Мартін Чарльз - Коли плачуть цвіркуни

Я натиснув на пружинну завісу, ледь відхиливши сітчасті двері, і зігнав двох колібрі, що змагалися за годівницю. Лопотіння їхніх крил стихло у гіллі кизилу, і світанок зустрів мене мандариновими прожилками, що проступили на видноколі. За мить до того Бог помалював небо мішанкою чорного й темно- синього, поплямивши його згодом хвилястими пасмами бавовни і покропивши блискучими цятками, дрібними і ледь більшими. Я повернув голову вбік, обвівши очима півколо, і вирішив, що небосхил скидається на перевернуту догори дриґом велетенську гранітну стільницю, що підпирає небо. Мабуть, Бог також тут п’є каву. Єдина різниця - Йому не треба читати лист у моїй руці: Він уже знає, про що в ньому йдеться.

Унизу ріка Талула плавно вливалася в озеро Бертон на півпрозорому, нерухомому зеленому полотні, ще не потривожена антикварними водорізами й гідроциклами, що розсічуть її гладь і пристануть до берега вранці хвилина на сьому. Коли Бог поведе сонце вгору й на захід, де воно припече землю, поблиск води буде сліпучим та мальовничим.

Я вийшов з тильного ґанку, стиснувши лист у руці, і пострибав босоніж по кам’яних східцях униз, до самого причалу. Я пішов уздовж дамби, відчуваючи прохолоду імли, що підступала до ніг і лиця, і видерся драбиною на дах споруди. Пірнувши в гамак, я повернувся лицем на захід, до озера, що визирало над моїм лівим коліном. Я засилив палець у невелике мідне кільце, прив’язане до кінчика короткої мотузки, і легко смикнув, розхитуючи себе.