Лакутюр Жан - Єзуїти - Том 2

Прихильні відгуки про перший том цього твору, що надійшли звідусіль, допомогли авторові докласти «старання», як кажуть (чи казали) єзуїтські вчителі, вживаючи це слово, аби віддати належне пильності й пунктуальності, за що наприкінці шкільного року вони отримували нагороду, якої, як вдавали, вони так само прагнули, як і, зрештою, престижної відзнаки «відмінно».

І ось тепер друга - й остання - частина цієї довільної розповіді про «чорних людей» крізь століття і континенти: від жалюгідної ліквідації Товариства Климентом XIV у 1773 році до сучасних дебатів між «білими папами» та «чорним папою» щодо «переважного вибору на користь бідних», яке здійснило Товариство Ісуса в 1975 році. Деякі читачі слушно закидали авторові цього твору, що він надто по-світськи розглядає історію ордену, заснованого святими особами, щоб возвеличувати «славу Божу», а також і те, що секуляризує цю велику справу, героїчні риси якої, як і деякі негідні вчинки, можна збагнути лише тоді, коли брати до уваги її кінцеву благородну мету.

Від самого початку автор не оминав нагоди підкреслити свою позицію мирянина (але не агностика!), межі своєї компетенції у богословських питаннях та природну (чи принаймні професійну) схильність розглядати більшість людських учинків із політичної точки зору. Цей виклад власних переконань, якщо так можна сказати, не виправдовує ані прогалин, ані помилок у баченні деяких питань, ані упередженості у певних підходах. Втім, чи зобов’язані медієвісти конкурувати в питаннях віри зі своїми смиренними й осяйними героями?

Було сформульовано набагато серйозніші закиди щодо справи, яка могла б сформувати проблематику книжки - єзуїти як «факелоносці», а також щодо її місця в сучасному надто секуляризованому світі. Нехай ті, які вважали перебільшенням зв’язок, встановлений між «чорними людьми» та світилами Відродження, класичної епохи чи навіть доби Вольтера, наберуться терпіння: вони знайдуть тут більшість єзуїтських «світочів» - від превелебного отця Лоріке до римських читачів П’єра Тейяра де Шардена, готових не стільки просвітити, скільки спалити єретиків навіть ще на початку XX століття, коли кілька шукачів у царині духа подалися шляхами, прокладеними отцями-засновниками, тими космополітичними маргіналами, кинутими на дороги світу.