «Облиш усе і йди зі мною в пустелю. Мені не потрібні твої справи, мені потрібні лише твоя молитва і любов».

Дехто, спостерігаючи за моїм від’їздом в Африку, міг подумати, що йдеться про зневіру чи певну відмову. Аж ніяк. Я від природи такий оптиміст і сповнений надії, що навіть не знаю, що таке зневіра чи відмова від продовження боротьби.

Ні, то був вирішальний заклик. І я чудово це усвідомив того вечора 1954 року, напередодні дня св. Карла, коли я відповів цьому Голосу «так».

«Йди зі мною в пустелю». Є щось більше за те, що ми робимо, - молитва; є сила набагато дієвіше за слова - любов!

І я вирушив у пустелю. Нічого не знаючи про Устав Малих Братів Ісуса, я вступив у їхнє згромадження; нічого не знаючи про Шарля де Фуко, я пішов його слідами.

Мені вистачило того, що голос сказав мені: «Це твій шлях». Саме завдяки подорожі з Малими Братами пустельними стежками я відкрив благодать цієї дороги; саме завдяки наслідуванню отця де Фуко я переконався, що саме це і є моїм життєвим шляхом. Правда, Бог і так уже це сказав мені в моїй вірі!